Любов зла

Коли до кінця робочого дня залишалося дві години, Світлані зателефонувала її подруга Наталя.

— Слухай, сьогодні останній день розпродажу брендованих сумок! Ходімо, затаримось? «Michael Kors», «Gucci», «Louis Vuitton»! — захоплено прошепотіла вона. — Дівчата на роботі кажуть, знижки шалені просто!

— Та ну, Наталю! Який «Kors»? Який «Gucci»? Суцільні підробки! — озираючись, відповіла Світлана й прошепотіла у трубку: — Ну гаразд, можливо хороші репліки, але… з грошима зараз… не дуже.

Поряд, мов акула, снувала начальниця Валентина, пильно слідкуючи, щоб працівники займалися справою, а не теревенили по телефону чи не розкладали «косинку» на комп’ютері.

— Вони ж закриваються! Тому і зливають залишки! — впевнено заявила Наталя. — Якщо що — позичу, потім віддаси! Коротше, через дві години буду в тебе. Чекай!

І поклала слухавку.

Зітхнувши, Світлана взялася до роботи. Останнім часом у неї боліла спина, і жінка мріяла якнайшвидше прийняти горизонтальне положення. Зараз був не той момент, щоб купувати якісь сумки: ціни ростуть, а зарплата — ні. Ще й чоловік, який працював на заводі французької компанії, пішов у безстрокову відпустку й активно шукав нову роботу.

Світлана навіть хотіла передзвонити подрузі й чесно сказати, що не хоче на той розпродаж, але щойно рука потягнулась до телефону, позаду голосно кашлянула Валентина. Світлана пожвавішала й загуркотіла звітами.

— Вона пішла, — почула Світлана тихий голос позаду. — Можна дзвонити.

Це була колега — Ліана. Світлана ніде й ніколи не бачила такої жалюгідної, вибачливої усмішки, як у неї.

Колеги вважали, що з Ліаною «щось не так». Вона часто приходила на роботу в синцях, ховаючи їх під товстим шаром гриму чи довгими рукавами — залежно від того, куди вдарилась об «кут або двері». «Спіткнулась об кота», — виправдовувалась вона, — «я така незграбна»…

У «кота» ніхто не вірив, але Світлана була єдиною, хто не сміявся.

— Та вже пізно, все одно, — відповіла вона Ліані. — За мною подруга заїде — на розпродаж в «Атріум» кличе. А я щось і не хочу туди їхати.

— Ой! Справді? — обличчя молодої жінки засяяло. — Ви поїдете машиною в «Атріум»? Мені якраз у той бік!

Поглянувши на Світлану, вона зрозуміла, що повела себе надто настирливо, й опустивши густі довгі вії, тихо додала:

— Я картку забула для проїзду. На роботу мене привозить чоловік, а назад не встигає, добираюсь сама. І от… забула вдома картку.

— Раз ми вже з Наталею Вікторівною їдемо у твої краї — то звісно, підвеземо, — великодушно погодилась Світлана за подругу. — А чого ти зарплатною не розрахуєшся?

Ліана почервоніла.

— Чоловік забрав, — тихо сказала вона. — Я б пішки дійшла, але це довго, і тоді буде ще гірше.

— Е-е-е… — не знаючи, що сказати, Світлана дивилась на Ліану: її тонкі, тривожні пальці крутили ремінець дешевої сумочки зі шкірзамінника. «От кому потрібна гарна сумочка за пів ціни», — подумала Світлана, а вголос запропонувала: — А може, ну його, поїхали з нами на розпродаж? Хоч подивимось! Там же брендові…

— Ти що! — на обличчі Ліани проступив справжній, тваринний жах. — Рома мене тоді взагалі вб’є!

«Ну й навіщо тобі такий Рома!? Він же тебе тероризує!» — хотіла сказати Світлана, але не сказала — соромилась давати поради дівчині, яку майже не знала. Та й сама Ліана не питала.

Зате Наталя, дізнавшись, у чому справа, аж підскочила. Світлана навіть пошкодувала, що розповіла подрузі, чому треба підвезти Ліану.

Розкривши всі обставини, Світлана попросила Наталю завезти колегу додому. Поїхали. Наталя ввімкнула радіо — на хвилі грав приємний джаз, і на душі стало трохи легше.

Раптом машина плавно пригальмувала й стала у заторі.

— Все, дівчата, приїхали! — похмуро констатувала Наталя. — Там попереду, схоже, двоє оленів не розминулись!

— Ой, що ж робити! Я маю бути вдома за десять хвилин! — злякано вигукнула Ліана.

— Ну, подзвони, попередь. Скажи як є. Затримуєшся, — повернулась до неї Наталя. — Хоча я б такому козлу не дзвонила. Забрати картку в дружини — це ж як таке може бути? Жлобяра!

Світлана приклала палець до губ і Наталя змовкла.

— Алло, Рома… тут затор великий. Я не встигаю…

— Який ще затор?! ЯКИЙ ЗАТОР?! ТИ ДЕ ЗНАХОДИШСЯ?! — зашипів у трубку чоловік так голосно, що Світлана з Наталею чудово все чули, попри увімкнений двигун.

— Мене тут дівчата з роботи погодились підвезти, — лепетала Ліана. — Я ж картку вдома…

— Які, б*#@ь, дівчата?! Я знаю я́ких дівчат! Шʍ@pu, а не дівчата! Їм клейма ніде ставити! — волав Роман.

— Оце було вже образливо, — прошепотіла Наталя Світлані.

Коли Ліана нарешті поклала слухавку, всі троє почувалися так, ніби їх обдали з відра чимось огидним. Потік машин повз повільно, потім трохи прискорився.

— Ні, ну я все розумію… — не витримала Наталя. — Але… вибач, Ліано, твій чоловік — з головою не дружить. Треба щось робити. Діти є?

— Що? А, ні, — похитала головою Ліана.

— Тим краще! Втікай від нього, поки не вбив! Подумай сама, от…

Не давши Наталі договорити, у сумочці Ліани задзеленчав телефон. Побліднувши, вона прийняла дзвінок.

— Чого так довго?! — знову загорлав у слухавку Роман.

— Я вже скоро буду, ми почали їхати швидше, — терпляче пояснювала йому Ліана.

— Ідіотку з мене зробити хочеш?! Дурня?! — лютував Роман. — Ці шʍ@pu тебе вчать кабелів вибирати, так?!

— Ну це вже взагалі! — стукнула по керму Наталя. — Сам себе переплюнув!

Роман усе ще кричав, коли до дому залишалося метрів триста.

— Тут повертати? — спитала Наталя у Ліани, та кивнула.

Наталя заїхала у двір.

— Наталю, можна вас попросити… — зніяковіла й почервоніла Ліана. — Можна проїхати під вікнами? Будь ласка! Щоб чоловік побачив, що я приїхала з вами. З дівчатами…

— Як скажеш, — Наталя різко підвернула до під’їзду, і раптом невідомо звідки вискочив кремезний чорнявий чоловік та кинувся на капот.

— Ей ти, мудаче, злізай з капота! — відкривши вікно, закричала Наталя.

Але той уже обійшов машину й смикав ручку з боку пасажирки.

Ліана, втягнувши голову в плечі, відкрила дверцята, і чоловік схопив її за волосся та почав тягти з машини.

Терпіння Наталі луснуло:

— Е-ей! Гей! — крикнула вона й дістала телефон. — Припини негайно, інакше я викликаю поліцію!

— А мені до лампочки! — заявив Роман, все ще тримаючи дружину за волосся. — Наче я не знаю, що ви тут висадили своїх #баришень і вдаєте із себе білих та пухнастих!

— Слухай, ти реально хворий, мужик. Тобі лікуватися треба! — крикнула Наталя. — Відпусти, або дзвоню!

— Дівчата, не треба! — підняла на них заплакані очі Ліана. — Бо ще й вам перепаде! Я-то звикла, а вам за що?

— Все, викликаю! — Наталя демонстративно почала набирати номер поліції.

Роман підскочив до неї, вирвав телефон і вже розмахнувся, щоб розбити його об асфальт, але Наталя спокійно сказала:

— Правильно, бий! Я все одно хотіла міняти. Тільки в регістратор усміхнись — щоб було кому платити. Він, рідненький, усе пише!

Однією рукою поклавши телефон Наталі на капот, іншою знову смикаючи дружину за волосся, психопат потягнув її до під’їзду.

— Ну, ва-а-а-аще, жах просто! — плюхнулась у водійське сидіння Наталка. — Мене ця гнида так розлютував! І твоя Ліана — вівця: б’є її, а вона «звикла»! Бе-беее! Ріжте мене, їжте мене!

— Ну, виховання таке, напевно. А може, кохає. Любов зла… — повільно мовила Світлана. Вона сама була в шоці від того, що сталося.

— Блін, на розпродаж не встигаємо! — зітхнула Наталя, поглянувши на годинник.

Епілог

Минуло півтора місяця. Забігши до Наталі в гості, Світлана розповіла їй, що Ліана в лікарні.

— Тільки не кажи мені, що на збереженні, — флегматично підняла брову Наталя. — Хоча, чесно кажучи, я не здивована. Але шкода дівчину.

— Та там взагалі жах! — зітхнула Світлана. — Розрив селезінки, численні травми й переломи. Ми всім відділом плазму здавали. Стан дуже важкий, але лікарі кажуть — шанси хороші!

— Бідна… — тільки й ахнула Наталка. — Ну? Цього разу вона заяву написала?

— Ні, — похитала головою Світлана. — Точніше, заяву написали, але не вона. Ліана тільки-но з коми вийшла.

— То хто ж тоді герой?

— Не герой, — відповіла Світлана, приймаючи чашку чаю. — Героїня! Ліана знову намагалась утекти від чоловіка й вискочила на сходову босою, в халаті. А там жінка, сусідка, якраз двері зачиняла — збиралася до магазину. Ну от, і вступилась за Ліану.

Світлана замовкла, зробила ковток чаю.

— І що далі? — нетерпляче спитала Наталя.

— А те, що той скажений вдарив сусідку головою об металеві двері. Там теж серйозна травма. Тільки він не знав одного: зять тієї сусідки — майор поліції. І той урочисто пообіцяв тещі, що Роман «полетить» далеко і надовго.

— Який він орел? — поперхнулась Наталя чаєм. — Він божевільний козел!

Пізніше, проводжаючи подругу, Наталя сказала:

— Гаразд, Ліані привіт передай, як побачиш. Тут за місяць кажуть — бутикова «Шанель» закривається. Можна буде духів накупити зі знижкою. Запроси Ліанку — заодно навчимо її правильно «кабелів» вибирати!