— Від’їжджаєте? — скрипучий голосок сусідки-пенсіонерки баби Марії змусив Єлизавету здригнутися. Вона ледь не впустила ключі від квартири!
— Доброго ранку, Маріє Филипівно, — нервово усміхнулася молода жінка, — так, вирішила, що дітям нема чого влітку в місті нудитися. Їдемо до родичів, до першого вересня!
Це було наполовину правдою, а наполовину — брехнею. Бо Єлизавета справді взяла своїх дітей — дванадцятирічну Вероніку з восьмирічним Лесиком — і купила квиток на поїзд у справжню глушину — до райцентру одного, звідки ще дві години доведеться їхати автобусом до села Кабан. Брехнею було те, що ніякої рідні, у якої можна було б провести літо, в осиротілої пів року тому сім’ї не було. Свекри Єлизаветі прямо на похоронах Михайла сказали: ми, мовляв, ніколи не схвалювали шлюб нашого сина з тобою і твоїх дітей за онуків не визнаємо, тож ні на що не розраховуй!
Єлизавета і не розраховувала. Вона взагалі, з того часу, як шість років тому Михайло пішов від неї до коханки (яка за сумісництвом була дочкою генерального директора фірми, де він працював), майже нічого від нього не отримувала і не чекала. Аліменти він платив, але зарплата, вона серйозно підозрювала, була сірою.
Провідати сина й доньку, привітати їх зі святом, подбати про них, коли Лесик лежав у лікарні з гепатитом, а Віра — з переломом ноги після невдалого катання на роликах? Де там! Колишній чоловік демонстрував жінці, якій колись клявся в коханні, і дітям, яких так просив народити, повну байдужість.
І на фоні цього всього Єлизавета була дуже здивована тим фактом, що колишній чоловік, виявляється, згадав її у своєму заповіті! І залишив їй будинок. Ну, як будинок — якийсь об’єкт нерухомості у селі Кабан. Крім того… більше на момент смерті у колись багатого завдяки зв’язкам з коханкою Михайла нічого не було — у сорок років його накрила пристрасть до азартних ігор, потім додався алкоголізм, коханка його покинула, а далі — ранній інфаркт із летальним наслідком, і все! Батькам своїм, до речі, Михайло нічого не залишив, окрім особистих речей. І саме тому вони, коли зустріли тоді Єлизавету біля кабінету нотаріуса, брудно ображали її, мовляв, ти завжди тягнула з нього гроші і тепер останнє забираєш!
— Тут ви не праві, — стримано відповіла вона, — я з Михайлом останні роки взагалі не спілкувалася і не бачилася. Тож не уявляю, чому він так вчинив. Можливо, рештки совісті прокинулися… Але від спадщини я, вибачте, не відмовлюся. Заради дітей!
І тепер настав час особисто побачити цей таємничий об’єкт нерухомості, який, схоже, був зведений ще у п’ятдесятих роках минулого століття. Єлизавета не очікувала знайти там нічого хорошого! Але їхати треба було. Разом із дітьми. І якнайшвидше!
Колись Єлизавета чула теорію про те, що у власній долі людина часто копіює шлях своїх батьків. І, схоже, це був якраз її випадок! Адже їх із мамою теж колись залишив батько. А мама працювала, забуваючи про себе, аби тільки виростити доньку… Та померла, так і не дочекавшись онуків. Рак запустили. Це, до речі, був невеликий страх Єлизавети — що з нею станеться те саме. Тому вона обстежувалася у лікарів аж чотири рази на рік.
І взагалі-то, у Єлизавети була цілком пристойна професія — бухгалтер, але в якийсь момент, близько двох років тому, стало жити настільки важко, що вона не витримала й влізла у кредити. Спершу були банківські картки, потім — усілякі мікрокредитні контори, які видають позики за п’ятнадцять хвилин… Закінчилося все передбачувано — зіпсована кредитна історія, дзвінки на роботу… Начальник сказав: «Мені такий сором не потрібен, пиши заяву за власним бажанням!» А потім одного разу у двері постукали вони — колектори.
І так, Єлизавета знала, що теоретично ці люди не мають права грубити, погрожувати та залякувати! Тільки-от їй трапилися якісь зовсім безпринципні колектори, і вона вирішила, що краще вже пересидіти літо з дітьми десь подалі. А восени… Загалом, Єлизавета дуже сподівалася, що грошей від продажу будинку в глушині вистачить, аби розрахуватися з усіма боргами. І тоді заживуть! Тоді все буде добре!
І ось, нарешті, вони прибули на місце. Тільки-от з’ясувалося, що будинок знаходиться не в самому селі, а на пристойній відстані від нього. Про це Єлизаветі повідомив Федір — чоловічок, що зустрівся їм в автобусі. Він був єдиним, хто разом із ними вийшов у селі Кабан. Потім автобус розвернувся і поїхав назад — село Кабан було кінцевою зупинкою.
— То що ж, — Федір, покашлявши, почухав потилицю й глянув на дітей, — із малечею до нас, у тому самому будинку жити?! То що ж ви… Вчена? Чи, може, екстрасенс?
— Вибачте… Ви про що? — розгубилася Єлизавета. — Чому ви вирішили, що я вчена чи… екстрасенс? Взагалі-то, — додала вона, не давши йому відповісти, — мені просто чоловік цей будинок заповів…
— Та я так просто сказав, вибачте, — зовсім зніяковів дивний попутник, — чоловік, значить… — задумався Федір. — А-а! Той міський, що з вусами?
— Думаю, так, — кивнула Єлизавета. Її чоловік справді, скільки вона його пам’ятає, носив вуса.
— Від чого помер?
— Від інфаркту.
— Отакої! А ж не старий ще був, здається… Співчуваю вам, як вдові! — тяжко зітхнувши, Федір поліз у кишеню куртки й дістав жменю карамельок. — І дітям також, як сиротам…
— Дякую, — сказав Лесик і взяв цукерки. Одразу ж відрахував половину сестрі. — Але ми вже не сумуємо. Все одно татові ми були не потрібні…
— Лесю! Що ти таке говориш?! Припини, — зашикала на нього Єлизавета і густо почервоніла — вона терпіти не могла жалітися стороннім. І дітей вчила того ж. — То кажете, далеко будинок?
— Пройдете крізь усе село, — жестикулював Федір, пояснюючи дорогу, — там буде березовий гай. Суниця там у сезон — море! Обійдете його, побачите дорогу. Ідіть нею! А там, при самісінькому узліссі, й буде той будинок… Ой, та що я розповідаю! — махнув він рукою й, не питаючись, підхопив обидві важкі дорожні сумки. — Давайте допоможу! Уже сутеніє… А самі ви, вибачте, по-черепашачому доберетеся…
Єлизавета взагалі звикла сама справлятися зі своїми проблемами. Але зараз вона почувалася такою виснаженою, розбитою… Вона перебувала буквально на життєвому роздоріжжі! Тож погодилася. І вони рушили вперед.
А дорогою, коли зустрічали когось із місцевих, Федір кивав їм, казав, мовляв, повернувся, обстежив у місті спину, потім усе розповість… І водночас декілька разів представив свою супутницю — мовляв, ось, господиня того самого будинку, вдова того чоловіка, що раніше ним володів! І що було підозрілим — як тільки люди чули це, вони дивилися на Єлизавету… якось дивно дивилися! А одна бабуся, що трапилася їм, і зовсім — сплюнула собі під ноги й буркнула:
— Совсім здуріли! Дітей хоч би пошкодували…
— Федоре, — звернулася до свого несподіваного помічника Єлизавета, коли вони вже вийшли з села, минули березовий гай, і попереду замаячив темний будинок, — поясніть мені, будь ласка, що відбувається? Чому мені здається… Загалом, чому всі так на нас дивилися?!
Федір цокнув язиком. Потім зітхнув. Подивився на Єлизавету дуже уважно. І нарешті відповів.
— Значить, слухайте, як справа була… Цей будинок раніше належав одному чоловікові. Аркадієм його звали. Астроном був. Професор! Він його в дев’яності купив. Думав, дача тут буде! Але не склалося. Потім, як ми зрозуміли, Аркадій цей був боржником вашого чоловіка й продав йому будинок за безцінь, бо нічим було борги віддавати. Ну а чоловік ваш, пробачте, взяв його просто з жадібності! Бо сам нічого з цим будинком не зробив, так усе і стояло, як було до нього… Ну, приїжджали тут інколи різні люди… А місцеві дивилися косо, бо недобре це все було!
— Що недобре? — насупилася Єлизавета. Зі слів Федора вона мало що зрозуміла. — У сенсі, з будинком? Він що… — вона нервово всміхнулася, — як будинок із привидами? Знаєте, з боку так і виглядає! Запущений…
— А ви кмітлива, — усміхнувся Федір. — Ну, як вам сказати… З самим будинком проблем нема. А тільки… Місце таке!
— Село? — спитала Єлизавета.
— Я б сказав, наші околиці. Вони… Недобрі. У тому сенсі… Люди бачать тут різне.
— Що бачать? — не витримав Лесик і втрутився в розмову. — Привидів?
— Дурниць не кажи, — строго сказала йому сестра. — Привидів не існує!
— Ні, про привидів я особисто не чув, — відповів Федір.
Вони дійшли. Будинок був цегляний, на вигляд міцний… Але занедбаний. За подвір’ям перед ним ніхто не доглядав… А паркан — зовсім ветхий.
— Все, — Федір поставив сумки на ганок. — Щасливо обживайтеся, як то кажуть! — і зібрався йти.
— Дякуємо вам за допомогу, — сказала Ліза, а потім, не стримавшись, гукнула його: — Зачекайте! То все-таки… Що тут відбувається? Що з цим будинком?
— Та я ж казав, — обернувся метрів за десять Федір. — Справа не в будинку! Просто він… В епіцентрі! Це… Тобто… У нас тут аномальна зона! НЛО літають, ось у чому річ! А будинок… Їм він найбільше цікавий!
А могло бути й гірше, подумала Єлизавета, коли вони зайшли всередину. Так, цей будиночок явно потребував ремонту! Тут були дерев’яні, скрипучі підлоги, крізь запилені шибки ледь пробивалося сонячне світло, але загалом, якщо все привести до ладу… От би ще знати, за що, гірко всміхнулася Єлизавета — вона не уявляла, на які гроші збирати дітей до школи, не кажучи вже про ремонт! А без нього, вона точно знала, рієлтори й потенційні покупці почнуть сильно збивати ціну! Гаразд, зітхнула вона, щось придумається, своїми силами можна хоча б прибрати, помити… А тепер ще треба було визначитися, як конкретно жити тут найближчі місяці.
Єлизавета, залишивши багаж у передпокої, вирішила спочатку піти на кухню… І тут на неї чекав великий сюрприз! Бо тут стояли новенький холодильник, газова плита, мікрохвильовка, кухонний комбайн, інша дрібна техніка, а також мийка та каналізація були в чудовому стані.
— Дивно, — пробурмотіла Ліза й насупилася.
Федір казав, що ні її покійний чоловік, ні попередній власник будинком майже не користувалися. То що ж, у такому разі, тут робить вся ця новенька й недешева техніка? Вона була вимкнена, як при довгій відсутності господарів, але все ж…
— Мамо! — на кухню влетів Лесик. — Прикинь, що я знайшов!
— Мам, тут якась дивна кімната, — додала Віра, що заглянула разом із ним.
Ну що тепер не так із цим будинком?! Насупившись, Єлизавета пішла за дітьми. У будинку був лише один поверх. Син відчинив двері кімнати, і… Єлизавета похолола!
Але не тому, що вікна були закриті зсередини — забиті дошками. А тому, що все тут скидалося на декорації до якогось голлівудського фільму про маніяків чи божевільних сектантів!
По-перше, дерев’яна підлога тут була пофарбована і вкрита дивними символами та цифрами… У такому ж тривожному стилі були розписані стіни і навіть… стеля! А ще на стінах висіло безліч фотографій, малюнків, креслень… Єлизавета, нахмурившись, вдивлялася… Літаючі тарілки?! Фотографії невнятних силуетів із великими головами? Газетні вирізки, у тому числі й іноземними мовами… І все це було розміщено не хаотично, а явно… за якоюсь схемою чи системою! Усюди були кольорові кнопки, а між окремими фотографіями тягнулися червоні нитки — ніби з’єднуючи їх.
Ліза охнула — вона ледь не впала, перечепившись через дроти, що тяглися підлогою й були з’єднані з якимось дивним, громіздким обладнанням, призначення якого було незрозумілим.
— Ого, мамо! Дивись, яка жахалка! — із захопленням потягнув її за руку Лесик, і вона, на свою біду, перевела погляд.
Там були вирізки з якихось журналів із заголовками на кшталт: «Чупакабра лютує!», «Сірі викрадають людей для експериментів!» і кадри з відео. Схоже, з фільмів жахів, що яскраво зображали всі ці жахіття…
Єлизавета похолола — секунди вистачило, щоб зрозуміти: ці композиції створював якийсь псих! Невже це був її чоловік?! Чи попередній власник? Федір казав, що той був уфологом… Ліза не дуже знала про цих дослідників, але завжди вважала їх дивакуватими — бо, ну справді, як дорослі люди можуть серйозно вірити в цю маячню?!
— Діти, ходімо звідси, — сказала вона. — Нічого тут не чіпайте і не дивіться! — додала суворо, коли вони стали протестувати.
Тільки подумати! Навіть її розумна і серйозна Вероніка, здається, відчула нездорову цікавість до вмісту цієї кімнати.
Нарешті вона витягла дітей із кімнати, зачинила двері й вирішила, що краще повісити на них замок… Нічого їм з цією всією паранормальщиною контактувати! Ще будуть потім кошмари снитися…
— Ходімо на кухню, — сказала мама, ніби п’ять хвилин тому не було жодного страшного відкриття. — Зроблю бутерброди. Вас у дорозі так трусило, що нормально й не їли!
Після того як діти поїли, Єлизавета видала кожному по дитячій книжці, щоб читали й культурно розвивалися. Потім, коли син із дочкою прочитали потрібну кількість сторінок і переказали їхній зміст, вона поклала їх спати. На сьогодні, вирішила Єлизавета, краще всім спати в одній кімнаті. Завтра вибере для дітей окрему кімнату — тут їх було аж три. А ще, подумала вона, провалюючись у сон, може, на всякий випадок поміняти замки? Хто знає…
Зазвичай Єлизавета не бачила снів. Максимум, свідомість прокручувала якийсь момент минулого дня, наприклад, як вона стоїть у черзі на касі, а касирка повертає гроші за двічі пробитий йогурт… Але сьогодні все було інакше.
Сьогодні Єлизавета раптом побачила себе на лузі за селом Кабан. Стояла ясна й тепла літня ніч. Але ноги змерзли, бо була вона боса. А ще вона раптом помітила, що одягнена у білу весільну сукню.
— Лесику? Віро? — вона зрозуміла, що дітей поряд немає. І навіть уві сні відчула жах, знайомий, мабуть, кожній матері — втратити свою дитину. — Лесю! Віро! — закричала вона в нічну порожнечу, а потім…
Над головою щось зашуміло, Єлизавета підвела погляд і тут же заплющила очі — її засліпили яскраві вогні! Просто над нею зависла, повільно обертаючись, величезна літаюча тарілка… А потім вона плавно опустилася і зависла за три метри над землею. У ній відчинилися двері. І в сліпучому сяйві світла, що йшло зсередини, Єлизавета побачила високий, стрункий чоловічий силует.
— Де мої діти?! — підхопивши поділ сукні, вона кинулася до НЛО. — Що ви з ними зробили?! Вони тепер чупакабри?! — бідолашна мати заливалася слізьми. — Віддайте моїх дітей! Краще мене замість них заберіть на Марс!
І коли вона вимовила останні слова, раптом почула сміх своїх дітей… А потім НЛО випустило осліплюючий промінь світла, який підхопив Єлизавету, наче пушинку, підняв у повітря й поніс все ближче до літаючої тарілки… А потім вона прокинулася.
За вікном яскраво світило сонце й щебетали птахи. Це був просто сон… Якийсь божевільний сон! Єлизавета усміхнулася — як же добре прокидатися у реальному світі!
Вона поснідала з дітьми — відкрила пакет молока тривалого зберігання й залила всім кукурудзяні пластівці. Потім повозилася, підключаючи плиту й холодильник до електрики, і, здається, все працювало нормально.
— Я до магазину, — сказала Ліза дітям.
Вони дивилися невдоволено. Бо теж хотіли піти в магазин і взагалі — подивитися на село! Але мама наказала їм виконати важливе завдання — залишитися вдома й підмести весь пил, вимити підлогу… Вручила для цієї відповідальної місії все необхідне — швабри, ганчірки, мітлу й пару відер.
«А тут цілком нічого так», — розмірковувала Єлизавета, ідучи селом. Вона зустріла кілька покинутих дворів, але більшість будинків були доглянутими та акуратними.
Магазин був тут один-єдиний і називався «У Томи». За прилавком стояла сама власниця — Тамара. Це була пишна, привітна жінка з усмішкою, на голові якої красувалася старомодна мереживна накладка, а на шиї — три ряди великих бурштинових намистин. Вона радо усміхнулася Єлизаветі й пообіцяла новенькій знижку! Але дуже здивувалася й, здається, навіть засмутилася, коли дізналася, що Єлизавета з дітьми приїхала не до когось із місцевих у гості, а оселилася у будинку…
— У Тому Самому Будинку?! — багатозначно виділяючи кожне слово, перепитала Тома. — То ви теж із цих?
— Та з яких це «цих» усі говорять? — насупилася Ліза. — Ні! Я не вчена, не екстрасенс і взагалі не вірю в літаючі тарілки! — вона зрозуміла, що вийшло неввічливо. — Вибачте, — додала вона, — просто вчора вже Федір налякав… Розказував різне! А ви не знаєте, — обережно спробувала з’ясувати те, що її тривожило, — тут, крім мого чоловіка та попереднього власника, хтось ще жив?
— Жив, — відповіла Тамара й подивилася якось дуже дивно. — Сашко жив. Минуле літо у нас провів. І ось цього разу знову на місяць-другий приїхати вирішив.
— Хто такий Сашко? — нахмурилася Єлизавета. — У якому сенсі, приїхати вирішив? Це ж мій будинок тепер!
Тома відкашлялася й попросила зачекати хвилинку — її чекали інші покупці. До речі, усі вони — жителі села Кабан — із цікавістю слухали весь діалог.
— Та він, може, й не в курсі ще, — виглянув із черги чоловічок із рудою борідкою, звертаючись до Лізи. — Він же майже ні з ким не спілкується! Ми ось тільки нещодавно й дізналися, що попередній власник помер… Цей Сашко, як приїде, то максимум «здрастуйте» скаже, а потім — усе! Іде в будинок або блукає лісом… Мовчить… А ми не ліземо! Мало що, заведешся з ним — а потім блудні вогні тебе в хащі й затягнуть, як по гриби підеш!
— Ой, краще б мовчав! — втрутилася в розмову жінка у квітчастій сукні. — Сашко дуже порядний хлопець! Минулого року мою козу, Ромашку, допоміг знайти. Він, звісно, людей не дуже любить… Такий у нього характер! Але зате, — додала вона мрійливо, — дружині його пощастить. Не буде по рибалках ходити чи в гаражі пропадати, буде домашнім чоловіком… Ех, була б я молодша років на двадцять…
Єлизавета зовсім розгубилася. Та хто ж цей Сашко?! І в якому сенсі — він збирається тут жити?! Ні, їй зовсім не потрібні такі сусіди, ще й у вигляді незнайомого чоловіка!
— А ви не знаєте, коли цей Сашко має приїхати? — жалібно спитала Єлизавета. — Чи, може, хтось знає його номер телефону?
— Телефон у мене є, — відповів той самий рудий чоловік, — я йому минулого року пояснював, де у місті запчастини потрібні купити… Ламалося в нього те його… обладнання, щоб за прибульцями полювати! Тільки, може, вам простіше буде з ним особисто? Я його сьогодні зранку бачив, як тещу до міста проводжав. Він на машині їхав. Сказав, повернеться й піде в будинок… Ох, у тещі моєї грижа така, що й сказати страшно! От поїхала до професора, як же його прізвище… А до того лікувалася трав’яним збором, дуже дієвим, до речі! Ви ось самі…
— Як це зранку бачили? — отетеріла Єлизавета. — Як це в будинок піде?!
Вона підрахувала час, коли сама пішла з дому, залишивши дітей самих… Діти! Єлизавета ахнула і стрімголов вибігла з магазину.
— Стій! — гукнула їй Тамара. — Ти покупки забула! І решту!
Але Єлизавета її не чула. Всі її материнські інстинкти вимагали якнайшвидше повернутися до дітей! І що б там не говорили люди… Вона не збиралася дозволяти якомусь дивному незнайомцю, власнику тих лякаючих малюнків і символів… Вона не збиралася дозволяти йому залишатися у своєму домі!
Коли Єлизавета добігла до будинку, вона ледь могла дихати, а серце, здавалося, от-от зупиниться від надмірного навантаження! Але автомобіля біля будинку вона не побачила й трохи заспокоїлася. Вона піднялася на скрипучий ганок, розчинила двері…
— Лесику! Віро! — закричала вона у, як їй здалося, порожній будинок.
— Мамо! Ми на кухні! — почувся веселий голос сина.
Єлизавета зітхнула з полегшенням — схоже, діти вирішили ще трохи перекусити. І, мабуть, цей Олександр ще не дістався будинку. А може, його зустрів Федір і попередив, що нова господиня вже приїхала, і йому тут робити нічого? Але…
Ще не дійшовши до кухні, Ліза раптом відчула апетитний запах їжі. І насупилася. Бо ж її діти готувати не вміли. Вона їм не довіряла — щоб не обпеклися і не зіпсували продукти! А коли вона зайшла на кухню, то мало не впала… Бо там стояв незнайомий чоловік!
Так вони й зустрілися поглядами. Перелякана Єлизавета притискала руку до серця, а він стояв зі сковорідкою в руці, на якій ще шипіла яєчня. Це і був Олександр?! Вона уявляла його зовсім іншим. Похмурий, зарослий щетиною учений із божевільним поглядом, непривітний і дивний… Одне слово — чоловік, якому хочеться порадити звернутися до психіатра! Але перед нею стояв молодий чоловік, можливо, навіть трохи молодший за неї. У нього було світле волосся й сірі очі, одягнений він був у потерті джинси й просту білу футболку.
— Добрий день, — він першим порушив мовчання. — Гадаю, ви Єлизавета?
Вона кивнула. Опустила руку від серця й оглянулася… На кухні вже господарювали! Тут стало значно чистіше. На столі лежала картата лляна скатертина, а посередині стояла вазочка з польовими квітами. Прилади розставлені на чотирьох осіб. Аромат свіжозвареної кави п’янко заповнював простір…
— Мамо! Саша булочки пече, з родзинками! — Лесик схопив її за руку й потягнув до столу. — Уявляєш, я тісто місив!
— Мамо, чого ти мовчиш? — насупилася Віра, розкладаючи виделки біля тарілок. — Це неввічливо, мамо!
— Добрий день, — нарешті видушила з себе Єлизавета. — Вибачте, просто я… Ви…
— Боюся, це я винен, — похитав головою Олександр, ставлячи сковорідку з яєчнею, ковбасою та овочами на підставку для гарячого. — Вдерся у ваш будинок і почав тут господарювати… Але маю виправдання! По-перше, я був голодний, а по-друге, ваші діти самі намагалися зварити манну кашу… Ледь усе не спалили!
— Манну кашу?! — здивувалася Єлизавета. — Навіщо?!
— Бо пластівцями не наїлися, а печиво закінчилося, — пробурчав Лесик. — А ти вічність ходиш до магазину!
— От я й вирішив, що можна поєднати корисне з приємним, — знизав плечима Олександр.
— І приготували сніданок… на всіх! — закінчила за нього Єлизавета.
— І приготував сніданок на всіх, — повторив він, дивлячись їй в очі.
— І булочки спекли?!
— А що тут такого? Тісто швидке, бездріжджове…
— Мамо! Та сідай вже снідати, потім поговорите! — поквапила її Віра.
І Єлизавета підкорилася. Раптом вона зрозуміла, що сама не наїлася пластівцями і страшенно зголодніла! А може, подумала вона, це свіже повітря так діє? Поки вони снідали, Олександр ще раз усе пояснив.
З’ясувалося, до речі, що машина його була поруч — просто він залишив її з протилежного боку будинку. І так, Олександр буквально до цього повернення у село Кабан не знав, що власник будинку, з яким у нього був договір оренди, помер! Щодо смерті колишнього чоловіка Єлизавети він висловив співчуття. А потім додав ще дещо…
Виявилося, що ні, Олександр не збирався покидати будинок!
— Бачите, я вже заплатив за оренду. За ті тижні, що я тут проживу, і за ті, коли мене не було… Знаю, звучить дивно, але мені просто не хотілося, щоб тут були сторонні!
Єлизавета кивнула. Вона не знала, чи сказав він це випадково, чи навмисно… Але натяк був зрозумілий! Попри смачний сніданок (а булочки були просто неперевершені!), вона не збиралася здаватися.
— Думаю, я зможу компенсувати вам витрати. У сенсі, повернути гроші, які ви заплатили за оренду.
— Навіщо? — примружився Олександр. — Я не збираюся їхати. Будинок великий! Не думаю, що ви мені заважатимете… А ваші діти, — він перевів строгий погляд на Лесика та Віру, — здаються досить вихованими особистостями.
— Ми виховані й хороші! — пискнув Лесик. — А правда, що у вас у машині телескоп?
— Правда, — відповів Олександр і назвав марку й якісь технічні характеристики.
Єлизавета нічого в цьому не розуміла! А от її син обожнював зірки, читав і дивився все про космос і постійно просив телескоп… Тільки от вони не могли собі його дозволити.
— Ого! Крутий телескоп! А можна буде подивитися в нього? — з надією спитав хлопчик.
— Та хоч щовечора, — знизав плечима Олександр, — якщо, звісно, твоя мама дозволить мені залишитися… — на цих словах він перевів хитрий погляд на Єлизавету. — Я готовий, до речі, за завдані незручності додати оплату. І можу щонайменше тричі на тиждень готувати сніданки. У мене немає шкідливих звичок. Жінок водити не буду. Якщо потрібно — надам довідку від психіатра. Нещодавно проходив обстеження для дозволу на відвідування однієї наукової лабораторії в Бразилії. Але, повірте, я готовий поклястися своїм здоров’ям, що мені дуже потрібно залишитися в цьому будинку до кінця літа!
— Щоб спостерігати за НЛО? — випалила Єлизавета тоном, по якому було зрозуміло: якщо відповість «так», все ясно — ненормальний! І неважливо, наскільки він чарівний і які довідки у нього є.
— Щоб спостерігати за НЛО, — цілком серйозно відповів Олександр, — і ще писати про них книгу. І наукові статті.
— Зрозуміло, — кивнула Єлизавета. — Ну, добре… Залишайтеся! — додала вона з поблажливою усмішкою.
І подумала, що дуже шкода, що такий привабливий чоловік… Займається такою нісенітницею! Ні, для себе вона його точно не розглядала! Вона взагалі вирішила покінчити з особистим життям після того, як її залишив чоловік. Один раз обпеклася — досить! Тепер головне — подбати про дітей. Але все одно… Треба буде докласти зусиль, щоб не почати… заглядатися на цього Олександра. Бо у них точно не може бути нічого спільного! Навіть друзями вони не стануть!
Загалом, Єлизавета була здатна на імпульсивні рішення. Але! Це, як їй здавалося, залишилося в далекому минулому, у безглуздій юності… І що ж сталося тепер? Вона що, пустила незнайомого чоловіка до будинку, піддавшись на його вмовляння, мовляв, йому це так потрібно? Спокусилася грошима? А про безпеку своїх дітей, та й свою — як жінки, ти подумала?! Ну й що, що цей Олександр, здається, освічена людина (у нього була докторська ступінь з астрономії, щось там про чорні діри…). Ну й що, що він вміє смачно готувати, а булочки з родзинками були такими… Але тобі, — міркувала Єлизавета цього вечора, перевертаючись у ліжку, — вже тридцять із хвостиком, ти мати, тож за булочки з родзинками тебе не купиш і за мужню усмішку теж!
І все ж Єлизавета не збиралася проганяти Олександра. «Нехай живе», — вирішила вона. Нічого боятися, мало які в людини хобі… Хоча особисто вона вважала, що чоловік має займатися серйозною справою, а не гнатися за якоюсь фантастикою. Звідки тільки, цікаво, у нього гроші на всі ці дурниці?!
Втім, як зрозуміла Ліза зі сьогоднішньої розмови, у Олександра були заможні батьки — вони його частково підтримували фінансово. А ще він справді писав наукові статті з астрономії, викладав десь і читав лекції по всьому світу…
Це Олександр, до речі, обставив кухню сучасною технікою — хоч і жив тут не постійно, але, бачте, звик до комфорту! Тільки Ліза цього не могла зрозуміти. Бо для комфорту вона б і шпалери поклеїла нові, і меблі м’які купила б. Втім, гаразд… Яке їй діло до чужих грошей?
«Ось прийде осінь, продам будинок і будуть у мене свої гроші!» — думала вона, вже засинаючи. А якщо Олександру й наступного року треба буде сюди приїжджати, то нехай уже з новими власниками цього будинку домовляється.
І потекли один за одним дні цього дивного сусідства! Єлизавета була збентежена тим, що Олександр одразу вирішив зробити доплату за «незручне сусідство».
Єлизавета сходила до фермерського господарства неподалік від села і дізналася, чи немає якоїсь підробітки на літо. Робота знайшлася — потрібна була прибиральниця у цех, де чистять і пакують овочі. І вона з радістю взялася за цю справу! А за дітей не хвилювалася — Віра вже була досить дорослою, щоб наглядати за братом. Графік був зручним — щодня, без вихідних, лише по чотири години. Тож загалом можна було відпочивати на свіжому повітрі й не витрачати останні заощадження, чого Ліза, як мати-одиначка з купою боргів, дозволити собі не могла.
Паралельно вона вже почала шукати покупців на будинок… Але в агентствах нерухомості, дізнавшись, що будинок стоїть на околиці, одразу знижували його ринкову ціну. Ліза спершу сперечалася, але потім погодилася — вже було байдуже, за скільки його продати!
А щодо Олександра, то він, всупереч її періодичним сумнівам, виявився справді порядною людиною і чудовим сусідом! Не раз, готуючи собі, він пригощав її й дітей.
Часто він дозволяв Лесику дивитися в телескоп… І взагалі, Ліза дивувалася, як захопливо Олександр розповідає про комети, інші галактики, планети… Якби ж тільки він не з’їжджав постійно з наукових тем на всі ці антинаукові байки про прибульців! Втім, навіть про НЛО він умудрявся розповідати так яскраво й переконливо, що Єлизавета кілька разів ловила себе на думці, що майже готова в це повірити.
— То ви любите подорожувати, — якось сказала вона. — А де вам найбільше сподобалося?
— У кожному куточку Землі можна знайти щось прекрасне, — відповів він, — але поки що планую вдруге побачити Великий Бар’єрний риф. Там стільки акул! Вони неймовірні створіння! А ще хочу заглянути в Ісландію та на мис Горн…
Розмова відбувалася ввечері. Вони сиділи у вітальні й збиралися дивитися фільм — Олександр днями привіз із міста плазмовий телевізор. Ліза та сусід сиділи на дивані, діти на кухні — вовтузилися з попкорном і напоями.
— Готово! — Лесик увійшов до кімнати з великою мискою, за ним йшла сестра, несучи на підносі склянки з домашнім лимонадом — його навчив готувати Олександр.
І раптом у кімнаті замиготіло, а потім — згасло світло. Телевізор теж вимкнувся.
— Ну от, — зітхнула Ліза, — я ж казала, що краще сьогодні не вмикати, у таку грозу!
Надворі вирувала негода ще з обіду. Але синоптики обіцяли, що до ранку хмари розійдуться…
— Значить, залишається тільки запалити свічки, — усміхнувся Олександр, підводячись. — Створимо атмосферу для… страшних історій! — додав він нарочито моторошним голосом, підморгнув дітям і, підсвічуючи собі дорогу смартфоном, пішов по свічки до комірчини.
Єлизавета похитала головою — от жартівник! Але загалом він був дійсно розумним, серйозним чоловіком. І, як вона зрозуміла, на шиї у батьків не сидів — багато чого досяг самостійно. Щоправда, що їй у ньому точно не подобалося — це те, як він іноді… Такі речі говорив! Нічого непристойного, але Єлизавета розуміла, що Олександр проявляє до неї певний інтерес. А вона була категорично проти!
— Мамо, чому ти така бука? — спитав Лесик, ставлячи миску з попкорном на стіл.
— Що? — не зрозуміла Ліза.
— Брат питає, чому ти біля Олександра така, ніби він тебе вкусити може, — пояснила Віра, ставлячи поруч зі стравою лимонад. — Ти навіть на іншому кінці дивана сидиш! Навіщо? Адже ж видно, що він тобі подобається…
— Що?! — округлила очі Ліза. — Діти! Ви… Та що ви таке…
— Мамо, — посерйознішала Віра, — ми вже не маленькі й розуміємо, що тобі треба не лише нас виховувати. Ти маєш право на особисте життя. І якщо у тебе з Сашком щось вийде… Ми не будемо проти!
— І в телескоп я тоді зможу дивитися цілий рік, — мрійливо додав Лесик.
Єлизавета хотіла сказати, що це не їхня справа, а ще подумала, що ні, вона ні за що не допустить цього, бо вже одного разу обпеклася! Але тут зовні прогримів грім, а потім… Одне з вікон вибухнуло скалками!
Мама і діти зойкнули від страху! Лесик відскочив убік… А потім у кімнату влетіла сяюча куля світла…
Ніколи в житті Єлизавета не відчувала нічого подібного! Їй здавалося, що все її єство скував жах, глибокий, як космос, і водночас — її серце співало, так хотілося простягнути руку й доторкнутися до цього сяючого шару…
— Мамо! Не треба! — наче крізь товщу води до неї долинув голос доньки. А потім її руку обпекло болем!
Ліза ахнула й закліпала очима, нарешті відвівши погляд від світної кулі. Вона зрозуміла, що поруч стоїть Олександр. Він міцно тримав її руку й обіймав, утримуючи на місці. Перед ними кружляла, сиплячи іскрами дивного кольору, та сфера, ніби сплетена з найтонших ниток зоряного світла… Чи була вона щільною, наче згусток лави? Ліза не могла зрозуміти. Вона заморгала часто, а куля, ніби зрозумівши, що більше не гіпнотизує її, попливла убік.
— Все добре, — прошепотів Олександр. — Це кульова блискавка. Явище природи. Все добре! Не треба боятися. І не рухатися теж! І не намагатися її торкнутися. Вона зараз сама піде. Або зникне…
Єлизавета знайшла в собі сили кивнути. А потім вона, Олександр і Віра просто спостерігали, як у суцільній темряві світиться й рухається по кімнаті куля світла, ніби щось шукаючи… А потім кульова блискавка просто пішла туди, звідки прийшла — вилетіла у вікно!
— Неймовірно, — видихнув Олександр. — От же ж ідіот! — вигукнув він. — Потрібно було здогадатися, що в таку ніч вони можуть з’явитися!
— Хто «вони»? — насупилася Ліза, у якої нарешті серце почало битися у звичному ритмі.
— Невпізнані літаючі об’єкти, — серйозно відповів Олександр. — Кульові блискавки часто є передвісниками кораблів прибульців. У такі аномальні грози це трапляється досить часто! А я тут сиджу, фільм дивитися зібрався, замість того щоб налаштовувати обладнання!
— Ну, вибачте! — обурилася Ліза. — Це ж ви самі запропонували домашній кіносеанс! А тепер виходить, що ми вам завадили… І чому ви завжди все зводите до своїх прибульців? Це просто ненормально!
— По-перше, я не казав, що ви мені заважали, — примружився Олександр. — А по-друге, я прошу взаємної поваги! Я просто хочу добре робити свою роботу…
— Роботу? — Ліза зневажливо пирхнула. Вона раніше такого собі не дозволяла у спілкуванні з ним, але зараз у неї просто здавали нерви. — Як ви можете називати роботою ці дурниці? Мандруєте світом, шукаєте своїх прибульців і виступаєте на з’їздах таких самих диваків! У вашому віці вже треба, як нормальна людина, осісти, завести дім, одружитися, народити дітей…
— Вибачте, що вам доводиться ділити дах із таким неприємним і божевільним типом! — явно образився Олександр. — І пробачте, що я живу так, як хочу, а не беру приклад із нормальних людей… Наприклад, із вас!
Це був болючий удар. Він влучив у саме серце — у те, що в Єлизавети не склалося ані особисте життя, ані багато іншого… Це було жорстоко! Їй навіть захотілося його вдарити!
— Та припиніть ви! — раптом перебив їх голос Віри. — Ви що, не чуєте, що я кажу?! Лесик зник!
— Як зник?! — Ліза підскочила з дивана, шокована. — Лесику, синочку!
А тим часом за вікном гроза стихала, хмари розходилися. У будинку раптово знову увімкнулося світло. І так, Лесика у кімнаті не було. І на кухні теж.
— Я так злякалася, — схлипувала Віра. — Зараз тільки згадала… Коли ця штука… Коли кульова блискавка залетіла, він підійшов до вікна… Сказав, що там ще є щось… А потім… Він вийшов за двері й сказав, що йде до лісу!
Єлизавета ледь не знепритомніла від жаху — її син зник! Вона одразу ж вирішила бігти його шукати. Олександр сказав, що піде разом із нею.
— Я вдома сама не залишуся! — витираючи сльози, заявила Віра. — Мені страшно!
Збиралися недовго — Олександр узяв для всіх ліхтарики. Від будинку до лісу було зовсім близько — кроків тридцять, а дощ якраз закінчився. У вологій землі ще можна було розгледіти сліди.
— Ми його не знайдемо… Я втратила сина! — захлипала Єлизавета, коли вони зайшли під густий, мокрий від дощу полог лісу, де пахло сирістю й листям.
— Знайдемо, — упевнено сказав Олександр і показав уперед. — Я трохи вмію читати сліди. До того ж… Бачиш, кущі прим’яті там, де йшов Лесик? Ми рухаємося у правильному напрямку. І не думаю, що він зайшов далеко! Треба тільки його кликати!
Так, у не найкращих обставинах, але вони перейшли на «ти». І всі троє рушили вперед, час від часу гукаючи хлопчика… Єлизаветі ще ніколи не було так страшно! Але вона взяла себе в руки й повторювала, як заклинання, що все буде добре, що вони знайдуть синочка, що все буде добре…
— Мамо! Мамочко!
Ліза кинулася вперед — це був її син! Лесик знайшовся на крихітній лісовій галявині. Забруднений у багнюці та траві, скуйовджений і розгублений, він зі сльозами кинувся до мами й почав бурмотіти про те, як йому було страшно, що він не знає, як тут опинився, що пам’ятає тільки, як його манив дивний світляний, мерехтливий шар.
— Все добре, синку, — усміхнулася крізь сльози Єлизавета. — Зараз підемо додому, так? Усе вже закінчилося, мій хороший…
— Дивіться! Там, угорі! — вигукнула Віра й підняла руку, вказуючи дорослим і братику.
Олександр задер голову. Те саме зробили Ліза й Лесик. І вони побачили…
Єлизаветі здалося, що над ними пливе скеля… Чи це були низькі, щільні грозові хмари? Але чому тоді дощ більше не йшов? І хіба можуть хмари мати форму такого правильного трикутника? Вогні… Різнокольорові вогні блищали й переливалися… «Мені здається, — подумала Ліза, — це все мені просто здається! Це ж зірки… Якщо довго-довго дивитися, можна уявити, що вони змінюють колір…» А потім їх огорнув низький, вібруючий гул. Здавалося, що звук виходить звідусіль і пронизує наскрізь! Між стовбурами дерев щось промайнуло — щось яскраве… Ще одне! Це знову були вони — кульові блискавки! І Єлизаветі здалося, що вони, наче хижі звірі, оточили їх, придивлялися, чекали зручного моменту для нападу… Вона притисла дітей до себе, захищаючи їх інстинктивним жестом… Її зуби цокотіли, ноги підкошувалися…
Краєм ока вона бачила, як Олександр, заворожений таємничим видовищем, знімає камеру, натискає кнопки, намагається щось зафіксувати, бубонить собі під ніс… Невже він встиг прихопити це обладнання, коли вони побігли шукати Лесика? Невже він сподівався зафіксувати щось неймовірне?! А потім вдарив новий звук — тонкий, пронизливий, схожий на свист вітру й писк мишей… Дивна асоціація спливла у свідомості — ніби це ультразвук, який випромінюють кажани… «Я що, божеволію?» — встигла подумати Ліза, а потім… Що це там пролітає? Комета? Але чи може комета так світитися? І звідки стільки світла?!
І ще через мить Ліза зрозуміла — вона втрачає свідомість, падає на землю разом зі своїми дітьми…
Пробудження вранці було важким — після кількох годин на холодній, мокрій землі! Єлизавета прокинулася першою, потім розбудила дітей, а потім — Олександра. Декілька хвилин вона намагалася згадати, як вони тут опинилися, що сталося?! Потім спогади накрили її хвилею, як цунамі… Ліза заплакала.
— Мам, чого ти? — спитав Лесик. — Мамо, все ж добре!
— Яке… добре?! — відповіла вона крізь схлипування. — Я тебе вчора ледь не втратила!
— Ну і ночка видалася! — Олександр, підвівшись на ноги, потер голову — він умудрився подряпати лоба. — Потрібно повернутися до будинку, ми всі замерзли… — нахмурився він. Але тут же його обличчя осяяла шалена усмішка. — Подумати тільки! Ми це побачили! Так, так… Де ж воно?!
І він, не зважаючи на заплакану Віру та погляд Лізи, став переглядати запис із камери.
— Тобі більше нічого в світі не цікаво, так? Окрім твоїх прибульців, — сказала Ліза глухим, але повним образи голосом. — Тобі байдуже, що з нами сталося? Все, що тебе турбує — це впіймати своїх… марсіан?!
— Що? — розгублено обернувся до неї Олександр. — Лізо! Вибач, — він ніяково посміхнувся. — Я якось не подумав, просто раніше… Так, звісно! Давайте повернемося до будинку. Нам потрібно все обговорити! Порівняти наші спогади, все записати… Думаю, я скористаюся диктофоном — так виходять найбільш точні звіти, адже свіжі спогади…
— Та щоб тебе! — Ліза, підскочивши до нього, хотіла дати йому ляпаса, але Олександр спритно ухилився й перехопив розлючену жінку за руку.
І вона йому все висловила! Про те, що через його дурні байки її розумний син потягнувся в ліс за кульовою блискавкою! Про те, що вони вчора незрозуміло чому знепритомніли…
— Ми просто побачили… — почав було Олександр, але Ліза не дала йому договорити.
— Нічого я не бачила! — прошипіла вона, наставивши на нього палець. — І мої діти нічого не бачили! І не вплутуй мою сім’ю в це, ясно?! А ми… Мені все це набридло! У мене було нормальне життя, все було просто! А через тебе…
Вони замовкли. Тільки дивилися одне одному в очі.
— Все через тебе пішло шкереберть, — нарешті з відчаєм видала Ліза й різко розвернулася. — Діти, ходімо! Ми їдемо!
— Куди? — хором спитали брат і сестра.
— Мам, та все добре! Нічого ж страшного не сталося, ми просто зіткнулися з чимось незрозумілим… — почав було Лесик, але Ліза шикнула на нього.
— Тут взагалі болота. Випари. Мало що ти надихався… Тебе блискавка вдарила, ось тобі й привиділося! Нам усім привиділося! І нічого не було… І щоб я більше ні слова не чула, ясно?! Все, ходімо!
І вона, не слухаючи більше жодних заперечень, просто потягла дітей за собою. Стежка з лісу знайшлася швидко.
Потім, десь за пів години, до будинку повернувся Олександр. Він не заговорив із Єлизаветою. Мовчки пройшов до своєї кімнати й зачинився там.
Вона ж швидко зібрала речі. Як-небудь, аби лише скоріше! А потім схопила дітей і, не звертаючи уваги на спроби Віри поговорити «як дорослі люди», на сльози Лесика, який не хотів прощатися з «дядьком Сашком, який як тато став!», просто вийшла з дому.
На злості, як то кажуть, сама й дотягла сумки. І що було дивовижним везінням — вони якраз встигли на автобус до райцентру, звідки можна було сісти на поїзд і повернутися до міста.
— Ні, ні й ще раз ні! — твердо сказала Єлизавета синові. — Олександр нам більше не друг. І ми з ним не будемо спілкуватися. Все! І говорити з ним по телефону я не збираюся… А якщо він з’явиться, то я… Ні, досить! Більше жодного слова про це!
— Мамо, — насупився Лесик, — чому ти поводишся, як маленька? Я ж тільки сказав, що дядько Сашко дзвонив і просив передати, що дуже вибачається й хоче побачитися…
— Так, досить! — Ліза погрозила йому пальцем. — Рот на замок і марш у кімнату робити уроки!
— Які уроки? — розвів руками хлопчик. — Я ж іще до першого класу не пішов! Мамо, ти що, захворіла чи збожеволіла?
А справді, недовго й до того, щоб з’їхати з глузду, подумала Ліза й тяжко зітхнула.
— Вибач, малий, я все наплутала… Я хотіла сказати: йди до кімнати й читай книжку з математики. Або прописи бери. Чи атлас із тваринами розглядай! Займися чимось корисним… А мама сама все вирішить!
— З тобою все ясно, — насупився Лесик. Але послухався. Розвернувся й пішов до своєї кімнати. — Поводишся, як мала… А ще доросла!
Син пішов. Донька ще гралася у дворі з подружками. Ліза стала до плити — готувати вечерю. І заодно, зрозуміла вона, треба про все подумати… Минуло вже два тижні з моменту повернення до міста. В агентстві нерухомості будинок виставили на продаж і пообіцяли, що, можливо, до весни знайдеться покупець. Ліза знову вийшла на роботу — треба було на щось жити.
І, звісно, вона намагалася забути про все, що сталося! Але не тому, що було якось страшно… Страшно, якщо чесно, зовсім не було, і весь цей випадок із нібито побаченим кораблем прибульців Ліза вже давно викинула з голови. Вона прийняла як тверду істину версію, що після стресу від зникнення сина їй усе це просто примарилося. Ні, вона хотіла забути все, бо прагнула викреслити Олександра зі свого життя. Він був у ньому зайвим елементом. З цим чоловіком у неї нічого не могло бути! Тому що… Ну, це ж так просто й зрозуміло — вони були надто різними. Та й він був якимось неправильним, надто вже вірив у своїх прибульців… І просто… Просто у Лізи, як то кажуть, серце вистрибувало з грудей, коли вона думала про нього! І це їй не подобалося. Бо вона твердо й давно вирішила — сильні емоції та почуття шкідливі. Через них не думаєш логічно й можеш… помилитися! А їй, як матері двох дітей, помилятися не можна.
У двері подзвонили, і Єлизавета пішла відчиняти. Вона знала, що це мала повернутися Віра — вона не довіряла доньці носити власний ключ, боячись, що та його загубить. Це справді була Віра. Але не сама. Разом із нею на сходовому майданчику стояли двоє кремезних чоловіків із похмурими обличчями та якась жінка у безглуздому червоному костюмі.
— Мамусю, — промовила Віра. Обличчя доньки було заплакане, і вигляд у неї був наляканий. — Вони прийшли через борги…
— Єлизавета Бєлкіна, так? — звернулася до неї жінка в червоному. — Ми з агентства зі стягнення боргів. Ваш борг нам передали. Ось документи! — вона махнула перед носом Лізи якимись паперами, але, не давши їх прочитати, швидко сховала їх до сумочки. — Ми прийшли оглянути ваше майно!
— Що? — розгубилася Єлизавета. — Про що ви…
— Ви ж не хочете по-доброму сплатити борг! — підвищила голос жінка, майже верескливо. — Значить, доведеться продавати ваше майно! І я, як представник агентства, проведу його оцінку!
— А це хто? — Ліза кивнула на двох чоловіків, які скидалися на бандитів із дев’яностих.
— Охорона, — жінка скривила губи, нафарбовані яскравою червоною помадою. — Боржники бувають такими неадекватними! Але ж ви, — вона схилила голову і єхидно понюхала повітря, — адекватна? Ви не проти, якщо ми оглянемо вашу квартиру? Наше агентство, до речі, приймає в рахунок боргів і нерухомість! То ми зайдемо? Зайдемо?!
Вона просто тиснула на Лізу, змушуючи її відступати вглиб квартири. Віра, яка досі стояла на майданчику — їй не давав пройти один із охоронців, — тихенько заплакала.
— Що ви робите?! — нарешті почала розуміти Ліза. — У мене не такі вже й великі борги, щоб продавати квартиру! Ви що… Покладіть на місце! — вона вихопила бронзову статуетку з рук жінки. — І взагалі, забирайтеся геть! Що це таке?! Яким правом…
— Рота закрий! — виступив уперед один із чоловіків і поклав свою лапу їй на плече. — Гроші є? Золото, коштовності? Давай по-хорошому! Бо далі відсотки набігатимуть. Борг твій тепер наш! І з нами краще не жартувати!
— Мамо! Мені страшно! — почула Ліза голос Віри.
— Донечко! — Ліза вирвалася й кинулася до дитини.
Але тут же обернулася — сумнівні колектори вже зайшли до кімнати, де Лесик займався підготовкою до школи. Наляканий хлопчик почав кликати маму. Що їй робити?!
— Геть із мого дому! — закричала Ліза, забігаючи назад у квартиру разом із донькою. — Ви не маєте права…
— Рота закрий! — гаркнув один із чоловіків. — Що, гроші взяла й не хочеш віддавати?! Нічим платити?! Значить, будеш відпрацьовувати, стерво!
Лізі здалося, що її зараз ударять… Вона заплющила очі й одночасно закрила собою доньку…
А в наступну мить Ліза здивовано розплющила очі, бо підозрілий тип, який уже намагався схопити її за шию, буквально відлетів убік!
— Сашко? — видихнула Єлизавета й подумала, що, може, це їй сниться?
Тому що в її квартирі якимось дивом опинився Олександр. Він притиснув її кривдника до стіни, вправним прийомом знерухомив і щось тихо йому сказав… А потім штовхнув у бік! За мить у руках Олександра опинився другий чоловік, що вибіг на шум. Його спіткала та ж доля.
І що дивно — обидва вони, поглядаючи на Олександра з острахом, просто вилетіли з квартири!
— А ти ще хто такий?! — останньою вийшла з кімнати жінка в червоному. — Ми з агентства…
— О, так, — усміхнувся Олександр. — Я знаю, звідки ви. І дуже даремно ви сюди прийшли!
І ні, він не став бити жінку. Він просто схопив її за лікоть і підсунув під ніс смартфон.
— Тож що, проблеми потрібні? Борги цієї жінки, до якої ви прийшли, вже погашені. Зрозуміло? А про те, як ви поводитесь, — вибач, — уже відомо твоєму начальству… У мене є знайомий, який добре його знає. Тепер у тебе будуть серйозні проблеми. Ясно?
— Що? Як? — жінка в червоному часто кліпала очима, розгублена, але, мабуть, швидко все зрозуміла. Бо її обличчя змінилося, вона повернулася до Єлизавети й солодко-солодко усміхнулася, почавши вибачатися за «завдані незручності».
— Просто забирайтеся з мого дому, будь ласка, — промовила Ліза крізь нервове тремтіння.
Жінка пішла. Олександр сам зачинив за колекторами… або радше — безсовісними здирниками, двері.
— Дядьку Сашко! Нарешті ти приїхав! — Лесик, що вийшов зі своєї кімнати, немов налякане звірятко, кинувся до Олександра й, обійнявши його, заплакав.
Єлизавета теж не стрималася й, обіймаючи доньку, теж заплакала. Так і ридали вони всі троє. А Олександр просто мовчав якийсь час.
Але потім, на щастя, вони всі почали заспокоюватися… Перейшли на кухню.
— Сиди, — наказав Лізі несподіваний гість і сам заварив чай.
— Дякую, — відповіла вона. — Дякую тобі! За те, що ти… Загалом… Я мушу вибачитися! І я… Ти не повинен був! А що ти, до речі, тому чоловіку сказав? І як ти тут опинився?..
— Єлизавето, — м’яко усміхнувся Олександр, — спокійно, добре?
На стіл дзвякнули чашки з блюдцями, і вона, кивнувши, на якийсь час замовкла. А потім Олександр сам усе розповів. Він і не думав, що між ними все закінчено! І так, він підключив деякі зв’язки, щоб дізнатися, в чому полягають проблеми Єлизавети. І, на щастя, дуже вчасно почав їх вирішувати! Серед знайомих батька Олександра був чоловік, який добре знав власника колекторського агентства. Тож тепер, образно кажучи, мали полетіти голови. І так, усі борги Єлизавети було погашено. Усі.
— Ой, — тільки й змогла сказати вона.
— Якщо почнеш говорити про те, що повернеш, я серйозно ображуся, — відповів Олександр. — Бо це безглуздо.
— Що безглуздо? — Ліза відвела погляд, засмучена. — Повернути борги?
— Чекати чи вимагати цього від власної дружини.
На кухні запанувала тиша. Єлизаветі захотілося ущипнути себе — чи не сниться їй це?
— Сашко, — першим порушив мовчання Лесик, — ти що, маму заміж кличеш?
— Саме так, — відповів Олександр. — Але, звісно, вибач, що це сталося зовсім не романтично! Адже, мабуть, усім жінкам хочеться, щоб було як у кіно…
— Та вийшло, як у кіно! — сміливо втрутилася Віра. — У поганих фільмах штампи, а в хороших режисер усе робить оригінально! Тож не обов’язково з букетом троянд і на коліні з каблучкою. Ти ж нас усіх врятував від поганих людей, а тепер пропонуєш мамі заміж… То що ж виходить, — раптом збентежилася Віра, — ти будеш нашим вітчимом?!
— Татом, дурненька, — поправив її братик. — Я, може, і молодший за тебе, але точно знаю — з дядька Сашка вийде не вітчим, а найкращий у світі тато!
Єлизавета почувалася, наче уві сні. Вона переводила погляд із сина на доньку, а потім на Олександра… Невже це все відбувається з нею насправді? І що ж їй… робити з усім цим?!
…З таємничої події біля села Кабан (яку, на жаль, не вдалося зафіксувати на камеру, бо вона загадково перестала працювати саме тієї ночі спостереження за НЛО) минуло трохи більше пів року.
Будинок, що дістався Єлизаветі від покійного чоловіка, давно було продано. Як і її міську квартиру… Її продали у зв’язку з переїздом.
Тому що Єлизавета погодилася з Олександром, що тепер їм зручніше буде жити у його будинку — великому приміському особняку. Тепер у доньки та сина Єлизавети були власні великі кімнати. А ще там мешкали батьки Олександра. І що було дивовижно — вони чудово прийняли Єлизавету! Відразу ставилися до неї тепло, по-сімейному… І жодного разу навіть словом не натякнули на те, що вона не підходить їхньому синові.
А потім, звісно ж, було весілля. Не надто помпезне, але красиве. Спершу Єлизавета категорично відмовлялася від білої сукні, але Катерина — майбутня свекруха — переконала її, що можна вибрати такий варіант наряду. У результаті зупинилися на сукні зі шовку благородного відтінку слонової кістки. Здавалося, ось воно — щастя! Але… У новому сімейному житті Єлизавети був один нюанс.
— Не думаю, що наш син коли-небудь передумає й утратить інтерес до НЛО, — якось сказав Лізі Микола, її свекор. — І потім, люба, що тобі не подобається? Це ж зовсім безпечне хобі! Я б навіть сказав, дуже незвичайне… Тут варто пишатися таким чоловіком!
Єлизавета хотіла з цим погодитися. Але… Її це трохи напружувало. Однак вона дуже любила Олександра й точно знала, що не намагатиметься його змінити. А потім…
— Кохана! — якось за сніданком сказав чоловік. — Пакуй валізи, ми летимо до Мексики!
— Як це до Мексики? — насупилася Ліза. — Навіщо?
Олександр пояснив: там нещодавно вчені під час розкопок знайшли щось схоже на древній портал, а можливо — місце посадки космічних кораблів, знайшли якісь таємничі фігурки… І там теж літали дивні вогні. Туди вже з’їжджалися журналісти з усього світу!
— Взагалі, частина об’єкта, де ведуться розкопки, засекречена для сторонніх, — захоплено розповідав Олександр. — Але у мене є надійний знайомий, який допоможе туди потрапити!
— Ох… — зітхнула Ліза.
Вона опустила погляд на тарілку з апетитними оладками, які спік чоловік. Її трохи нудило… Вже кілька днів! І вона знала причину. Вона збиралася повідомити Олександру про це сьогодні. Але, мабуть, доведеться відкласти. Може, у Мексиці знайдеться відповідний момент? Так, напевно…
— Що сталося? — стурбовано спитав Олександр. — Ти не летиш зі мною?
— Лечу, — зітхнула Єлизавета. — Звісно, лечу! Я ж люблю тебе…
І вона подивилася на нього закоханими очима. Поряд сиділи за столом і жваво обговорювали майбутню пригоду діти. І тут Єлизавета подумала про те, що вона таки щаслива. Вона зустріла чоловіка, з яким хоче провести все своє життя. А те, що це життя не буде спокійним і розміреним… Ну, вона готова з цим змиритися! І вже точно їй та дітям не доведеться нудьгувати! Головне… не допускати навіть думки про те, що прибульці та НЛО можуть існувати. Бо тоді всі ці пошуки істини Олександром були б зовсім не такими безпечними…
Бродяча пиячка знайшла на смітнику немовля, якого цілим селом розшукували