Тетяна обережно дістала зі шафи стару фотографію, на якій усміхнений темноволосий хлопець обіймав її, тоді ще п’ятнадцятирічну дівчинку. Вона й досі пам’ятала той морозний передноворічний день, сповнений безтурботним сміхом. Андрій повернувся з першої сесії, привіз їй величезного плюшевого ведмедя та цілу коробку цукерок.
— Ну що, мала, скучила без мене? — Андрій підхопив сестру й закрутив її по кімнаті, усипаній блискітками снігу з його куртки.
— Дуже! Більше так надовго не їдь!
— Глупенька, мені ж треба вчитися. Але я завжди буду поруч, чуєш? Завжди буду захищати свою молодшу сестричку.
Тетяна витерла непрохану сльозу. П’ятнадцять років минуло, а біль не стихає. Щоразу, коли вона дістає старий фотоальбом, щось обривається всередині. Ось Андрій із першим велосипедом, ось вони з батьками на морі, а тут брат готується до випускного — такий дорослий, красивий, повний надій і планів на майбутнє.
— Мамо, ти знову? — у кімнату заглянула десятирічна Аліса. — Бабуся каже, що досить травити собі душу цими спогадами.
— Ходи сюди, сонечко. Подивись, це твій дядько Андрій, — Тетяна поплескала по дивану поруч із собою.
Аліса присіла, з цікавістю розглядаючи потерті знімки. За вікном кружляв пухнастий сніг, а в домі вже пахло мандаринами й хвоєю — до Нового року залишався лише тиждень.
— Чому я його ніколи не бачила? На фотках він такий веселий…
Тетяна важко зітхнула. Як пояснити дитині, що люди іноді просто зникають? Безслідно розчиняються, залишаючи лише спогади й запитання без відповідей.
— Він загинув, коли був зовсім молодий. Поїхав перед Новим роком у справах до іншого міста й… — голос Тетяни затремтів. — Ми більше його не бачили.
— А тіло знайшли? — серйозно спитала Аліса.
— Ні, люба. Лише документи та речі. Поліція сказала, що це нещасний випадок. Його машину знайшли в кюветі, засипану снігом.
Тетяна пам’ятала той страшний день, ніби це було вчора. Тридцятого грудня всі готувалися до свята. Мама пекла улюблений торт Андрія — він обіцяв приїхати, щоб зустрічати Новий рік разом із ними. Замість брата приїхали двоє поліцейських. Тетяна досі чує, як кричала мама, як батько, завжди такий сильний і впевнений, раптом постарів на десять років. Їхня родина довго не могла змиритися з втратою. Особливо важко було прийняти, що вони навіть не можуть поховати Андрія по-людськи — закрита труна, символічна могила, фотографія на пам’ятнику.
— Мамо, тато дзвонив, просив купити щось до новорічного столу, — Аліса потягнула матір за рукав. — І ще молоко скінчилося. А ялинку треба прикрасити.
— Точно, треба в магазин, — Тетяна акуратно закрила альбом і прибрала його на полицю. — Збирайся, поїдемо в супермаркет, а потім займемося ялинкою.
Дорогою Аліса щебетала про шкільний ранок, подружок, новорічні подарунки. Тетяна слухала впіввуха, поринувши у власні думки. Увечері мали приїхати батьки — перша зустріч за останні пів року. Батько нещодавно переніс інфаркт, лікарі настійно рекомендували йому менше хвилюватися. Але як не хвилюватися, особливо в ці передноворічні дні, коли спогади стають особливо болючими?
У супермаркеті було не проштовхнутися — всі готувалися до свята. Тетяна методично складала в кошик продукти: олів’є, оселедець під шубою, мандарини, шампанське… Мама завжди казала: «Новий рік — сімейне свято, стіл має ломитися».
— Мамо, можна морозиво? — Аліса благально подивилася на матір. — Пломбір у шоколаді, як дядько Андрій любив.
Ці слова боляче вкололи в серце. Звідки вона знає? Напевно, бабуся розповіла… Той самий погляд, ті самі інтонації — точнісінько як в Андрія, коли він випрошував у мами солодощі чи дозвіл погуляти довше. Тетяна ловила себе на думці, що постійно шукає в дочці риси брата. Ті самі ямочки на щоках, коли сміється, той самий впертий характер.
— Ладно, бери. Тільки одне.
Аліса радісно побігла до холодильників із морозивом. Тетяна дістала телефон, перевірила час — потрібно встигнути приготувати вечерю до приїзду батьків. У списку покупок залишився тільки хліб. Вона попрямувала до відділу хліба, лавіруючи між покупцями з переповненими візками.
Високий чоловік у темній куртці стояв спиною, вибираючи багет. Щось у його постаті здалося Тетяні смутно знайомим. На шиї — такий самий сірий шарф, який вона колись подарувала братові на Новий рік. Вона уповільнила крок, намагаючись зрозуміти, звідки це відчуття дежавю. Чоловік повернувся, і у Тетяни підкосилися ноги.
Це обличчя. Трохи старше, із легкою щетиною, але ті самі риси, той самий примружений погляд карих очей, та сама родимка над бровою. Тетяна вхопилася за полицю, щоб не впасти. У голові промайнула божевільна думка — може, їй ввижається через перевтому? Може, це все передноворічний стрес?
Чоловік помітив її погляд і трохи насупився, ніби також намагаючись щось пригадати. На мить їхні погляди зустрілися, і Тетяна побачила в його очах іскру впізнавання, що швидко змінилася переляком. Незнайомець різко розвернувся і швидким кроком попрямував до виходу, залишивши недообраний хліб.
— Зачекайте! — Тетяна кинулася слідом, розштовхуючи здивованих покупців.
Чоловік майже біг, лавіруючи між рядами. Тетяна не відставала, серце калатало як шалене. Вона повинна його наздогнати, повинна переконатися…
— Андрію! — розпачливо закричала вона.
Чоловік на мить завмер, і цього вистачило. Тетяна схопила його за рукав куртки.
— Андрію, це справді ти?
Він повільно обернувся. На обличчі застиг дивний вираз — суміш страху, провини й чогось ще, чого Тетяна не могла зрозуміти.
— Але… як? Ми думали… Ми поховали тебе! — голос Тетяни зірвався на шепіт.
Десь у глибині магазину, серед новорічного сяйва і святкової метушні, злякано закричала Аліса: «Мамо, ти де?»
Тетяна на мить відволіклася від чоловіка, який так був схожий на її брата. У голові шуміло, руки тремтіли, а серце готове було вистрибнути з грудей.
— Я тут, люба! Біля каси! — крикнула Тетяна, не відпускаючи рукав куртки незнайомця.
Чоловік нервово оглянувся на її голос, ніби хотів вирватися і втекти, але щось його стримувало. Можливо, щирий відчай у погляді Тетяни, а можливо, власні спогади, які наполегливо пробивалися крізь завісу часу.
— Андрію, скажи щось… Це справді ти? — тремтячим голосом запитала Тетяна.
Чоловік важко зітхнув і ледь помітно кивнув:
— Так, це я. Я шукав тебе, Таню.
Від звуку його голосу у Тетяни підкосилися ноги. Той самий тембр, ті самі інтонації… Але тепер у ньому звучала якась надщербленість, ніби людина довго мовчала й розучилася говорити.
— Мамусю! — до них підбігла задихана Аліса з морозивом у руках. — Я так злякалася! А хто це?
Тетяна розгублено подивилася на доньку, потім на брата. Як пояснити дитині, що перед ними людина, яку вони вважали загиблою п’ятнадцять років?
— Алісо, це… — почала було Тетяна, але Андрій перебив її:
— Давайте відійдемо кудись. Тут надто багато людей.
У невеликому кафе на другому поверсі торгівельного центру було майже порожньо. Аліса з цікавістю розглядала дивного дядька, який так збентежив маму. Тетяна машинально перемішувала остиглий чай, не в змозі відвести погляд від брата.
— Що сталося тоді, Андрію? Як ти… чому…
— Я потрапив в аварію, — тихо почав Андрій. — Того дня була сильна заметіль, ожеледиця. Машину занесло на повороті, і я вилетів у кювет. Прокинувся вже в лікарні, але нічого не пам’ятав — ні хто я, ні звідки.
— Але ж поліція знайшла твої документи, речі…
— Документи були в машині, — кивнув Андрій. — А я опинився за кілька кілометрів від місця аварії. Мабуть, намагався вибратися, йшов крізь заметіль… Мене підібрали якісь люди, відвезли в лікарню сусіднього містечка.
Тетяна недовірливо похитала головою:
— І всі ці роки ти нічого не пам’ятав?
— Пам’ятав уривки. Якісь картинки, звуки, запахи… Наприклад, запах маминих пирогів з яблуками під Новий рік. Або як ми з тобою каталися на санчатах із гірки біля дому. Лікарі казали — ретроградна амнезія, може пройти з часом, а може й ні.
— А як же…
— Мамо, можна мені гарячий шоколад? — перебила їх Аліса.
— Звісно, сонечко.
Поки дівчинка пила шоколад, Тетяна засипала брата запитаннями. Розпитувала про дитинство, батьків, їхні спільні секрети. Андрій відповідав правильно, згадуючи навіть найменші подробиці: як вони ховали від мами розбиту вазу, як вигадували таємну мову, як він захищав сестру від хуліганів у дворі.
— А пам’ятаєш, — усміхнулася Тетяна, — як ти впав із дерева, намагаючись зняти сусідського кота?
— Так, — усміхнувся Андрій. — Зламав руку, але кота врятував. Ти тоді плакала більше, ніж я, боялася, що я помру.
Тетяна не витримала — сльози хлинули з очей. Вона схопилася і міцно обійняла брата, притулившись обличчям до його куртки. Від неї пахло морозом і хвоєю — зовсім як тоді, п’ятнадцять років тому.
— Пробач мене, Танюша, — прошепотів Андрій, гладячи сестру по голові. — Я мав знайти вас раніше.
— Як ти взагалі нас знайшов? — запитала Тетяна, витираючи сльози.
— Поступово почав згадувати все більше. Імена, місця, події. Пів року тому згадав назву міста. Приїхав сюди, намагався знайти інформацію. А сьогодні просто зайшов у магазин за продуктами й зустрів тебе. Знаєш, я теж одразу тебе впізнав.
— Мамо, а хто це? — знову запитала Аліса, доїдаючи тістечко.
— Це твій дядько Андрій, сонечко. Мій брат.
— Той самий? З фотографій? — очі дівчинки округлилися від здивування.
— Так, той самий.
— Але ж ти казала, що він помер!
— Я теж так думала, люба. Але, бачиш, трапляються дива. Особливо під Новий рік.
Тетяна подивилася на годинник і ахнула:
— Боже мій! Батьки! Вони ж повинні приїхати з хвилини на хвилину!
— Батьки? — Андрій помітно зблід. — Вони… як вони?
— Тато нещодавно переніс інфаркт. Їм буде нелегко, але… Вони повинні дізнатися.
Андрій нервово теребив серветку:
— А раптом вони не повірять? Не приймуть?
— Ти що! — обурилася Тетяна. — Мама досі плаче кожного Нового року, згадуючи тебе. Тато зберігає твої старі речі, нікому не дозволяє їх торкатися. Вони будуть щасливі!
За вікном кафе падав пухнастий сніг, накриваючи місто білою ковдрою. Десь у далечині вже запускали перші новорічні феєрверки. Тетяна дивилася на брата й не могла повірити, що це відбувається насправді.
— Дядьку Андрію, а ви прийдете до нас на Новий рік? — несподівано запитала Аліса. — У нас буде велика ялинка й подарунки!
Андрій усміхнувся — точнісінько так, як на старих фотографіях:
— Обов’язково прийду, принцесо.
— Поїхали додому, — Тетяна рішуче підвелася. — Батьки повинні побачити тебе першими. Це буде найкращий новорічний подарунок для них.
Дорогою додому вони згадували дитинство: як ліпили сніговиків у дворі, як одного разу нишком з’їли всі цукерки з ялинки, як запускали феєрверки з балкона. Аліса з цікавістю слухала їхні історії, час від часу ставлячи запитання.
Андрій помітно нервував, його пальці барабанили по коліну. Тетяна розуміла його тривогу — п’ятнадцять років це не жарти. Але вона була впевнена: батьки приймуть сина з тією ж безумовною любов’ю, як і раніше.
Машина зупинилася біля знайомого під’їзду, прикрашеного новорічними гірляндами. Андрій застиг, дивлячись на освітлені вікна квартири на четвертому поверсі.
— Дивись, вони вже приїхали, світло горить, — Тетяна легенько стиснула руку брата. — Готовий?
— Ні, — чесно зізнався Андрій. — Може, спочатку зателефонувати їм? Якось підготувати?
— І що ти скажеш телефоном? «Доброго дня, я ваш загиблий син»? — Тетяна похитала головою. — Ні вже, ходімо. Алісо, сонечко, біжи перша, тільки нічого бабусі й дідусеві не кажи.
У під’їзді пахло хвоєю — сусіди вже почали прикрашати ялинки. Цей запах, змішаний з ароматом свіжої випічки з прочинених дверей, викликав у Андрія нову хвилю спогадів.
— Мама завжди пекла імбирне печиво на Новий рік, — прошепотів він. — І розвішувала його на ялинці разом із цукерками.
— Досі пече, — усміхнулася Тетяна. — І нікому не дозволяє чіпати до свята.
Дзвінок у двері пролунав якось особливо пронизливо. Андрій відступив на крок назад, пропускаючи вперед сестру.
— Таню! — почувся знайомий голос матері. — А ми вже почали хвилюватися, де ви так довго?
Аліса влетіла до квартири першою, з порогу обіймаючи бабусю:
— Ба, а у нас сюрприз!
— Який ще сюрприз? — почувся голос батька з глибини квартири. — Тетяно, що сталося? Ти якась бліда.
— Мамо, тату… — Тетяна зробила глибокий вдих. — Сядьте, будь ласка.
— Господи, що ж трапилося? — стривожилася мати.
— Пам’ятаєте, ви завжди казали, що дива трапляються, особливо на Новий рік? — Тетяна усміхнулася крізь сльози. — Так ось…
Вона відійшла вбік, і у дверному прорізі з’явився Андрій. На мить у передпокої запанувала приголомшлива тиша. Мати схопилася за серце, батько зблід, як полотно.
— Добрий вечір, — тихо сказав Андрій. — Я повернувся.
Мати скрикнула і почала осідати на підлогу. Батько підхопив її, але його самого трясло.
— Цього не може бути… — прошепотіла мати. — Андрійку? Синочок?
Вона повільно підійшла до нього, тремтячими руками торкнулася його обличчя, ніби не вірячи власним очам. А потім раптом міцно обійняла, розридавшись:
— Живий! Господи, живий!
Батько все ще стояв, мов зачарований, але коли Андрій звернувся до нього: «Тату…», не витримав. Вперше за багато років Тетяна побачила, як батько плаче.
Вони просиділи на кухні до глибокої ночі. Андрій розповідав свою історію, тепер уже більш докладно. Про те, як після аварії його знайшла родина лісника, як довго лежав у лікарні маленького містечка. Як поступово почав згадувати окремі моменти минулого, але ніяк не міг скласти їх докупи.
— Чому ж нам ніхто не повідомив? — дивувалася мати, не випускаючи руки сина зі своїх долонь.
— У тій лікарні мене записали як невідомого, документів при мені не було. А коли я почав казати, що, здається, щось пам’ятаю, лікарі вирішили, що це наслідки травми, марення. Тим більше, офіційно я числився загиблим.
— Але тепер ти пам’ятаєш усе? — запитав батько.
— Майже все. Деякі моменти все ще мов у тумані. Але головне пам’ятаю — вас, дім, наше життя.
Напередодні Нового року Андрій переїхав до батьківської квартири. Вони розчистили його стару кімнату, де всі ці роки зберігалися його речі. Мати не дозволяла нічого викидати, ніби відчувала, що син повернеться.
Життя поступово налагоджувалося. Через кілька місяців Андрій влаштувався на роботу — його знання в економіці, здобуті колись в університеті, несподівано відновилися в пам’яті. Аліса обожнювала дядька і часто просила розповідати історії з його «забутого життя».
Тетяна дивилася, як брат повертається до нормального життя, і не могла повірити своєму щастю. Усі ці роки вона берегла в серці надію, що одного разу станеться диво. І ось воно сталося — на Новий рік, як у справжній казці.
Наступного грудня вони зібралися всією родиною, щоб відзначити річницю повернення Андрія. Мати спекла його улюблений торт, батько дістав старе вино, яке беріг для особливого випадку.
— За дива! — підняла келих Тетяна. — І за те, що ми знову разом.
Андрій усміхнувся, дивлячись на рідні обличчя:
— Знаєте, всі ці роки, навіть не пам’ятаючи вас, я відчував, що десь є люди, які мене люблять і чекають. Напевно, це відчуття й допомогло мені знайти дорогу додому.
За вікном падав сніг, у кутку кімнати мерехтіла вогниками ялинка, а на ній серед іграшок висіло мамине імбирне печиво. Все було як раніше, але тепер вони знали напевно — дива трапляються, варто лише в них вірити.