Ненависний будильник знову прорізав тишу спальні. Ірина, не відкриваючи очей, намацала телефон і змазала пальцем нав’язливий сигнал. 6:30. Вона вже годину лежить без сну, прокручуючи в голові розмову з Максимом, що сталася напередодні. Поруч – холодний простір порожньої половини ліжка. Знову «важливі переговори»? Кого вона намагається обдурити? Себе, чи що?
У дзеркалі над умивальником відбилася незнайома жінка – втомлена, змучена. Коли ж вона так змінилася? Тридцять п’ять – це не вік для старіння, але всередині з’явилося відчуття, наче життя вислизає крізь пальці. Кран, що капає відстукував ритм – кап-кап-кап. Наче ті сльози, що вже давно висохли.
Кухня зустріла її звичною стерильною чистотою – ідеальним відображенням вимог чоловіка.
— Все має бути бездоганним, — любив повторювати Максим.
Чашка кави затремтіла в її руці, коли спогади повернули її до останнього діалогу.
— Навіщо тобі мій підпис у документах?
Її питання зависло в повітрі, поки він вперто ігнорував її, втупившись у телефонний екран. Для нього вона наче стала частиною інтер’єру.
— Бо я теж людина, Максим. Не безлике доповнення до твого життя, — голос зрадницьки здригнувся, але вона змусила себе продовжити. — Я вклала половину вартості квартири. Це мої гроші, зароблені на фрилансі, поки ти забороняв мені працювати офіційно.
Він нарешті підвів очі. Сірі зіниці метали блискавки роздратування.
— Якщо тобі так важко довіряти – забирай свої жалюгідні копійки та провалюй.
Жалюгідні копійки. Мільйон гривень – це «копійки». Ті самі гроші, що вона заробляла ночами, нишком бралася за додаткові проєкти, економила на собі заради їхнього спільного майбутнього. Усе це тепер – просто «копійки».
Ірина опустилася в крісло біля вікна, спостерігаючи за містом, що прокидається. Сіре небо Києва, блискучий від дощу асфальт, перехожі, що кудись поспішають – кожен зі своїм болем, своїми проблемами. Цікаво, чи є серед них хтось, чиє життя руйнується так само?
Телефон у кишені завібрував – Марина.
— Як ти? – у голосі подруги чулося занепокоєння.
— Жива, – Ірина гірко всміхнулася. – Знаєш, він назвав мій мільйон «копійками».
— Покидьок, – почулося клацання, ніби Марина поставила чашку на стіл. – Приїжджай до мене. Пиріг свіжий спекла.
— У мене на десяту зустріч із рієлтором.
— І знову компроміси? – зітхнула Марина. – Скільки можна, Іро? Пам’ятаєш себе на першому курсі? Яскрава, безстрашна дівчина з червоним волоссям…
— Пам’ятаю, – машинально торкнулася свого зараз каштанового волосся, акуратно вкладених згідно з «правилами пристойності».
— «Так не ходять порядні дівчата» – його улюблене зауваження.
— А пам’ятаєш, як ти тоді відшила професора Корнієнка, який чіплявся?
— «Вибачте, але я надаю перевагу власній гідності, а не вашій заліковці», – процитувала Ірина і відчула, як губи мимоволі розтягнулися в усмішці.
— Ось саме! Де та дівчина, яка могла поставити на місце цілого професора?
«Де?» – думала Ірина, дивлячись на своє відображення у дзеркалі передпокою. Строгий костюм, непомітний макіяж, перлинні сережки – подарунок свекрухи.
— «Невістка має відповідати стандартам».
Господи, як же вона втомилася бути тим, ким її хотіли бачити інші…
Рієлтор виявився молодим хлопцем із неслухняним чубом, що постійно падав на очі.
— Послухайте, – промовив він, пробігшись очима по документах, – ваш чоловік уже встиг підписати попередній договір про продаж своєї частки квартири. Покупцем значиться Дмитро Андрійович Савченко.
— Що?! – Ірина відчула, як долоні стали холодними. – Коли це сталося?
— Учора ввечері.
Учора ввечері. Саме тоді, коли він нібито був на важливих переговорах, а вона чекала його з гарячою вечерею, вірячи кожному слову.
Додому Ірина повернулася у дивному стані, ніби її тіло діяло саме по собі, а розум вимкнувся. Вона сіла за комп’ютер і без вагань відкрила пошту Максима – той так і не спромігся змінити пароль після весілля, вважаючи її недостатньо кмітливою для таких «хитрощів».
На екрані з’явилися листи, фотографії, бронювання готелів. Кристина, 26 років, фітнес-тренер.
«Любе кошенятко, скоро ми зможемо бути разом».
«Я все владнаю з цією стервою».
Стервотою – це про неї, значить.
Ірина дістала з винної шафи пляшку хорошого італійського вина з колекції Максима. Перший ковток обпік горло, другий здався терпким, а третій – м’яким і майже приємним. Потім вона зателефонувала Марині.
— Приїжджай до мене, — сказала вона. — І візьми свій фотоапарат.
— Навіщо? – здивувалася подруга.
— Ми будемо створювати нове життя.
За годину вони сиділи на кухні, поки Ірина методично стирала зі свого телефону старі фотографії – ті самі, які зафіксували їхнє «щасливе сімейне життя». На їхнє місце з’являлися нові знімки: нічне підсвічування міста, розмиті силуети перехожих, випадкові деталі. Як же давно вона не відчувала цього – смаку свободи.
— Знаєш, — зауважила Марина, розливаючи залишки вина по келихах, — можливо, все склалося правильно.
— Що саме? – запитала Ірина.
— Його зрада, продаж квартири… Тепер ти прокинулася.
У цей момент у замку повернувся ключ. На порозі з’явився Максим, а за його спиною – незнайомий чоловік середнього віку.
— Дозволь представити, – процідив чоловік, зберігаючи напускну ввічливість. — Це Дмитро Андрійович, твій майбутній сусід.
Ірина оглянула обох. Максим виглядав бездоганно: дорогий костюм, начищені туфлі, надмірний вираз обличчя. А ось Дмитро – високий, з легкою сивиною на скронях і втомленими, але добрими очима – здавався більш справжнім.
— Вибачте за вторгнення, — заговорив Дмитро. — Я розумію, що ситуація не з приємних…
— Неприємною була б інша річ, — перебила його Ірина, підводячись. — Наприклад, якби я спіткнулася на рівному місці. А це – просто реальність.
Марина присвиснула. Максим почервонів.
— Ти п’яна!
— Вірно, – погодилася Ірина, піднімаючи келих. — Завдяки твоєму колекційному вину. Вибач, не стала чекати особливої нагоди.
— Дурепа! – прошипів він крізь зуби.
— Прошу утриматися від образ, – несподівано втрутився Дмитро. – Ви розмовляєте з жінкою.
Максим зло блиснув на нього очима:
— Не вчіть мене, як поводитися…
— Досить, — тихо, але твердо промовила Ірина. — Обидва можете йти.
Коли двері за ними зачинилися, Марина підійшла й обійняла подругу.
— Як ти?
— Знаєш, — відповіла Ірина, водячи пальцем по краю порожнього келиха, — навіть дивно, але мені полегшало. Наче давно назрілий нарив нарешті розкрився.
Наступного ранку її зустрів головний біль і дзвінок у двері. За нею стояв Дмитро з пакетом з аптеки.
— Вирішив попросити вибачення за вчорашній інцидент, — пояснив він, простягаючи їй таблетки та пляшку води. — І, можливо, обговорити наші майбутні стосунки як сусідів.
Ірина мовчки пропустила його на кухню. У ранковому світлі він виглядав зовсім інакше – звичайний чоловік у потертих джинсах і простому светрі.
— Я архітектор, – сказав він, поки вона готувала каву. – Більшу частину часу працюю вдома. Обіцяю не створювати зайвого шуму і не заважати вам.
— А що змусило вас зробити таку покупку? – Ірина вирішила прояснити ситуацію.
— Якщо чесно? – Дмитро усміхнувся з легкою гіркотою. – Я розлучився рік тому. Шукав нове житло, і твій… – він зробив паузу, підбираючи слово, – колишній запропонував справді вигідні умови.
— Ексчоловік, – автоматично поправила вона. – Після вчорашнього він став колишнім остаточно.
Між ними зависла коротка пауза. За вікном лив дощ, стукотячи краплями по карнизу.
Неочікувано всередині все заспокоїлося, ніби хмари розсіялися не лише над містом, а й у її серці.
Того ж дня Ірина почала змінювати своє життя. Спочатку – зовнішність. Вона повернулася до яскраво-русявого кольору волосся, який так любила в студентські роки. Дістала з дальнього кута шафи улюблені джинси та футболки, забуті під тиском «правильного» способу життя. Зі стін зникли безликі пейзажі в золочених рамах, поступившись місцем її власним фотографіям – живим, справжнім.
Дмитро виявився ідеальним сусідом. Він справді дотримувався тиші, лише іноді з його кімнати доносилися ледь чутні акорди джазу. Щоранку він залишав для неї чашку свіжозвареної кави й записки:
«Бажаю продуктивного дня» або «Не забудь узяти парасольку, обіцяють дощовий вечір».
Одного вечора вона застала його на кухні – він готував вечерю.
— Паста карбонара, – оголосив він, помішуючи вміст каструлі. – Компанія не завадить?
Від апетитного запаху загурчало в животі – коли вона востаннє дозволяла собі повноцінну вечерю?
— Тільки якщо перестанеш бути таким офіційним, – відповіла вона з усмішкою.
За вечерею він розповідав про свої проєкти: старовинні особняки, які він рятував від руйнування, нові будівлі, над якими працював. Ірина раптом усвідомила – вона справді слухає, їй цікаво. Такого не було навіть із Максимом, коли вона лише удавала зацікавленості.
— Чому ти розлучився з дружиною? – несподівано для себе запитала вона, допомагаючи мити посуд.
— Її серце підкорив молодий фітнес-тренер, – Дмитро усміхнувся, помітивши її здивування. – Життя сповнене іронії.
— А мого чоловіка – фітнес-тренерка, – зізналася вона, і вони обоє не стрималися, розсміявшись.
Цей сміх був водночас істеричним і визволяючим.
— Знаєш, що найдошкульніше? – Дмитро витер сльози від сміху. – Я любив її по-справжньому. Не як річ, якою володієш.
— А я… – Ірина задумалася. – Я не любила Максима. Принаймні, не його самого. Я була закохана в створений мною образ успішного чоловіка, красивого життя. А справжньої людини я майже не знала.
З того часу їхні вечірні розмови стали звичною справою. Вони говорили про роботу, книги, мистецтво. Дмитро виявився відмінним слухачем – не перебивав, не повчав, просто був поруч, створюючи атмосферу довіри.
Коли Ірина вирішила повернутися до фотографії, він з ентузіазмом допоміг облаштувати невелику фотостудію у квартирі. Приніс старі штори для фону, особисто їх повісив.
— Твій талант нікуди не зник, – сказав він, розглядаючи її роботи. – У тобі є здатність бачити красу там, де інші помічають буденність.
— Справді? – вона зашарілася, як студентка на першій лекції.
— Звичайно. За цей місяць я зрозумів одне: Максим – людина, яка не змогла оцінити справжній скарб, що був поруч із ним.
Але одного разу Максим з’явився несподівано – без дзвінка, без попередження. Просто відчинив двері своїм ключем і завмер на порозі.
Ірина та Дмитро сиділи на дивані, переглядаючи фотографії для нового проєкту. На столику стояли горнятка з чаєм і домашнє печиво.
— Ось так ти тепер сумуєш? – процідив Максим крізь зуби. Від нього тхнуло дорогим алкоголем. – З цим… тимчасовим квартирантом?
— Я тут живу, – спокійно відповів Дмитро, підводячись. – І пропоную вам піти.
— Ще ти мені вказуватимеш? – Максим зробив крок уперед, хитаючись. – Це ж моя квартира!
— Була твоєю, – тихо заперечила Ірина. Голос тремтів, але слова були твердими. – Ти сам підписав документи про продаж своєї частки. Пам’ятаєш?
— Думав, ти передумаєш! – він підвищив голос. – Приповзеш на колінах просити пробачення! А ти…
— А я почала жити, – сказала вона, ставши поруч із Дмитром. – Вперше за дванадцять років я справді живу. Іди, Максим. І залиш ключі.
Він жбурнув зв’язку ключів на підлогу й грюкнув дверима так, що затремтіли шибки.
Ірина опустилася на коліна, щоб підняти їх. Руки тремтіли.
— Як ти? – Дмитро обережно поклав руку їй на плече.
— Знаєш… — вона підняла очі, і в них блищали сльози радості. — Мені добре. Настільки добре, що навіть дивно. Ніби останній ланцюг розірвався.
Тієї ночі вони розмовляли до самого світанку. Про минулі шлюби, зради, страхи. Про те, як страшно починати все спочатку. І про те, як важливо залишатися собою, не зраджувати свої почуття та цінності.
— Я завжди здогадувалася про його зради, — зізналася Ірина. — Чужі парфуми на одязі, дивні дзвінки посеред ночі… Але мені було простіше удавати, що нічого не відбувається. Легше було закривати очі.
— А я був сліпий до того, що дружина страждає, — зітхнув Дмитро. — Думав, у нас ідеальний союз: робота, фінансова стабільність, подорожі… Що ще потрібно для щастя?
— Ми з нею дуже схожі. Я теж тонула в розкоші, але відчувала себе ув’язненою.
— Тільки ти знайшла в собі сили вирватися з цієї пастки.
Наступного дня Ірина вирушила до салону та вибрала коротку стрижку. Потім зайшла в бутік і купила яскраву сукню – таку, які любила раніше. Повернувшись додому, першим ділом зняла зі стіни весільний портрет і сховала його в далекий ящик.
— Ну як? — запитала вона Дмитра, крутнувшись перед ним.
— Чудово, — відповів він, дивлячись не на сукню, а на її сяючі очі, на щиру усмішку. — Ти неймовірна.
Весна прийшла несподівано, заливши місто білими хмарами квітучих яблунь. Вони часто гуляли разом – Ірина фотографувала пробудження світу, Дмитро розповідав історії старовинних будівель.
Одного разу на набережній він просто взяв її за руку. Без слів, просто щоб підтримати. І вона не відсмикнула долоню.
— Знаєш, що я зрозуміла? — сказала Ірина, дивлячись на захід сонця над річкою. — Неможливо почати нову главу життя, поки не відпустиш стару. По-справжньому, без залишку, без гіркоти.
Він мовчки притягнув її до себе. Від його светра лунали знайомі запахи кави та м’якого одеколону – такі інші, ніж різкі парфуми Максима.
— Дім… — почала вона, піднімаючи погляд. — Мені страшно.
— Чого саме? — запитав він.
— Усього. Помилитися знову. Втратити себе. Знову…
Він обережно торкнувся її губ – м’яко, дбайливо, дозволяючи їй самій вирішити. І вона не відсторонилася.
— Ти не робиш помилок, — прошепотів він, коли їхні губи роз’єдналися. — І я більше ніколи не дозволю тобі загубити себе. Клянусь.
Вони завмерли на набережній, спостерігаючи, як останні промені сонця розчиняються у воді, що темніє. Навколо шуміло місто, кудись поспішали перехожі, але для них існував лише цей крихкий момент – неоціненний, як перша весняна квітка.
За тиждень Ірина отримала листа від великого видавництва – їх зацікавив її фотопроєкт про місто.
Дмитро допомагав їй готувати матеріали для майбутньої виставки, і однієї ночі, перебираючи архів, вони натрапили на її старі роботи – ті самі, з яких усе починалося.
— Подивися, які вони живі, — зауважив він, переглядаючи фотографії. — Чому ж ти зупинилася?
— Максим вважав це негідним заняттям для дружини успішного чоловіка, — пояснила вона. — Говорив, що серйозні речі потребують більш „пристойного“ підходу.
— А тепер?
— А тепер я розумію, що фотографія – це частина мене. І ніхто більше не змусить мене від цього відмовитися.
Він обійняв її за талію, пригорнувся щокою до її волосся, і вона відчула, як нарешті розслабляється.
Обидва знали – попереду будуть випробування, розбіжності, моменти сумнівів. Але головне вони вже засвоїли:
Любов – це не золотий ланцюг.
Не комфортна клітка.
Це свобода бути собою.
І можливість почати все спочатку, коли серце підкаже.
А старі ключі так і залишилися забутими в далекому кутку комода – разом із запиленою весільною фотографією та колишнім життям, де доводилося грати чужу роль.
Життям, яке вони нарешті залишили позаду.
Зустріла чоловіка і закохалася по вуха, але він поставив одну умову, після чого я не знаю, як вчинити