Тася, витираючи зрадливі сльози, що застилали погляд, квапливо пакувала сумку — відлік хвилин добігав кінця. Невдовзі Кирило підвезе її до летовища, а за якихось три з половиною години вона вже опиниться в рідних краях.
Однак привід для поїздки був геть не радісний. Близько п’ятої ранку за місцевим часом подзвонила Раїса — татова друга дружина — і повідомила, що батька більше немає. Щойно прокинувшись, Тася не второпала одразу, в чому річ, почала ставити запитання, але мачуха жорстко відрізала, що не має коштів на міжнародні дзвінки, і відразу поклала слухавку.
Прокинувся й Кирило, чоловік Тасі. Зачекавши хвилин сорок, він зв’язався з відділом, де працював тесть, і там підтвердили: Арсеній Іванович справді пішов з життя цієї ночі.
Ось уже три роки Тася з Кирилом перебували за кордоном у робочому контракті, що мав сплинути ще за п’ять місяців. Подружжя й не збиралося його подовжувати — дуже кортіло повернутися на батьківщину. Тепер доведеться летіти лише Тасі: їй надали п’ять днів відпустки за умови, що Кирило залишиться на місці.
— Тасю, прошу, вислухай мене. Я розумію, що тепер тобі не до документів чи заповітів, але я зателефоную Артуру — він зв’яжеться з тобою, і ти оформиш на нього довіреність, аби він міг розпочати спадкову справу від твого імені.
— Кириле! Яка ще спадщина? Про що ти взагалі? — обурено вигукнула Тася.
— Я занадто добре знаю твою мачуху. Вона, мабуть, уже й побігла до нотаріуса.
Діставшись рідної домівки, Тася поставила валізу у коридорі й одразу направилася до найвіддаленішої кімнати в просторій чотирикімнатній оселі.
Старенька бабуся нерухомо сиділа у кріслі, дивлячись кудись за вікно. Тася підійшла й ніжно обійняла її за плечі.
— Тасю! Онука моя! Нарешті ти тут! — прошепотіла крізь сльози літня жінка. — Чому мені випала така доля? Спочатку чоловіка поховала, потім сина — твого дідуся, а тепер мого онука Арсенчика пережити довелося…
Тася ще міцніше обняла її — адже Антоніна Захарівна була прабабцею дівчини — обережно витерла сльози з її змарнілих щік і поцілувала.
Саме тоді на порозі з’явилася Раїса:
— З’явилася і миттєво до старої? От молодець. А хто займатиметься невідкладними справами?
Тася міцно стискала бабусину долоню:
— Я зараз повернуся!
Раїса рушила до кухні, а Тася пішла слідом.
— Що ви вже встигли зробити? — поцікавилась вона у мачухи. — Віддайте мені свідоцтво про смерть.
— Його ще треба оформити. Тримай оцю довідку. Бігай тепер усіма конторами сама, там і послуги, і мита — все за гроші. Звідки мені стільки взяти? Я ж тепер удова, мушу заощаджувати.
— Раю, не повірю, що до вас не навідувалися агенти з ритуального бюро. Вони, мов хижі птахи, одразу налітають — тільки-но хтось помирає!
— Та заходили двійко, проте я їх виставила. Бо ж безплатно вони не працюють, — пояснила Раїса.
— Зрозуміла. Тоді давайте довідку, татів паспорт. І що там іще маєте?
— Немає ніякого заповіту, я перевірила. Тому не сподівайся на щось велике: все за законом поділимо.
Тася лише зітхнула, забрала папери й перед тим, як вийти, знову навідалася до бабусі, пояснивши, куди прямує, а тоді поспіхом полишила квартиру.
Повернулася вона додому аж о сьомій вечора. Сповістивши рідних про час і місце відспівування і поховання, решту вечора Тася провела з прабабусею.
Виліт призначався на наступний день після поховання, але літак був аж увечері, тож зранку Тася встигла навідатися на кладовище. Коли вона сідала в таксі, щоб повернутися до міста, задзвонив телефон — це був Артур. Дівчина знову упевнилась, наскільки проникливим виявився Кирило: доба, проведена поруч із Раїсою, переконала Тасю, що та битиметься за спадщину до останнього.
— Тасю, ти маєш змогу завітати до мене зараз? — прозвучав голос Артура.
— Звісно, тільки нагадай мені твою адресу, — погодилась вона.
Повідомивши таксисту координати юридичної фірми, дівчина задумалася: «Ще чотири дні тому тато був поряд, а нині довкола його маєтку вже кружляє зграя хижаків».
Повертаючись додому, Тася забігла до кондитерської крамнички й прихопила улюблені бабусині тістечка.
— О, та це ж ласощі до чаю! — вигукнула Рая, щойно Тася зайшла в коридор.
— Власне, я їх не вам принесла, — холодно відповіла дівчина.
— Гаразд, викладай тоді! Та даремно ти її так доглядаєш — у старої ж геть нічого нема, — хмикнула Раїса.
Після чаювання з бабусею Тася заходилася збиратися до аеропорту:
— Я обов’язково дзвонитиму, бабусю, і ти, якщо що, теж набирай — ось тут я записала мій номер. А за п’ять місяців я знову буду тут.
Тепло обійнявши бабусю на прощання й чемно попрощавшись із Раїсою, Тася вирушила в дорогу.
Упродовж першого місяця Тася тричі спілкувалася з прабабусею, дзвонячи на стаціонарний телефон, адже мобільник та так і не опанувала:
— Куди мені, в мої дев’яносто з чимось, оті новомодні пристрої вчити? Та й страшно — натисну якусь не ту кнопку, зіпсую його!
Одного разу старенька сама вийшла на зв’язок із правнучкою — аби привітати її з днем народження.
Згодом, попри всі намагання, Тасі вже не вдавалося дотелефонуватися до бабусі. Тож вона зателефонувала до Раїси.
— Я відключила домашній телефон, бо зараз усі користуються мобільними. Навіщо мені витрачатися? А ви й говорите довго. Та ти тільки б побачила, який рахунок мені прийшов!
— Гаразд, Раю, передайте мені бабусю, я на хвилину хочу з нею поговорити, — попросила Тася.
— Твоя бабця спить, — відрізала Раїса і поклала слухавку.
Тася перетелефонувала за дві години, і Раїса дала їй поспілкуватися з бабусею всього на кількадесят секунд.
Зрештою, настав час, коли Тася та Кирило повернулися додому. Занісши речі до власної квартири, вони одразу попрямували до оселі Раїси.
На вулиці було ще рано, але липневе сонце вже вигнало місцевих пенсіонерок на лавки біля під’їзду.
— Доброго ранку, — чемно звернулися молодята до жінок.
— Доброго, якщо серйозно. Та невже вам не соромно в очі людям дивитися? — відказала одна з бабусь Тасі.
— А що трапилося, Клавдіє Семенівно? — зупинилася Тася.
— Та питаю я, вам не соромно здати свою дев’яносторічну бабуню в будинок для старих? — іронічно процідила та.
— Хто і куди? — оторопіло спитала Тася.
— Та Антоніну Захарівну ж, твою прабабцю! Райка відвезла її туди, заявивши, ніби це ти так звеліла.
Не слухаючи продовження, Тася та Кирило кинулися в під’їзд і вихором вилетіли на другий поверх. Відчинивши двері власним ключем, дівчина застигла від побаченого: оселя була забита людом.
У кухонному приміщенні поралася мачуха, а на канапі перед телевізором умостився молодик — Раїсин зять. З бабусиної кімнати, лементуючи, вибігли двоє малюків чотирьох чи п’яти років. Позаду Кирила прочинилися двері ванної, звідки з’явилася Раїсина донька в шовковому халаті та з рушником, скрученим на голові.
— Поясніть, що відбувається?! Де поділася бабуся? — вигукнула Тася.
— А що? Тепер ми всі тут мешкаємо, — відповіла Раїса, взявшися в боки. — Мені, як законній дружині, належить половина цієї квартири. Інша половина ділиться між мною та тобою, отже, тобі дістанеться чверть. Я все з’ясувала. На більшій частині моєму серцю мило розміститься родина моєї донечки. А стару я відправила туди, куди їй давно час — у пансіон для людей похилого віку.
— Прекрасно, що ви вже все знаєте, — озвався Кирило. — А папери, які підтверджують ваше право власності, при вас?
— Та ми через місяць підемо до нотаріуса, то там усе й проясниться, — відрубала Раїса.
— І чому ж не з’ясували раніше? Адже я ще в лютому, через свого довіреного, відкрив спадкову справу.
— Але ж обов’язково слід чекати шість місяців! — вигукнула мачуха.
— Не знаю, хто вам це пояснював, та пропоную вже завтра навідатися разом до нотаріуса і розставити крапки над “і”. А наразі, будь ласка, скажіть адресу того закладу, куди ви «здали» бабусю. Ми вирушаємо за нею. А ви потихеньку пакуйте свої речі, — промовила Тася.
Кирило швидко звірився з навігатором:
— Пансіонат за містом. Дорога приблизно на півтори години.
Та в результаті дорога розтягнулася більш ніж на дві години. Пансіонат виявився на околиці невеликого селища, і Тасі його назва була ніби знайома.
— Кириле! Та це ж те саме селище, звідки походить Раїса! Пригадую, як вона хвалилася, що тікала звідси до міста. Спершу комусь одному життя зіпсувала, а тепер дісталася нас. Можеш не сумніватися, що влаштувала бабусю сюди по старих зв’язках!
Залишивши авто за парканом, вони увійшли до головного корпусу. Шлях їм перегородив чоловік у синьому халаті:
— До кого це ви?
— Ми хочемо поговорити з вашим керівником, — відказав Кирило. — Нехай це директор чи завідувач…
— Може, її немає на місці, треба дізнатися, — буркнув чоловік.
— От я саме і запитую, — наполягав Кирило, — будьте ласкаві, проведіть нас до її кабінету.
— Миколаївно! — гукнув він у темний коридор. — А Валерія Павлівна на місці?
— Та куди б вона поділася? На місці сидить, — відгукнувся жіночий голос.
Провівши прибулих до потрібних дверей, чоловік лише кивнув і рушив геть. Кирило постукав, і, почувши запрошення, вони зайшли до кабінету. Угледівши, хто сидить за столом, він мало не свиснув від здивування:
— О, доброго вам дня, Валеріє Павлівно! — заговорив він.
А Тася застигла на місці й не могла видобути й слова: перед нею була… мов двійник Раїси, тільки молодша десь на десяток років.
— Мене сестра попередила про ваш приїзд. Відповідально заявляю: ваша бабуся абсолютно дезорієнтована. Її стан такий, що їй краще лишатися саме тут.
— А може, ми самі переконаємося, як вона насправді? — запропонувала Тася.
— А ви часом не медики? — зневажливо примружилася Валерія Павлівна.
— Ні, не лікарі. Але повірте, за потреби сюди за мить приїдуть і медики, і адвокат, і навіть поліція, — мовив Кирило.
— Гаразд, ви самі цього хотіли, — знизала плечима керівниця і підвелася з-за столу.
Вони проминули довгим коридором і увійшли до невеликої палати, де тіснилися чотири ліжка з тумбочками. Повітря видавалося задушливим. На двох ліжках сиділи дві літні жінки, одне було вільним. А на тому, що найближче до вікна, лежала бабуся, поринувши в сон.
— Бабусю! — тихо озвалася Тася, нахилившись. — Ми приїхали за тобою, прокидайся.
Старенька важко звела повіки, начебто хотіла щось промовити, та відразу знову поринула в сон.
— От бачите? Вона ж абсолютно недієздатна, — резюмувала Валерія Павлівна.
— Та їй щойно ін’єкцію зробили, перед вашим приходом, — озвалася одна з жінок.
— Цить, не говори дурниць! — накинулася на неї керівниця.
— Я кажу, як є, і не боюся тебе, — спокійно відповіла та бабуся.
— Що ви кололи бабусі? — вибухнула Тася до Валерії Павлівни. — Їй дев’яносто три! Якщо серце не витримає, ви розумієте, що це вбивство?!
Завідувачка зблідла, а до палати вбігла медсестра:
— То було тільки снодійне! Валерія Павлівна звеліла, я і зробила, — ледь чутно промовила вона, перелякано дивлячись на гостей.
Тим часом Кирило уже набирав номер:
— Артуре, викликай «швидку», нехай вони візьмуть із собою все необхідне. Їдьте на адресу, яку я тобі зараз відправлю. А дорогою зідзвонися з Миколою Юрійовичем — хай підключає місцевих правоохоронців. Справа виглядає як незаконне утримування людини.
Завідувачка знеможено сіла на порожнє ліжко:
— Ой, та що ж я вдіяла такого? Сестра попросила, щоб старенька трохи тут побула, а мені ж це було зовсім не складно…
— І який же бонус ви мали отримати за цю «допомогу»? — поцікавилася Тася.
— Однокімнатну квартирку… — знічев’я зізналася керівниця.
— Тепер лишається молитися, щоб бабуся залишилася живою та здоровою, інакше ви самі ризикуєте отримати років десять у тюремному «гуртожитку», — холодно додав Кирило.
Невдовзі приїхав Артур у супроводі лікарів «швидкої». До них приєдналися двоє поліцейських із дільниці. Поки медики оглядали бабусю, решта перемістилися до кабінету завідувачки, де Тася написала заяву, а поліція зафіксувала свідчення всіх, хто був причетний.
Старенька, котра згадала про укол, без вагань поставила підпис під протоколом, медсестра вся тремтіла від хвилювання, а Валерія Павлівна сиділа бліда, мов полотно, і жадібно пила воду.
Тим часом повернувся лікар і сказав, що здоров’я бабусі загалом стабільне, але вони все ж повезуть її до клініки. Кирило подякував і занотував координати медзакладу.
Дочекавшись, поки поліція скінчить оформлення паперів, Тася, Кирило та Артур зібралися від’їжджати. Артур простяг бабусі в палаті свою візитівку, попросивши телефонувати за першої ж потреби. Тася також залишила їй свої контакти.
Уже наступного дня Тася завітала до бабусі в лікарню. Антоніна Захарівна почувалася значно краще й дуже прагнула повернутись у рідні стіни.
— Тобі треба пробути тут іще декілька днів, а потім ми тебе заберемо, — лагідно запевняла дівчина. — Я приходитиму щодня, тільки ти, бабусю, набирайся сил і будь чемною.
По обіді Тася разом із Раїсою вирушили до нотаріуса, де їх уже зустрів Артур.
Дізнавшись, що померлий чоловік заповів їй однокімнатну оселю, а пасербиці — заміський будинок, Раїса аж спалахнула:
— А що ж із цією квартирою, де ми зараз мешкаємо? Кому її заповів Арсеній?
— Річ у тому, що ця квартира не входить до спадщини, оскільки не перебувала у власності вашого покійного чоловіка, — пояснив юрист.
— Як це «не належала»?! — обурено перепитала Раїса.
— А отак, — відповіла Тася. — Власницею цієї оселі була моя мама, і вона заповіла її мені. Тато формально не мав права власності на цю квартиру, хоча ми просто мешкали тут разом. У шлюбі мої батьки придбали дачу та однокімнатне житло — я в ньому жила від вісімнадцяти років. Коли мами не стало, всі документи на квартиру та дачу переоформили на батька.
— Отже, пані Раїсо, однокімнатна квартира та дача були власністю Арсенія Івановича ще до вашого шлюбу, і він мав повне право розпоряджатися ними, як забажає, — додав нотаріус.
— А як же з автомобілем? — не вгавала Раїса. — Арсеній ще місяць до смерті збув свою стару машину, планував придбати іншу. То де поділися вторговані гроші й та сума, яку він хотів додати? Який залишок був на його рахунку?
— На банківському рахунку покійного лишилися доволі скромні кошти — близько шістдесяти тисяч. Оскільки вони належать до спільного подружнього надбання, вам, пані Раїсо, припадає сорок п’ять тисяч, а Таїсії Арсенівні — решта п’ятнадцять.
— А як же Антоніна Захарівна? Чи не отримує вона обов’язкової частки від спадку онука? — поцікавився Артур.
— Розумієте, ми з колегами дискутували щодо цього. Одні запевняли, що вона спадкоємиця першої черги, інші — що другої, оскільки йдеться про спадкування через покоління. Але все з’ясувалося просто: сьогодні зранку я бачився з Антоніною Захарівною, і вона офіційно відмовилася від спадку на користь решти спадкоємців.
— Тож маємо такий висновок: ви, шановна Раїсо, були з Арсенієм Івановичем п’ять років у шлюбі й тепер успадковуєте від нього однокімнатну квартиру. Вважаю, що результат цілком пристойний, — зазначив нотаріус.
Як же розгорталися події далі?
Раїса Павлівна перебралася до успадкованої однокімнатної квартири, лишившись страшенно розчарованою: вона уже не мала змоги вмістити там доньчину родину.
Тася та Кирило забрали прабабусю з лікарні й оселилися разом із нею в чотирикімнатній квартирі, власницею якої була сама Тася. Двокімнатне помешкання Кирила вони тепер здавали. До того ж, якось, перебираючи речі бабусі, котрі привезли з пансіонату, дівчина наштовхнулася на банківські документи.
— Бабцю, дивися, а що це за документи в червоній теці? — зацікавлено перепитала Тася.
— Та я точно не тямлю. Арсенчик приніс їх за пару тижнів до свого відходу і мовив: «Нехай поки що в тебе полежать. Або я згодом заберу, або, як що, Тасі віддай».
Кирило переглянув папери:
— Тут банківський рахунок, на ім’я Антоніни Захарівни. І сума чималенька — дев’ятсот двадцять тисяч. Бабусю, виходить, ти майже мільйонерка!
— Напевно, то саме ті кошти на купівлю нової машини, що їх розшукувала Раїса, — припустила Тася. — Виходить, тепер це твої гроші, бабусю.
— І я можу розпоряджатися цими грішми, як сама захочу? — перепитала Антоніна Захарівна.
— Безумовно, — підтвердила внучка.
— Тоді я хочу придбати для пансіонату два чималі телевізори, — відказала старенька. — Бо там на другому поверсі якийсь зовсім давній стоїть, а на першому — взагалі нема. Та й не кожен дідусь чи бабця можуть сходами підійматися.
За кілька днів Тася з Кирилом доставили до пансіонату двійко нових телевізорів і декілька велетенських коробок шоколадних цукерок, важили вони по сім кілограмів кожна.
Подружжя гадало, що зустрінеться з Валерією Павлівною, але їх зустрів новий керівник — чоловік близько п’ятдесяти. Спочатку він поглянув на них із подивом, а потім щиро зрадів і негайно розпорядився встановити телевізори у фоє першого та другого поверху. Дідусі й бабусі також із задоволенням ласували принесеними цукерками.
А як же склалося у Валерії Павлівни?
На жаль, вона постраждала чи не найдужче: її звільнили з займаної посади з відміткою в трудовій книжці про порушення. Отак і розпорядилася доля.
А прабабуся, до речі, прожила іще чотири роки та навіть устигла побавити свою праправнучку Тоню, що з’явилася на світ через рік після тих бурхливих подій.
Чоловік вирішив подарувати мені розлучення на Новий рік, але я не розгубилася