— Ні, дідусю, я не таксист. Куди вам потрібно? — Та мені недалеко, кілометри три. — Сідайте, підвезу

Старенький повільно вибрався з машини, у його очах блищали сльози. Він уклонився і сказав:

— Спасибі тобі, синочку.

Потім повільно попрямував до свого маленького будиночка, витираючи сльози тремтячою рукою.

Я зупинився біля автобусної зупинки, де зазвичай стоять таксисти. Там я припаркувався, щоб не заважати руху — потрібно було відповісти на терміновий дзвінок. Розмова тривала не більше хвилини, але раптом до мого авто підійшов літній чоловік. У темному піджаку й зі старомодною краваткою він підвівся з лавки і, переставляючи важко ноги, обережно постукав у вікно. Це було скоріше несміливе постукування, ніж справжній стукіт.

Я опустив скло.

— Молодий чоловіче, ви таксист? — запитав він тихим голосом.

Я перепросив співрозмовника в телефоні й відповів:
— Ні, дідусю, я не таксист. Куди вам потрібно?

— Та недалеко, кілометри три, — промовив він із легким зітханням.

— Сідайте, я вас підвезу.

Він неквапливо сів на переднє сидіння, і ми вирушили в дорогу. Чоловік дихав важко, його втомленість видавала прожиті роки. Дорогою він розповів, що кожного дня їздить у поліклініку маршруткою, витрачаючи на це 18 гривень. Сьогодні його затримали в лікарні, і він не встиг на свій автобус. Наступний довелося б чекати довго, а сам він вже не міг йти пішки через слабкість.

Я мовчки слухав. У голові роїлися думки, але слів не знаходилося. Лише іноді уточнював напрямок дороги. Коли ми під’їхали до потрібного місця, дідусь показав на вулицю, яка закінчувалася маленьким будиночком із похилою покрівлею, що ховався за високими котеджами.

— Ось тут, синку. Зупиняйся, розвертайся, — сказав він.

Дідусь почав шукати гаманець у своїй сумці.
— Ні, батьку, — твердо промовив я. — Не можу взяти з вас гроші. Ви вже за своє життя сплатили сповна.

Його очі наповнилися сльозами. Він вийшов із машини, уклонився й тихо сказав:

— Щиро дякую, синку.

Я залишився сидіти в машині. 47-річний чоловік із клубком у горлі дивився йому вслід. У моїй голові крутилася одна-єдина думка: країна, яка так пишається перемогами в спорті й на конкурсах, не може бути справді сильною, якщо не дбає про своїх літніх людей.

Мені стало соромно. Соромно за нашу спільну Батьківщину.

Люди, якщо маєте можливість, допомагайте стареньким: дайте копійку, поступіться місцем у черзі, підвезіть або просто допоможіть перейти дорогу.

Миру вам і доброти, друзі!