Ключі від новенької, свіжопофарбованої однокімнатної квартири палили долоню Тетяни.
Усього тиждень тому батьки, сяючи від щастя за доньку та зятя, вручили їм дарчу.
— Ваше гніздечко, Танюша, — сказала мама, а тато міцно потис руку зятю Георгію.
Мрія про власний куточок, хай і маленький, після п’яти років орендованого житла, здавалася здійсненою.
Ейфорія тривала недовго. Уже за три дні пролунав дзвінок від Ніни Артурівни. Голос свекрухи звучав незвично бадьоро і діловито.
— Таню, люба? Слухай, у мене тут ситуація. Олена з Іваном просто нестерпні, нерви мені псують. Жити разом — неможливо! Я подумала — у вас же тепер своя квартира порожня? Нехай вони до вас переберуться, тимчасово. Дуже доречно!
— До… до нас? Ніно Артурівно, про що ви? Ми тільки ключі отримали! Ми ще навіть не ночували там, речі не перевезли…
— Ну й чудово, що ви ще на орендованій квартирі! — перебила її свекруха. — Значить, вільно. Їм якраз терміново треба з’їжджати. Я вже Олені сказала, вони завтра з речами приїдуть. Георгій мені ключі віддасть чи ви самі їх зустрінете?
Георгій, що стояв поруч і чув тільки слова дружини, за виразом її обличчя зрозумів, що сталося щось недобре. Тетяна, бліда, сухо відповіла в слухавку:
— Ніно Артурівно, це наша квартира. Нам треба це обговорити…
— Обговорювати нічого, Танюша! — голос свекрухи став жорсткішим. — Родина має допомагати родині. Олена — сестра Георгія, їй важко. Нехай поки з хлопцем поживуть у вас, доки не знайдуть щось. Ви ж не жадібні? — додала вона і поклала слухавку.
Тетяна повільно опустила телефон. У її очах було не стільки злості, скільки шоку й зради.
— Гошо? Твоя мама… Вона… Вона вирішила поселити Олену з Іваном у нашій квартирі. Завтра вони переїжджають. Це що, взагалі таке?
Георгій проковтнув клубок. Він знав характер своєї владної матері. Знайоме відчуття безсилля підступило до горла.
— Тань… Мама каже, їм зовсім нестерпно там. Вона на межі… Це ненадовго, чесно. Що ми можемо зробити? Скандалити? Вона ж…
— Вона що? — голос Тетяни здригнувся. — Вона розпоряджається моїм подарунком, як своїм? Без дозволу! Ти чув? «Нехай поживуть»! Це моя квартира, Гошо! За документами — моя! Батьки мені її подарували! Чудово виходить: ми, маючи свою квартиру, далі житимемо в орендованій, а твоя сестра з хлопцем — у нашій? Ні вже!
— Я знаю… Але мама… Олена… Вони ж не назавжди. Давай не будемо розпалювати. Нехай поки поживуть, а ми… почекаємо, — Георгій опустив очі.
— Чекати? Чого саме? — обурено запитала Тетяна й відвернулася.
Слова чоловіка звучали як вирок. Їхнє «гніздечко» було окуповане ще до того, як вони встигли в нього злетіти.
Наступного дня вони поїхали до своєї квартири. Біля дверей їх зустріли Олена й Іван із валізами та коробками.
— Тань, Гошо, привіт! Величезне дякуємо, що виручили! Ви навіть не уявляєте, як тяжко стало з мамою. Іван музикою займається, а вона нам нерви їсть…
Іван, високий хлопець у розтягнутій футболці, кивнув на знак привітання, не відриваючись від телефону.
Тетяна мовчки зайшла до квартири. Її погляд ковзнув по голих стінах, по вікну, на яке вона мріяла повісити свої штори.
— Олено… Іване… Ми… ми не готові вас прийняти. Ми самі плануємо сюди переїхати, — тихо сказала Тетяна, намагаючись зберігати спокій. — За десять днів у нас закінчується оренда, і нам треба кудись переїжджати. Сюди.
— Ой, та не переймайся! — махнула рукою Олена. — Ви ж з Гошею поки у мами можете пожити. Так би мовити, поміняємося. Іван шукає роботу, щойно влаштується — одразу з’їдемо. Обіцяю! Правда ж, Ваню?
— Ага, — пробурмотів Іван, не відриваючи пальців від екрана.
Тетяна подивилася на мовчазного чоловіка, потім — на зовицю та її хлопця, які вже почувалися господарями в її квартирі.
Клубок образи й несправедливості підступив до горла. Вона різко вдихнула і суворо промовила:
— Ні, ви тут жити не будете. Я не дозволяла і не розумію, чому Ніна Артурівна вас сюди прислала? Це моя квартира, і тільки я маю право вирішувати, хто і коли тут буде жити. До того ж, у вас не критична ситуація — вам є де жити.
— Що?! Ти нас виганяєш?! — зойкнула Олена. — Ми вже приїхали! Ми ж налаштувались!
— Ви приїхали без запрошення і без мого відома, — холодно відповіла Тетяна. — Це не ваш дім. Забирайтесь.
— Гошо! — Олена у відчаї повернулася до брата. — Ну скажи їй! Мама ж дозволила! Ми ж родина!
Георгій, що досі мовчав і дивився в підлогу, повільно підвів голову. Він бачив нахабну впевненість сестри. Клубок безсилля в горлі почав перетворюватися на клубок сорому і злості.
— Таня має рацію, Олено, — його голос був тихим, але твердим. — Це її квартира. Мама не мала права так розпоряджатися. Ви не можете тут залишитися. Їдьте.
Іван, нарешті відірвавшись від телефону, фиркнув:
— Тупо. Тільки втягнулися — вже виселяють…
— Мовчи! — шикнула на нього Олена, її очі блищали від люті. Вона схопила свою валізу, смикнувши її з силою. — Подарували тобі батьки цю коробку — і ти вже уявила себе королевою?! Рідну сім’ю викидаєш! Та щоб у вас тут усе тріснуло, щоб ви ніколи щастя не бачили в цих стінах! Жаднюги кляті! Ваню, пішли! Нащо нам їхня подачка!
Вона кинула валізу в бік дверей, ледь не зачепивши Георгія. Іван ліниво підняв коробку з підлоги.
— Щасти вам із мамою, — єхидно кинула Олена, виходячи в коридор. — Вона вам таке влаштує… Ох, як же ви пошкодуєте…
— Та ходімо вже! — буркнув Іван, рушаючи слідом.
Двері грюкнули з такою силою, що здригнулися стіни. У квартирі запанувала гнітюча тиша. Георгій тяжко зітхнув, провівши рукою по обличчю.
— Тань… Пробач… Я мав одразу…
— Пізно, Гошо, — перебила його Тетяна, її голос здригнувся від напруги. — Пізно вибачатись. Тепер чекаємо на твою маму.
Чекати довелося недовго. За двадцять хвилин під вікнами різко загальмувало таксі. Дверцята грюкнули, і на вулиці пролунав пронизливий, істеричний голос Ніни Артурівни:
— Де вони?! Куди вони поділися?! Олено! Ваню! — вона влетіла в під’їзд, і невдовзі її скажений стукіт затряс двері квартири. — Відчиняйте! Негайно відчиняйте! Георгію, Тетяно, що ви наробили?!
Невістка відчинила двері. Ніна Артурівна, багряна від люті, майже влетіла до передпокою, не звертаючи уваги на сина.
— Де Олена?! Де Іван?! Що ви з ними зробили?! — закричала вона, трясучи кулаками в повітрі. — Я їх сюди поселила! Я! Як ви посміли їх вигнати?! Вони в сльозах дзвонили! Ви ж невдячні виродки! Квартирку подарували — і носа вже задрали?!
— Ніно Артурівно, — голос Тетяни був крижаний і дивовижно спокійний на фоні цього вереску. — Ви не мали права селити когось у мою квартиру. Ні морального, ні юридичного. Це моя власність. Я їх вигнала. І якщо вони або ви ще раз з’явитесь тут без мого запрошення — я викличу поліцію за самоуправство та порушення права власності. Зрозуміло?
Ніна Артурівна аж задихнулася від обурення. Її очі лізли з орбіт, рот відкрився, але звуку не було.
Вона звикла командувати, а не до того, щоб їй висували ультиматуми. Свекруха озирнулась на Георгія, шукаючи підтримки, але він стояв мовчки, відвернувшись до вікна.
— Ти… Ти… — свекруха тикала тремтячим пальцем у Тетяну. — Ти ще в мене відповіси! Поліцією лякаєш?! Добре! Я тобі влаштую! Побачимо, що скажуть твої батьки на таке хамство! — вона різко розвернулася й вискочила з квартири, грюкнувши дверима так, що з підвіконня впала і розбилася порцелянова фігурка кішки, що залишилася від попередніх власників.
У квартирі знову запанувала неприродна тиша. Тетяна підійшла до розбитої фігурки, обережно підняла уламки, подивилася на них, а потім викинула у відро для сміття.
Ні Олена, ні Ніна Артурівна більше з Тетяною не контактували. Зате обидві щодня по кілька разів писали Георгію повідомлення, звинувачуючи його в тому, що він не став на їхній бік.
Попри те, що чоловік переконував їх у тому, що Тетяна має повне право розпоряджатися своєю квартирою, як вона вважає за потрібне, жінки продовжували його тиснути.
— Ти маєш з нею розлучитися! Це повне приниження щодо мене і твоєї сестри! — тиснула Ніна Артурівна. — Так далі не може тривати! Вона ж нас принизила, виставила дурепами й показала, що ми для неї — ніхто, бо в неї тепер є квартира! А ти, як хороший син і брат, міг би настояти на своєму!
— Мамо, тобто Олена з Іваном мали б жити у квартирі Тані, а ми — на орендованій? — озвучив слова дружини Георгій.
— У вас же ще оренда не закінчилась, — парирувала мати. — От коли б закінчилась — тоді б і поговорили. А тепер ти мусиш щось зробити!
— Так, зроблю! Перестану з вами спілкуватися! — несподівано оглушив Ніну Артурівну син і поклав слухавку.
Більше Тетяна й Георгій із родичами з боку чоловіка не спілкувалися.
Чому ластівки обирають ваш дім для гніздування: ці причини варто знати господарям