Віка мимоволі сповільнила крок, коли їхня розкішна автівка підкотила до будинку Артема. Все навколо було настільки бездоганним, наче хтось старанно збирав декорації для дорогого фільму про ідеальне життя. Світлий камінь фасаду мерехтів у сонячних променях, панорамні вікна відбивали безхмарне небо, а вздовж ідеально рівної доріжки, як солдати, стояли акуратно підстрижені туї. Жодного сухого листочка, жодної зайвої гілочки. Перед самими дверима тихо дзюрчав невеликий фонтанчик, доповнюючи загальну картину розкоші та цілковитого спокою. Навіть повітря тут здавалося якимось іншим, насиченішим.
Віка зупинилася на мить, обводячи поглядом це досконале оточення. Потім, вже майже несвідомо, поправила зачіску, кинула швидкий погляд на своє відображення у затемненому склі машини й задоволено посміхнулася куточками губ.
— Ну нарешті, — прошепотіла вона собі під ніс, — Хоч один справжній чоловік трапився.
Усередині розливалося приємне тепло, відчуття досягнення. Вона стільки часу оберталася серед чоловіків, які щедро роздавали обіцянки й красиво говорили, але на ділі або сиділи на шиї в мами до сорока років, або без упину скиглили про життя, борги та чергові «тимчасові труднощі». Артем був іншим, зовсім іншим. Поряд з ним не доведеться рахувати кожну гривню чи гадати, хто заплатить за вечерю в ресторані.
Їх познайомив спільний знайомий на одній закритій вечірці, лише чотири місяці тому. Віка не приховувала від себе, що відвідувала такі заходи з єдиною метою — шукати нові знайомства, які могли б змінити її життя.
Артема вона помітила майже відразу. Він сильно вирізнявся з натовпу. Поки інші чоловіки галасували, намагалися перекричати одне одного, вихваляючись власними успіхами, Артем сидів спокійно, більше мовчав. Він не прагнув вразити, не грав роль душі компанії, але саме це й приваблювало найбільше. У його манерах відчувалася впевненість людини, якій давно вже нічого нікому не треба доводити.
А ще Віка майже одразу зрозуміла головне: цей чоловік має дуже серйозні гроші. Про це свідчило все. Дорогий годинник на зап’ясті, ледь вловимий аромат елітного парфуму, розкішна автівка, на якій він приїхав. Навіть те, як він тримався — від Артема буквально віяло достатком.
Пізніше Віка дізналася, що у нього власний успішний бізнес, кілька об’єктів нерухомості, квартира в центрі Києва і ось цей величезний заміський будинок, біля якого вона зараз і стояла.
Подруги не приховували заздрощів.
— Дивися, не проґав такий шанс, — не раз нагадувала Олена, — Зараз порядного чоловіка з грошима вдень зі свічкою не знайдеш.
— Та я ж розумію, — відповідала Віка із задоволеною посмішкою, хоча всередині її серце солодко стискалося від таких слів.
Вміла подобатися чоловікам вона. За роки це перетворилося на справжнє мистецтво. Гарне обличчя, довге доглянуте волосся, тонка талія, бездоганний макіяж, свіжий манікюр – все це було її потужною зброєю. Віка ретельно стежила за собою і чудово знала, яке враження справляє на протилежну стать. Вона вміла вчасно посміхнутися, опустити очі, красиво засміятися, вдавати уважного слухача.
Одяг вона купувала виключно брендовий. Хай навіть іноді заради нової сумочки чи туфель доводилося оформляти розстрочку, а потім кілька місяців заощаджувати буквально на всьому, Віка вважала такі жертви абсолютно необхідними. Головне — мати дорогий і статусний вигляд. Адже багаті чоловіки, як вона була переконана, помічають лише красиву обкладинку.
Останні місяці поруч з Артемом нагадували їй сцени з романтичного фільму. Вечері в найдорожчих ресторанах, захопливі походи до бутіків, мрійливі розмови про майбутні подорожі, обговорення деталей ремонту в його квартирі у центрі столиці… Віка швидко звикла до цієї атмосфери. Їй подобалося заходити з Артемом у престижні місця і ловити на собі погляди інших жінок. Подобалося відчувати чужу заздрість, як нагороду.
Поступово Віка вже приміряла на себе роль господині всього цього красивого життя. Іноді, лежачи ввечері вдома, вона уявляла, як обиратиме меблі для їхнього майбутнього будинку, куди вони поїдуть відпочивати взимку, як подруги несамовито заздритимуть її весіллю.
А кілька днів тому він, нарешті, сказав те, на що вона так чекала:
— У мами скоро ювілей. Гадаю, це чудова нагода вам познайомитись.
Віка тоді одразу оживилася, її очі заблищали.
— Ювілей? Це буде велике святкування?
— Ні, свої, найближчі люди, — спокійно відповів Артем. — Не переймайся, моя мама добра. Вона тебе не з’їсть.
Тоді Віка тільки усміхнулася. Перейматися? Їй? Та вона з ким завгодно спільну мову знайде! Особливо якщо йдеться про людей з грошима та становищем.
Хоча десь глибоко всередині легеньке хвилювання все ж відчувалося. Вона заздалегідь уявляла матір Артема. Це мала бути сувора жінка в дорогому костюмі, з ідеальною зачіскою, перловим намистом на шиї та уважним, трохи холодним поглядом. Вона бачила її такою, що за одну мить здатна оцінити людину з голови до ніг і відразу зрозуміти: чи гідна ця людина бути поруч з її сином, чи ні.
Віка з самого ранку не знаходила собі місця. Вона в думках раз по раз репетирувала кожну дрібничку: від легкої, невимушеної усмішки до ідеальної постави й манери розмови. Уявляла себе жінкою з вищого світу, яка говорить неквапливо, спокійно, з гідністю.
Приготування до знайомства зайняли багато часу. Майже годину вона перебирала сукні, поки не зупинилася на червоній, що вигідно підкреслювала кожен вигин фігури. Кілька разів міняла прикраси, підбирала ідеальну сумочку, а потім довго шукала парфуми з дорогим, але не різким ароматом. Окремою гордістю стали нові італійські туфлі на тоненьких підборах. Куплені спеціально для цього вечора, вони вимагали від Віки економити на всьому, навіть на таксі, протягом останніх місяців.
Коли Артем нарешті зупинив машину біля будинку, Віка ще раз зазирнула в дзеркало і задоволено видихнула. Сьогодні вона була бездоганна.
— Заходь поки що, кохана, — усміхнувся Артем, вимикаючи двигун. — Я зараз за подарунком у багажник мушу заглянути.
— Добре, — відгукнулася вона, стримано кивнувши.
Віка плавно вийшла з авто і неквапливо попрямувала до входу, намагаючись виглядати легкою, впевненою, немов справжня світська левиця.
Всередині будинок виявився ще розкішнішим, ніж здавалося зовні. Високі стелі, широкі сходи з кованими поручнями, світлі стіни, дорогі меблі. Все було настільки досконалим, що у Віки аж трохи запаморочилося в голові.
Саме в цей момент її погляд упав на жінку. Вона мила підлогу неподалік від сходів. Звичайна жінка років п’ятдесяти п’яти, чи, може, вже й шістдесяти. Без макіяжу, з волоссям, зібраним у простий пучок. На ній була скромна сіра сукня, а на руках – гумові рукавички. Поруч стояло відро з водою, в руках вона тримала швабру.
Віка лише мигцем глянула на неї байдужим поглядом і миттєво подумала: «Чудово… Навіть прислуга є».
Жінка підвела голову і лагідно усміхнулася.
— Доброго дня, пані. Це ви, мабуть, Віка?
Віка коротко кивнула, ледь удостоївши її поглядом. Жінка вже хотіла щось сказати, але в цей момент незграбно повернулася, і швабра легенько зачепила туфлю Віки. Зовсім трохи, на світлій шкірі залишилася ледь помітна крапля води. Але реакція Віки була такою, ніби на неї вилили цебер помиїв. Вона різко відсмикнула ногу, пополотніла від обурення і витріщилася на туфлі з таким жахом, ніби сталося щось катастрофічне.
— Та ви хоч дивитесь, куди тією шваброю розмахуєте?!
Жінка помітно розгубилася.
— Ой, пробачте, будь ласка… Я ненароком…
— Ненароком?! — голос Віки відразу став голоснішим і різкішим. — Та ви хоч уявляєте, скільки вони коштують?!
Жінка мовчки дивилася на неї, не знаючи, що відповісти. А Віку вже неможливо було зупинити. Все напруження цього дня, всі старання виглядати бездоганно, весь страх справити погане враження раптом вилилися назовні роздратуванням і люттю.
— Невже не можна бути хоч трохи обережнішою? Якщо працюєш у такому пристойному домі, то хоча б навчися нормально поводитися!
Тепер вона вже говорила з неприхованим презирством, навіть не помічаючи, як легко і природно перейшла на «ти».
— Геть звідси зі своєю шваброю, нечупара! Поломийка брудна!
Останні слова пролунали особливо голосно і грубо. І в ту ж секунду за її спиною тихо відчинилися вхідні двері.
— Мамусю, я, здається, нарешті відшукав твої улюблені… — весело почав Артем, заходячи в дім з величезним букетом.
Його голос пролунав так легко і тепло, що на мить вся напружена атмосфера, здавалося, розсіялася. В руках він тримав пишний букет величезних білих півоній з ніжними, повітряними пелюстками. Від квітів струмував тонкий солодкуватий аромат, який миттєво заповнив просторий хол.
Артем навіть не одразу помітив виразу обличчя Віки. Він спокійно підійшов до жінки зі шваброю, усміхнувся їй так тепло, як усміхаються тільки найближчим людям, і простягнув квіти.
— З днем народження, мамусю.
А потім легко поцілував жінку в щоку.
У цю мить у Віки ніби земля пішла з-під ніг. Вона застигла посеред величезного світлого холу, не в силах поворухнутися. Серце раптом бухнуло кудись униз, а у вухах неприємно задзвеніло. Віка повільно перевела погляд з білих півоній на жінку, якій ще кілька секунд тому кричала в обличчя образи.
«Мамусю…»
Всередині все миттєво похололо. Перед очима ніби спалахами промайнули її власні слова: «Геть звідси…», «Поломийка брудна…», «Навчись нормально поводитися…» Тепер кожне з них звучало особливо гидко і страшно.
Жінка незграбно посміхнулася синові й обережно взяла букет, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося. Але це була вже не та спокійна усмішка, з якою вона зустріла Віку кілька хвилин тому. В очах жінки з’явився тихий, глибоко захований біль, який неможливо було приховати жодною ввічливістю. Вона намагалася не дивитися ні на Віку, ні на Артема.
Артем спочатку нічого не розумів. Він все ще посміхався, але поступово його погляд почав чіплятися за деталі. Перелякане обличчя Віки. Напружені плечі матері. Швабра, що застигла в її руках. Важка, дзвінка тиша в домі.
Усмішка повільно сповзла з його обличчя.
— Щось трапилося? — спокійно запитав він, переводячи погляд з однієї жінки на іншу.
Мати тут же поспішно похитала головою:
— Нічого, Артемчику… Все гаразд. Я просто розлила тут воду, вирішила протерти…
Мама вимовила це надто поспішно і неприродно, і Артем умить зрозумів: сталося щось серйозне. Він знову перевів погляд на Віку, тепер уже уважніше. Дівчина стояла бліда, розгублена, руки дрібно тремтіли. Ні сліду від її звичної впевненості, від тієї удаваної легкості, яка так її прикрашала.
— Віко… — тихо мовив він. — Що тут сталося?
Вона важко ковтнула. У роті пересохло настільки, що слова застрягли в горлі. Зрештою, вона насилу переказала події, одразу ж кинувшись виправдовуватися:
— Я… я справді не знала… — голос раптом зрадив її, затремтів. — Я ж гадала… гадала, що це прибиральниця… Я не хотіла цього… Так якось вийшло…
Але навіть їй самій ці поспішні виправдання здавалися зараз надто жалюгідними.
Артем повільно видихнув, а потім, зовсім тихо, майже шепотом, запитав:
— А ти знаєш, ким була моя мама все своє життя?
Він дивився просто на неї, і вперше від початку їхнього знайомства у його погляді не було ні тепла, ні ніжності, ні захоплення. Лише гірке розчарування.
— Прибиральницею, — продовжив Артем, не відводячи погляду. — Звичайною прибиральницею. Вона мила підлоги у школах, під’їздах, офісах. А ночами, щоб я мав нормальні підручники, одяг і їжу, ще й підробляла в торговельному центрі.
Віка відчула, як її щоки заливає пекучий рум’янець.
— Часом мама поверталася додому з температурою під сорок. Але вранці все одно йшла на роботу. Бо треба було платити за квартиру, — його голос став приглушеним. — Я пам’ятаю, як вона засинала просто сидячи за столом від виснаження… А потім піднімалася о п’ятій ранку і знову йшла. Коли я закінчив школу, вона продала свої золоті сережки. Єдине, що залишилося їй від бабусі. Все заради того, щоб купити мені костюм на випускний. Усе, що я зараз маю… цей будинок, мій бізнес, гроші, машина – усе це з’явилося лише завдяки їй. Моя мама все життя працювала без перепочинку, а я мріяв, щоб вона нарешті могла відпочивати.
Віка не знала, куди подітися. Їй хотілося провалитися крізь землю.
Усі ці дорогі стіни, величезні вікна, величні сходи, блискуча мармурова підлога — усе це раптом втратило свою привабливість. Зараз цей будинок ніби тиснув на неї з усіх боків, не даючи дихати.
— Артеме… — ледь чутно промовила вона. — Я ж справді не хотіла… Просто спалахнула… Ти ж знаєш, я іноді можу сказати зайве…
— Зайве? — перепитав він. — Ти назвала мою матір брудною поломийкою. Лише тому, що вирішила, ніби вона обслуговуючий персонал.
— Я просто нервувала…
— Ні, Віко, — різко перебив Артем. — Це не виправдання. Не можна ділити людей за тим, чим вони займаються, чи за їхнім статусом. Навіть якби це справді була хатня робітниця, такі образи неприпустимі. І нерви тут ні до чого.
Він зробив кілька кроків до неї, і його голос став особливо твердим, металевим.
— Просто саме такою ти й є насправді. І сьогодні я побачив твою приховану сутність.
У Віки все обірвалося всередині від цих слів. Вона раптом усвідомила: зараз руйнується абсолютно все. Усе те життя, яке вона вже так докладно змалювала у своїй уяві. Цей прекрасний будинок, подорожі, шикарні ресторани, дорогі покупки, впевненість у завтрашньому дні. Усе це вислизало прямо зараз, просто на її очах.
— Артеме, прошу тебе… — вона кинулася до нього, спробувавши взяти за руку. — Ну не роби таких висновків через одну ситуацію… Усі ж люди помиляються…
— Помиляються — так, — тихо відповів він. — Але не кожна людина дозволяє собі принижувати інших, бо вважає їх нижчими за себе.
Віка відчула, як сльози підступають до очей. Та плакати зараз було марно. Вона це вже чітко розуміла.
— Я не готовий пов’язувати своє життя з такою жінкою, — промовив Артем після короткої, важкої паузи. — Тобі краще поїхати, Віко.
Вона ще кілька секунд стояла нерухомо, ніби все ще сподіваючись, що він передумає, зупинить її, скаже, що погарячкував. Але Артем мовчав. І тоді Віка повільно рушила до виходу. Вечірній вітер холодив розпашіле обличчя, а всередині було порожньо й неймовірно важко.
Вона навіть не пам’ятала, як сіла в таксі. Лише один образ раз у раз спливав перед очима: жінка у простому сірому платті, зі шваброю в руках і тихою доброю усмішкою, яку вона так легко розтоптала кількома грубими словами.
Адже ще годину тому Віка вже вважала себе майже господаркою цього дому…
— У нас буде спільний рахунок, — запропонував він, не знаючи, що я заробляю вдесятеро більше