Сестра втекла зі своїм чоловіком за кордон і тепер просить у мене гроші. Адже звикла жити на всьому готовому і отримувати допомогу, замість того, щоб працювати!

З Лілею у нас ніколи не було близьких стосунків. Вона завжди була трохи легковажною, наче вітряна, і не хотіла серйозно братися за життя. Я завжди була старанною ученицею, отримала золоту медаль, а Ліля ледь закінчила школу.

На щастя, мені вдалося вступити до Львова на державне навчання та ще й отримувати стипендію. У гуртожитку я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Степаном. Ми разом навчалися, готувалися до іспитів, і після закінчення магістратури одружилися. Я мріяла про пишне весілля, як у принцеси Діани, але ми були бідними студентами, і грошей вистачало тільки на оренду та їжу.

А Ліля після школи нікуди не вступила. Вона вирішила стати майстром манікюру:

– Я не хочу витрачати 4 роки на навчання, мені цього вистачить.

– Але ж, сестричко, диплом потрібен завжди!

– У мене є диплом – закінчила курси майстра.

Однак ця «писюлька» ніякої користі Лілі не принесла. Вона працювала на дому, до батьків постійно приходили чужі люди, а вітальня перетворилася на її «салон». Тато навіть не міг спокійно подивитися новини після роботи.

Згодом Ліля вийшла заміж. Вони поспішили з весіллям, бо вона вже чекала дитину. Її чоловік Роман, схожий на неї: коледж не закінчив, працював охоронцем на будівництві у нічні зміни. А уявіть собі, як мої батьки приходять додому, а на ліжку спить їхній зять, хропе. Ліля ж нічого не готувала, не прибирала, вся квартира була у занедбаному стані.

Ми зі Степаном самі підіймалися на ноги. Я працювала прибиральницею в супермаркетах, роздавала листівки, проводила додаткові заняття для дітей. Степан їздив на заробітки до Польщі. За 10 років ми створили свою родину, маємо власне житло та невеличкий бізнес – продуктові магазинчики.

Але з початку війни Степан пішов на фронт, захищати Україну на Запорізькому напрямку. Я щодня молюся за нього, прошу Бога, щоб його оберігав. Ми навіть пожертви для його бригади у церкві організували.

А Ліля з Романом втекли за кордон і мене ще намагалися переконати:

– Тут, у Німеччині, спокійніше, paкетu не літають.

– Я так не можу, мій чоловік вoює за нашу країну!

– За яку державу? Краще було б втекти, бо Україна – то вже діра.

Ми тоді дуже посварилися і перестали спілкуватися. Мама просила мене зробити перший крок, але я не хотіла. Я жінка війcькoвoгo, і буду на своїй землі до кінця.

Проте нещодавно Ліля сама зателефонувала. І зовсім не для того, щоб помиритися.

– У нас проблеми. Власниця квартири виганяє нас, а ті виплати біженцям – катастрофічно малі!

– Так йдіть працювати.

– Роман пробував, але тут треба знати мову, а я взагалі нічого не розумію, навіть перекладач на телефоні не допомагає.

– Тоді повертайтеся додому!

– Замість того, щоб давати поради, краще б вислала гроші. Хоча б 2-3 тисячі євро. Я знаю, що у тебе є заощадження.

Як же мене розлютило таке прохання! Добре, що діти не чули, як я «лагідно» назвала свою сестру. Ліля одразу кинула слухавку і, мабуть, досі боїться знову зателефонувати.

Сама винна, що опинилася в такій ситуації. Адже голова – не лише для зачісок та макіяжу!