Валентина та Михайло переїхали до обласного центру кілька років тому, прагнучи знайти гідну роботу. Їхні шляхи перетнулися в одному офісі, де вони почали співпрацю. Спочатку спілкування було виключно професійним — лише робочі питання й випадкові розмови за обідом. Але з часом з’ясувалося, що в них багато спільних інтересів, і бесіди ставали дедалі тривалішими та змістовнішими.
Одного разу Михайло наважився запросити Валентину в кіно, і цей крок став початком чогось більшого. З часом їхні стосунки зміцніли, і Михайло зробив важливу пропозицію — руку і серце. Не минуло й року, як вони офіційно узаконили свої стосунки, і марш Мендельсона пролунав для них у РАЦСі, символізуючи початок нового розділу їхнього спільного життя.
Після того як вони офіційно стали подружжям, Валентина та Михайло серйозно задумалися про купівлю власного житла. Кочувати по орендованих квартирах уже порядком набридло. Постійно залежати від чужої власності й настрою господарів було не найприємнішим досвідом. Після довгих роздумів вони вирішили взяти іпотеку й обрати двокімнатну квартиру. Пошук відповідного варіанту зайняв чимало часу: потрібно було зважити всі «за» і «проти», ретельно проаналізувати свої фінансові можливості. Але зрештою вони знайшли саме те, що шукали, й оформили необхідний кредит.
Коли новина про їхнє рішення стала відомою рідним Михайла, реакція була просто бурхливою. Його батьки, старший брат, сестра та інші близькі буквально вибухнули радістю.
— Як чудово! — захоплено говорила сестра Михайла. — Тепер у вас буде власний куточок прямо в місті!
— Авжеж! — вторував їй брат. — І коли ми будемо приїжджати в гості, завжди буде де зупинитися.
Валентина та Михайло не надали особливого значення цим словам, вважаючи їх простим ентузіазмом. Однак незабаром з’ясувалося, що за цією радістю ховалося щось зовсім інше. Уже за місяць після новосілля почалися часті візити родичів чоловіка.
Першими з’явилися його батьки, заявивши, що хочуть допомогти з облаштуванням нового житла. Вони провели цілий тиждень у квартирі молодого подружжя, активно висловлюючи свою думку щодо кожного предмета інтер’єру.
— Валю, а ось тут точно потрібна картина, а там обов’язково поставте квіти, — командувала свекруха, впевнено крокуючи квартирою.
Валентина лише чемно кивала, не наважуючись перечити батькам чоловіка. Ледве вони поїхали, як слідом завітав старший брат Михайла разом із дружиною та двома дітьми. Виявилося, вони приїхали в місто для медичного обстеження.
— Ви ж не проти, якщо ми залишимося у вас? — запитав брат. — Готель коштує дорого, а у вас тут так багато місця.
Михайло, звісно, не міг відмовити рідному братові, а Валентина, хоча й почувалася некомфортно через такий наплив гостей, теж промовчала. Три заплановані дні розтяглися на цілий тиждень.
І це ще не все. Не встигли вони видихнути після від’їзду брата з родиною, як до них заявилася сестра Михайла. Причиною її візиту стало бажання оновити гардероб — у їхньому маленькому містечку, за її словами, вибір одягу був занадто обмеженим.
— Я просто трохи прогуляюся магазинами, — впевнено говорила Катя, — буквально на два дні, і поїду.
Але ці обіцяні два дні розтягнулися на цілий тиждень безкінечного шопінгу. До того ж Катя вирішила, що було б непогано показати Валентині всі головні пам’ятки міста. Від постійних екскурсій і прогулянок Валентина почала почуватися не як господиня власної квартири, а наче персонал у готелі: готує їжу, міняє постіль, постійно порається на кухні.
Михайло помічав, як дружина поступово виснажується від нескінченного потоку родичів. Йому було соромно відмовляти своїй сім’ї, але він спробував натякнути, що в них із Валентиною багато справ і вони не завжди можуть приймати гостей. Однак його тонкі натяки залишалися без уваги.
— Валь, ти ж не злишся? — обережно питав Михайло після чергового від’їзду гостей.
— Ні, що ти, — відповідала Валентина, хоча всередині вже кипіла від пригніченого роздратування. Вона намагалася не засмучувати чоловіка й підтримувати добрі стосунки з його родиною, але з кожним новим візитом це ставало дедалі складніше.
Коли Валентина завагітніла, ситуація трохи змінилася. Михайло почав розуміти, що спокій дружини важливіший за все. Він став частіше відмовляти рідним у їхніх проханнях приїхати. Валентина сподівалася, що тепер їхній дім перестане нагадувати прохідний двір.
Однак радість тривала недовго. Уже через тиждень після виписки з пологового будинку на порозі їхньої квартири з’явилися батьки Михайла.
— Ми просто не можемо більше чекати! Хочемо побачити нашу онучку! — радісно вигукнула свекруха.
Валентина ще не встигла остаточно відновитися після пологів, а вже знову була змушена приймати гостей. За батьками слідом потяглися й інші родичі Михайла, кожен знаходив новий привід для візиту.
Валентина знову поринула в роль покоївки та кухарки. Доводилося готувати для великої кількості людей, прибирати за гостями й одночасно піклуватися про новонароджену донечку. Це було нестерпно.
— Міш, може, вже досить? — благально запитала вона чоловіка.
— А що такого? Вони просто хочуть бачити свою онуку, — знизав плечима Михайло.
Він не міг зрозуміти, як це — бути на її місці. Якщо раніше життя з постійними родичами здавалося Валентині важким, то зараз воно перетворилося на справжнє випробування. Сварки з чоловіком стали частішими. Роздратування Валентини зростало від того, що Михайло її зовсім не розумів.
Коли вона поділилася своїми проблемами з подругами, ті почали радити їй більш радикальні рішення.
— Валь, так не можна жити, — говорила одна з подруг. — Може, тобі варто подумати про розлучення? Просто почекай, поки Анька трохи підросте, і відразу йди. Такий ритм життя тебе просто доб’є.
Попри всі труднощі, Валентина навіть не розглядала варіант розлучення. Так, родичі чоловіка були надто нав’язливими, і їхні стосунки не можна було назвати ідеальними. Але водночас Михайло був надійною людиною. Він ніколи не скупився на сім’ю, не вимагав звітів про її витрати, і вони разом виплачували іпотеку. Більше того, він завжди активно допомагав Валентині у складні моменти. Якщо вона про щось просила, він одразу відгукувався. Тож крайні заходи здавалися їй зовсім зайвими.
Одного разу чоловік підійшов до неї з новиною:
— Валю, знаєш що? Батьки вирішили заскочити до нас у суботу. Кажуть, давно вже не збиралися всією родиною.
— І коли ж вони встигли це запланувати? — роздратовано запитала Валентина. — Чому нас узагалі не поставили до відома?
— Ну… мама зателефонувала й сказала, що всі вже домовилися. Ти ж не проти? — обережно додав Михайло.
— А якщо я проти, це хоч щось змінить? — парирувала вона.
Михайло розгублено глянув на дружину.
— Послухай, я розумію, але…
— Я нічого не готуватиму, — твердо заявила Валентина. — І взагалі ніяких особливих приготувань заради їхнього приїзду робити не стану.
— Як це? — здивувався чоловік. — Що ми їм скажемо?
— Нічого не скажемо. Хочуть приїхати — нехай приїжджають. Але я більше не маю наміру бути для них безплатною прислугою.
Михайло спробував напоумити дружину:
— Валь, але ж це моя сім’я. Незручно якось вийде…
— А тобі зручно, коли вони нагрянуть без попередження? — заперечила вона. — Зручно змушувати мене обслуговувати цілу компанію, коли в мене маленька дитина?
Михайло розгубився, бачачи, що дружина перебуває на межі.
— Може, замовимо щось із ресторану? — запропонував він.
— Ні, Міш, — рішуче відповіла Валентина. — Нехай приїжджають просто так, без помпезних обідів. І нехай самі подбають про свій комфорт.
Коли родичі таки з’явилися, Валентина демонстративно зайнялася дитиною та своїми справами, ігноруючи будь-які спроби залучити себе до гостинності.
— А де ж наша Валюша? — запитала свекруха. — Чому у вас нічого не приготовлено?
— Тому що ми вас не чекали, — спокійно відповіла Валентина.
— Як це не чекали? Ми ж домовлялися! — обурилася мати Михайла.
— Ви домовлялися без нас, — холодно перебила її Валентина. — А у нас є свої турботи й плани.
— А де ж частування? — продовжувала допитуватися свекруха.
— Частування не буде, — чітко промовила Валентина.
— Як це?! — вигукнула сестра Михайла, явно незадоволена такою ситуацією.
Брат чоловіка спробував згладити конфлікт:
— Може, замовимо піцу чи щось інше?
— Ні, — твердо відповіла Валентина. — Якщо вам потрібен відпочинок, у місті повно кафе й ресторанів. Можна навіть у готель сходити. А тут — мій дім, і я вирішую, як у ньому жити.
Родичі були буквально шоковані таким несподіваним розвитком подій. Усі звикли до того, що Валентина завжди зустрічала їх із багатим накритим столом, готова догодити кожному.
Свекруха вирішила спробувати зіграти на почуттях:
— Валю, ми ж сім’я! Як ти можеш, так із нами вчинити?
— Дуже просто, — спокійно відповіла Валентина. — Я втомилася бути для вас безплатною прислугою.
Це викликало справжню бурю обурення серед рідні.
— Ну і залишайтеся самі! — спалахнула сестра Михайла. — Більше нашої ноги тут не буде!
— Чудово, — незворушно відгукнулася Валентина.
Коли за непроханими гостями зачинилися двері, Михайло з подивом подивився на дружину:
— Валь, може, ми занадто різко все зробили?
— Ні, Міш, — впевнено відповіла вона. — Це саме те, що було потрібно.
Після цього інциденту родичі чоловіка припинили свої часті візити. Лише одного разу сестра Михайла попросилася зайти, але вже в більш коректній формі, і провела час культурно, без претензій і вимог. Саме таких гостей Валентина була готова приймати — тих, хто ставиться до її простору з повагою.
Чоловік залишив колишній дружині у спадок будинок у глухому селі. Вона поїхала перевірити — а там хтось живе