Галина Петрівна почула знайомий звук зачинених дверцят автомобіля і мимоволі стиснулася. П’ятниця, половина сьомої вечора. Як за розкладом. Вона навіть не підійшла до вікна — й так знала, що побачить: синій «Рено» Миколи, з якого вже вилазить уся його сім’я, а слідом під’їде потріпаний «Lanos» Світлани з її виводком. Дачні вихідні починалися.
— Тітко Галю! — долинув із подвір’я дзвінкий голос племінниці. — Ми приїхали!
Галина Петрівна відклала книгу й повільно підвелася з крісла. Усього годину тому вона так вдало вмостилася на веранді з детективом, налила собі чаю — ідеальний вечір для самотньої жінки п’ятдесяти восьми років був таким умиротвореним. Тепер же доведеться вдавати радість від несподіваного візиту, хоча несподіваним його можна було назвати лише умовно.
— Привіт, Галю! — Микола першим увірвався до хати, не знімаючи взуття. За ним тягнулися дружина Марина та двоє дітей. — Як справи? Як здоров’я?
— Нормально, — коротко відповіла Галина Петрівна, спостерігаючи, як десятирічний Максим уже заглядає в холодильник. — Ви надовго?
— Та до неділі, як завжди. Погода гарна, діти скучили за дачею. Та й тобі веселіше з нами, правда ж?
Веселіше. Галина Петрівна кивнула й пішла ставити чайник. За хвилину до хати зайшла Світлана з чоловіком Сергієм і трьома дітьми. Будинок миттєво наповнився голосами, тупотом, звуками пересунутих меблів.
— Тітко Галя, у вас є щось перекусити? — запитала Марина, вмощуючись на кухні. — Ми з дороги голодні.
— Зараз подивимось, — Галина Петрівна відчинила холодильник і окинула поглядом вміст. Курка, яку вона розморожувала на завтрашній обід, трохи ковбаси, яйця, овочі на салат. На себе одну — більш ніж достатньо. На вісьмох — явно замало.
— А хліб є? — уточнив Сергій.
— Половина батона.
— Мамо, я теж їсти хочу! — занила семирічна Аня, донька Світлани.
— Зараз, сонце, тітка Галя нас нагодує.
Галина Петрівна відчула знайоме напруження в плечах. Нагодує. Звісно. А хто ж іще.
— Піду в магазин, — сказала вона, знімаючи фартух. — Треба докупити продукти.
— Хочеш, я з тобою? — запропонувала Світлана без особливого ентузіазму.
— Не треба, я швидко.
Місцева крамниця була за двадцять хвилин ходьби. Галина Петрівна брела ґрунтовою дорогою й у думках підраховувала майбутні витрати. Хліб, молоко, сосиски для дітей, щось на сніданок, фрукти. Півтори тисячі гривень, не менше. І це тільки на сьогоднішній вечір і завтрашній ранок.
У магазині вона зустріла сусідку по ділянці, Анну Дмитрівну.
— Галя, родичі знову приїхали? — та з розумінням поглянула на повну візок.
— Приїхали, — коротко відповіла Галина Петрівна.
— Кожні вихідні, як на роботу. Хоч би раз щось із собою привезли.
— Та годі тобі. Родина ж усе-таки.
— Родина, родина… — Анна Дмитрівна похитала головою. — У мене теж родичі є, але вони хоча б питають, чи треба допомога.
Дорогою додому Галина Петрівна думала про слова сусідки. Справді, за всі ці місяці — а почалося все ще у травні — ніхто з гостей жодного разу не поцікавився, чи потрібна допомога з продуктами. Приїздили як до себе додому, де все саме собою з’являється в холодильнику.
Удома її чекала звична картина: діти носилися по подвір’ю, чоловіки курили на веранді, жінки сиділи на кухні з чаєм.
— Галю, ти щось довго, — зауважила Марина. — Ми вже почали хвилюватися.
— У магазині була черга, — збрехала Галина Петрівна й почала розбирати пакети.
— О, сосиски! — зраділа Світлана. — Якраз для дітей.
— І фрукти взяла. Добре. А то Максим всю дорогу просив яблук.
Галина Петрівна мовчала, нарізаючи хліб. Просив яблук — могли б і самі купити по дорозі.
Вечір минув за звичним сценарієм. Діти шуміли, вимагали уваги, влаштовували ігри в хаті. Дорослі пили чай, обговорювали новини. Галина Петрівна готувала, накривала на стіл, мила посуд. До десятої вечора вона вже ледве стояла на ногах.
— Галю, а нам де спати? — спитала Світлана.
— У вітальні є диван, на веранді розкладачка. Як завжди.
— А дітям?
— Спальні мішки в шафі. Розташовуйтеся, як знаєте.
Галина Петрівна пішла до себе в спальню і замкнула двері. Через тонкі стіни чулися голоси, дитячий сміх, скрип підлоги. Заснула вона лише під опівніч.
Вранці її розбудили о пів на сьому. Діти прокинулися рано й вимагали сніданку.
— Тітко Галя, — тихо постукала у двері Марина. — Вибач, що будимо. Максим встав і всіх підняв.
— Йду, — застогнала Галина Петрівна.
Сніданок, обід, підвечірок. Нескінченна низка «а що в нас поїсти?» і «дітям би чогось солоденького». До вечора суботи холодильник спорожнів, і довелося знову йти до магазину.
— Може, я піду? — запропонував Микола, але якось невпевнено.
— Та не треба, я знаю, що купувати.
— Хочеш, дам грошей?
— Не треба, — відмахнулася Галина Петрівна, хоча в гаманці залишалося небагато.
Неділя видалася особливо важкою. Діти вередували, дорослі обговорювали плани на наступні вихідні.
— Може, наступної п’ятниці приїдемо раніше? — міркувала Світлана. — Годині о четвертій з роботи зникнемо.
— Чудова ідея, — підтримав Сергій. — Більше часу на відпочинок.
— А може, й у будні іноді навідуватися? — додала Марина. — Діти ж влітку вдома.
Галина Петрівна мовчала, помішуючи суп. Навідуватимуться. І в будні теж. Чудово.
— Тітко Галя, а що на вечерю буде? — спитав Максим.
— Суп.
— А ще що?
— Більше нічого. Продукти закінчилися.
— Як закінчилися? — здивувалася Марина. — Учора ж ходили в магазин.
— Закінчилися, — повторила Галина Петрівна.
— Тоді підемо ще раз. Дітям же треба їсти.
— Ідіть самі.
Повисла пауза. Галина Петрівна продовжувала помішувати суп, відчуваючи на собі здивовані погляди.
— У сенсі, самі? — перепитала Світлана.
— У прямому. Магазин працює, дорогу ви знаєте.
— Але ж ми не знаємо, що купувати…
— Купуйте те, що їсте. Дітям молоко, хліб, щось на вечерю.
— Галю, ти щось якась… — почав Микола.
— Яка?
— Ну, не знаю. Дивна. Раніше ти завжди сама ходила.
— Раніше я була дурепою, — спокійно сказала Галина Петрівна.
Тиша стала ще напруженішою. Діти припинили гратися й прислухалися до розмови дорослих.
— Тітко Галя, ви що, сердитесь? — несміливо спитала Аня.
— Ні, сонечко, я не серджуся. Просто втомилася.
— Втомилася від чого? — не зрозумів Сергій. — Ми ж допомагаємо. Посуд миємо, прибираємо за собою.
— Прибираєте? — Галина Петрівна озирнулася до нього. — Сергію, ти подивись навколо. Посуд у раковині, рушники на підлозі, крихти на столі. Це ви прибрали?
— Ну… ми ж у гостях, розслабилися трохи.
— У гостях. Щовихідних. Уже третій місяць.
— Мамо, я їсти хочу, — занив молодший син Світлани.
— Зараз, Петю. Тітко Галя, ну що з тобою? Ми ж не вороги. Родина.
— Родина, — повторила Галина Петрівна. — Добре. Родина. Скажи мені, Світлано, скільки ти витратила на продукти за ці вихідні?
— Як скільки? А… ну, не знаю. А що?
— А я знаю. 1700 гривень. За два дні. Це моя пенсія на тиждень.
— Але ж ми не просили…
— Не просили? — Галина Петрівна відставила каструлю. — «Є що поїсти?», «Дітям би чогось солоденького», «Хліб закінчився». Це не прохання?
— Ну, ми думали… — почала Марина.
— Що думали? Що я друкую гроші? Що продукти самі з’являються в холодильнику?
— Галю, не треба так, — спробував заспокоїти Микола. — Ми ж не знали, що тобі важко. Сказала б.
— Сказала б. Добре. Кажу: мені важко. Щовихідних я витрачаю на вас половину місячного бюджету. Щовихідних я готую з ранку до вечора. Щовихідних я прибираю за вісьмома людьми. Мені п’ятдесят вісім років, я вдова, я хочу відпочивати на дачі, а не утримувати пансіонат.
Діти притихли. Дорослі перезирнулися.
— Тітко Галя, — тихо сказала Світлана. — Ми ж не навмисно. Просто звикли. Ми думали, тобі подобається нас приймати.
— Приймати? — усміхнулася Галина Петрівна. — Свєта, ти мене хоч раз запросила до себе на дачу? Чи в гості в місті?
— Ну… у нас квартира маленька…
— А в мене велика? Це ж маленький будинок, якщо що. Одна кімната, сіни, та веранда.
— Тітко Галя, а є що поїсти? — не витримав Максим.
І тут Галина Петрівна вибухнула.
— Приїхали з порожніми руками — пийте воду! — вигукнула вона, розвертаючись до хлопчика. — Ось вам вода, ось склянки! Більше нічого немає!
Запала мертва тиша. Максим відступив до мами. Інші діти згорбились.
— Галино Петрівно, — холодно сказала Марина. — Що це за тон? Чому ви кричите на дитину?
— Бо я більше не можу! — Галина Петрівна сіла на табурет і закрила обличчя руками. — Розумієте? Не можу більше! Щоп’ятниці я чую ваші машини — і в мене починається мігрень. Щоп’ятниці я розумію, що вихідні закінчились, не почавшись. Я планую почитати, попрацювати в саду, просто посидіти з чаєм — а замість цього перетворююсь на кухарку й прибиральницю.
— Але ж ми не змушуємо, — розгублено сказав Сергій.
— Не змушуєте? А як це називається? Ви приїжджаєте, не спитавши, чи зручно. Заселяєтесь, не спитавши, чи є місце. Їсте, не спитавши, чи є що. А коли їжі немає — дивитесь на мене так, ніби я винна.
— Ми думали, ти рада нас бачити, — пробурмотіла Світлана.
— Рада? Я була рада перший раз. Другий. Може, третій. А зараз я боюся вихідних. Розумієте? Боюся!
Галина Петрівна встала й пройшлася по кухні.
— Знаєте, що я роблю у четвер увечері? Складаю список покупок на вихідні. Підраховую, скільки треба грошей. Планую меню. Наче в мене кафе, а не дача.
— Галю, ми ж не знали… — почав Микола.
— Не знали? Чи не хотіли знати? Вам було зручно не знати. У вас є безкоштовна дача, безкоштовна їжа, безкоштовна прибиральниця. Навіщо щось змінювати?
— Але ми ж родина, — повторила Світлана. — Родичі мають допомагати одне одному.
— Мають? — Галина Петрівна подивилася на неї. — Добре. Тоді допоможіть мені. Ось рахунки за світло, воду, газ. Поділимо на всіх. Ось чеки з магазину. Теж поділимо. Ось список хатніх справ. Розподілимо між усіма.
— Це ж безглуздо, — обурилася Марина. — Ми в гостях!
— У гостях, — повільно повторила Галина Петрівна. — Щовихідних. По два дні. Вже три місяці. Це не гості, це постояльці.
— Мамо, коли ми поїдемо додому? — прошепотів Петро.
— От саме, — сказала Галина Петрівна. — Коли ви поїдете додому? І коли перестанете сюди приїжджати?
— Що? — не зрозуміла Світлана.
— Я прошу вас більше не приїжджати. Знайдіть собі іншу дачу. Іншу годівницю. Іншу тітку Галю.
— Ти нас виганяєш? — ошелешено спитав Микола.
— Я прошу вас поважати моє бажання відпочивати на власній дачі. Одній.
— Але ж ми родичі! — вигукнула Марина.
— Родичі, які три місяці користуються моєю гостинністю і жодного разу не поцікавилися, чи не важко мені. Родичі, які з’їдають мої продукти й не думають про те, що я витрачаю на них останні гроші. Родичі, які перетворили мою дачу на свою.
— Галю, — тихо сказав Микола. — Ми справді не думали…
— От саме. Не думали. Три місяці не думали. А я думала. Щоп’ятниці думала, де взяти грошей на продукти. Щосуботи думала, як нагодувати вісьмох людей. Щонеділі — коли ви, нарешті, поїдете.
— Ми можемо… — почала Світлана.
— Можете що? Наступного разу привезти бутерброди? Помити посуд? Дати грошей на продукти? Пізно. Я втомилася бути зручною. Втомилася бути доброю родичкою, яка завжди рада гостям.
— Але ж куди нам тоді їздити? — розгублено запитала Марина.
— Не знаю. Орендуйте дачу. Купіть ділянку. Їздіть до інших родичів. Це не моя проблема.
— Тітко Галя, — заплакала Аня. — Ми більше не будемо до вас приїжджати?
Галина Петрівна присіла перед дівчинкою.
— Анечко, якщо мама з татом зателефонують і домовляться, якщо привезуть їжу для себе й для тебе, якщо допомагатимуть по господарству — приїжджайте. Але не щовихідних. І не на два дні.
— Це неможливо, — буркнув Сергій. — Щоразу дзвонити, питати дозволу…
— Неможливо? — здивувалася Галина Петрівна. — А мені здавалося, це називається вихованістю.
— Мамо, давайте поїдемо додому, — попросив Максим.
— Так, — погодилася Галина Петрівна. — Їдьте. Зараз. Не чекайте неділі.
Збори минули в гнітючій тиші. Діти мовчали, дорослі перезиралися, але ніхто не наважувався нічого сказати. Галина Петрівна стояла біля вікна і дивилась у сад.
— Галино, — підійшла до неї Світлана. — Ми справді не хотіли…
— Знаю. Просто їдьте.
— Може, поговоримо спокійно? Знайдемо компроміс?
— Ні. Я все сказала.
За пів години машини поїхали. Галина Петрівна залишилася одна в будинку, де все ще нагадувало про нещодавню присутність гостей: зім’яті диванні подушки, крихти на столі, забута дитяча іграшка в кутку.
Вона повільно пройшлася будинком, відчиняючи вікна. Потім сіла в крісло на веранді, взяла книжку й спробувала читати. Не виходило — рядки пливли перед очима.
Зате вперше за три місяці в домі була тиша. Справжня, повна тиша. І вперше за три місяці Галина Петрівна зрозуміла, що завтра — субота — вона зможе прокинутися тоді, коли сама захоче. Поснідати тим, що сама обере. Провести день так, як сама вирішить.
Вона закрила книжку, відкинулась у кріслі й усміхнулась. Уперше за довгий час.
Телефон задзвонив увечері.
— Тітко Галя? — голос Світлани звучав невпевнено. — Це я, Свєта.
— Слухаю.
— Ми подумали… може, ми й справді були неправі. Може, почнемо з чистого аркуша?
— Свєта, я втомилась. Дуже втомилась. Мені потрібен час.
— Скільки часу?
— Не знаю. Можливо, до осені. Можливо, до весни. А може — назавжди.
— Але ми ж родина…
— Родина, — повторила Галина Петрівна. — Тільки я про це забула три місяці тому. Коли стала для вас не родичкою, а обслуговчим персоналом.
— Тітко Галя…
— Усе, Свєто. Давай завершимо розмову. Мені потрібно відпочити.
Вона поклала слухавку, вимкнула телефон і вийшла в сад. Літній вечір був теплим і тихим. Десь стрекотіли коники, пахло жасмином і щойно скошеною травою. Галина Петрівна сіла на лавку під яблунею й уперше за довгий час відчула, що дача знову належить їй.
— Ти, мамо, спершу розберися зі своєю молодшою донькою, а вже потім чіпляйся до одягу моєї дружини