Соня втомлено підіймалась сходами, волочачи за собою валізу. Два тижні відрядження у Львові виснажили її вщент, і зараз вона мріяла лише про одне – впасти у своє ліжко й проспати годин з дванадцять. Дзвін ключів, поворот замка – і раптом її ніс вловив незнайомий запах. Смажена риба? У її квартирі?
– Сонечко! Нарешті! – пролунав до болю знайомий голос, від якого всередині все похололо. – А я вже зачекалась!
У дверному проході кухні стояла Віра Павлівна – її колишня свекруха у власній персоні. В домашньому халаті, з рушником на плечі, наче господиня.
– Що… що ви тут робите? – Соня відчула, як земля йде з-під ніг.
– Як що? Живу! – ніби нічого й не сталося, відповіла свекруха. – Антоша дозволив. Тимчасово, звісно.
Соня повільно пройшла у квартиру, помічаючи зміни: її улюблені фотографії зрушені, на їхньому місці – якісь несмаковиті статуетки. У повітрі вивітрювався запах чужого освіжувача, а на кухонному столі красувалась стороння скатертина з трояндами.
– Віро Павлівно, – Соня намагалась говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. – Це моя квартира. Як ви могли зайти сюди без мого дозволу?
– Ой, не перебільшуй! – свекруха махнула рукою. – Я тут тимчасово. Ти ж не проти? У мене ремонт, а Антоша сказав…
– Антон? – Соня вихопила телефон. – Зараз ми це зʼясуємо!
Поки лунали гудки, вона спостерігала, як Віра Павлівна невимушено розкладає по тарілках якесь рагу. Наче так і має бути.
– Так, Соню? – голос колишнього чоловіка звучав насторожено.
– Ти що, здурів? Як ти міг пустити свою матір у МОЮ квартиру?
– Послухай, – почав він примирливо. – У мами справді ремонт, їй нікуди йти. Це ненадовго, чесно. Не виганяти ж її на вулицю?
– Це моя квартира! – Соня майже кричала. – Моя! Ми розлучилися два роки тому!
– Мама поживе трохи й зʼїде, – ухильно відповів Антон. – Ну не поводься як дитина.
Соня у гніві скинула виклик і повернулась до свекрухи:
– Збирайте речі. Негайно.
– І не подумаю, – спокійно відповіла Віра Павлівна, помішуючи щось у каструлі. – Ти не маєш права мене виганяти!
– Як це не маю? Це моя власність!
– Ой, дитино, – свекруха поблажливо усміхнулась. – Ти в цьому така впевнена?
Соня не спала всю ніч, обдумуючи ситуацію.
До ранку в неї визрів план. Для початку вона знову звернулась до Михайла, але вже з конкретними питаннями.
– Скажіть, якщо людина пообіцяла виписати іншу, але не зробила цього — це вважається шахрайством?
Михайло пожвавився:
– А у вас є докази? Письмові зобов’язання, свідки?
– Є переписування з Антоном. І свідки теж є – під час розлучення він обіцяв це при рієлторі.
– Чудово! – Михайло почав щось занотовувати. – Це вже зачіпка. Можна подати заяву про шахрайство. Навіть якщо справа не дійде до суду, сам факт заяви змусить його діяти.
Повернувшись додому, Соня перш за все подзвонила Антону:
– Або ти негайно забираєш свою матір, або я подаю заяву про шахрайство. Обирай.
– Ти що, з глузду з’їхала? – обурився він. – Яке ще шахрайство?
– Таке, яке є. Ти обіцяв виписати матір під час розлучення. У мене є свідки. І збережене переписування.
У слухавці запала тиша.
– Думаєш, тобі це минеться? – голос Антона став загрозливим.
– А ти перевір, – спокійно відповіла Соня. – У тебе доба на роздуми.
Паралельно вона почала діяти з іншого боку. Повернувшись із роботи, демонстративно змінила замки на вхідних дверях.
– Це що таке? – обурилася Віра Павлівна, залишившись без ключів.
– Турбота про безпеку, – невинно всміхнулась Соня. – Хіба мало хто може проникнути у квартиру?
Наступного дня вона відключила інтернет-роутер:
– Ой, щось зламалося. Доведеться викликати майстра. Через два тижні, не раніше.
Віра Павлівна, яка обожнювала дивитися серіали онлайн, помітно занервувала.
Потім Соня перестала купувати продукти:
– Знаєте, я вирішила харчуватися в кафе. А ви як хочете.
Але головний удар вона завдала, коли нібито випадково обмовилась при сусідці:
– Треба ж, виявляється, Віра Павлівна намагається відсудити частину моєї квартири! Доведеться звертатися в пресу, нехай усі знають.
Ефект перевершив усі очікування. За годину у двері подзвонила бліда свекруха:
– Ти що таке кажеш? Яка преса?
– А що такого? – здивувалась Соня. – Хіба не про це мова? Ви ж натякали на свої права.
– Припини негайно! – в очах Віри Павлівни майнув переляк. – Ти не розумієш…
– Чому ж? Прекрасно розумію. До речі, завтра до мене прийде журналіст із «Вечірньої газети». Може, теж хочете поспілкуватись?
Віра Павлівна впала в крісло:
– Гаразд, я піду. Тільки жодної преси!
– І погодитеся на добровільну виписку?
– Так-так, звісно, – свекруха витерла чоло хустинкою. – Тільки… тільки дай мені тиждень на збори.
Після двох тижнів виснажливого протистояння Соня помітила перші ознаки того, що її тактика почала діяти.
Віра Павлівна все частіше зачинялась у своїй кімнаті, уникаючи конфліктів. Її дзвінки синові почастішали, але тепер у них звучали не скарги на невістку, а прохання забрати її звідси.
Одного ранку, коли Соня збиралася на роботу, вона почула приглушену розмову за дверима свекрухи:
– Антоша, я більше не можу… Вона як з ланцюга зірвалась! Уявляєш, учора притягла якихось рієлторів, буцімто хоче продати квартиру. А сьогодні зранку дзвонила в соцслужбу, цікавилась місцями в будинку для літніх!
Соня всміхнулась – вона, звісно, нікуди не дзвонила, але блеф працював бездоганно. Особливо після того, як вона «випадково» залишила на столі роздруківки з сайтів кількох елітних пансіонатів для людей похилого віку.
– Мамо, ну що я можу зробити? – голос Антона звучав втомлено. – У мене ж самому орендована квартира, ти ж знаєш.
– А твоя сестра? У неї ж будинок під Києвом великий!
– Лєна категорично проти. Після того випадку зі спадщиною.
– Які ж усі безсердечні! – схлипнула Віра Павлівна. – Рідна кров, а викидають як…
Соня тихенько пройшла на кухню й демонстративно загриміла посудом. Розмова за дверима одразу стихла.
Увечері того ж дня трапився несподіваний поворот. У двері подзвонила Лєна, сестра Антона. Вони ніколи не були особливо близькі, але зараз Соня щиро зраділа її приходу.
– Знаєш, – почала Лєна без прелюдій, – я захоплююсь тим, як ти справляєшся з цією ситуацією. Мама завжди була… складною людиною.
– М’яко сказано, – хмикнула Соня.
– Пам’ятаєш, як вона намагалася відсудити в мене частину татового спадку? – Лєна похитала головою. – Хоча ж прекрасно знала, що він залишив дім мені, бо я за ним доглядала останні роки.
– Пам’ятаю. І тепер розумію, чому ти тоді була такою непримиренною.
– Саме так. Інакше з нею не можна, – Лєна дістала з сумки теку з документами. – Ось, я принесла дещо цікаве. Це виписки з домової книги за останні п’ять років. Придивись – мама кілька разів намагалась прописатися за різними адресами.
Соня схилилася над паперами:
– Але навіщо?
– А ось навіщо, – Лєна виклала ще кілька документів. – Це судові позови. Вона намагалася претендувати на житлоплощу скрізь, де була зареєстрована. Щоправда, без успіху.
– Тобто… це в неї така схема?
– Саме так. І ти – чергова жертва. Але тепер у тебе є докази її недобросовісності.
Ця інформація стала для Соні справжнім подарунком. Тепер вона точно знала, як діяти далі. Наступного дня вона організувала «випадкову» зустріч Віри Павлівни із сусідкою, відомою пліткаркою.
– Уявляєте, – голосно говорила Соня, розкладаючи на столі документи, – виявляється, це вже п’ята спроба! І скрізь одна схема — прописка, а потім претензії на житлоплощу…
Обличчя свекрухи стало попелясто-сірим. Вона мовчки розвернулась і пішла до себе, гримнувши дверима.
За годину пролунав дзвінок від Антона:
– Що ти там наговорила мамі? Вона в істериці!
– Правду, – спокійно відповіла Соня. – Лише правду. І в мене є всі документи, що підтверджують кожне слово. Хочеш – можу поділитися з пресою. Упевнена, історія буде гучною.
У слухавці повисла важка тиша. Нарешті Антон видавив:
– Дай мені два дні. Я щось придумаю.
Але Соня вже не збиралась поступатись:
– Один день, Антоне. Завтра в цей самий час я чекаю конкретного рішення. Інакше всі документи опиняться в редакції «Міського вісника».
Наступного ранку Віра Павлівна не вийшла на сніданок. З-за дверей її кімнати доносились приглушені схлипування й звуки пересування речей. До обіду з’явився Антон з невеликою вантажівкою та двома кремезними помічниками.
– Ми забираємо речі, – сухо повідомив він Соні. – Мама переїжджає до мене.
– А як же твоя орендована квартира? – невинно поцікавилась вона.
– Знайшов варіант трохи більше, – буркнув він, уникаючи її погляду.
Переїзд тривав майже три години. Віра Павлівна металася між кімнатами, раз у раз вигукуючи: «А це? А ось це?» – ніби намагалася забрати з собою кожну дрібницю, кожен спогад про прожиті тут роки.
Нарешті, коли винесли останню коробку, вона зупинилася у дверях:
– Ти ще пошкодуєш про це, Сонечко. Час усе розставить на свої місця.
– Ви маєте рацію, – спокійно відповіла Соня. – Час дійсно все розставив. І зараз ваше місце — не тут.
Після їхнього відходу Соня не поспішала святкувати перемогу. Вона методично обійшла всю квартиру, перевіряючи, чи не залишилося речей свекрухи. У шафі виявила стару шкатулку з якимись паперами. Відкривши її, Соня завмерла — всередині лежали документи на квартиру, датовані ще радянським часом.
«Ось воно що, – подумала вона. – Готувала підґрунтя для майбутнього позову…»
Наступні кілька тижнів минули в юридичних клопотах. Соня не просто добивалась виписки свекрухи — вона збирала докази всіх її попередніх махінацій із нерухомістю. Про всяк випадок.
Одного вечора зателефонувала Лєна:
– Уявляєш, мама тепер живе в Антона і вже встигла посваритися з його дівчиною! Каже, та неправильно готує і взагалі…
– Історія повторюється? – усміхнулась Соня.
– Один в один! Тільки тепер це не наші проблеми.
Минуло пів року.
Соня повністю оновила інтер’єр квартири, позбувшись останніх нагадувань про колишнє життя. Тепер це був її простір, її фортеця, де кожна річ стояла на своєму місці.
Якось вона випадково зустріла Антона в супермаркеті. Він виглядав змарнілим і виснаженим.
– Як мама? – запитала Соня більше з ввічливості.
– Переїхала до сестри під Києвом, – відповів він, відводячи очі. – Виявилося, що моя квартира замала для двох.
– А твоя дівчина?
– Пішла. Сказала, що їй вистачило однієї свекрухи в житті.
Соня мовчки кивнула й пішла далі. На душі було легко і спокійно — вона виграла цю війнy, не втративши себе.
Міла хотіла зробити коханому сюрприз, але її випередила його мати, змусивши Мілу змінити свою думку