Марина вже майже закрила додаток банку, коли вирішила перевести на накопичувальний рахунок ще дві з половиною тисячі гривень. Вона з полегшенням видихнула — тепер там було сто чотирнадцять тисяч. Рівно стільки, скільки потрібно. Цей рік вона прожила, стиснувши зуби і відмовляючи собі у всьому, що не було життєво необхідним. Жодних нових чобіт восени, жодних посиденьок у кав’ярнях з дівчатами, жодних спонтанних дрібничок. Усе задля однієї-єдиної мети: омріяної відпустки на морі з Максимом.
Жінка працювала адміністратором у приватній клініці, її зарплата становила двадцять сім тисяч гривень. З цієї суми вісім тисяч йшло на оренду кімнати, ще десять – на їжу та проїзд. Усе, що залишалося, вона ретельно відкладала. Іноді Марина урізала витрати до абсолютної межі, аби відкласти ще більше. Максим заробляв приблизно стільки ж, працював слюсарем на заводі. Він теж збирав, хоч і не так фанатично, як вона. Але він старався: брав додаткові зміни по вихідних, відмовлявся від традиційного пива з друзями.
Вони зустрічалися вже два роки. Познайомилися випадково в маршрутці – Марина поверталася з роботи, Максим також. Розговорилися, і він запропонував допомогти їй донести сумки до під’їзду. Того вечора вони обмінялися номерами. За тиждень пішли в кіно, а ще через місяць їхні стосунки стали офіційними.
Максим був простим хлопцем, без якихось особливих амбіцій, зате дуже надійним. Не пив, не гуляв, працював сумлінно. Марина це надзвичайно цінувала. Після попереднього хлопця, який міняв роботи як рукавички і постійно позичав гроші, вона так прагнула стабільності. І Максим давав їй це відчуття впевненості у завтрашньому дні.
Ідея спільної відпустки виникла минулої весни. Вони сиділи у Марининій кімнаті, пили чай і гортали фотографії в інтернеті. Максим показував їй дивовижні пляжі Туреччини.
— Ех, от би туди потрапити! – мрійливо зітхнув Максим.
— А знаєш що? Давай спробуємо! – несподівано для самої себе відповіла Марина. – Відкладемо гроші й поїдемо.
— Ти справді так вважаєш?
— Цілком серйозно. Будемо збирати потроху. За рік якраз набереться потрібна сума.
— По руках!
Вони ляснули долонями, а потім весело розсміялися. З того вечора й почалося їхнє спільне накопичення. Марина завела окремий рахунок, Максим також. Кожного місяця вони звітували один перед одним: скільки вдалося відкласти, скільки ще залишилося до заповітної мети. Ця спільна мрія і спільні зусилля дуже зблизили їх.
Взимку вони почали планувати деталі поїздки. Обрали Туреччину, курорт Кемер. Довго шукали готель, порівнювали ціни, читаючи незліченні відгуки. Зупинилися на чотиризірковому – не найдешевшому, але з дуже гарними оцінками. Номер з видом на море, сніданки включені, басейн, анімація. Вісім днів, дві путівки – це коштувало вісімдесят тисяч гривень на двох. Ще залишалося на кишенькові витрати, екскурсії, сувеніри.
Марина буквально жила цією поїздкою. Кожен вечір вона перечитувала опис готелю, розглядала фотографії номерів, вивчала карту місцевості. Уявляла, як вони снідатимуть на терасі, потім підуть на пляж, ніжитисямуть під парасолькою, купатисямуть у теплому морі. Увечері – вечеря в ресторані, прогулянка набережною, повернення в номер. Романтика, близькість, жодних турбот.
Максим також був схвильований, хоча й менше занурювався в деталі. Марина складала списки: що взяти з собою, які екскурсії замовити. Молодик лише кивав, погоджувався. Йому було достатньо знати, що вони їдуть. Подробиці його не надто цікавили.
У березні вони забронювали квитки на липень. Туди й назад, прямий рейс. Марина одразу ж оплатила, щоб вже не відкладати. Гроші списалися з рахунку, і жінка відчула дивне, але солодке хвилювання. Ось воно, почалося. Квитки куплені, готель заброньовано. Залишилося лише дочекатися.
Останні місяці тягнулися нестерпно повільно. Марина рахувала дні: сто днів до відпустки, вісімдесят, п’ятдесят. Кожного ранку вона прокидалася з єдиною думкою: на день ближче. Максим лише посміювався з її нетерпіння.
— Ти прямо як мала дитина перед святами.
— Я так давно не була на морі, – виправдовувалася Марина. – Мабуть, років п’ять.
— А я взагалі не був.
— Як це – не був?
— Ну, не доводилося. У дитинстві батьки возили кілька разів на річку. А на морі – ні разу.
Марина була здивована. Значить, для Максима це буде перший раз. Тим більше важливо, щоб усе пройшло ідеально.
За тиждень до вильоту жінка почала збирати валізу. Розклала на ліжку купальники, сарафани, шльопанці, косметику. Перебирала речі, прикидаючи, що точно стане в пригоді, а що можна й залишити. Максим зібрався за один вечір – шорти, футболки, капці. І все.
Напередодні вильоту Марина майже не спала. Ворочалася, дивилася у стелю, прокручувала в голові завтрашній день. Встати о п’ятій ранку, доїхати до аеропорту, реєстрація, посадка, політ, приліт, трансфер в готель. А там – цілий тиждень щастя. Тиждень, коли можна забути про роботу, про сірі будні, про все на світі.
Вранці Максим під’їхав за Мариною на таксі. Вони завантажили валізи в багажник і рушили. По дорозі мовчали, кожен поринав у свої думки. Марина дивилася у вікно на місто, що поволі прокидалося, і думала, що за кілька годин усе це залишиться позаду. Буде інша країна, інший клімат, зовсім інше життя. Хоча б на вісім днів.
Марина вже вмостилася біля вікна, міцно стискаючи руку Максима. Серце стукотіло від передчуття – нарешті! Їхній омріяний відпочинок починався. Вона з посмішкою спостерігала за рухом в аеропорту, відчуваючи, як з кожною хвилиною тане напруга минулого року і наближається тиждень безтурботного щастя.
Реєстрацію пройшли швидко, без зайвих турбот. Віддали валізи, отримали посадочні, миттю пролетіли контроль. У залі очікування Марина взяла собі каву, Максим купив сендвіч. Сиділи на холодних пластикових стільцях, спостерігаючи за іншими пасажирами. Багато хто теж летів на море – це було видно по легких сарафанах, по радісному блиску в очах.
Оголосили посадку.
«Ходімо!» — Марина схопила сумочку і миттєво підвелася. Максим засміявся, піднявся і рушив за нею. Вони стали в чергу до виходу на посадку. У грудях Марини шалено билося серце. Ось воно, те саме відчуття! Зараз вони зайдуть у літак, займуть свої місця, і за кілька годин усе це залишиться далеко позаду. Три з половиною години – і вони вже в Туреччині!
Піднялися трапом, пройшли в салон. Тісний прохід між кріслами, знайомий запах кондиціонера. Марина швидко знайшла їхній чотирнадцятий ряд, місця А і В, біля ілюмінатора. Максим пропустив її, і вона протиснулась до вікна, одразу ж сідаючи. Він влаштувався поруч. Залишилося тільки пристебнути паски.
Марина дивилася у вікно, чекаючи, коли нарешті зачинять двері та почнеться зліт. Максим тим часом гортав журнал, який витягнув з кишеньки переднього крісла. Пасажири поволі розсаджувались, ховали речі на верхні полиці, влаштовуючись зручніше. Повітря наповнював тихий гомін і передчуття чогось нового.
Раптом Марина почула знайомий голос, що розірвав тишу.
«Максимчику, мій дорогий, дивись, хто тут!»
Вона різко обернулася. У проході стояла Олена Вікторівна, майбутня свекруха. А поруч із нею – ще одна пані, приблизно такого ж віку, з фарбованим волоссям і яскравою помадою. Обидві світилися посмішками і енергійно махали руками.
Марина моргнула. Що? Що взагалі відбувається? Олена Вікторівна? Тут? У літаку? Яким чином?
«Мамо, привіт», – Максим підняв голову від журналу, його обличчя почало червоніти.
«Ой, Максимчику, ти ж наш благодійник! Яка ти у нас умничка!» — защебетала Олена Вікторівна.
Поруч із нею кивнула друга пані, підтверджуючи слова подруги.
«Максимчику, золото ти наше!» — проспівала незнайомка. — «Я ось Ольга Петрівна, ми з твоєю мамою давні подруги. Дякую, що нас не забув!»
Марина повільно повернула голову до свого нареченого. Максим сидів, втупившись у підлогу. Його вуха палали червоним.
«Максиме», – тихо промовила Марина. – «Про що вони говорять?»
Він важко ковтнув. Підняв очі, винувато дивлячись на дівчину.
«Я… я хотів сказати раніше».
«Сказати що?»
«Я купив путівки для мами й для Ольги Петрівни».
Нависла гробова тиша. Марина дивилася на хлопця, намагаючись осмислити почуте. Він купив путівки? Для своєї матері та її подруги? На їхню спільну відпустку?
«Ти що, жартуєш?» – врешті вичавила вона з себе.
«Мама благала, ну дуже вже просилася!» – Максим заговорив швидко, плутано. – «Казала, що все життя мріяла про море, а пенсія, знаєш же, яка в них… Ну, і Ольга Петрівна теж. Я просто не міг їх залишити, розумієш? Мусив якось влаштувати».
«Мусив влаштувати?» – Марина повторила, її голос був натягнутим, як струна.
«Ну так», — він кивнув. — «Не кидати ж їх. Вони ж усе життя пропрацювали, ніколи й не бачили нормального відпочинку».
«А я?» — голос Марини почав тремтіти. — «Я теж усе життя пропрацювала! І цілий рік відкладала на цю відпустку. УДВОХ. З тобою».
«Марино, ну що ти так розхвилювалася!» — Максим простягнув руку, намагаючись торкнутися її, але вона миттєво відсмикнула долоню. — «Ми ж все одно разом! Просто тепер ми будемо такою собі… великою родиною на відпочинку».
«Максиме, ми ж вам зовсім не заважатимемо!» — втрутилася Олена Вікторівна, перехилившись через прохід. — «Ми ж свої місця знайшли, он там, у п’ятнадцятому ряду. Майже поруч!»
«Авжеж, авжеж!» — підтвердила Ольга Петрівна. — «Ми ж розуміємо, молодим треба побути наодинці. Ми тільки іноді підходитимемо. Ну, і на екскурсії разом, звісно ж».
Марина сиділа, мов приклеєна до крісла. Вона відчувала, як всередині здіймається хвиля такого обурення, що аж пекло в грудях. Хотілося кричати, виплеснути все це, але горло стиснулося, слова застрягли десь глибоко. Вона відвернулася до ілюмінатора, аби більше не бачити ні Максима, ні його матері, ні цієї Ольги Петрівни.
Олена Вікторівна з подругою нарешті пройшли до своїх місць. Марина ще деякий час чула їхні голоси – про щось жваво перемовлялися, сміялися, обговорюючи деталі. Максим сидів поруч, принишкнувши. Кілька разів відкривав рота, наче збирався щось сказати, але так і не наважився.
Літак почав набирати швидкість. Марина дивилася, як за вікном проноситься злітна смуга, як машина відривається від землі, як унизу зменшується місто. Увесь політ дівчина не вимовила жодного слова. Максим кілька разів намагався почати розмову, але у відповідь отримував лише мовчання. Зрештою, він здався. Сидів, гортав журнал, дивився у екран на спинці крісла попереду.
Три з половиною години тяглися нестерпно довго. Марина думала лише про одне: як тепер з цим жити? Чи можна взагалі це виправити? Відпустка зіпсована. Цілий рік економії, мрій, планів – усе пішло прахом. І все тому, що Максим вирішив взяти з собою мамусю та її подружку.
Коли оголосили про зниження, Марина відчула не полегшення, а важкість. Попереду цілий тиждень, який доведеться провести не наодинці з коханим, а в компанії двох, як виявилося, зовсім непрошених супутниць. Чудово.
Приземлилися. Тільки-но вийшли з літака, обвіяло спекою, вологим, душним повітрям, крізь яке просочувався галас натовпу туристів. Марина мовчки йшла за Максимом до стрічки видачі багажу. Олена Вікторівна з Ольгою Петрівною не відставали, щебетали про погоду, ділилися враженнями від польоту. Максим підтакував, час від часу кидаючи погляди на Марину. Вона ж не підіймала очей, дивлячись лише собі під ноги.
Валізи нарешті з’явилися на стрічці, і вони забрали свій багаж. Автобус, що мав довезти до готелю, виявився переповненим, і Марина сіла окремо, відгородившись від усіх. Максим незграбно примостився поруч. Його мати, Олена Вікторівна, з подругою Ольгою Петрівною зайняли місця попереду, не припиняючи свого щебету, ділилися враженнями від краєвидів за вікном. Гід щось розповідав про курорт, про місцеві дива, але Марина не чула ні слова. Вона дивилася у вікно на пальми, на далекі гори, на яскраво-синє море. Все це мало бути казкою. Їхньою казкою. А натомість обернулося на якесь незрозуміле, болюче марево.
Готель зустрів прохолодою мармурового холу, напоєного запахом кондиціонера. Максим підійшов до стійки, назвав їхні прізвища. Адміністратор швидко перевірив бронювання і видав ключі. Два номери. Один – для них, молодих. Другий – для жінок. Хоч якась розрада.
Піднялися на третій поверх. Марина відчинила двері їхньої кімнати і ступила всередину. Двоспальне ліжко, балкон з видом на басейн, чиста ванна, приємна прохолода від кондиціонера. Все точно як на фотографіях, які вона переглядала рік, мріючи про цей момент. Але радості не було й сліду. Вона кинула валізу на підлогу і важко опустилася на край ліжка.
За нею зайшов Максим.
— Марино, нам треба поговорити, – тихо почав він, уникаючи її погляду.
— Про що? – голос Марини був глухим, ніби чужим.
— Ну… я ж бачу, ти розстроєна. Але…
— Розстроєна? – Марина нарешті звела погляд на нього. Її очі блищали від стримуваних сліз. – Максим, ти ж просто вкрав мою мрію. Нашу мрію.
— Та годі тобі, що ти таке кажеш, не крав я нічого! – Максим замахав руками, наче відганяючи невидиму муху. – Ми ж усе одно разом!
— Разом? З твоєю матір’ю та її подругою? – Гіркота стиснула горло.
— Ну… так.
Марина закрила обличчя долонями. Хотілося кричати, бити посуд, ридати на весь голос, але сльози не йшли. Лише порожнеча всередині, холодна і важка, розповзалася по всьому тілу.
— Максим, ти хоч уявляєш, що я цілий рік відкладала гроші на цю відпустку? Нам двом. Тобі і мені. Без Олени Вікторівни. Без Ольги Петрівни. Лише ми вдвох.
— Я розумію, – прошепотів він. – Але ж мама так просила, вона плакала… Казала, що їй вже ніколи не випаде такої нагоди, що на старість море їй не світить. Я просто не зміг відмовити.
— А мені, Максим, ти зміг відмовити, – Марина опустила руки, її погляд був сповнений розчарування. – Мені ти зміг відмовити у тому, про що я мріяла більше року.
— Марино, та ми ж усе одно відпочинемо разом!
— Ні, не відпочинемо, – вона підвелася. – Бо замість романтичного відпочинку будемо бігати за двома дорослими жінками. І постійно їх розважати.
Максим хотів щось заперечити, але в двері делікатно постукали. А потім, не чекаючи відповіді, до кімнати зайшла Олена Вікторівна.
— Ой, Максимку, а у нас кондиціонер щось не працює! Ти прийдеш, подивишся?
— Зараз, мамо, – Максим винувато зиркнув на Марину і швидко вийшов.
Марина залишилася сама. Знову опустилася на ліжко, мов підкошена. Подивилася на валізу. Розбирати речі не хотілося зовсім. Нічого не хотілося. Тільки повернутися додому. Але зворотний квиток був через тиждень. Вибір був один: терпіти. Тиждень.
На вечерю спустилися до готельного ресторану. Марина ще плекала примарну надію, що хоча б зараз вони повечеряють удвох. Але біля входу на них вже чекали Олена Вікторівна з Ольгою Петрівною. Обидві вбрані, наче на урочистий прийом – ошатні сукні, намиста, яскраво нафарбовані губи.
— Максимку, синочку, ходімо разом! – Свекруха схопила сина під руку, немов трофей. – Там такий вибір страв, очі розбігаються!
Вони пройшли в зал. Шведський стіл, десятки апетитних страв, свіжі фрукти, вишукані десерти. Марина взяла тарілку, поклала трохи салату, шматочок якогось м’яса. Апетиту не було зовсім, але треба було хоч щось з’їсти. Максим наклав собі повну тарілку і сів за столик. Олена Вікторівна з Ольгою Петрівною одразу ж підсіли поруч, не залишаючи їм жодного шансу на усамітнення.
— Як же добре, що ми всі разом! – Свекруха променисто посміхалася. – Правда ж, Марино?
Дівчина мовчала. Бездумно перекладала виделкою салат у своїй тарілці.
Максим намагався перевести розмову на щось нейтральне, розповідав про цікаві екскурсії, які можна замовити. Олена Вікторівна слухала, кивала, а Ольга Петрівна жваво підтакувала, немов підтверджуючи кожне її слово.
Після вечері піднялися до своїх номерів. Марина одразу лягла спати, відвернувшись до стіни. Максим ліг поруч, спробував обійняти її, але отримав лише холодну, глуху мовчанку. Він відсторонився, лежав на спині, втупившись у стелю, і невдовзі заснув. Марина ж ще довго дивилася в темряву, слухаючи його рівне дихання, і намагалася зрозуміти, як таке взагалі могло статися.
Вранці прокинулися рано. Марина вийшла на балкон. Внизу виблискував басейн, пальми ледь чутно шелестіли від легкого ранкового вітерцю, вдалечині мерехтіло море. Краса. Але на серці було гірко, аж огидно.
Спустилися на сніданок. Олена Вікторівна з Ольгою Петрівною вже сиділи за столиком, активно махали їм руками.
— Максимку, синочку, швидше сюди! Ми вам місце зайняли біля вікна!
Присіли. Свекруха одразу ж почала роздавати вказівки, мов керувала військовою операцією.
— Максим, сходи принеси мені яєчню. І каву. З молоком, не забудь. Ольго Петрівно, тобі щось принести?
— Та я теж яєчню хочу. І сік апельсиновий, будь ласка.
Максим слухняно підвівся і попрямував до лінії роздачі. Марина сиділа, втупившись у тарілку. Олена Вікторівна нахилилася до невістки.
— Марино, а що це ти така похмура? Відпустка ж!
— Я не похмура, – відповіла дівчина рівним, майже безбарвним тоном.
— Похмура-похмура, – Ольга Петрівна співчутливо похитала головою. – Молодим треба радіти життю, а не ходити з обличчям, наче кислиця…
Жінка не договорила, але Марина все зрозуміла.
Максим повернувся з повним підносом. Роздав усім сніданки. Олена Вікторівна спробувала яєчню, скривилася.
— Несмачна якась. Пересолена.
— Мамо, та нормальна яєчня, – Максим знизав плечима.
— Ні, пересолена! Принеси мені кашу.
— Мамо…
— Максимку, ну будь ласка!
Хлопець знову підвівся і попрямував до роздачі. Марина мовчки жувала тост. Дратівливість розросталася всередині, мов бур’ян. Як він може? Як дозволяє так з собою поводитися?
Так пройшов перший день. І другий. І третій. Олена Вікторівна з Ольгою Петрівною буквально прилипли до них, наче банний лист. Кожен сніданок, обід, вечеря – разом. Кожен вихід на пляж – разом. Кожна прогулянка – разом. Марина почувалася не на відпочинку, а мов на каторзі, де кожен крок був під наглядом, а кожна мить – обтяжливою повинністю.
На четвертий день свекруха оголосила, що хоче на екскурсію.
Щойно Олена Вікторівна заговорила про старовинне місто, Марина одразу відчула, як її щось кольнуло. Не тільки через те, що це вимагатиме чималих витрат, а й тому, що ця ідея зовсім не вписувалася в їхні з Максимом плани. А вже коли свекруха сказала: «Максимушка, там у буклеті написано – античні руїни, така краса! Давайте обов’язково поїдемо!», Марина ледь не застогнала.
«Мамо, та це ж неабиякі гроші», – спробував заперечити Максим, хоча його голос уже звучав приречено.
«І що з того? Ми ж на відпочинку! Хіба можна тут економити?» – не поступалася свекруха, хитаючи головою.
«Я зовсім не скупердяй, просто…» – почав було Максим, але його перебила Ольга Петрівна, яка завжди була напоготові підтримати подругу.
«Максиме, твоя мама ж хоче не тільки біля басейну сидіти! Їй і культури трохи треба!»
Хлопець тільки зітхнув. Йому не лишалося нічого іншого, окрім як погодитись. «Добре. Замовлю на завтра».
Марина мовчки сиділа поруч, відчуваючи, як у неї все стискається всередині. П’ятдесят доларів з людини – це аж двісті на чотирьох. Двісті доларів, які вони взагалі не планували витрачати! А якщо цих грошей потім на щось не вистачить? Але Максим навіть не поцікавився її думкою. Просто взяв і погодився.
На екскурсії, як і передбачалося, було неймовірно спекотно, пилюка літала скрізь, а людей – просто юрби. Олена Вікторівна з Ольгою Петрівною постійно бурмотіли: то вже втомилися, то пити хочуть, то від спеки мліють. Максим бігав туди-сюди, купував їм воду, шукав хоч якусь тінь. Марина йшла позаду, тихо фотографуючи руїни. Знімки виходили гарні, проте радості від цього не було анітрохи.
Увечері свекруха поставила новий ультиматум – піти в ресторан.
«Максимушка, я чула, тут поряд є ресторан з морепродуктами. Кажуть, там дуже смачно! Ходімо!»
«Мамо, та там же надзвичайно дорого», – знову спробував заперечити Максим.
«І що з того? Раз у житті можна ж дозволити собі розкоші!» – відмахнулася Олена Вікторівна.
«Олена Вікторівна має рацію», – підхопила Ольга Петрівна. – «Треба ж спробувати справжню турецьку кухню! У готелі все на одне обличчя».
Максим розгублено подивився на Марину. Вона мовчала, лише стиснувши губи. Хлопець кивнув. «Гаразд. Тоді підемо».
Ресторан справді виявився дуже дорогим. Марина зазирнула в меню: салати по десять доларів, основні страви – двадцять-тридцять. Олена Вікторівна без вагань замовила лангустів за сорок доларів, Ольга Петрівна – креветки за двадцять п’ять. Максим обрав рибу за п’ятнадцять, а Марина взяла найдешевший салат.
Коли офіціант приніс рахунок, Максим аж поблід. Сто тридцять доларів. Він дістав картку і оплатив, а Марина бачила, як напружилися його плечі. Грошей залишалося все менше, а відпустка була ще в розпалі.
Наступного дня Олена Вікторівна захотіла сувенірів.
«Максимушка, проведи нас по магазинах!»
Знову рушили в походи по сувенірних лавках. Свекруха довго вибирала магнітики, тарілки, статуетки. Ольга Петрівна теж не відставала. Максим стояв поруч, щоразу дістаючи гаманець. Марина мовчки блукала між прилавками, а всередині в неї буквально все кипіло. Скільки ще? Доки вони висмоктуватимуть з них гроші?
Ввечері Марина сиділа на балконі, намагаючись втихомирити розбурхані емоції. Максим вийшов, обережно сів поряд.
«Ти сердишся?» – тихо запитав він.
«Ні», – глухо відповіла вона, дивлячись у далечінь.
«Сердишся. Я ж бачу».
«Максиме, це не злість», – Марина різко повернулася до нього, її голос тремтів. – «Це гірке розчарування».
«Чому?»
«Тому що ти обіцяв мені романтичний відпочинок. А натомість ми перетворилися на няньок для твоєї мами та її подруги».
«Марино, та вони ж не заважають…» – спробував виправдатися він.
«Не заважають?! – Жінка схопилася на ноги. – Максиме, ми ж за всі ці дні жодного разу не були наодинці!»
«Ну, як це – не були? От зараз же…»
«Зараз? У номері? Та це ж зовсім не те! Я хотіла вдвох гуляти по набережній, вечеряти при свічках, їздити на екскурсії! А ми цілими днями тягаємося за твоєю матір’ю і оплачуємо всі її забаганки!»
«Це не забаганки. Мама просто хоче добре відпочити».
«За наш рахунок!»
«Марино, ти просто перебільшуєш».
«Перебільшую?! – Голос Марини зазвучав голосніше. – Максиме, ти на них витратив більше, ніж на нас двох!»
«Та ні, не більше…»
«Більше! Екскурсія, ресторан, сувеніри! Плюс самі путівки! Ти взагалі рахував, скільки це коштує?»
Максим мовчав, опустивши погляд. Марина продовжувала, її голос набирав обертів:
«Я ж рік збирала! Цілий рік! Відмовляла собі в усьому! Заради відпустки вдвох! А ти взяв і привіз сюди свою маму з подругою!»
«Ну, вони ж мої рідні…»
«А я для тебе нічого не значу? – Марина вже майже кричала. – Я хто для тебе?»
«Ти моя дівчина».
«Дівчина, якій ти не вважав за потрібне сказати, що береш на відпочинок ще двох людей!»
«Я боявся, що ти не дозволиш…»
«Звісно, не дозволила б! – Марина зробила крок ближче. – Бо це НАШ відпочинок! А не твоєї матері!»
«Марино, не кричи. Мама ж почує».
«І нехай чує! – Жінка й не думала збавляти тон. – Хай знає, що зіпсувала нам увесь відпочинок!»
«Вона нічого не зіпсувала!»
«Зіпсувала! Все зіпсувала!»
Раптом двері номера відчинилися. На порозі стояла Олена Вікторівна.
«Максиме, що тут відбувається? Я чую крики!»
«Нічого, мамо», – хлопець спробував заспокійливо посміхнутися. – «Просто… обговорюємо деякі плани».
«Які ще плани? – Свекруха нахмурилася, її погляд зупинився на Марині. – Марина, чому ти на мого сина кричиш?»
«Олено Вікторівно, це наша з Максимом справа», – стримано відповіла дівчина.
«Як це – між вами? Я його мати! Я повинна знати, якщо ти ображаєш мою дитину!»
«Ображаю? – Марина гірко розсміялася. – Я його ображаю?»
«А хто ж? Стоїш і верещиш!»
«Я верещу, бо втомилася!»
«Від чого втомилася? Від відпочинку? – Олена Вікторівна схрестила руки на грудях. – На морі приїхала, в чудовому готелі живеш!»
«Олено Вікторівно, я втомилася від того, що мій відпочинок перетворився на цілковите ваше обслуговування!»
«Що?! – Свекруха миттєво почервоніла. – Як ти смієш таке говорити?»
«Смію! Тому що це чиста правда!»
«Яка правда? Ми вам зовсім не заважаємо!»
«Не заважаєте?! – Марина рішуче підійшла до старшої жінки. – Ви ж з нами скрізь! Сніданок, обід, вечеря, екскурсії, магазини! Ми з Максимом за весь тиждень жодного разу не були вдвох!»
«Так ми ж не навмисне…»
Марина не дала свекрусі закінчити, бо не могла вже стримуватися.
«Навмисне, Олено Вікторівно! Ви ж постійно вимагаєте, щоб Максим вас кудись водив, за все платив, усе купував!» Вона бачила, як обличчя жінки наливається червоним, але відступати вже не збиралася.
«Максим — мій син! Він зобов’язаний про мене дбати!» — випалила Олена Вікторівна, піднявши голову.
«Дбати? — Марина аж рот відкрила від подиву. — Олено Вікторівно, я думала, ми летимо вдвох! А не з вами, з вашою подругою та з вашими безмежними запитами!»
У кімнаті запала гнітюча тиша. Олена Вікторівна витріщилася на дівчину сина, мов на якусь дивину. Максим стояв поруч, поблідлий, немов кам’яний. Навіть не дихав.
«Що ти сказала?» — свекруха примружилася, наче хижачка.
Марина дивилася їй просто в очі.
«Я сказала те, що думаю! Ви приїхали сюди, щоб відпочивати за наш рахунок!»
«За ваш рахунок? Мій син оплатив нам путівки!»
«Так! Грошима, які ми збирали на нашу спільну відпустку!» — голос Марини дрижав, видаючи образу.
«То його гроші! Він ними розпоряджається, як вважає за потрібне!» — Олена Вікторівна скрестила руки на грудях.
«Може й так, але не на мій відпочинок!»
«Твій? — свекруха глузливо скривилася. — Ти хто взагалі така, щоб вказувати моєму синові, як йому жити?»
«Я — його дівчина!» — ледь чутно видихнула Марина.
«Дівчина! — Олена Вікторівна зневажливо відмахнулася. — Просто дівчина, яка навіть ще не дружина! А вже стільки вимог!»
«Мамо, досить!» — Максим зробив крок уперед, намагаючись втрутитися в розмову.
«Ні, не досить!» — свекруха різко розвернулася до сина, і в її голосі з’явилися сльози. — «Максимчику, вона ж на тебе кричить! Мене звинувачує в якихось безглуздих речах!»
«Це не безглузді речі! — Марина ледь стримувала сльози. Їй було нестерпно гірко. — Ви зіпсували наш відпочинок!»
«Ми?!» — у дверях з’явилася Ольга Петрівна, швидко пройшовши до кімнати. — «Дівчинко, ти зовсім знахабніла?»
«Я не знахабніла! Я говорю правду!»
«Яку правду? Що ми тобі заважаємо? — Ольга Петрівна демонстративно сіла в крісло. — Так ми ж люди похилого віку, нам компанія потрібна!»
«Мені теж потрібна компанія! Компанія мого хлопця! Без вас!»
«Ну й нахаба ж! — обурилася літня жінка, дивлячись на Олену Вікторівну. — Олено Вікторівно, ви чуєте, що вона говорить?»
«Чую! — свекруха просто кипіла. — Максимчику, ти дозволиш, щоб вона нас так ображала?»
Максим стояв між двома вогнями, метаючись поглядом від матері до Марини. Він відкривав рота, закривав, наче шукав слова, але нічого не міг знайти.
«Мамо, та Марина просто… втомлена…» — нарешті промовив він невпевнено.
«Втомлена? Від чого це вона так втомилася?»
«Від вас! — вигукнула Марина, відчуваючи, як уся її лють виривається назовні. — Від того, що ви висмоктуєте з нас гроші! Від того, що постійно вимагаєте уваги! Від того, що Максим зовсім забув про мене, бо зайнятий тільки вами!»
«Як ти смієш!» — Олена Вікторівна кинулася до Марини, але Максим миттю став між ними.
«Мамо, стій!»
«Не стій! Хай повторить, що сказала!» — вимагала свекруха, її обличчя спотворилося від гніву.
«Я повторю! — Марина не відступала, її голос звучав твердо, незважаючи на сльози, що наверталися на очі. — Ви зіпсували наш відпочинок! Ви відібрали в мене те, про що я мріяла цілий рік! Ви перетворили романтичну подорож на справжній жах!»
«Жах?! — Свекруха аж руками сплеснула від обурення. — Ти називаєш відпочинок на морі жахом?»
«Так! Бо це зовсім не той відпочинок, який я собі уявляла!»
«Ну вибач! — Ольга Петрівна їдко посміхнулася. — Не все в житті йде за планом!»
«Ця відпустка мала йти за планом! — Марина відчувала, як її голос зривається на крик, а в грудях щемить від болю. — Я рік працювала заради неї! Рік!»
«І що з того? — Олена Вікторівна знову скрестила руки на грудях. — Максим теж працював! І він вирішив, що я теж заслуговую на відпочинок!»
«За мій рахунок!» — випалила Марина.
«За його рахунок! Він мій син!»
«А я його дівчина! Яку він просто обдурив!»
«Обдурив? — Максим нарешті подав голос, дивлячись на Марину з жалем. — Я тебе не обманював…»
«Обманював! — Марина різко розвернулася до нього, її погляд був сповнений образи. — Ти не сказав мені, що береш їх із собою! Ти приховав це! Це і є обман!»
«Я просто… боявся, що ти відмовишся…» — прошепотів Максим, опустивши очі.
«Звісно, відмовилася б! Бо це мав бути НАШ відпочинок! Тільки наш!»
«Ну так він і є ваш! — Олена Вікторівна не вгавала. — Ми ж не у вашому номері живемо!»
«Але ви ж скрізь з нами!»
«Так це ж відпочинок! Разом веселіше!» — втрутилася Ольга Петрівна, намагаючись знизити градус напруги, але лише додаючи олії у вогонь.
«Мені не весело! — Марина вже майже кричала, а в очах стояли сльози. — Мені тут просто жахливо! Розумієте? Мені огидно від цієї відпустки!»
«Марино, заспокойся», — Максим зробив крок, щоб взяти її за руки, але вона різко відсахнулася.
«Не чіпай мене!»
«Ось! — Олена Вікторівна ткнула пальцем у бік Марини, радіючи цій реакції. — Бачиш, Максимчику? Вона істеричка!»
«Я не істеричка! Я просто втомилася від усього цього марення!»
«Якого марення? — Ольга Петрівна знову обурилася. — Ми ж просто відпочиваємо!»
«Ви відпочиваєте! — Сльози вже котилися по щоках Марини, а голос її майже не слухався. — А я ні! Я не відпочиваю! Я вас терплю!»
«Ну тоді й не терпи! — свекруха махнула рукою, немов відмахуючись. — Іди відпочивай одна!»
«Чудова думка!» — Марина розвернулася до Максима, її очі горіли рішучістю. — «Саме так я й зроблю!»
«Що?» — хлопець спантеличено дивився на неї, не розуміючи.
«Решту відпустки я проведу окремо».
«Марино, не говори дурниць…»
«Це не дурниці». Вона підійшла до шафи, дістала свою валізу.
«Я переселюся в інший номер».
«Який номер? — Максим розгубився. — У нас же все вже оплачено!»
«Я доплачу. Зі своїх грошей».
«Марино, це ж божевілля!»
«Божевілля — це терпіти твою матір та її подругу ще три дні!»
Марина почала кидати речі у валізу. Максим стояв, геть розгублений, не знаючи, що робити. Олена Вікторівна з Ольгою Петрівною перезирнулися, і на їхніх обличчях з’явилася зловтіха.
«Ну і йди! — свекруха зневажливо пирхнула. — Нам без тебе тільки краще буде!»
«Мені без вас теж буде краще!» — Марина застебнула валізу, взяла сумку. Вона відчувала, як її серце б’ється від рішучості та болю водночас. — «Максиме, можеш залишатися з мамою. Я більше не братиму участі в цьому цирку».
«Марино, стій!» — хлопець кинувся до дверей, але дівчина вже виходила.
«Не зупиняй мене».
«Куди ж ти підеш?»
«В адміністрацію. Попрошу інший номер».
«Марино, це нерозумно!»
«Нерозумно було летіти сюди з твоєю матір’ю». Вона востаннє глянула на Максима, і в її погляді було стільки розчарування, що його аж пройняло.
«Відпочивай з нею. Якщо вона для тебе важливіша».
Марина рвучко відчинила двері й вийшла з номера, не чекаючи відповіді. Максим уже був готовий кинутися за нею, але міцна рука матері, Олени Петрівни, схопила його за лікоть.
«Максимушко, ані кроку! Хай іде, куди знає! Ця істеричка нам зовсім не потрібна!» — грізно прошипіла жінка, дивлячись на зачинені двері.
Хлопець застиг на місці. Його погляд метнувся від обличчя матері до дверей, а потім знову зупинився на ній. Він так і не рушив з місця.
А Марина вже спускалася в готельний хол, відчуваючи, як у грудях наростає гіркий клубок. Біля стійки реєстрації, намагаючись зберегти спокій, вона пояснила адміністратору, що їй потрібен інший номер. Будь-який. Лишень окремий. Чоловік за комп’ютером за кілька хвилин знайшов вільну кімнату — односпальну, на п’ятому поверсі. Без вагань Марина оплатила її, забрала картку-ключ і поїхала ліфтом вгору.
Нове помешкання виявилося значно меншим, а з вікна відкривався не краєвид на море, а на стіну сусідньої будівлі. Та це було вже неважливо. Головне — своє. Закинувши валізу в куток, Марина впала на ліжко. І тільки тоді, нарешті, дозволила собі заплакати. Усі її мрії, усі сподівання, що вона рік плекала, збираючи кожну копійку, розбилися вщент. Відпустка безнадійно зіпсована. А стосунки з Максимом… під великим знаком питання. Рік економії — марно.
Наступні три дні Марина свідомо провела на самоті. Ходила на пляж, занурювалася в лагідні хвилі моря, підставляла обличчя теплому сонцю. Замовила собі дві екскурсії: до величного каньйону та морську прогулянку на яхті. Без Максима, без його владної матері, без цієї Ольги Петрівни, що нізвідки взялася. Лише вона, гід та група інших туристів. І знаєте? Це було прекрасно. Спокійно, вільно. Саме таким і мав бути її омріяний відпочинок.
Максим кілька разів намагався додзвонитися. Марина просто дивилася на екран і не брала слухавку. Він надсилав повідомлення: перепрошував, благав поговорити, обіцяв все пояснити. Жінка не відповідала. Вона просто не хотіла. Усередині ще кипіла гірка образа, але крізь неї вже проступало чітке розуміння. Це все було не лише про зіпсований відпочинок чи витрачені гроші. Це було про їхні стосунки. Про те, що для Максима його мати завжди стоятиме на першому місці. А вона, Марина, на другому. І так буде завжди.
В останній день, готуючись до повернення додому, Марина сиділа в номері, повільно складаючи речі у валізу. Раптом у двері постукали. Відчинивши, вона побачила Максима.
— Привіт, — тихо мовив він, не дивлячись у вічі.
— Привіт, — відповіла Марина, відчуваючи, як стискається серце.
— Можна зайти?
Вона відійшла, даючи йому пройти. Максим увійшов, озирнувся навколо, ніби вперше бачив кімнату.
— Тут… якось тісно, — невпевнено промовив він.
— Зате це мій номер, — твердо відповіла Марина.
Хлопець мовчки кивнув. Настала коротка, але відчутна тиша.
— Марино, я дуже шкодую. Прости мене, — нарешті вичавив він із себе.
— За що саме? — спитала вона.
— За все… За те, що не попередив. За те, що привіз маму. За те, що зіпсував тобі відпустку.
Марина сіла на край ліжка.
— Максиме, справа зовсім не у відпустці.
— А в чому ж тоді? — здивовано підняв він погляд.
— У тому, що для тебе твоя мати завжди буде важливішою, ніж я.
— Та ні, це неправда… — Максим спробував заперечити.
— Правда, — відрізала Марина, дивлячись на свого нареченого прямим поглядом. — Ти купив їй путівку, навіть не порадившись зі мною. Ти витрачав на неї гроші, які ми відкладали на нас. Ти навіть пальцем не поворухнув, коли вона мене принижувала.
— Я ж намагався… — почав він.
— Ні. Ти просто стояв і мовчав.
Максим опустився на стілець, його плечі поникли.
— Вона моя мама, Марино, — ледь чутно сказав він.
— Я знаю. Але я твоя дівчина. Я маю бути для тебе першою. А я не перша. Я друга. Після неї.
— Це не так… — його голос здригнувся.
— Так, — Марина підвелася, відчуваючи, як слова самі зриваються з язика. — І ти ніколи не змінишся. Бо ти мамин синочок.
— Марино! — вигукнув він, ображений.
— Це просто факт, Максиме. Ти не здатен сказати їй «ні». Ти робиш усе, що вона скаже. А мені це вже остогидло.
— Що ти хочеш цим сказати? — його голос звучав розгублено.
Марина підійшла до вікна, подивилася на вулицю, де вдалині виднілося море.
— Я хочу сказати, що ми розходимося, — спокійно, але твердо промовила вона.
— Що? — прошепотів Максим.
— Ти все чудово зрозумів.
— Марино, через одну лише відпустку? — він не вірив своїм вухам.
— Не через одну відпустку, — вона повернулася до нього, її погляд був ясним і рішучим. — А через те, що я нарешті усвідомила: поряд з тобою у мене ніколи не буде власного життя. Буде лише життя, яке крутитиметься навколо твоєї матері.
— Ні, це неправда! — вигукнув він.
— Правда, Максиме. І ти сам це знаєш.
Максим підвівся, наблизився до неї.
— Маринко, давай залишимо це для дому. Там і поговоримо. Спокійно, без цих емоцій.
— Ні, — Марина відсторонилася. — Я вже все вирішила. Коли повернемося, я просто заберу свої речі з твоєї квартири. Ми більше не пара.
— Ти не можеш так зі мною! — у його голосі був відчай.
— Можу. І роблю це.
Максим стояв, приголомшений, дивлячись на неї. Потім різко розвернувся і стрімко вийшов з номера. Двері гучно грюкнули. Марина знову залишилася сама. Вона повільно сіла на ліжко, витерла сльози, що знову потекли. Було боляче. Дуже боляче. Але вона знала: це було правильно.
Додому вони летіли різними рейсами. Марина, не вагаючись, змінила свій квиток. Вона категорично не хотіла бачити ані Максима, ані його матір, ані цю нав’язливу Ольгу Петрівну. Пізно ввечері вона прилетіла, взяла таксі й нарешті дісталася до своєї орендованої кімнати. Кинула валізу в куток, де вона лежала цілий рік, і без сил впала на ліжко.
Через тиждень Марина зібрала волю в кулак і поїхала до Максима забрати свої речі. Він, звісно, намагався говорити, благав дати шанс, обіцяв гори звернути. Але Марина була непохитна. Вона мовчки спакувала свої книги, одяг, косметику — усе, що належало тільки їй. І поїхала.
Перший час було неймовірно важко. Щовечора рука сама тягнулася до телефону, хотілося написати, повернутися, все забути. Але Марина трималася. Поступово звикала до нового, самостійного життя. Знайшла іншу орендовану квартиру, ближче до роботи. Записалася у спортзал, почала займатися йогою, відчуваючи, як наповнюється енергією. Познайомилася з сусідками, іноді разом вибиралися в кафе, щоб просто посміятися.
Через пів року її життя нарешті налагодилося. Одного вечора Марина сиділа на кухні, попивала чай, гортаючи стрічку новин у соцмережах. Раптом натрапила на фото Максима: він обіймав якусь незнайому дівчину. Марина секунду подивилася на знімок, потім просто прогорнула далі. І знаєте що? Абсолютно нічого не відчула. Ані краплини болю. Це означало: вона його остаточно відпустила.
Вона підвелася, підійшла до вікна. За ним вже опускалися сутінки, спалахували вечірні вогні міста. Місто жило своїм життям. І Марина тепер також жила своїм. Без Максима, без його владної матері, без тих зобов’язань і компромісів, що так довго її душили. Вона відчувала себе вільною. І це відчуття, це дивовижне полегшення, вартувало всіх втрат.
Той злощасний відпустка навчив її головному — поважати себе. Не терпіти того, що неприйнятно. Не жертвувати своїми кордонами заради чужого спокою. Урок дорогий, але життєво необхідний. І Марина більше ні про що не шкодувала.
— Я просила тебе лише забрати мій бук з ремонту, а ти замість цього зі своєю колишньою каву пив! От і йди тепер до неї жити!