Віка стояла біля раковини та мила посуд після вечері, коли Дмитро повернувся додому. Чоловік виглядав незвично напруженим — брови насуплені, плечі опущені. Зазвичай після роботи Дмитро жартував, розповідав про колег, але сьогодні мовчки пройшов до кімнати та впав на диван.
— Щось сталося? — Віка витерла руки рушником і підійшла до чоловіка. — Поганий день?
— Не дуже, — Дмитро потер перенісся. — Пашко телефонував. У брата серйозні проблеми.
Павло був молодший за Дмитра на сім років. Після університету переїхав до іншого міста, працював у якійсь приватній компанії. Спілкувалися брати рідко, переважно на свята. Віка бачилася з дівером лише кілька разів і не склала про нього особливого враження — звичайний хлопець, може, трохи легковажний.
— Які проблеми? — спитала Віка, сідаючи поряд із чоловіком.
— Вліз у кредитну історію, — Дмитро похитав головою. — Брав позики в різних місцях, не розрахував. Тепер колектори погрожують, можуть дійти до суду. Пашко в паніці.
— Наскільки серйозно? — Віка відчула тривогу. Проблеми родичів мали неприємну звичку ставати проблемами всієї родини.
— Дуже, — зітхнув Дмитро. — Потрібно терміново 150 тисяч гривень. Інакше може дійти до виконавчого провадження.
Сто п’ятдесят тисяч. Сума значна, але не критична для їхнього сімейного бюджету. Дмитро працював інженером у великій компанії, заробляв добре. Віка була бухгалтеркою у будівельній фірмі. Жили не розкішно, але комфортно. На спільному рахунку лежали гроші, які вони відкладали на відпустку і ремонт ванної.
— Зрозуміло, — сказала Віка. — І що будемо робити?
— Допоможемо, — Дмитро взяв її за руку. — Пашко ж брат. Не можемо залишити його в біді.
— Звісно, — погодилася Віка, хоча всередині оселилось дивне відчуття. Щось у тоні чоловіка здалося неприродним. Надто швидко, надто впевнено. Ніби рішення вже було прийняте без обговорення.
— Завтра переведу гроші з нашого рахунку, — продовжив Дмитро. — Ми ж родина, потім поповнимо заощадження.
Віка кивнула. Формально чоловік мав рацію — вони справді сім’я, спільні кошти мали витрачатися за згодою. Але чомусь хотілося дізнатись більше подробиць. Як саме Павло вліз у борги? Чому не звернувся до батьків? У них була невелика квартира, але якісь заощадження точно мали.
— А батьки в курсі? — спитала Віка.
— Пашко не хоче їх засмучувати, — швидко відповів Дмитро. — Ти ж знаєш, як мама все сприймає. Краще ми допоможемо тихо, а потім усе владнається.
Логічно. Марія Степанівна справді була дуже тривожною жінкою. Будь-які проблеми дітей сприймала як особисту трагедію. Можливо, Павло і справді хотів уберегти маму від зайвих переживань.
Наступного дня Дмитро пішов на роботу, як зазвичай, але повернувся додому раніше.
— Перераховував гроші брату, — пояснив чоловік, показуючи Віці квитанцію. — Все зробив, Пашко вже отримав.
— Швидко, — зауважила Віка, розглядаючи папір. Звичайний банківський переказ на картку фізичної особи. Сума справді — 150 тисяч.
— Чим швидше, тим краще, — Дмитро поцілував дружину в щоку. — Дякую, що підтримала. Пашко дуже вдячний.
— Нема за що, — відповіла Віка, але дивне відчуття не зникло. Чоловік поводився надто легко для людини, яка щойно витратила сімейні заощадження. Навіть трохи весело.
Того ж вечора Віка зайшла в інтернет-банкінг і перевела свою останню зарплату на особистий депозитний рахунок. Без коментарів, просто так. Краще перестрахуватись. Якщо з Павлом справді серйозні проблеми, можливо, знадобляться ще гроші.
У наступні дні поведінка Дмитра змінилася. Чоловік став якимось безтурботним, часто наспівував щось під ніс, жартував більше, ніж зазвичай. Вечорами кудись йшов.
— До Пашка їжджу, — пояснював Дмитро. — Брату потрібна моральна підтримка. Все-таки стрес серйозний.
Віка не заперечувала. Допомога рідним — справа правильна. Але з якихось причин ці поїздки більше нагадували розваги, ніж підтримку. Дмитро повертався в доброму гуморі, іноді з легким запахом алкоголю.
— Як Павло? — питала Віка.
— Краще, — відповідав чоловік. — Потроху оговтується. Колектори відчепилися, погроз більше нема.
Добре. Значить, гроші допомогли розв’язати проблему. Але тоді чому зустрічі тривали?
Ще одна деталь насторожувала. Дмитро став уважніше ставитись до телефона. Раніше міг залишити його де завгодно, не хвилювався, якщо Віка брала послухати музику чи подивитись прогноз погоди. Тепер не випускав з рук. Навіть у ванну забирав із собою.
— Робочі питання, — пояснював чоловік. — Новий проєкт, можуть у будь-який момент подзвонити.
Може, й справді — робота. У Дмитра дійсно почався складний період — впровадження нової системи, постійні погодження. Але раніше робочі дзвінки не вимагали такої секретності.
Віка не лізла в чужий телефон. Вважала це неетичним. У родині має бути довіра, а не тотальний контроль. Але настороженість наростала з кожним днем.
За тиждень ситуація вирішилася сама собою. Віка мила підлогу у вітальні, коли Дмитро пішов до душу. Телефон чоловік залишив на журнальному столику. Екран не встиг згаснути — видно, щойно хтось написав повідомлення.
Віка не збиралась підглядати. Просто хотіла переставити телефон, щоб не залити водою. Але коли нахилилася до столика, мимоволі побачила частину листування. Ім’я відправника — Павло.
Цікавість виявилась сильнішою за принципи. Віка швидко глянула на повідомлення.
«Дім, ти геній! Такий план придумав!»
«Дякую за гроші, брате. Тепер на відпустку вистачить і ще залишиться.»
«Як там твоя? Нічого не підозрює?»
Серце стислося. Віка перечитала рядки ще раз. Може, неправильно зрозуміла? Але сенс повідомлень був більш ніж очевидний.
Руки тремтіли, коли Віка прокрутила листування вище. Картинка ставала дедалі яснішою.
«Пашко, пам’ятаєш мій план? Пора діяти.»
«Який план, брате?»
«Кажу Віці, що в тебе борги. Просить допомоги. Переводимо гроші тобі, а потім ділимо.»
«Ризиковано. А якщо перевірить?»
«Не перевірить. Віка довірлива. До того ж я стежу, щоб не лізла в телефон.»
«Гаразд, спробуємо. Але якщо що — я нічого не знаю.»
«Все буде нормально. 150 тисяч — вистачить на відпочинок у Туреччині й ще на нову машину.»
Віка опустилася на диван. У голові гуло. Тобто ніяких колекторів не було. Ніяких боргів. Павло не просив допомоги. Дмитро просто вирішив витратити сімейні гроші на свої потреби й вигадав легенду про брата в біді.
З ванної долинав шум води. Дмитро співав якусь пісню — явно в чудовому настрої. Мабуть, вже планував, як витратити решту грошей.
Віка швидко перегорнула листування далі. Хотілось зрозуміти, наскільки серйозними були плани чоловіка.
«Дім, а що далі? Гроші ж колись закінчаться.»
«Придумаємо ще щось. У Віки є депозит, бувають премії. Головне — діяти обережно.»
«Не боїшся, що розкриється?»
«А що тут розкривати? Я ж не вкрав. Витратив сімейні гроші на сімейні потреби. Технічно я правий.»
«Ти цинік, брате. Але план робочий.»
Віка продовжувала читати листування, відчуваючи, як реальність розсипається на друзки. У месенджері спливало повідомлення за повідомленням — одне гірше за інше.
«Вона нічого не підозрює? Давай у вихідні знову в баню з дівчатами 😏»
Баня з дівчатами. Значить, гроші пішли не лише на відпочинок. Віка прокрутила далі. Ціле листування між чоловіком і Павлом тяглося кілька тижнів. Плани, обговорення, підрахунки.
«Оренда сауни на добу — двадцять тисяч.»
«Дві з минулого разу погодились, плюс можемо новеньких взяти.»
«За скільки?»
«Домовимось на місці. Головне, щоб гарні були.»
Віка зупинялась на кожному повідомленні. Розум відмовлявся вірити, але факти були очевидні. Чоловік не просто обдурив із грошима. Він витрачав сімейні заощадження на розваги з повіями.
«Дімо, а кого цього разу брати з собою? Колян хоче приєднатись.»
«Хай вносить свою частку. Ми ж тут не благодійність влаштували.»
«Зрозуміло. А скільки ще грошей зможеш дістати?»
«Працюю над цим. У Віки є депозит, але до нього треба підійти обережно.»
Отже, плани були далекоглядні. Дмитро збирався продовжувати обман, витягати гроші й далі. А Віка мала грати роль довірливої дружини, яка нічого не підозрює.
Шум води у ванній припинився. Дмитро ось-ось мав вийти. Треба діяти швидко.
Віка відкрила камеру телефону і зробила скриншот листування. Сторінка за сторінкою, повідомлення за повідомленням. Без емоцій, без істерик. Просто зафіксувала факти.
Двері ванної клацнули. Дмитро виходив.
— Вікусь, де ти? — почувся голос чоловіка.
— Тут, — відповіла Віка, швидко поклавши телефон назад на столик. — Підлогу мию.
Дмитро з’явився у дверному отворі, загорнутий у рушник, волосся ще мокре.
— Не можу знайти чисту футболку, — сказав він. — Подивишся в шафі?
— Звісно, — спокійно відповіла Віка. — Зараз.
Дмитро пішов у спальню. Віка встала, витерла руки об джинси та пішла за ним. У голові вже визрів план. Чіткий, зрозумілий, без зайвих сентиментів.
— У нижній шухляді мають бути, — сказала Віка, відкриваючи шафу чоловіка.
Дмитро нишпорив у комоді, шукаючи білизну. Віка дістала з полиці невелику дорожню валізу. Ту саму, що брали в медовий місяць чотири роки тому.
— Що ти робиш? — здивувався Дмитро, побачивши валізу.
— Збираю твої речі, — спокійно відповіла Віка, складаючи сорочки.
— Навіщо? — Дмитро перестав ритися в шухляді. — Я ж нікуди не їду.
— Ще і як їдеш, — Віка продовжувала складати одяг. — І дуже скоро.
— Не розумію, — чоловік насупився. — Що відбувається?
Віка мовчки дістала з полиці джинси, светри, шкарпетки. Складала акуратно, не м’яла. Наче збирала чоловіка у відрядження.
— Поясниш? — Дмитро підійшов ближче. — Чи мовчатимеш?
— Поясню, — кивнула Віка, дістаючи з вішалки піджак. — Але трохи пізніше. Спершу зберу все.
— Віко, припини цю дурню, — голос чоловіка став роздратованим. — Скажи, в чому справа.
— В чому справа? — Віка нарешті подивилась на Дмитра. — А ти як гадаєш?
— Не знаю, — чоловік розвів руками. — Наче все було нормально.
— Так, все було дуже нормально, — погодилась Віка, кладучи у валізу бритву та дезодорант. — Особливо банька з дівчатами.
Дмитро застиг. Обличчя миттєво змінилося — зникла впевненість, з’явилась настороженість.
— Яка банька? — обережно спитав він.
— Та, яку ти з Павлом орендував на мої гроші, — відповіла Віка, закриваючи валізу. — Дуже весело було, судячи з листування.
— Листування? — голос Дмитра сів. — Якого листування?
— Того, яке ти так ретельно ховав, — Віка підняла валізу й рушила до виходу зі спальні. — Забув телефон у вітальні.
Дмитро кинувся слідом. У вітальні схопив телефон, швидко прогортав екран.
— Ти читала мої повідомлення? — спитав чоловік, і в голосі вже звучали нотки обурення.
— Читала, — підтвердила Віка, ставлячи валізу біля вхідних дверей. — Дуже пізнавально.
— Це порушення приватного життя! — підвищив голос Дмитро. — У тебе немає на це права!
— Зате в тебе є право витрачати сімейні гроші на повій? — Віка повернулась до чоловіка. — Цікава логіка.
— Я нічого такого не витрачав! — спробував обуритись Дмитро, але звучало це непереконливо.
— Та невже? — Віка дістала свій телефон, показала скриншот. — А це що?
Дмитро глянув на екран і зрозумів — заперечувати безглуздо. Докази надто очевидні.
— Гаразд, — здався чоловік. — Так, були розваги. Але ж це не зрада! Просто відпочинок із друзями.
— Відпочинок за мій рахунок, — уточнила Віка. — Який ти виманив обманом.
— Наш рахунок, — поправив Дмитро. — Ми ж сім’я.
— Були сім’єю, — погодилась Віка. — До того моменту, як ти вирішив перетворити нашу сім’ю на джерело фінансування своїх походеньок.
Дмитро мовчав. Здається, усвідомлював — виправдань немає.
— Я все розумію, — продовжила Віка. — Чоловікам іноді хочеться розваг. Але за свій кошт, а не обманюючи дружину.
— Віко, давай поговоримо спокійно, — спробував взяти ситуацію під контроль Дмитро. — Не треба влаштовувати драму.
— Драму? — Віка посміхнулась. — Я якраз уникаю драми. Тому ти просто підеш.
— Куди підеш? — обурився Дмитро. — Це й моя квартира!
— Наша, — уточнила Віка. — Але якщо ти вважаєш, що сімейні гроші — це виключно твоє, то й жити можеш виключно на свої.
Віка пройшла на кухню, відчинила вікно. Хотілось ковтка свіжого повітря. У квартирі стало надто душно.
Дмитро ходив по вітальні, жестикулюючи.
— Це абсурд! — вигукував він. — Через таку дрібницю руйнувати шлюб!
Дрібницю. Сотні тисяч гривень, витрачені на сауни з повіями — дрібниця. Брехня, підступ, плани витягнути ще грошей — теж дрібниця.
Віка дістала телефон із сумки, відкрила контакти й знайшла номер юристки. Світлана Вікторівна колись допомагала оформити спадщину після смерті бабусі.
— Світлано Вікторівно? — сказала Віка у трубку. — Це Віка Петрівна. У мене питання щодо сімейного права.
— Слухаю, — озвався голос у слухавці.
— Як правильно оформити поділ спільного рахунку під час розлучення? — спитала Віка, дивлячись на чоловіка.
Дмитро завмер, почувши слово «розлучення».
— Залежить від обставин, — відповіла Світлана Вікторівна. — Можете під’їхати завтра, обговоримо деталі.
— Дякую, під’їду, — сказала Віка й поклала слухавку.
— Розлучення? — перепитав Дмитро. — Ти серйозно?
— А що, є інші варіанти? — Віка подивилась на нього. — Ти пропонуєш жити далі, ніби нічого не сталось?
— Можемо спробувати, — кивнув Дмитро. — Я більше так не буду.
— Не будеш що? — уточнила Віка. — Брехати? Чи витрачати мої гроші на розваги?
— І те, й інше, — запевнив чоловік.
— Зрозуміло, — Віка кивнула. — А як мені тепер тобі довіряти?
Дмитро мовчав. Відповіді в нього не було.
— Забирай валізу, — сказала Віка. — Решту речей забереш потім, коли домовимось про поділ.
— Віко, подумай ще раз, — попросив Дмитро. — Не приймай поспішних рішень.
— Поспішних? — Віка усміхнулась. — Ти місяць планував обман, а я приймаю поспішні рішення?
Дмитро взяв валізу, постояв, не знаючи, що сказати.
— І де мені тепер жити? — спитав чоловік.
— Не знаю, — знизала плечима Віка. — Може, в Павла. Ви ж такі друзі стали.
— Він в іншому місті живе, — нагадав Дмитро.
— Тоді в сауні, — запропонувала Віка. — Судячи з листування, ти там себе почуваєш як удома.
Дмитро зрозумів — вмовляння марні. Попрямував до дверей.
— Віко, — сказав він уже стоячи на порозі. — Я справді не хотів тебе образити.
— Знаю, — кивнула Віка. — Ти взагалі про мене не думав.
Двері зачинились. Віка залишилась у квартирі сама. І раптом вона здалась дуже тихою. Але не порожньою. Навпаки — наповненою чимось новим. Може, спокоєм. А може — просто чесністю.
Ця 60-річна жінка вибрала життя без дітей – і жодного разу про це не пошкодувала