«Ти погано про нього дбала», — прошепотів він, простягаючи фотографію в рамці як подарунок на свято. «Сподіваюся, з дітьми впораєшся краще».
Його усмішка була порожньою, безжиттєвою.
Спершу я не могла усвідомити побачене. Світ звузився, а потім розлетівся на шматки. На фото Олексій стояв у тому самому лісі, де ми колись гуляли всією сім’єю. Він відпускав повідець. Рой — наш улюблений пес, друг дітей — завмер у розгубленості. Хвіст підібганий, вуха притиснуті, у його очах – страх і зрада.
Рік тому Олексій сказав, що Рой утік. Діти плакали тижнями. Кирило обклеїв район оголошеннями. Маша досі кликала його уві сні.
Мої руки тремтіли, але погляд був прикутий до знімка. Подарунок на 8 березня. Доказ того, на що здатен мій чоловік. Він позбувся нашої собаки.
Годинник пробив шосту. Ще п’ятнадцять хвилин — і діти повернуться. Вони завжди пунктуальні, бо Олексій навчив їх цьому через страх.
«Це… жорстоко. Навіщо ти мені це показав?» — намагалася говорити спокійно, знаючи, що істерика лише розпалить його.
Він опустився у крісло, потягуючи віскі. Його бездоганні руки – результат щотижневого манікюру – контрастували з тим, що ці руки робили: ламали Машині іграшки, завдавали болю.
«Жорстоко?» — здивувався він. «Я просто показую правду. Ти не змогла втримати навіть собаку. Завжди неуважна, недбала.»
Пауза. Ковток віскі. «Боюся уявити, що буде з дітьми.»
Звуки у передпокої: дитячі голоси.
«Мамо, подивися, що ми знайшли!» — Маша вбігла, але завмерла, побачивши батька. Її радість згасла миттєво. Кирило увійшов слідом – десятирічна дитина з дорослим поглядом. Він одразу зрозумів ситуацію і м’яко відтіснив сестру за спину.
«Привіт, тату.»
Олексій усміхнувся своєю «публічною» усмішкою. «Як прогулянка, чемпіоне?»
Кирило помітив фотографію. У його очах щось промайнуло. «Добре. Ми… підемо перевдягнемося.»
Діти зникли беззвучно, наче тіні. Діти не повинні так рухатися у власному домі.
Я дивилася на фото покинутого Роя і відчувала, як усередині щось змінюється. Не ламається – прокидається. «Піду готувати вечерю,» — обережно поставила рамку на стіл.
Олексій кивнув, уткнувшись у телефон. Він був упевнений у моїй покірності.
Не знав він, що вже кілька місяців я збирала документи. Що гроші на господарство я відкладала по копійках. Що Катя обіцяла допомогу.
Поки він перевіряв телефон, моє життя висіло на волосині.
Рой дивився з фотографії із довірливою розгубленістю.
Я пішла на кухню – не готувати, а збирати дітей.
Коли він ліг спати, у нас було три години. Три години, щоб зникнути.
Автобус ковзав крізь ніч. Я дивилася у вікно, стримуючи себе, щоб не озиратися. Маша спала в мене на колінах. Кирило сидів рівно, дивлячись у темряву.
«Я знав про Роя,» – раптом тихо сказав син, не повертаючи голови. «Бачив фото у його телефоні. Випадково.»
Мої пальці завмерли, перебираючи Машине волосся.
«Чому мовчав?»
Рідкісні ліхтарі забарвлювали ніч за вікном. Автобус розрізав темряву, везучи нас подалі від дому-в’язниці. «Боявся, що ти не повіриш. Або що він дізнається,» – Кирило повернувся до мене. «Я радий, що ми поїхали, мамо.»
Я дивилася на десятирічного сина і бачила ту силу, якої сама так довго не мала. У валізі під сидінням лежали документи, трохи грошей, найнеобхідніше.
Шістсот кілометрів до Каті, яка чекала нас із ключами від орендованої квартири.
Шістсот кілометрів надії.
Десь там, у будинку з бездоганним газоном, Олексій ще не зрозумів, що ми втекли. Можливо, мирно спав, передчуваючи ранкову каву, яку я зазвичай приносила – гарячу, але не обпікаючу, з присмаком мого страху.
Ми збиралися як втікачі – швидко, майже не дихаючи.
Двадцять три хвилини на збори, чотирнадцять – щоб непомітно вислизнути через задні двері та добігти до таксі, замовленого на чуже ім’я.
Таксі — автовокзал. Автобус — обласний центр. Ще один автобус — кордон регіону. Заплутаний маршрут навмисно залишених слідів.
— Мамо, — Кирило смикав мене за рукав. — А якщо він знайде нас?
Я не стала брехати — син заслуговував правди.
— Буде шукати, — мій голос був ледве чутний, слабший за шурхіт шин. — Але ми не дозволимо йому знову заподіяти нам біль.
Маша здригнулася уві сні, міцніше стискаючи мою долоню. Навіть крізь сон вона відчувала тривогу.
Двадцять годин дороги, дві пересадки, маленьке місто на півночі.
Катя зустріла нас на вокзалі — бліда, стурбована, але рішуча.
— Ти зробила правильно, — обняла вона мене, потім опустилася перед дітьми. — Привіт. Я Катя, мамина подруга. У мене для вас новий дім.
Квартира була на околиці, в старому будинку з потрісканою штукатуркою. Усередині пахло сирістю та освіжувачем повітря.
— Не палац, але тут безпечно, — Катя увімкнула світло. — Договір оренди оформлений на мене. Жодного зв’язку з тобою.
Маша несміливо озиралася, тримаючись за мою руку. Кирило вже перевіряв замки — наскільки вони надійні.
— Школу знайшла, — продовжувала Катя, розкладаючи продукти. — Є трохи грошей на перший час.
— Не знаю, як віддячити, — прошепотіла я, опускаючись на продавлений диван.
— Віддяч тим, що виживеш, — відрізала Катя. — Не дай йому знайти вас.
Перші дні в новому місті я здригалася від кожного звуку.
Прокидалася ночами, перевіряла вікна та двері. Діти спали поруч зі мною в маленькій кімнаті — на вузькому ліжку та розкладачці. Ми тулилися одне до одного, наче налякані звірята.
Маша часто плакала уві сні. Кирило говорив усе менше, але його погляд поступово ставав упевненішим.
Минув місяць, і ми почали облаштовувати життя.
Діти пішли в нову школу. Я влаштувалася адміністраторкою в кафе — не мрія випускниці з червоним дипломом, але вибору не було.
Ми вчимося жити заново. Сміятися. Не боятися.
І тут пролунав дзвінок.
Катя говорила уривчасто, задихаючись:
— Він приходив. Погрожував. Знає, що я допомогла. Він найняв детективів. Вони прочісують міста.
Повітря зникло з легенів.
— Що ти сказала?
— Нічого! Клянусь! Але, Аню… він одержимий. Він не зупиниться.
Я подивилася на дітей у вітальні. Маша грала з картками тварин, купленими на розпродажі.
Кирило терпляче пояснював сестрі правила. Їхні плечі були розслаблені. Вони більше не здригалися від кожного шурхоту.
Страх повернувся, холодною змією згорнувшись у животі. Але тепер у ньому змішалася лють — пекуча, осліплююча ненависть до людини, яка не дає нам спокою навіть на відстані.
— Зміню номер, — відповіла я Катрі. — І місто. Знову.
Як далеко ми б не бігли, я знала — він шукатиме. Це не любов. Навіть не одержимість. Для Олексія ми просто власність, яка втекла.
Тієї ж ночі ми знову збирали речі.
Кирило методично складав одяг, а Маша беззвучно плакала, не ставлячи запитань. Вона розуміла: він не зупиниться.
О другій ночі ми сіли на потяг, що прямував ще далі на північ.
З кожним кілометром відчуття свободи тануло, поступаючись місцем гіркому усвідомленню: можна бігти вічно, але одного дня він знайде нас.
Сім місяців спокою.
Маленьке селище на краю області. Робота на пошті, де ніхто не цікавиться минулим. Будинок на околиці з піччю та скрипучими підлогами. Сусідка Валентина Петрівна, яка приглядає за дітьми.
Ми майже повірили, що ця історія закінчилася.
Кирило знайшов друзів. Маша перестала прокидатися серед ночі. Я рідше озиралася на вулицях.
Але того дня, виходячи з роботи, я побачила його автомобіль.
Сріблястий BMW — я впізнала б його серед тисяч машин — стояв біля пошти. Олексій сидів за кермом, не зводячи погляду з входу.
Він чекав.
Він знав, що я вийду.
Час наче зупинився.
Я відступила, заплутавшись у власних ногах.
— Анно, що сталося? — нахмурилася Галина, моя начальниця.
— Мені потрібно терміново зателефонувати, — тремтячими пальцями я схопила телефон і набрала Валентину Петрівну.
— Валю, діти у вас?
— Так, граються у дворі. Щось трапилося?..
«Заведіть їх усередину. Замкніть двері. Нікому не відкривайте,» — мій голос звучав чужим, надтріснутим. «Я скоро буду.»
Галина дивилася широко розплющеними очима.
— Проблеми?
Через вікно я бачила, як Олексій вийшов з машини. Бездоганний костюм, непроникне обличчя. Він рухався повільно, упевнений, що я нікуди не дінусь.
— Мені потрібно через чорний хід.
Галина, хай її Бог благословить, не ставила жодних запитань.
— Іди через підсобку, там вихід до річки. Я його затримаю.
Пригортаючись до стін, перебігаючи від укриття до укриття, я дісталася будинку сусідки.
Валентина Петрівна зустріла мене бліда, стурбована.
— Аню, що відбувається?
— Де діти?
— У спальні дивляться мультики. Ти мене лякаєш.
Я кинулася до кімнати. Кирило і Маша сиділи на ліжку, живі й неушкоджені. Серце стислося.
— Збирайтеся. Терміново. Нам потрібно йти.
— Це тато? Він нас знайшов? — Кирило говорив занадто дорослим голосом для своїх років.
Маша пригорнулася до брата, її очі наповнилися сльозами.
— Так. Але ми підемо раніше, ніж він нас знайде. Поки він ще не знає, де ми живемо.
Я молилася, щоб це було правдою.
Валентина Петрівна допомогла зібрати дітей, не ставлячи зайвих питань.
Вклала в рюкзак їжу, воду, теплий одяг.
— Чоловік, — коротко пояснила я, коли діти не чули. — Він небезпечний.
Вона зрозуміла без слів.
— У мене племінник у сусідньому селищі, лісник. Можу подзвонити, він вас забере.
Дзвінок. Адреса. Інструкції.
Все відбувалося як у тумані.
Через вікно — порожня вулиця. Олексій ще не знайшов будинок, але це лише питання часу.
— Я піду першою, — Валентина Петрівна накинула пальто. — Перевірю, чи його немає поблизу. Якщо чисто — махну рукою з-за рогу.
П’ятнадцять хвилин очікування тяглися вічністю.
Кирило тримав сестру за руку, його обличчя було зосередженим. У свої одинадцять він став моєю опорою.
Сигнал сусідки. Порожня вулиця.
Ми бігли, ховаючись між будинками, через городи, вздовж річки.
Машина чекала на старій зупинці — потріпаний позашляховик, за кермом бородатий чоловік із серйозним обличчям.
— Ви Анна? Я Михайло, племінник Валентини Петрівни. Сідайте.
Ми затаїлися на задньому сидінні, поки машина трусилася лісовою дорогою.
Маша заснула, змучена страхом. Кирило напружено дивився у вікно.
Попереду був лісовий кордон — маленький будиночок у глухому лісі. Тимчасовий притулок.
Але я помилялася.
Два дні спокою.
Діти почали розслаблятися.
Я допомагала Михайлу по господарству, відчуваючи, як повертаються сили.
На третій день я помітила знайому машину на лісовій дорозі.
Кров застигла. Він не міг знати. Не мав знайти. Але йшов по сліду.
— Михайле, — покликала я, не відриваючи погляду від вікна. — Є інша машина? Квадроцикл?
Михайло виглянув, вилаявся.
— Снігохід. Більше нічого.
— До найближчого села?
— П’ятнадцять кілометрів лісом.
Машина зупинилася.
Вийшов Олексій — свіжий, у костюмі, абсолютно не доречному в лісі. І двоє кремезних чоловіків. Охоронці? Детективи?
— Діти, — Михайло був зосередженим. — У підвал. Там вихід до струмка.
— Я не залишу маму, — Кирило стояв прямо. — Не знову.
Олексій рухався до будинку повільно, ніби на ділову зустріч.
Його супутники розійшлися.
— Михайле, це не твоя боротьба, — сказала я. — Іди з дітьми.
— І не подумаю залишати жінку з цим…
Ввічливий стук у двері.
— Анно, я знаю, що ти там, — м’який, майже ласкавий голос Олексія. — Відкрий, поговоримо. Я не злюся.
Брехня.
Але тепер я була до неї готова.
— Забери дітей, — прошепотіла я Михайлу. — Я затримаю їх. Благаю.
Михайло мить вагався, потім кивнув. Взяв Кирила і Машу за руки.
— Мамочко! — Маша кинулася до мене, але Михайло втримав її.
— Все буде добре, малятко, — усміхнулася я доньці востаннє. — Мама все владнає. Іди з братом.
Стук у двері став настирливішим.
— Анно, не ускладнюй. Відкрий. Я прийшов забрати свою сім’ю.
Михайло з дітьми зникли у підвалі.
Я глибоко вдихнула і відчинила двері.
Олексій усміхався тією самою усмішкою, що колись мене зачарувала.
Тепер вона викликала лише відразу.
— Привіт, люба. Довго ж ти ховалася.
— Що тобі потрібно?
— Ти знаєш що, — його усмішка стала ширшою. — Свою сім’ю. Дітей. Тебе.
— Ми тобі не належимо.
Він розсміявся.
— Авжеж належите. Я тебе створив, Анно. З невпевненої дівчинки зробив жінку. Все, що у тебе є, — моє.
Його люди обходили будинок. Один зазирав у вікна, другий ходив навколо.
Я молилася, щоб Михайло встиг забрати дітей.
— Де Кирило і Маша? — голос Олексія став жорсткішим.
— У безпеці. Якомога далі від тебе.
На його обличчі промайнуло роздратування, але швидко змінилося звичною маскою.
— Ходімо в дім, поговоримо.
Це не було питанням. Він виштовхнув мене всередину, стискаючи зап’ястя, наче лещатами.
— Миленьке місце, — озирнувся він. — Хто твій новий друг?
— Просто знайомий.
— Ти завжди погано брехала, — він провів пальцем по столу з бридливим виразом. — Ради чого ти це зробила, Анно?
— Ради свободи.
Він знову розсміявся, але цього разу у його сміху вже звучав гнів.
— Свободи? Ти думаєш, що знаєш, що це таке? — він зробив крок ближче. — Ти ніколи не будеш вільна від мене. Ніколи. Я знайду тебе будь-де.
Знадвору пролунав крик.
Один із його людей тримав Кирила.
Мій син відчайдушно пручався.
— Відпусти його! — я кинулася до дверей, але Олексій схопив мене за волосся.
— Чудово, — процідив він. — Один пійманий. Де дівчинка?
Кирило кричав, намагаючись вирватися. Михайла ніде не було видно.
— Запитаю ще раз, — він різко повернув мене до себе. — Де Маша? Де друга дитина?
— Відпусти сина, і я скажу.
Його очі потемніли — небезпечний знак.
Я знала його надто добре.
— Ти не в тій ситуації, щоб торгуватися.
Він витяг мене на вулицю.
— Ходімо, — холодно кинув він. — Прогуляємося. Всі разом. Родинна прогулянка.
Я розуміла, що це означає.
На мить я знову стала тією наляканою жінкою, яка боялася йому перечити.
Але потім побачила обличчя Кирила — у крові, але рішуче.
І щось у мені змінилося.
Він тягнув мене до лісу, впевнений у своїй владі.
Другий волочив Кирила, який продовжував чинити опір.
Третій обшукував будинок.
— Знайшов дівчисько! У підвалі!
Моє серце завмерло.
Маша. Вони знайшли Машу.
Ліс наближався.
Між деревами згущувалася темрява, ніби сама природа тікала від його гніву.
Я знала його план. Те саме, що з Роєм.
Але ми — не собаки, щоб знайти дорогу назад.
— Прогуляємося, — його пальці впилися в моє зап’ястя. — Як у старі добрі часи.
— Не треба, тату, — Кирило намагався достукатися до нього. — Давай просто поговоримо.
— Мовчи, — холодно кинув Олексій. — Через тебе і сестру я пів року і купу грошей витратив. Ти мене розчарував, синку.
Ми заглиблювалися в ліс.
Гілки чіплялися за одяг, під ногами чавкала багнюка.
Десь попереду шумів струмок.
Якби тільки дістатися до нього…
Чоловік, що тягнув Кирила, вилаявся.
Мій син вкусив його, вдарив ногою, вирвався і побіг.
— Зупини його! — заіржав Олексій.
Його підручний кинувся навздогін.
Олексій стиснув моє зап’ястя ще сильніше.
— Знайдемо його, — прошипів він. — А потім я навчу вас, що таке непослух.
Ми йшли далі.
Попереду з’явився обрив — крутий схил до бурхливого струмка.
— Чудове місце, — зауважив Олексій, підштовхуючи мене до краю. — Який краєвид.
Внизу вода неслася між гострих каменів.
Жодних пояснень не було потрібно — я розуміла його наміри.
Він привів мене сюди, щоб позбутися назавжди.
— Олексію, — я спробувала востаннє. — Подумай про дітей. Що ти їм скажеш?
— Що їхня мати втекла, — знизав він плечима. — І не повернулася. Погана мати.
Він підштовхнув мене ближче до краю.
Мої ноги зслизнули по мокрій землі. Один поштовх — і все.
Але раптом пролунав крик Кирила:
— Тату, дивись!
Олексій машинально обернувся.
Мій син стояв у кількох кроках, показуючи кудись убік.
У цей момент Олексій зробив крок назад, не дивлячись під ноги.
Я різко відстрибнула.
Його нога влучила на слизький корінь.
Я бачила, як розширилися його очі від шоку, як тіло втратило рівновагу, як він намагався вхопити повітря.
І полетів униз.
Тихий сплеск води, удар об каміння, ще один сплеск.
А потім — тиша.
Я підбігла до краю.
Внизу серед каменів і бурхливого потоку лежав він — обличчям донизу, розкинувши руки.
Кирило підійшов, узявши мене за руку.
— Він мертвий? — прошепотів він.
Я кивнула, не в змозі вимовити ані слова.
— Він хотів нас убити, — голос сина був спокійний, але твердий. — Я бачив ніж у його кишені.
З лісу вибіг Михайло з Машею на руках.
Його обличчя було в крові, але він тримався.
— Я впорався з тими двома, — задихаючись, сказав він. — Один непритомний. Де…
Я вказала вниз.
Михайло застиг, потім повільно кивнув.
— Йдемо. Швидко.
Ми йшли через ліс — мокрі, брудні, в синцях, але живі.
Маша міцно стискала мою руку.
Кирило йшов поруч, ніби скинув невидимий тягар.
Ніхто з нас не озирнувся.
Три роки потому.
Південне містечко. Будинок біля моря.
Солоне повітря, крики чайок, сміх.
Кирило росте, майже не несучи слідів минулого.
Іноді я помічаю тінь на його обличчі при різких звуках, але він більше не говорить про батька.
Він навчається у звичайній школі, захоплюється програмуванням.
У нього є друзі, інтереси. Життя тече своєю чергою.
Маша розквітла. Мріє стати ветеринаром.
У неї є рудий дворовий пес Лучик, знайдений на вулиці.
Коли вона обіймає його, шепочучи щось на вухо, я знаю — вона пам’ятає Роя.
Я працюю в туристичному агентстві.
У мене власна квартира.
Власне життя.
Історія Олексія завершилася того дня в лісі.
Поліція записала його смерть як нещасний випадок.
Багатий бізнесмен, що заблукав у лісі.
Упав з обриву.
Трагедія.
Ніхто з нас не розповів правди.
Іноді, коли діти сплять, я виходжу на балкон, дивлюся на зорі та думаю:
Чи повинна я відчувати провину? Горе? Жаль?
Але я відчуваю тільки полегшення.
І тиху вдячність долі за другий шанс.
Ми більше не жертви.
Ми вільні.
– Олю, досить. Я одружений і люблю свою дружину, – сказав він твердо, не залишаючи місця для сумнівів