Васько

А тут у нас Лерочка живе, ой, ти вдома, дитино?

— Вдома, бабцю Дуся, а що відбувається?

— Так я, дитино, от кімнатку свою, Васькові…

— Якому Васькові, бабцю Дуся?

***

— Ааа, ти не переймайся, не переймайся, я не продаю, — бабця підморгнула Лері, що визирала зі своєї кімнати, — я, мила, заміж вийшла, а кімнату от, Васькові здам, а з тобою, Лерочко, як домовлялись з твоїми батьками, тільки тобі, так-так.

— Куди, куди ти вийшла, бабцю Дуся?

— Так заміж, Лерко, он за його діда, за Васькового.

— Так, стій, я зараз поліцію викличу, я…

— Не треба ніяку поліцію, Леро. Він же мій чоловік.

— Хто, бабцю Дуся? Васько?

— Та ну скажеш теж, Васько… Якби Макар тоді з Фроською, бабцею Васька, не загуляв, був би Васько моїм онуком.

Чоловік він мій законний — Макар.

От простила, на старість років. Васька, значить, сюди переселимо, а що? Чого йому зі старим жити?

Ти дівчина хороша, при розумі, значить, та й майже родичі ви.

Лерочкин тато, значить, — повернулась баба Дуся до нудьгуючого Васька, — він мені небожем племінником доводиться, а Лерочка, от, значить, внучка.

Гарний, чорнявий хлопець із синіми очима стояв з відсутнім виглядом, ніби його це все зовсім не стосується.

Будуть проблеми з цим красенем, зрозуміла Лера.

Квартира була трикімнатна. В одній великій кімнаті з лоджією жила Лера — вона належала її батькові, в іншій кімнаті — бабця Дуся, взимку.

Влітку вона жила на дачі, попри поважний вік.

Вітальня у них була спільна: там стояв старовинний сервант, книжкова шафа, дзеркало висіло на стіні у вигадливій срібній рамі, два крісла — все дихало старовиною і якоюсь не від світу цього атмосферою.

Квартира ця була спадковою — від батька баби Дусі та діда Лери. Батько поділив з Дусею: по кімнаті й одна спільна.

А потім усе Лері має відійти — вже й заповіт є, тільки Лері не треба, їй із бабусею добре і спокійно було.

У кімнатах у баби Дусі й Лери все було сучасне, а тут — куточок затишку і тиші.

Як же їм добре жилося ці сім років із бабою Дусею.

І от маєш — заміжжя, Васько.

— Баа, я татові все одно зателефоную.

— Так дзвони, хай якраз і приїде, перевезе мене до Макара — віку з коханим дожити хочу.

Раз у молодості пожаліли… Він же з Фроською жити не став, тільки дитину зробили, а я не простила…

Так і промучились — він самотній, і я самотня, все життя. А по паспорту — так, одне прізвище у нас, Леро, отаке.

— Бабцю Дуся, та ти ж завжди казала, що твій Макар, мовляв, помер?

Васько ледь не вдавився, з цікавістю подивився на Леру, а потім на бабцю Дусю.

— Казала, і що? А зараз от — ожив. Та він для мене завжди був — живіший за всіх живих.

— Богохульствуєш, бабцю Дусь. Живіший за всіх живих — то ж Ленін.

— Відчепися, Лерко, бо як вріжу, то аж допоперечнишаєшся у мене, поперечниця. Я їй слово — вона мені два. Хоч у лоб, хоч по лобі.

Йди, кажу, покажи Васькові, де в нас кухня, де що…

— Тут у нас кухня, а там — де що, — сказала Лера і пішла в кімнату.

— Лерко, Лерко, злюко, не дуркуй. Придивись краще до Васька.

— Ааа, ну тепер усе ясно. Сама й придивляйся, якщо тобі треба.

— Відкрий, Лерко.

— Чого тобі? — трохи прочинила двері.

— Пусти. Не дуркуй. Я ж справді Макара одного все життя кохала.

— Та знаю я, ти ж завжди свічку за нього ставила й Богородиці молилась за його здоров’я. Я думала, що ти просто слова плутаєш.

— Ні. Кохала його, чорта смугастого, все своє життя.

Матінка моя, прабабця твоя, з простих була. Я ж у тата, виходить, не рідна.

— Як це так?

— А отак, Леро. Він на матінці оженився, коли мені восьмий рік ішов.

Татусь твій красенем був: вуса — як у старшини, мамця білизну прала — і йому теж. Я маленька була, він мене пастилками пригощав. От якось і познайомились, злюбилися з прабабцею твоєю.

Бачиш, давно бабця твоя на світі живе. Потім дід твій народився, мій єдиноутробний брат — мені вже майже чотирнадцять було, наречена.

Зустріла Макара.

Ууу, дівко, таких зараз не роблять — виродились.

Статний, чуб — от як у Василька, в’ється. У синіх штанях…

— В чому? У яких штанях?

— Відчепися, штани такі, зверху тулуб затягнутий якоюсь смугастою теніскою, білі туфлі — парусинові, очі блищать.

Каже: «Ти, мовляв, комсомолка, чого від роботи косиш?»

А я ж і не комсомолка була зовсім — так і пішла за ним, мов зачарована.

Татусь сварився, матуся плакала, а я вперта — очі витріщила.

Він спершу як до молодшої сестри ставився, Макар, а вже як вісімнадцять виповнилось — сукня попереду натягнулась, ззаду відстовбурчилося — от тоді він мене і помітив.

Залицявся ще два роки, а потім і заміж покликав — беріг мене, любив.

Прожили чотири роки — рука в руку, очі в очі, а потім…

Та він же, Макар, за національністю — жеребець.

— Та нема такої національності, бабцю, — сміється Лерка, усміхається Василько, що стоїть у дверях, сперся на одвірок.

— Ой, є, дітки.

А чого ми — ходімо чай пити, далі розповім. Є, дитино, така національність — жеребець, натуральний.

Каже бабуся Дуся, спритно розливаючи чай по чашках.

Довго слухала молодь бабусині розповіді: про Фроську-розлучницю, про Макара — підступного зрадника, як застала їх у копиці сіна, коли Макар агрономом працював у колгоспі, а жили вони в державному пів будинку, в другій половині мешкав голова — Митрофан Миколайович.

Як хотіла вона Фроську вилами заколоти, та в ноги кинулась — просила дитину ненароджену пожаліти.

Як вила, мов вовчиця, бо ж своє під серцем носила, та не вберегла. Оцього й не змогла пробачити Макарові — зраднику.

А він із Фросею жити не став.

— Були й у мене чоловіки, та все не те, — я ж його сильно любила, діти, а він мене. А тут зустрілися — він сивий, зморщений, а я все того хлопця бачу — красеня.

От і пробачила. Скільки там тієї старості залишилось… Не судіть нас суворо, діти. Он, Лера, здається, Паша приїхав — батько твій. Піду я, хай до Макара відвезе.

Не сердься, я ж нікуди не подінусь.

А ти, Васька, не ображай Леру — дізнаюся, прокляну…

Так і зажили Лерочка з Васьком.

Вона одразу свої умови поставила — ніяких подружок, ніяких гульок.

— Ти теж — ніяких подружок, — усміхаючись сказав Васька, — домовленість є домовленість.

— Та як ти смієш! Мої подруги — вони… вони… дівчата!

— А мої що — коні?

— Дурень!

— Блаженна.

Якось прийшов раніше часу, а вона Аллочку проводжає — та ледь не впала, потім шипить обурено подружка:

— Зовсім з глузду з’їхала — з таким красенем на одній площі живе і нічого. Сама не користуєшся — мені віддай.

— Бери, — каже байдуже, — мені що.

А самій щось ніяково — шкода майже родича жадібній Алці віддавати.

А Васька нічого — прижився. Зранку йде, увечері приходить. Іноді разом чай п’ють, розмовляють.

Булочки та круасани чарівним чином зранку до кави завжди є на столі.

Баба Дуся з дідом Макаром приїжджають — Лера познайомилась. Старий уже, а очі блищать, і так ніжно на свою Дусю дивиться.

— Одружуйтесь, діти…

Васька з Леркою аж у різні боки відскочили.

Старенькі лише головами хитають — от дурні діти…

Алка не відстає — причепилась і все, мовляв, віддай Ваську.

— Та ти що, дурна чи що? Бери.

— Ага, як візьмеш, якщо не береться?

— Я тобі що зроблю? — сердиться Лерка, а в самої на душі — співає.

Лері двадцять п’ять. Стосунки були — важкі, складні, з розривом по живому. Ледь заспокоїлася, правда — на серці кора утворилася. А тут щось защеміло, особливо коли Алка на Ваську заглядається — так Лері й щемить…

Якось зайшла в магазин, а там він — той самий, через якого серце корою взялося.

— О, привіт, Лер. Як життя? Дивлюсь, все ще сама…

І таке зло Леру накрило, що аж щоку прикусила — стоїть, уся тремтить, не зрозуміти від чого: від злості чи від безсилля, боїться розревітись.

Не від болю — від досади, що не може впоратись із цими емоціями.

А цей стоїть, насмішкувато дивиться. Як завжди — гладко поголений, надушений, одягнений з голочки. Стоїть так недбало, розглядає її.

А вона як завжди: як вбрана, то нікого нема, а як джинси, футболка, куртка затаскана та кросівки старі — так і він, чортів син, з’являється…

— Зааай, — тягучий, млосний голос, — Зааай, а чого ми сюди прийшли, а не в ***?

— Тут вино хороше, — кинув недбало, не повертаючись.

Випливла — ноги від шиї. Ось шия — і зразу ноги. Хоча ні, зловтішно думає Лерка, спершу волосся, вії, губи — а потім ноги.

Людина-циркуль із віями корови й губами, як коржики.

А він, здається, задоволений. Дивиться на Лерку поблажливо — звісно, у тієї все своє: де треба — випукле, де треба — вгнуте.

— Лерочко, твого улюбленого не було, я вирішив горілки взяти… Жартую. Просеко піде? У нас там ніби устриці, ти ж казала?

Лера не встигла отямитись, як з-за стелажа з пляшками та ще чимось вийшов Васька.

Подивилась Лера — а цей, порівняно з Васьком, так — жучок дрібненький.

Той сам зрозумів — якось знітився, зморщився.

Його губапляска рота відкрила, а закрити забула. Губи самі по собі пружинять одна об одну.

А Васько підійшов, упевнено Леру однією рукою обняв, до себе притягнув, у маківку поцілував — і тримає.

Відчуває удари серця Васька. Лера й хоче — отак стояти, щоб не відпускав. Цілу вічність…

Той одразу знітився, сухо попрощався й щез… А ці стоять…

Зрозуміли, що щось не так — розчепились, ніби нехотя.

Додому йшли разом, мовчки. Прийшли — і розбіглись по кімнатах.

Сидить Лерка у своїй кімнаті, не може зрозуміти — що з нею.

— Лер, Леро, до тебе можна?

— Та… Заходь, Васю, — перший раз не жартома Васьком назвала.

— Лер, ходімо вина вип’ємо?

— Ходімо.

Мовчки на стіл швидко щось зібрала. Він так само мовчки келихи дістав, вино розлив. Випили…

— Я, коли вперше бабу Дусю привіз і тебе побачив… Потім ще. Тиждень собі місця не знаходив, як дурень. А потім дідові розповів — мене ж дід виховував. Усе, що маю — завдяки йому.

Ну вони й порадили…

Кажуть: ми все одно разом хочемо померти, а ти з Лерою поживи, придивись. От я й жив…

— Стривай, ти що? Ти все спеціально? Ти все підлаштував?

— Що — все? Зустріч із твоїм колишнім — точно не я підлаштовував… А решта — так.

— Тебе хоч справді Василем звати?

— Ага, — сміється заразливо. — Королево ти моя, підеш зі мною в… театр?

— У театр?

— Так.

— Піду. Тільки коли всю правду викладеш.

— Ні. Не викладу. Раптом ти не захочеш зі мною зустрічатись.

— А що — маю захотіти?

— Ну так. Я ж нестримно привабливий і чортівськи харизматичний. Ай, чого б’єшся — я ж обійняти хотів.

Здалося, що тобі сподобалось обійматись.

— Тобі здалося.

Сидять дід Макар із бабою Дусею, чай п’ють, про майбутнє своїх онуків говорять.

— Може, хоч їм пощастить.

— Ну, може…

— Якщо твоя не загуляє, так і проживуть усе життя.

— Угу, якщо твій не загуляє.

— Ох і язва ж ти, Євдокіє.

— А ти кобель.

— Ду-у-у-усь…

— Чого тобі?

— Та Ду-у-у-у-усь…

— Відчепися, нечистий.

— Ну Ду-у-у-у-у-усь…

— Тьху, лісовик. Чого тобі?

— А я тебе люблю.

— І я тебе, дурнику ти старий.

А Лерка на побачення збирається. З Васею. Васьком, як його бабуся з дідом називають.

Він до себе поїхав, але щоранку в Лерки то булочка якась, то круасан.

— Розтовстієш — він тебе кине, — ображено каже Аллочка, — могла б сказати одразу, що у вас із ним шури-мури.

— А в нас ніякі не шури-мури, — сміється Лера.

— А що ж у вас?

— Любов…