Юлю буквально затягнули в машину — настільки стрімко, що вона навіть не встигла зреагувати. І навіть не припускала, що таке взагалі може статися у наші дні.
Вона працювала в санаторії неподалік від міста. Добиратись туди доводилось електричкою — не надто зручно, але графік давав змогу поєднувати роботу з відвідуванням садочка. Влітку це ще якось можна було витерпіти, а от узимку — повна темрява, людей майже нема, а ще й ті гаражі… Але цього разу її вхопили не біля гаражів, а просто поряд зі станцією. Чорний позашляховик різко загальмував, вікно опустилось, і звідти визирнув чоловік із густою бородою:
— Підвезти, красуне?
Юля не вважала себе вродливою. Може, в іншій ситуації це б навіть викликало усмішку. Але зараз — холодні ноги в зношених чоботах, каплі з носа, а до електрички залишалось кілька хвилин. Вона думала лише про тепло і спокій. Хоча яке там — треба ще грубку натопити, доньку забрати із садка, збігати в магазин і приготувати вечерю… Флірт — останнє, чого їй хотілося.
— Глянь на мене краще — яка я тобі красуня? — відрізала вона й рушила далі узбіччям.
Машина рушила слідом, обігнала й знову зупинилась. Звідти вискочив кремезний чоловік — бороди не мав, але був ще більшим. Він миттєво підняв її й втиснув на заднє сидіння.
Бородань, сидячи спереду, посміхнувся:
— Ти мені сподобалась. Поїдеш вечеряти зі мною.
Юля одразу зрозуміла — п’яний. Такий не звик чути відмову. Її очі наповнились сльозами.
— Відпустіть, у мене дитина! Вона чекає! Навіщо я вам? Мені вже тридцять два, я негарна, говорити нормально не вмію. Шуба — позичена, від сусідки. Під нею — стара кофта, штани витерті. Яка ще вечеря?..
Кремезний щось прошепотів бороданю. Той зітхнув:
— Не плач. Я вже давно тебе помітив біля санаторію. І в тій кофті теж бачив. Просто… ти мені маму нагадуєш. Вона завжди хотіла, щоб її хоч раз запросили до ресторану. Пішли. Хочеш — куплю тобі плаття.
— Я додому хочу… — прошепотіла Юля. — Доньку треба забрати із садочка.
— Скільки їй?
— Чотири.
— А тато?
— Пішов.
— І мій пішов. До іншої?
— Ні. Його мати сказала, що дитина не його. Бо через штучне запліднення. Мовляв, «не така». Не справжня.
— ЕКЗ?
— Так. Спочатку він погодився, а потім мама переконала, що в таких дітей немає душі. І він пішов. Сам він добрий, але занадто м’який…
Юля мимоволі почала виправдовувати його.
— То ти кажеш — не така? — протягнув бородань. — Цікаво. А де ваш садок? Вовка, їдь.
Юля притислася до дверцят. Думки плутались. Було ясно — бородань не відчепиться. Хіба що той друг — здавався більш людяним, ніби шкода її йому.
Коли вони ввалились до групи, де вихователі саме вдягали дітей, усі притихли й витріщились на Юлю. З такою свитою її тут ще не бачили. Ірочка ж не злякалась — навпаки, глянула на бороданя й запитала:
— А ви не Дід Мороз? А мого тата не бачили?
Вона в кожного питала про батька. Юля вже звикла й не червоніла. Назад у машині Ірочка розглядала кермо:
— Я теж умію водити! — гордо заявила.
Бородань розсміявся:
— Весела дівчинка. І ти кажеш — не така? Морозива хочеш?
— Хочу! — з ентузіазмом вигукнула Ірочка.
Спершу вони поїхали до кафе, де можна було поласувати морозивом. А вже потім заскочили до супермаркету. Бородань заходився кидати до кошика якісь дивні делікатеси: солону рибу, заморські фрукти, дорогі сири з пліснявою. Юля подумки крутила очима — вона б краще купила курятину та крупу, але не перечила. Як то кажуть, дарованому коневі…
Підкинули їх аж під самий будинок. Віталій, вже майже тверезий, попросився на чай. Поки Юля розводила вогонь у печі, він не поспішаючи розглядав кімнати, а тоді запитав:
— Я думав, у мене важке дитинство… Але у вас — ще цікавіше. Це що, справді туалет на вулиці?
— Як у більшості, — з усмішкою відповіла Юля.
Тепер їй уже не було страшно. Зрозуміла: бородань не небезпечний, просто з чудинкою. А от його товариш, навпаки, виявився напрочуд приємним: додав до покупок хліб, молоко, дитячі сирки й нормальний сир. Мабуть, сам був батьком.
Коли вони пішли, Юлю раптом почало трясти. Вона розплакалась — по-справжньому, до судом, так, як не плакала вже багато років. І донечку злякала, але зупинитися не могла. Може, виверглося усе, що накопичилося з того дня, коли чоловік, мовчки зібравши речі, залишив її вагітну у спільно купленій хаті й повернувся до мами. Добре ще, що не захотів відбирати дім. Сказав лише: «Хай дитина і не моя, але ж вам десь треба жити».
Наступного ранку, біля прохідної санаторію, знову стояв той самий джип. Але без Віталія. За кермом був Вовка.
— Сідай, — сухо мовив. — Закину до міста.
— А чого це раптом? — насторожено спитала Юля. — Я знову схожа на твою маму?
— Та облиш, — Вовка скривився. — Просто по дорозі. Чому б не підкинути?
— Ну гаразд, — погодилася. — А Віталій?
— Відсипається. Учора мами день народження. Умовно, звісно. Вона давно померла. Але він щороку пам’ятає.
Юля лише кивнула і сіла в авто.
Спочатку мовчали. Вовка не здавався любителем розмов. Та за кілька хвилин заговорив:
— То Ірочка — через ЕКЗ?
— Так, — коротко відповіла Юля.
— Круто. Люди зараз на багато здатні. А ще хтось є?
— Ні.
— А в мене троє менших братів. Істерика щодня. Тому я — без дітей.
— Можна зрозуміти, — кивнула Юля.
Коли Ірочка побачила авто, зраділа. Запитала, чи можна знову за морозивом.
— Ні, доню, зараз немає грошей, — м’яко відповіла мати.
— Та кинь, я пригощу, — сказав Вовка, ніби то найпростіше у світі.
На зворотному шляху дівчинка заснула. Юля вже хотіла зняти її з автокрісла, та Вовка мовчки взяв її на руки й поніс у дім.
— Легка, як пір’їнка, — буркнув він. — І зовсім не «штучна».
Юля кілька днів його не бачила. Аж ось знову побачила знайомий джип. Цього разу — з Віталієм.
— Віталій, — представився він, хоча це було вже не потрібно. — Хотів перепросити за той випадок. Я був не в собі. Але справді хочу запросити вас на вечерю. До ресторану. Не зараз. Коли вам буде зручно.
Юля вже хотіла відмовитись, але передумала. А чому б і ні? Сукня одна є. Проблема тільки одна — з ким лишити доньку?
Почувши розмову, Вовка озвався:
— Я посиджу. Без питань.
Юля вагалась. Вона знала цього чоловіка всього нічого. Але в ньому було щось… спокійне. Тож вирішила: Ірочку краще лишити не вдома, а в ігровій кімнаті. І йому простіше, і їй не так тривожно.
Вечеря минула несподівано легко. Віталій виявився дотепним, дещо самозакоханим, але водночас привабливим. Юля давно не почувалася жінкою. І коли він запропонував наступного тижня сходити на виставку — вона просто сказала:
— Добре.
Ірочка була у захваті — і від дитячої кімнати, і від Вовки. Якось він зайшов із сумкою харчів, і Юля ледь не вибухнула: це вже переходило межі. Але той тільки знизав плечима:
— Це від Віталія Львовича.
Відтоді пакунки стали з’являтися стабільно — через кожні кілька днів. Юля не знала, як на це реагувати: подякувати? Відмовитись? Промовчати? Адже вона сама себе забезпечувала — заробляла, на основне вистачало. Але слова, які хотілось би сказати, не приходили. Та ще й Віталій почав виявляти усе більше уваги: час від часу запрошував у кафе, водив на виставки. Не часто, бо завалений роботою, але все це поступово набувало вигляду залицянь. Тим часом Вовка мовчки став за няньку для Ірочки — й усіх, здавалося, це влаштовувало.
Одного вечора Вовка обмовився:
— Мені здається, Віталій Львович у тебе закохався. Може, навіть одружитись планує. Тільки донька його трохи лякає. Не його ж. Чужа…
Це боляче різонуло Юлю. Закохався? А навіть за руку не взяв! А донька — «чужа»?..
— Мені не треба такого заміжжя, — різко відповіла вона.
— Та ти що! — здивувався Вовка. — Він багатий, серйозний. З ним ти була б як за кам’яною стіною.
— А я не шукаю мурів, — ледве чутно відповіла Юля.
— А що ж ти шукаєш?
Юля тільки знизала плечима. У голові з’явився образ колишнього: м’якотілого, слабкого, без хребта.
— Я не знаю… — зізналася тихо.
І раптом Вовка наблизився, обережно торкнувся її плечей, обійняв і несміливо поцілував. Юля здригнулась, відсторонилася. Вовка одразу знітився:
— Пробач… Мабуть, переборщив… Вибач…
І вийшов. А Юля так і не зрозуміла: їй це сподобалось чи ні? Сталось занадто швидко. І як тепер йому в очі дивитись?
Наступного ранку в Ірочки піднялася температура. Жар був такий, що аж мороз ішов по спині. Юлі довелось терміново оформити лікарняний — а в санаторії це не віталося. Віталій був розчарований: у них були квитки до театру.
— А може, Вовка з нею посидить? — запропонував він.
— А якщо щось підчепить? — засумнівалась Юля.
— Та нічого йому не буде. Ти ж сама хотіла піти. І квитки — не копійка ж…
Юля довго вагалась. Можливо, шкода було витрачених грошей. А може, й справді хотілось хоч трохи вирватися. До вечора Ірочці стало легше — і вона погодилася.
Вовка прийшов, дивився в підлогу. Юлі було ніяково — ще й нову сукню вдягла, трохи відкриту. У театрі не змогла розслабитися — вся в думках про доньку.
А коли Віталій завів мову про поїздку на гірськолижний курорт, Юля не витримала:
— Дякую за все — за вечері, продукти, увагу. Але я не можу удавати, що ми пара. Я не поїду в гори.
— Продукти? — здивувався Віталій. — Я нічого не передавав. Це, певно, Вовка… Він такий. Добрий хлопець.
— А про курорт… — продовжив він. — Не сперечайся. Моя мама завжди мріяла поїхати кататись. Але ніколи не поїхала. Якби її тоді хтось запросив…
І тут Юля раптом усе зрозуміла. Взяла його за руки:
— Твоя мама, напевно, пишається тобою. Вона бачить, який ти щирий і добрий. Але не витрачай себе на мене. Шукай ту, яка буде справжньою. Своєю. А я… я така, як є. І не змінюся. Як твоя мама.
Вона на мить замовкла. А потім тихо додала:
— І, здається… здається, я вже кохаю іншого.
Віталій не приховував сліз. Він мовчки довіз її додому, і тільки буркнув, що поїде сам. Мовляв, хай уже Вовка сам вирішує, що з тим робити.
Юля зрозуміла — він усе усвідомив.
У будинку було тихо. Ірочка міцно спала, обіймаючи ведмедика — подарунок Вовки. Сам Вовка дрімав у кріслі. Юля підкралась тихо, навшпиньках, нахилилася і поцілувала його.
Він прокинувся, трохи розгублено глянув:
— Я…
— Учора ти надто поспішив, — шепнула Юля. — Я просто розгубилася. Не чекала.
І поцілувала його ще раз. А цього разу — вже без вагань.
І без страху.
Подвійне життя