Ясним весняним ранком по заміській, свіжоасфальтованій трасі мчав розкішний автомобіль. На передньому сидінні сиділи двоє доглянутих, дуже модно одягнених хлопців, очевидно, багатих мажорів. А от на задньому сидінні, в куточку, примостилася худенька маленька бабуся сімдесяти п’яти років.
Настасія Петрівна з сумом і сльозами на очах дивилася на пейзажі, що миготіли за вікном. Машина вже виїхала за межі столиці.
Через кілька годин вони приїдуть у село, де пройшла її молодість.
Там у спадок від матері їй залишився невеликий будинок, у якому вона не була вже багато років. І до сьогоднішнього дня їй ніхто не пропонував навідати малу батьківщину.
Там були поховані її батьки, бабуся й дідусь. Вона б сама поїхала провідати їхні могили, але здоров’я вже зовсім не те. Згадала зараз бабуся, як усім колгоспом вони збирали врожай, а потім ще вистачало сил веселитися майже до ранку на сільських дискотеках.
Люди в ті часи були дружні, один за одного горою стояли, в образу ніколи не давали, не те що зараз. Тим часом хлопці, які доводилися Настасії Петрівні онуками, періодично весело посміхалися, переглядаючись між собою.
Настрій у обох був чудовий, адже зовсім скоро вони стануть повноправними господарями величезної квартири, яка належала бабусі.
Нарешті їм більше не доведеться влаштовувати свої щоденні нічні гулянки десь на стороні. У багажнику лежала невелика валіза з нехитрими пожитками та невеликий запас харчів на перший час, який онуки зволили купити відправленій у вигнання бабусі.
Незабаром машина в’їхала в Богом забуте село, розташоване десь у сусідній області.
Колись воно було центром великого колгоспу, а зараз прийшло в повний занепад. У ньому мешкало всього кілька сотень людей, а головною гордістю селян залишалася все ще діюча початкова школа, у якій навчалися пара десятків дітей, зібраних із усіх навколишніх сіл, де ситуація була ще гіршою, ніж тут.
Позашляховик насилу пробирався вщент розбитою дорогою, ледь не чіпляючи днищем багнюку в колії, розбитій тракторами — найкращим транспортом у цих місцях. А ось і будинок, у якому виросла літня жінка.
Це була стара перекошена хата, якій було вже майже сто років. Просто дивовижно, що споруда ще не завалилася. Навіть від паркану залишився лише острівець із дерев’яних брусів, що стирчали то тут, то там.
«Ну от, бабусю, ми приїхали», — вигукнув Віталій, старший із братів.
«Ага, з вітерцем тебе прокатали. Дивись, які хороми тебе чекали, а ти все кукувала в цих міських джунглях», — підтакнув його брат, витягаючи з машини речі старенької.
А та тремтячими руками, постійно витираючи сльози, відкрила двері й увійшла до будинку. У ньому нічого не змінилося з часів її останнього приїзду.
Старенька підійшла до фотографії в дерев’яній рамці, що висіла на стіні. На ній були зображені її батько з матір’ю.
«Ну ось, мої дорогі, я й повернулася до вас», — прошепотіла вона майже нечутно, поки Віталік з Андрієм заносили до будинку воду й дрова, щоб розтопити піч.
Стара жінка, сівши на табуретку й дивлячись у вікно, за яким ріс великий яблуневий сад, що так нагадував їй дитинство, згадувала своє минуле. Аж до того моменту, як онуки запропонували їй на деякий час відвідати свою фазенду, щоб, як вони висловилися, згадати молодість.
Думками вона перенеслася на майже шістдесят років назад. Настасія Петрівна побачила себе зовсім юною дівчиною, яка тільки-но закінчила школу й збиралася їхати вступати до столичного університету, недарма ж вона стільки років гризла граніт науки й була найкращою ученицею в класі.
Саме тому її батьки — прості сільські трудівники — благословили її на підкорення столиці, не роздумуючи відпустили туди доньку, адже вона була настільки вихованою, що мати й батько могли бути за неї абсолютно спокійні.
Зараз вона йшла вузькою лісовою стежкою, залитою яскравим місячним світлом, неймовірно щаслива, в передчутті великих справ, адже вона неодмінно хотіла стати лікарем, щоб допомагати людям перемагати хвороби.
Кілька років тому через відсутність елементарної медичної допомоги померла її бабуся. Тоді внучка й пообіцяла собі зробити все можливе, щоб такого більше ніколи не повторилося.
Про своє рішення поїхати навчатися вона повідомила своєму нареченому Єгору, який зараз крокував поруч із нею. Однак молодому хлопцю дуже не сподобалася її ідея. Обурившись, він вигукнув:
«Насте, ти ж сільська дівчина від «а» до «я», навіщо тобі ця столиця з її шаленим ритмом життя й усілякими спокусами?» Дівчина намагалася пояснити, чому це для неї так важливо, але гордий тракторист і слухати нічого не хотів.
Він бачив її життя лише серед безкрайніх пшеничних полів, густих лісів і повноводної річки, що протікала в селі. Йому хотілося мати великий дім і купу дітлахів у ньому. Єгор категорично відмовився їхати з нею, а вона, своєю чергою, не хотіла залишатися.
Не для того вона старанно навчалася, щоб потім коровам хвости крутити. Вони сильно посварилися того дня й більше не розмовляли до самого її від’їзду. А після, як і передбачав хлопець, Настю захопило міське життя.
Вона з головою поринула в навчання, а Єгор, не змігши її пробачити, завів стосунки з бухгалтеркою, яка приїхала на господарство за розподілом. Так і закінчилися їхні стосунки, а це ж була перша любов, пам’ять про яку завжди зберігається на все життя.
Як і мріяла Настя, вона закінчила університет і влаштувалася працювати лікарем-кардіологом в одній із лікарень. Незабаром вона отримала державну квартиру, а там і нове кохання не забарилося. Молоденьку лікарку запримітив завідувач відділення, почав залицятися, і незабаром йому вдалося підкорити серце юної красуні.
Невдовзі відбулося весілля, народилася чудова донька. Час невблаганно минав, роки летіли один за одним. Ось уже й Оля виросла й також вирішила піти стопами матері, а крім того, знайшла собі чоловіка теж із медичної сфери. Склалася, можна сказати, ціла династія.
Так, у щасливій сімейній ідилії минуло багато вдячних років. Не встигла Настя й озирнутися, як стала Анастасією Петрівною, самотньою вдовою, а на голові в Олі з’явилися перші сиві волосини. Виросли онуки, шкода тільки, що хлопці не пішли стопами батьків і бабусі з дідусем, вирішивши присвятити своє життя якимсь темним справам, які зараз бізнесом називають.
Ось тільки не ладилося у братів із тим бізнесом зовсім. Вони все більше любили витрачати гроші, ніж заробляти. А от Оля з чоловіком були справжніми трудівниками, лікарями від Бога. Усе життя ця пара працювала, як і Анастасія Петрівна, на благо інших.
Саме тому вони й прийняли пропозицію попрацювати в далекій африканській країні, де так бракувало лікарів. Вони поїхали туди вже понад два роки тому й відтоді жодного разу не навідувалися додому, повністю віддавши себе турботі про інших. Це обставина дуже навіть була на руку їхнім дітям — веселим розгульним братам.
Адже, попри досить непоганий достаток, вся сім’я жила в одній квартирі. Хай і великій та просторій, але це аж ніяк не радувало молодих людей, які надто прагнули самостійного життя.
Хлопцям страшенно набридло жити під одним дахом зі старенькою бабусею, тому одного прекрасного дня їй запропонували поїхати погостювати на батьківщині предків.
Минуло лише 20 хвилин, а все життя встигло промайнути перед очима Анастасії Петрівни. Від спогадів її відволік вигук Віталія.
«Ну ось, бабусю, усе організували тобі якнайкраще. Тепер і Богу душу не соромно віддати в такому будинку. Ну, ми поїхали. Не сумуй тут, ми приїжджатимемо до тебе щотижня», — пообіцяв їй Віталій. За кілька хвилин їхня машина вже від’їхала від будинку.
«Ось так треба обробляти стареньких», — сміявся Андрій. — «Нехай тепер помирає у цій глушині, а там, дивись, і маму з татом папуаси порубають на шматки. Тоді продамо квартиру, переїдемо в житло поменше, а на решту заживемо весело».
Хлопець говорив це досить просто, ніби так і треба. Але це й не дивно. Вони звикли жити на всьому готовому. Машину хлопцям купили батьки, одягали, взували, а ті у відповідь виселили рідну бабусю в глушину, при цьому бажаючи їй швидкої смерті, а заразом і батькам теж, аби можна було поділити спадщину й жити безтурботно.
Минуло кілька тижнів. Звісно, свою обіцянку навідувати стареньку онуки зовсім забули. Даремно вона чекала їх щодня, сиділа біля вікна, вдивляючись удалечінь до болю в очах. Якось, коли запаси продуктів, залишені онуками, стали закінчуватися, Анастасія Петрівна вирішила нарешті піти до магазину.
Старенька була й досі здоровою та жвавою, тому пройти кілька кілометрів їй не склало труднощів. Однак на зворотному шляху у неї закрутилася голова, і вона присіла на лавку на зупинці, щоб перевести дух.
Саме в цей час повз неї разом зі своїми дітьми проходила вчителька з тієї самої, дивом уцілілої школи. Катерина зовсім недавно приїхала в ці місця з міста, почувши від знайомої, що в місцевій школі потрібні працівники.
З рідного дому жінці довелося буквально тікати. У всьому був винен її чоловік, який збожеволів від постійного пияцтва.
Катя виходила заміж зовсім не за таку людину.
Віктор був добрим і хорошим, але дала про себе знати погана спадковість. Прокляте пияцтво зруйнувало і його батька, і діда, тепер ось дісталося й до нього.
Спочатку чоловік тримався, як міг, випивав у міру. Але потім його скоротили на роботі, і зовсім після цього він втратив контроль над собою. Коли він став забирати гроші, які Катя з труднощами заробляла на двох роботах, і навіть цього йому не вистачало на випивку, він почав виносити й продавати речі з дому. А це при тому, що дружина й двоє малих дітей голодували.
Добрі люди допомагали їм виживати, віддаючи непотрібні речі, бо їхні власні вже зовсім поношені. А сусідка — бабуся, Божий кульбабка — навіть підгодовувала нещасних і ховала за своїми дверима, коли Вітя погрожував убити їх усіх, якщо дружина не знайде грошей на його пійло.
Але так довго тривати не могло. Катя страшенно боялася за життя дітей. Ладно своє, вона ж сама обрала свою долю, але малеча ні в чому не була винна. Тому одного дня вона взяла їх під пахви та втекла в інше село.
Школа навіть змогла виділити їм житло — стару напівзруйновану халупу, у якій навіть електрики не було. Але для бідної жінки це було благом, адже за її старими стінами вони всі були в безпеці. Катя дякувала Богу за те, що дав їй можливість почати нове життя далеко від чудовиська, якому вона колись повірила.
Тому вона почала ходити в маленьку сільську церковцю, залучивши до віри і сина з дочкою. Вона вважала своїм обов’язком тепер допомагати бідним і знедоленим, адже у світі є люди, яким може бути ще гірше, ніж тобі. Лише кілька місяців прожила Катя в селі, а чутки про неї розійшлися по всій окрузі.
Ось і зараз вона зупинилася біля Анастасії Петрівни, запитавши, чи не потрібна їй якась допомога. Катя розговорилася зі старенькою й дізналася, що онуки привезли її сюди й залишили, очевидно, доживати свій вік. Жінка просто схопилася за серце. Як можна так вчинити з тим, хто дав тобі життя, виховав?
Та й дочка з зятем теж не кращі. Скільки вже часу минуло, а вони й не згадують про стару жінку. З того часу Катя вважала своїм обов’язком піклуватися про неї, особливо побачивши, що живе старенька не краще, ніж вона сама.
Часто їй говорила літня жінка, дізнавшись, як нелегко довелося в житті одинокій матері: «І за що тобі, доню, Бог дав такі випробування?» Але Катя лише усміхалася й відповідала, що вони даються саме тим, хто здатний їх витримати, не здатися й не озлобитися.
Так минав місяць за місяцем. Душею прикипіла старенька до доброї жінки та її дітей, але нічим вона не могла їм допомогти в їхньому нелегкому житті, хіба що добрим словом.
Єгор Олександрович, не поспішаючи, спираючись на палицю, йшов дорогою. Сьогодні дідусь вирішив вибратися в сусіднє село, щоб побувати на могилі батька й матері.
Останнім часом у нього боліло серце, і він відчував, що, очевидно, жити йому на білому світі залишилося недовго.
Тому й вирішив вирушити в далеку дорогу, щоб, можливо, востаннє побувати на кладовищі. Шлях був неблизький, але, на жаль, допомогти йому було нікому, адже його сімейне життя не склалося. Він розійшовся з дружиною й так і не знайшов гідної жінки. Все життя він згадував Настю й шкодував, що не поїхав із нею.
Дорога на кладовище пролягала повз будинок, у якому колись жила його наречена. Зі смутком і гіркотою завжди проходив старий повз нього. Але яке ж було його здивування, коли цього разу, порівнявшись із хатою, він побачив у її вікні світло. Не вірячи своїм очам, Єгор підійшов до вікна й заглянув усередину.
Там він побачив, як порається старенька. Вона пекла млинці, чудовий аромат яких розносився по всій окрузі. Сумнівів не було, хоч і минуло багато років, але це була Настя. Його Настя. Постукав він у вікно. Підійшовши, жінка також одразу впізнала в цьому старому того, кого любила більше за всіх на світі. Зовні Єгора було вже важко впізнати, але його очі забути було неможливо.
Про багато їм належало поговорити, але Господь не залишив на те часу старим. За кілька днів Єгора не стало. Однак дідусь пішов дуже щасливим, адже він помирився з Настею. Головне було зрозуміти, що вона більше не тримає на нього зла, а там уже й померти було не страшно.
Але перед смертю залишив він їй велику скриню, у якій, окрім прощального листа, була й шкатулка, повна коштовностей. У листі старий написав, що колись знайшов цей скарб у підпіллі будинку, у якому прожив усе своє життя. Ймовірно, скарб був захований ще за часів революції.
«Тепер ти можеш бути завидною нареченою, посаг хороший», — це був останній жарт старого тракториста. Не потрібні були, звісно, Насті ці багатства, адже своє життя вона прожила гідно.
Недовго думаючи, вона віднесла шкатулку Каті, бо жінці, яка стала їй як онука, ці кошти були значно потрібніші. А тим часом несподівано вирішили повернутися з Африки її діти, але вдома мами вони не застали. Вони притиснули до стінки своїх нащадків, які до того часу перетворили квартиру на справжній притон.
Не стали ті відмовлятися й розповіли, що відправили бабусю доживати свої дні в селі, де вона виросла. У люті була їхня мати. Того ж дня вона виставила нерозумних синів, і їм довелося піти працювати на будівництво, щоб якось прогодувати себе, адже легкі гроші закінчилися. Ольга з чоловіком одразу поїхали за матір’ю, але будинок виявився зачиненим.
Розпитали вони сусідів, і ті вказали на величезний цегляний особняк, який збудували Катя з бабусею Настею за гроші, виручені з продажу коштовностей. Коли Ольга зайшла на подвір’я, то побачила, як у затишній альтанці, що потопала в зелені яблунь, як у далекій юності, сиділа Анастасія Петрівна.
Вона пила чай зі свіжоспеченим печивом. Поруч із нею сиділа Катя, а навколо бігали діти. Старенька вважала жінку своєю онукою, а її дітей правнуками. На прохання дочки повернутися додому вона лише усміхнулася й сказала:
«Ольго, мій дім тут. Людина щаслива там, де народилася, а головне — знайшла своє місце». Звісно, вона не тримала зла на дочку, але до міста більше не повернулася. Досить їй було столичного життя, вона ним переситилася.
«Її зaлякaлu yкpaїнці»: Бa6кінa видала нісенітницю стосовно спілкування з Poтapy після лютневих подій