— Коль, у мене знову затримка! Може, підемо купимо тест? — Ксенія з надією подивилась на чоловіка, який лежав на дивані, уткнувшись у телефон.
Микола підняв погляд і насупився.
— Ксю, ну скільки можна? Я ж казав, зараз не найкращий час для дітей!
— Але ж до весілля ти мріяв про велику сім’ю! — Ксенія сіла на край дивана. — Казав, що хочеш щонайменше двох! А тепер, щойно натяк на вагітність — одразу тисяча причин, чому «не час»!
Микола відклав телефон і сів, потираючи перенісся.
— У мене зараз відповідальний період на роботі! Я просуваюся, ти ж сама знаєш! Кар’єра вимагає уваги! Отримаю остаточно посаду, налагодимо фінанси — тоді й поговоримо!
Ксенія гірко посміхнулась. Ця розмова повторювалась між ними із завидною регулярністю вже два роки. Спершу треба було дочекатися, поки він стане керівником філії, потім — поки вони куплять машину, тепер — поки «закріпиться». Завжди знаходилась причина відкласти тему дітей.
— Тобі ж відомо, що мені вже тридцять! — тихо сказала вона. — Лікарі кажуть, що чим далі — тим важче буде завагітніти й виносити!
Коля дратівливо махнув рукою.
— Господи, Ксю, ти ж не в п’ятдесят збираєшся народжувати! Багато жінок і в сорок народжують здорових дітей!
— Але я хочу зараз!
— А я — ні! — відрубав він і знову взяв телефон. — У мене на носі важлива презентація, я готую річний звіт, зараз не час відволікатися на пелюшки й безсонні ночі!
Ксенія нічого не відповіла. Встала й мовчки пішла на кухню. Уже три роки заміжня, а дітей досі нема, хоча до весілля Коля клявся, що мріє про велику сім’ю. Вона любила його, вірила йому, і три роки тому, коли він запропонував одружитися, навіть не вагалася. Переписала на нього половину квартири, яку отримала у спадок від бабусі, підтримувала його в кар’єрі, терпіла затримки на роботі, відрядження, стрес.
А зараз, сидячи на кухні з чашкою остиглого чаю, вона раптом з гострою ясністю усвідомила, що, можливо, весь цей час помилялася щодо нього.
Через два дні, повертаючись із роботи раніше, Ксенія вирішила заїхати до чоловіка в офіс — запросити його на вечерю в кафе, спробувати ще раз поговорити про майбутнє. Але, під’їжджаючи до будівлі, вона побачила Колю, що виходив з офісу. Поруч із ним була молода дівчина — його секретарка Ліза, яку Ксенія бачила кілька разів на корпоративах.
Ксенія вже хотіла посигналити, але рука застигла на півдорозі. Коля нахилився до Лізи й поцілував її — не мимохідь у щоку, а довго, пристрасно, в губи. Його рука ковзнула по її талії й нижче, притягуючи ближче.
Серце Ксенії стиснулося, до горла підкотився клубок. Вона не сигналила, не кричала, не вибігала з машини. Просто дивилася, як її чоловік цілує іншу жінку просто на вулиці, не криючись, ніби це — найприродніше у світі.
Коли Коля відірвався від Лізи, він випадково кинув погляд у бік дороги й побачив знайому сріблясту «Honda». На мить їхні очі зустрілись крізь лобове скло, і Ксенія побачила на його обличчі переляк.
Вона натиснула на газ і поїхала додому, не озираючись. Тепер усе стало на свої місця. Він не хотів дітей не через кар’єру чи фінанси. Просто в нього була інша. Можливо, й не одна.
Вдома Ксенія дістала велику сумку з комори й почала збирати речі чоловіка. Не поспішаючи. Складала його сорочки, штани, шкарпетки, труси. Зняла з полиці його улюблену чашку, прибрала приладдя для гоління з ванної. Кожен рух був чітким, ніби вона виконувала давно сплановану операцію.
Коли сумка була майже повна, вхідні двері розчинились. На порозі стояв задиханий Коля.
Коля влетів у квартиру як ураган, його обличчя було блідим, очі бігали.
— Ксю, це не те, що ти подумала! — випалив він, побачивши дружину з його речами в руках.
Ксенія мовчки продовжила складати його одяг у сумку. Светр, ще один светр, толстовка…
— Що ти робиш? — Коля підійшов ближче, заглядаючи в сумку. — Навіщо ти збираєш мої речі?
— А як ти думаєш? — голос Ксенії був дивовижно спокійним. — Я збираю твої речі, щоб ти міг їх забрати й піти! Назавжди!
— Послухай, те, що ти побачила… Це просто непорозуміння!
Ксенія перестала складати речі й подивилася на чоловіка.
— Непорозуміння? Ти цілував свою секретарку просто на вулиці — і це непорозуміння? — вона похитала головою. — Перестань брехати хоча б зараз!
— Але я справді можу все пояснити! — Коля схопив її за руку. — Вона сама до мене чіплялася! Я її відштовхував, але ти, мабуть, побачила той момент, коли…
— Досить! — Ксенія різко вирвала руку. — Я бачила достатньо! Ти її не відштовхував — ти її притягував! Ви цілувалися, як підлітки, просто біля твого офісу, де вас могли побачити не лише я, а й твої колеги!
Обличчя Миколи змінилося. Маска занепокоєння сповзла, поступившись місцем роздратуванню.
— І що тепер? Через один поцілунок ти вирішила вигнати мене з дому?
— Через один поцілунок? — Ксенія гірко посміхнулась. — Ти справді думаєш, що справа лише в поцілунку? Ти думаєш, що я повірю, ніби між вами більше нічого не було? Що ви не спите разом? А як щодо твого постійного небажання мати дітей? Твоїх «затримок на роботі»? Відряджень? Скільки разів ти брехав мені за ці три роки?
Микола відступив, наче її слова штовхнули його фізично. Потім його погляд став жорсткішим.
— А ти подумала, як мені з тобою? — його голос підвищився. — Ти тільки й говориш про дітей! Діти, діти, діти! Наче в житті більше нічого нема! Щомісяця одне й те саме — «в мене затримка, давай зробимо тест»! А ти подумала, що, можливо, я не хочу дітей з ТОБОЮ?
Ксенія застигла, дивлячись на чоловіка. Його слова вдарили сильніше, ніж ляпас.
— Тоді навіщо ти одружився зі мною? — тихо запитала вона. — Ти ж знав, що я хочу сім’ю!
— Бо ти була зручною! — випалив Коля. — У тебе квартира, хороша робота! Ти про мене дбала, підтримувала! Але як жінка… — він замовк, але вже було пізно.
— Договорюй! — холодно сказала Ксенія. — Як жінка я тебе не влаштовую, так?
Коля помовчав, явно зважуючи, що сказати далі.
— Знаєш, Ксю, я завжди тебе жалів! Хоч ти й красива, шикарна навіть! Але… — сказав він нарешті. — Ти не уявляєш, як виглядаєш збоку з цим відчаєм завести дитину! Наче квочка, яка тільки й думає, як би висидіти яйце! А де пристрасть? Де вогонь? Де бажання? Ти не бачиш у мені чоловіка — тільки потенційного батька своїх дітей!
— Це неправда! — Ксенія похитала головою. — Я завжди кохала тебе як чоловіка! Дбала про тебе, підтримувала в усіх твоїх починаннях…
— Так, і це було зручно, — перебив її Коля. — Але це не любов — це турбота. Як про дитину. А я чоловік, мені потрібна пристрасть, захоплення!
— І цю пристрасть ти знайшов в обіймах своєї секретарки?
— Ліза змушує мене відчувати себе чоловіком! Вона захоплюється мною, дивиться з обожнюванням, а не оцінює мене, як племінного бика для розведення!
Ксенія не витримала й розсміялася — гірко, крізь біль.
— Знаєш, Коля, я весь цей час думала, що ти не хочеш дітей через роботу, кар’єру… А виявляється, ти просто не хочеш їх зі МНОЮ! Це багато що пояснює!
Вона застебнула сумку й поставила її біля дверей.
— Тож забирай свої речі й іди до тієї, яка змушує тебе відчувати себе чоловіком!
Обличчя Миколи змінилось. Він явно не очікував такої реакції. Підійшов ближче, намагаючись узяти Ксенію за руки.
— Ксю, я погарячкував! Давай забудемо те, що я сказав! Ми ж дорослі люди, можемо все обговорити!
— Обговорювати більше нічого! — Ксенія відсторонилася. — Ти все сказав! Я для тебе — зручна хатня робітниця, яку ти терпів із жалю! Що ж, можеш більше не терпіти!
Микола почав панікувати. Він добре розумів, що втрачає не лише дружину, а й дах над головою, адже власницею квартири залишалась Ксенія.
— Ти зараз на емоціях! Давай не будемо приймати поспішних рішень! — його голос став м’якшим. — Завтра все обдумаємо на свіжу голову!
— Ні, Колю! Рішення вже прийняте! Йди!
Микола стояв нерухомо кілька секунд, явно прораховуючи варіанти. Потім змінив тактику.
— Ксю, ти ж розумієш, що я нікуди не піду! — сказав він тихо, але твердо. — Ця квартира — мій дім! Я тут зареєстрований, у мене є права на неї!
— Частка! У тебе є частка! — уточнила Ксенія. — І я готова виплатити тобі її вартість! Але жити тут ти більше не будеш!
— Ти серйозно думаєш, що зможеш мене отак вигнати? — усміхнувся Коля. — І куди я піду? В мене немає іншого житла!
— Це не моя проблема! Іди до своєї Лізи! — Ксенія знизала плечима. — Або до батьків! Або зніми квартиру — з твоєю зарплатою ти можеш собі це дозволити!
Коля нервово провів рукою по волоссю.
— Послухай, я зірвався! Наговорив зайвого! Але ж ти не виженеш мене на вулицю? Давай заспокоїмось, поговоримо завтра!
— Ні! Ніяких «завтра»! Ти йдеш сьогодні!
Микола підійшов до вікна, відвернувшись від дружини. Його плечі опустилися.
— Ти справді цього хочеш? — спитав він тихо. — Розвалити все, що у нас було?
— Це ти все зруйнував! — відповіла Ксенія. — У той момент, коли вирішив, що тобі потрібна інша жінка!
— Я ж люблю тебе! — раптом сказав Коля, різко обернувшись. — Завжди любив! Так, я заплутався, зробив дурницю! Але хіба ти не можеш дати мені шанс?
Ксенія дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Куди зникла його самовпевненість? Його зверхність? Тепер перед нею стояв розгублений чоловік із благанням в очах.
— Я ж досі твій чоловік! — продовжував Коля. — Ми ж присягали одне одному у вірності! Так, я оступився, але я готовий усе виправити! Дай мені шанс!
— Шанс на що? — запитала Ксенія. — На те, щоб ти й далі мені зраджував і брехав про своє небажання мати дітей?
— Я змінюсь! Обіцяю! — він наблизився, намагаючись узяти її за руку. — Якщо хочеш, ми прямо зараз почнемо працювати над дитиною! Я готовий!
— Зараз готовий? — Ксенія відсмикнула руку. — Після того, як я застала тебе з коханкою? І ти думаєш, я в це повірю?
— Клянуся тобі, я обірву всі стосунки з Лізою! — Коля майже благав. — Вона нічого для мене не означає! Це була хвилинна слабкість!
— Яка тривала невідомо скільки часу! — холодно зауважила Ксенія. — І яка чудово пояснює твоє небажання мати зі мною дітей!
Микола опустився на диван, обхопивши голову руками.
— Що мені зробити, щоб ти повірила? Я зараз при тобі подзвоню їй і скажу, що все скінчено!
— Не треба! — похитала головою Ксенія. — Мені це не цікаво! Наш шлюб завершено, Коля! Я подаю на розлучення!
При слові «розлучення» Микола здригнувся. Він підняв голову, і Ксенія побачила в його очах справжній, непідробний страх.
— Ксю, не роби цього! — прошепотів він. — Ми ж купили машину у шлюбі! При розлученні ти матимеш право на половину…
Ось воно що. Не любов, не родина, не стосунки його хвилювали — а майно. Машина, якою він так пишався. Ксенія відчула, як останні крихти почуттів до цієї людини згасають у її серці.
— Так, Коля! — спокійно сказала вона. — При розлученні я претендуватиму на половину машини! Це моє законне право! Як і право вигнати тебе з моєї квартири!
— Ти не можеш так зі мною! — він підскочив із дивана. — Я ж стільки вклав у цю машину! Я ж платив кредит!
— Ми платили обидва! — нагадала Ксенія. — І я продовжу це робити після розлучення! А потім, коли кредит буде погашено, продам свою частку!
Микола схопився за голову.
— Благаю тебе, Ксю! Не роби цього! Я на колінах проситиму! — його голос зірвався, і Ксенія з подивом побачила, що в його очах дійсно стоять сльози. — Я так тебе кохаю, не можу без тебе жити! Дай мені ще один шанс, клянуся, я буду ідеальним чоловіком!
Він справді опустився на коліна перед нею, намагаючись обійняти її за ноги. Ксенія відступила, відчуваючи огиду.
— Ні! Не треба тиснути на жалість, Колю! Ти більше не житимеш у моїй квартирі! Йди до своєї підстилки!
Коля підвівся з колін, і його обличчя миттєво змінилося. Зникли сльози, зник вираз благання — тепер перед Ксенією стояв злий, розлючений чоловік.
— Яка ж ти гидка! — прошипів він крізь зуби. — Думаєш, без мене тобі буде краще? Кому ти потрібна з цією своєю одержимістю дітьми?
— От і добре! — спокійно відповіла Ксенія. — Зараз я бачу справжнього тебе, а не ту жалюгідну маску, яку ти щойно намагався вдягти!
— Не будь такою впевненою! — Коля схопив сумку з речами. — Коли схаменешся, буде пізно! Я не повернусь, навіть якщо благатимеш!
— Не переймайся, не буду! — Ксенія підійшла до дверей і відчинила їх.
Микола окинув квартиру поглядом, ніби намагався щось запам’ятати чи прихопити з собою. Потім, не сказавши більше ані слова, вискочив за двері.
Ксенія зачинила за ним, повернула ключ у замку й притулилась спиною до дверей. Лише тепер, коли він пішов, вона відчула, як тремтять руки. Але то було не тремтіння відчаю — це було звільнення. Наче важкий тягар, який вона носила роками, нарешті впав із плечей.
Минуло три місяці. За цей час у житті Ксенії багато чого змінилося. Вона подала на розлучення, і процес ішов своєю чергою. Коля намагався затягнути справу, кликав її на «мирні переговори», навіть намагався знову говорити про примирення, але Ксенія була непохитною.
Одного весняного дня, сидячи в кафе з подругою Алею, Ксенія розповідала про останню зустріч із майже вже колишнім чоловіком.
— Уявляєш, вчора він дзвонить і просить про зустріч! — Ксенія помішувала капучино. — Каже, що має серйозну розмову! Я погодилась — подумала, може справді щось важливе.
— І що ж він хотів? — зацікавлено спитала Аля.
— Та виявляється, його вигнала Ліза! — Ксенія не стримала усмішку. — Після нашого розриву він переїхав до неї, а вчора вона його виставила, бо знайшла собі, як він висловився, «перспективнішого чоловіка» — якогось директора з іншого відділу. Тепер Коля ночує по друзях і намагається знову до мене підлізти!
— Справді? І що ти йому відповіла?
— Сказала, що його проблеми з житлом — не моя справа! — знизала плечима Ксенія. — Він намагався тиснути на жалість, звинувачував мене у жорстокості, але, знаєш, мені дійсно байдуже. Я до нього нічого більше не відчуваю — ні любові, ні злості. Просто — порожнеча!
Аля схвально кивнула.
— Це хороший знак. Значить, ти справді його відпустила.
— Так! — Ксенія усміхнулась. — І знаєш що? Я записалась на консультацію в клініку репродукції. Вирішила більше не чекати «ідеального моменту» чи «відповідного чоловіка». Якщо я хочу дитину — я можу зробити це сама!
— Сміливе рішення! — Аля стиснула руку подруги. — Я пишаюсь тобою!
За тиждень Ксенія зустріла Миколу біля будівлі суду. Сьогодні мало відбутися засідання щодо їхнього розлучення. Коля виглядав змарнілим, неохайним — м’ятий сірий костюм, небрите обличчя, темні кола під очима.
— Ксю, можемо ще раз поговорити? — почав він, щойно вона підійшла. — Я багато переосмислив…
— Ні, Колю! — твердо відповіла Ксенія. — Ми все обговорили. Сьогодні суд поставить крапку в наших стосунках!
— Але ж машина… — його голос затремтів. — Не забирай у мене хоч машину! Це все, що в мене залишилось!
— Я не забираю, — спокійно заперечила Ксенія. — Я прошу свою законну частку. Можеш її викупити, якщо хочеш зберегти машину повністю.
— Ти ж знаєш, у мене немає таких грошей! — вигукнув він. — Мене понизили після тієї історії з Лізою! Я ледве зводжу кінці з кінцями!
— Отже, доведеться продати авто й поділити гроші. Або віддавай мені частку у квартирі, — знизала плечима Ксенія.
В очах Миколи майнула злість, але він стримався.
— Ти змінилась, — тихо сказав він. — Раніше ти була м’якшою, добрішою…
— Я не змінилась, — усміхнулась Ксенія. — Я просто перестала дозволяти тобі маніпулювати собою.
За годину, вийшовши з зали суду вже розлученою жінкою, Ксенія глибоко вдихнула весняне повітря. Попереду — нове життя. Без брехні, без маніпуляцій, без постійних виправдань. Життя, в якому вона сама ухвалює рішення й відповідає за них.
Її телефон задзвонив. На екрані висвітилось повідомлення з клініки репродукції:
«Шановна Ксеніє, нагадуємо, що завтра о 10:00 вас очікує лікар Смирнова на первинну консультацію».
Ксенія усміхнулась. Завтра розпочнеться її шлях до материнства. Шлях, який вона пройде на власних умовах і у свій час…
Чому сон на лівому боці може позитивно впливати на ваше здоров’я