— Дім, а що це за така велика коробка? — Анна з цікавістю розглядала об’ємний пакунок, загорнутий у золотистий папір зі срібними сніжинками.
Чоловік подарував на Новий рік колишній дружині путівку, а мені — стародавню м’ясорубку.
— Відкривай скоріше, — Дмитро помітно нервував, його пальці теребили край скатертини. — Сподіваюся, тобі сподобається.
Анна повільно розгорнула пакування. Її усмішка поступово згасла, поки вона розглядала стару м’ясорубку, вкрите патиною часу.
— Це такий жарт? — вона підвела очі на чоловіка, намагаючись зрозуміти, чи він її не розігрує.
— Ні-ні, — Дмитро нахилився вперед. — Це особлива річ, справді. Знаєш, моя бабуся…
— Зачекай, — перебила його Анна, і її голос здригнувся. — Давай спочатку поговоримо про інший подарунок. Про путівку в «Лісову казку».
Дмитро зблід:
— Звідки ти…?
— Від Свєти. Вона в бухгалтерії побачила платіжку, — Анна намагалася говорити спокійно, але пальці, що стискали серветку, побіліли від напруження. — Три тижні в люксі для Ольги. Гарно. А мені, значить… це?
— Анюто, послухай…
— Ні, це ти послухай! — вона різко встала, перекинувши келих із шампанським. Золотисті краплі розтеклися по білосніжній скатертині. — Я зараз не про гроші. Я про довіру. Чому ти мені не сказав? Чому я повинна дізнаватись про таке від інших?
— Я збирався…
— Коли? Після її повернення? — Анна нервово засміялась. — Знаєш, що найсмішніше? Я б зрозуміла. Справді зрозуміла. Але ти вирішив приховати.
За вікном гримів салют, розсипаючись різнобарвними іскрами. У його відблисках Анна помітила, як здригнулося обличчя Дмитра.
— А ця м’ясорубка… — вона взяла її до рук. — Що це? Втішний приз? Чи спосіб заглушити совість?
— Аню, припини, — у голосі Дмитра з’явилися благальні нотки. — Все не так…
— А як? — вона розвернулась у дверях. — Знаєш, залиш свої пояснення. Мені потрібен час.
У спальні Анна без сил опустилася на ліжко. В голові крутилися уривки розмов, випадково помічені погляди, дрібні деталі. Як Дмитро часто говорив пошепки телефоном. Як кілька разів скасовував їхні спільні плани. Як дивно поводився останній місяць.
«А все ж я сама винна», — думала вона, розглядаючи своє відображення у дзеркалі. — «Повірила, що можна збудувати щастя на чужому нещасті. Ольга ж теж колись була коханою дружиною…»
У двері тихо постукали:
— Анюто, можна?
— Ні, Дімо.
— Добре, — його голос лунав глухо крізь двері. — Просто… не прибирай м’ясорубку. Гаразд? Вона справді особлива.
Анна тільки гірко всміхнулась.
Три дні вона не торкалася злощасного подарунка. Три дні вони з Дмитром жили як чужі, обмінюючись лише черговими фразами.
На четвертий день вона не витримала:
— Свєта, привіт. Слухай, а що там ще було в тій платіжці?
— У якій? — голос подруги в трубці звучав здивовано.
— За путівку для Ольги.
— А, ти про ту квитанцію… Слухай, там ще щось про лікувальні процедури було. Знаєш, вона ж справді нездужає останнім часом. Після всього, що сталося з мамою Діми…
— Що значить «після всього, що сталося з його мамою»? — Анна міцніше стиснула телефон. — Свєта, поясни нормально.
— Ой, — у трубці зависла пауза. — Я думала, ти знаєш… Слухай, може, тобі краще з Дімою поговорити?
— Свєта! — у голосі Анни зазвучала сталь. — Я зараз говорю не з Дімою, а з тобою. Що сталося?
— Гаразд, — Світлана зітхнула. — Тільки не кажи, що від мене дізналась. Його мама… Вона ж після інсульту залишилася зовсім безпомічною. Майже рік пролежала. І знаєш, хто доглядав за нею весь цей час? Ольга. Щодня приходила, готувала, мила, підгузки міняла… Навіть коли її власну маму поклали в лікарню, вона все одно не залишила свекруху. Ну, в сенсі — колишню свекруху.
Анна повільно опустилася на стілець. У голові не вкладалося.
— Але чому… чому Діма мені не розповів?
— А ти б на його місці розповіла? — у голосі Свєти з’явилися нотки співчуття. — «Кохана, а знаєш, моя колишня дружина, від якої я пішов до тебе, вона — свята людина, доглядає за моєю паралізованою мамою». Гарно звучить, еге ж?
Анна мовчала. Перед очима сплив образ: Ольга, яку вона бачила всього кілька разів — висока, статна жінка з сумними очима — змінює постіль лежачій хворій, годує з ложечки, читає книжки.
— То мама ж… вона…?
— Так, місяць тому, — тихо відповіла Свєта. — Знаєш, Ольга до останнього була поруч. А потім сама злягла. Нервове виснаження, кажуть лікарі. От Дімка й вирішив відправити її в санаторій. Там гарна реабілітація.
Анна поклала слухавку й обхопила голову руками. Всі ці місяці вона жила у своєму затишному світі, ревнувала, ображалася на чоловіка за пізні повернення, за скасовані вихідні. А він… Що відчував він? Як розривався між двома жінками — тією, яку кохає зараз, і тією, що, попри розлучення, не залишила його маму, в рідному місті?
Погляд впав на м’ясорубку. «Вона особлива», — сказав Діма. Анна взяла її в руки, покрутила. На дні щось дзенькнуло. Придивившись, вона помітила невеликий гвинтик, що трохи відрізнявся від інших. Повернула його, і нижня частина м’ясорубки раптом відділилася, відкривши потайне відділення.
Всередині лежала стара оксамитова коробочка і складений вчетверо листочок паперу. Тремтячими руками Анна розгорнула записку…
«Кохана моя Анничко!
Я знаю, ти зараз ображена й розгублена. І маєш повне право сердитися. Але є історія, яку я маю тобі розповісти. Історія про любов, вірність і про те, що іноді життя набагато складніше, ніж здається на перший погляд.
Ця м’ясорубка належала моїй бабусі Вірі. Вона отримала її в подарунок від своєї свекрухи в 1945 році, коли дідусь повернувся з фронту. Тоді це був дуже цінний подарунок. Але справа не в цьому.
Бабуся казала, що ця м’ясорубка — особливий талісман. Вона зберігає в собі пам’ять про те, що справжнє кохання — це не тільки радість перших зустрічей, але й готовність бути поруч у найтяжчі моменти.
Знаєш, коли мама захворіла, я був розгублений. Лікарі казали, що їй потрібен постійний догляд. Я метався між роботою, лікарнею і домом. А потім… потім прийшла Ольга. Просто прийшла й сказала: «Діма, я допоможу. Ми ж сім’я. Хай і в минулому. А мама не винна».
Я знаю, як це звучить. Колишня дружина, яка доглядає за колишньою свекрухою — це дивно. Але вона справді допомогла. Щодня, майже рік вона приходила до мами. Годувала, мила, розмовляла, читала книжки. Навіть коли її власну маму поклали в лікарню, Ольга не залишила мою маму.
Я не розповідав тобі про це, бо боявся. Боявся, що ти неправильно зрозумієш. Що подумаєш, ніби між мною й Ольгою щось є. Але ні. Є тільки вдячність. Велика вдячність за те, що вона зробила для моєї мами. Як колись я допоміг її батькові.
Путівка в санаторій — це мала частина того, що я можу зробити для неї у відповідь. Ольга й сама зараз потребує допомоги й підтримки. Це нервове виснаження, кажуть лікарі…»
Анна відірвалася від листа. По щоках текли сльози. Вона згадала їхню першу зустріч із Дмитром. Той благодійний вечір, коли вона збирала гроші для дитячого будинку.
Він тоді розповідав про свою бабусю, яка вірила в родинні цінності. Про маму, яка навчила його головному — бути вдячним. Про те, як важливо не просто любити, а вміти цю любов проявляти…
Анна перевела погляд на коробочку. Всередині було кільце з невеликим сапфіром.
«P.S. Це кільце теж має свою історію. Бабуся заповіла його тій жінці, з якою я захочу розділити не просто штамп у паспорті, а все життя. Тій, яка зрозуміє, що любов — це не лише романтика й пристрасть, а й уміння прийняти складне минуле близької людини.
Ти вийдеш за мене? Точніше… ти повінчаєшся зі мною?
P.P.S. І так, у м’ясорубці справді є друге дно. На звороті — бабусин рецепт найсмачніших у світі вареників. Вона казала, що готувати їх треба тільки з любов’ю і лише для найрідніших людей».
У двері тихенько постукали:
— Аню? Можна зайти?
Вона витерла сльози:
— Зачекай хвилинку.
Дістала телефон, знайшла номер:
— Алло, Ольго? Це Анна. Пробачте, що дзвоню так пізно… Я знаю, ви в неділю їдете в санаторій. Може, зустрінемося завтра? Я хочу навчитися робити вареники за рецептом вашої колишньої свекрухи. Кажуть, вони найсмачніші у світі…
За рік, напередодні Нового року…
— Анничко, тісто вже підійшло! — долинув голос Ольги з кухні. Аромат свіжих трав розносився по всій квартирі.
— Йду-йду! — Анна поспішила на кухню, де панувала святкова метушня. — Дімо, дістань фарш із холодильника.
Стара м’ясорубка поблискувала у світлі нової люстри, яку повісили спеціально для родинних вечерь. На столі вже була розсипана мука, зеленіли горбики кропу й петрушки, стояли глибокі миски для фаршу.
— Пам’ятаєте наш перший спільний вареничний вечір? — Ольга розкочувала тісто тонким шаром. — Я так хвилювалася, руки тремтіли.
— Та ми всі були, як на голках, — усміхнувся Дмитро, вправно нарізаючи цибулю. — Я взагалі думав, що вигадка провальна.
На стіні висіли їхні спільні фотографії — ось вони всі разом на вінчанні: Анна в елегантній білій сукні з гілочкою кропу в букеті (маленький родинний жарт), Дмитро в класичному костюмі, і Ольга, що світиться якоюсь особливою теплотою.
У двері подзвонили.
— О, а ось і Сергійко! — Ольга зашарілася, крадькома глянувши у дзеркало. — Сподіваюся, ви не проти? Він обіцяв принести якийсь неперевершений соус до вареників. Рецепт від бабусі, між іншим.
— Той самий лікар із санаторію? — підморгнула Анна, погладжуючи вже помітно округлий живіт. — Звісно, клич. Нам тут якраз бракує чоловічих рук для розкочування тіста.
Дмитро обійняв дружину за плечі:
— Що скажеш, господине? Приймемо новачка до нашої вареничної династії?
— Із випробувальним терміном, — засміялася Анна. — Хай спочатку доведе, що гідний нашої чарівної м’ясорубки. Кажуть, вона вміє визначати, хто свій, а хто — ні…
— Ну, мене ж вона прийняла, — лукаво мовила Ольга, прямуючи до дверей.
— Тебе не можна було не прийняти, — тихо сказала Анна. — Ти навчила нас головному — любов не вимірюється штампами в паспорті. Вона вимірюється тим, наскільки ти готовий бути поруч, коли справді важко.
На кухні закипав бульйон, дзеленчали тарілки. Новий рік вступав у свої права, приносячи з собою запах хвої, мандаринів і домашніх вареників. А стара м’ясорубка поблискувала боками, зберігаючи свої таємниці для нових історій і нових починань.
