Костянтин сидів ошелешений і не міг збагнути, як так влип, що вже не розрізниш, де голова, а де хвіст. Хоча, якщо чесно, сам напросився. Адже знав, що Римма заміжня, але особливо не заморочувався — йому було байдуже. Ба більше, навіть зручно: менше претензій, менше зобов’язань. Але тепер усе обернулося кошмаром.
Він ніколи не вирізнявся надмірною вірністю чи глибокими почуттями до своєї дружини Світлани. Не те щоб вона його дратувала — навпаки, вона його цілком влаштовувала. Проста, довірлива, покладлива. Саме таку він її й обрав. Зручну.
Помітив її ще в університеті. Тиха дівчина, скромна, відмінниця. Він був старший на пару років. Дивлячись на неї тоді, Костя подумав: ось вона — ідеальна дружина для чоловіка, який будує кар’єру. Йому подобалося, що вона без зайвих запитань приймає будь-яке його рішення.
До нього у неї нікого не було. Закохати в себе провінційну, недосвідчену дівчину виявилося справою кількох днів. А коли він побачив, як вона розквітла поруч із ним, покращала, повірила в себе — вирішив: початок правильний.
Світлана виявилася не просто тилом, а справжнім порятунком. Коли справи йшли погано (а це траплялося досить часто — Костянтин більше вчився формально), він приходив додому й скаржився. Мовляв, втомився, все пливе перед очима, занадто багато тиску.
А Світлана одразу ж відправляла його відпочити. Лягай, поспиш — я все вирішу. І вона справді знаходила вихід. Перевіряла документи, шукала помилки, вислуховувала партнерів. Робила все за нього. І ніколи не скаржилася.
Костя не скупився. У грошах її не обмежував — їй і не треба було багато. Аби була поруч, мала гарний вигляд, підтримувала імідж. Іноді сам наполягав:
— Світ, ми на важливих зустрічах. Треба слідкувати за собою. Модно вдягатися, зачіска має бути в порядку. Я ж бізнесмен, у мене репутація!
І вона слухалась. Підлаштовувалась. Йому це подобалося. Особливо приємно було, що всі погляди спрямовані на неї, а належить вона тільки йому. Лише йому одному.
Та й у їхньому особистому житті проблем не виникало. Світлана йому не заважала. Крутилась біля своїх обов’язків, довіряла беззастережно. Відрядження? Звісно! Працювати допізна? Без питань! Вона жодного разу не запідозрила нічого поганого.
А з Риммою все було інакше. Познайомилися на вечірці, де кожен був сам. Ні чоловіка, ні дружини поруч. Вони помітили одне одного одразу. Обмінялись кількома поглядами — і пішли разом.
Римма виявилась вогнем. Справжньою левицею. Після тихої та передбачуваної Світлани — це стало для Костянтина справжнім вибухом. Потім дізнався, що вона заміжня. Вона, своєю чергою, також знала, що він одружений. Але це їх не зупиняло.
А зовсім нещодавно він дізнався, за ким вона заміжня.
І от тут його накрило. Справжній удар по свідомості. Чоловік Римми — Тимур Галімов. Відомий підприємець. Але ще більш відомий у минулому кримінальний авторитет. Така людина, яка без вагань може «влаштувати» тобі долю просто в бетонних плитах.
Костянтин не розумів, чому Тимур досі не зреагував. Адже той точно мав знати про їхній зв’язок. На зустріч з Риммою Костя приїхав у пригніченому стані, як побитий пес.
— Нам треба закінчити, — сказав він, дивлячись у підлогу.
— Чому? — запитала Римма, трохи насмішкувато. — Більше не хочеш?
— Та не в цьому справа! — замотав головою він. — Я не хочу, щоб мене знайшли в лісі, закопаного в землю!
Римма усміхнулась. Налила собі вина, ніби їй було весело.
— Значить, дізнався, хто мій чоловік? — протягнула вона.
Костя мовчав. Всередині все тремтіло.
— Ти мені раніше не сказала! Це нечесно!
Вона сіла на диван, як королева на трон.
— А ти, виявляється, боягуз, — вимовила вона з холодною усмішкою.
Пауза. Ще одна порція отрути:
— Якби ти мені не підходив… я б уже давно подзвонила чоловікові й сказала, що ти до мене чіпляєшся. Розумієш?
Костянтин тремтів, як листок на вітрі.
— Не бійся. Він давно забув про мене. Як і я про нього. Ми одружились за домовленістю, по сімейних справах. Дурість, звісно. Іди до мене.
Що він міг сказати? Що зробити? Нічого. Тільки підкоритися.
З часом страх почав згасати. Звик, мабуть.
А зараз вони готувалися до важливої угоди. Вигідної. Прибуткової. Такої, що відкриває нові горизонти. Але пів години тому йому зателефонував представник другої сторони — власник фірми, з якою вони мали зустрітися завтра.
Це був Тимур Галімов. Чоловік Римми.
І от тоді Костянтин зрозумів: він не просто вляпався. Він загнав себе в пастку. По саму шию. Відмовитися від переговорів? Неможливо. Його компанія була ініціатором. Запропонувати свідомо невигідні умови? Дурість. Це буде виглядати як самогубство.
Він не знав, що робити. Один крок — і він уже кролик, а Тимур — удав, який повільно стискає кільце.
Увечері пролунав дзвінок від Римми. Костя зачинився у ванній, вмив воду, щоб ніхто вдома не почув.
— Костику… — пролунав голос у слухавці. — Як же ти вляпався.
— Ти вже знаєш? — здивувався він.
— Так. Чоловік розповів за вечерею. Що будеш робити? Працювати з ним?
— Риммо! — він ледь стримував емоції. — Це не смішно. Взагалі.
— Не злись, котику, — розсміялася вона. — Скасувати переговори? Та ні. Поганий варіант.
— Треба все зірвати! — вирвалось у нього.
— Думаєш? — Римма замовкла. На мить здалося, що вона замислилась. — А як ти це собі уявляєш — провалити угоду?
Мить затягнулась у вічність. Потім її голос став серйозним. Діловим.
— Слухай, Костю, а у вас же фірма з дружиною навпіл? За документами?
— Ну так.
— Ось! — Римма майже зраділа. — Відправ її на переговори! Нехай Світлана все провалить! Упевнена — гарантовано зірве! А Тимур більше ніколи не захоче мати справу з твоєю компанією!
Костянтин хотів було сказати, що вона збожеволіла, але раптом замислився. У цьому щось справді було.
— Рим… — почав він невпевнено, — не знаю, маячня це чи ні… але я подумаю.
Він вийшов із ванної, сів на диван, розклав перед собою документи. Світлана принесла каву, як завжди — без зайвих слів, із турботою в очах.
— Костю, — м’яко запитала вона, — ти в порядку? Ти сьогодні якийсь дивний.
Костя подивився на дружину, ніби побачив її вперше. Погляд став уважним, майже оцінювальним.
— Світлана, мені справді потрібна допомога. Тільки я не впевнений, що вийде…
— Кажи, будь ласка! — вона одразу напружилася. — Якщо зможу — зроблю все!
Костянтин почав пояснювати, що їхня компанія виходить на новий рівень, що потрібно розширювати горизонти. Що його терміново викликають в інше місто, де його чекають, а він зовсім забув про заплановані переговори.
— Свєта, — він узяв її за руку, — ти ж усе знаєш? Адже ти за документами теж співвласниця. Може… ти зможеш? Провести зустріч замість мене?
Світлана злякано розплющила очі.
— Костю… А якщо я все зіпсую? Не впораюся?
Костянтин сумно зітхнув, трохи театрально.
— Я дуже сподіваюся, що в тебе вийде. Чесно, Світлана. Якщо ні… доведеться шукати інші варіанти. Але я не ображатимусь. У жодному разі.
Заспокоєний думкою, що все під контролем, Костя пішов спати. Світлана обережно сіла на його місце, взяла документи й просиділа до третьої ночі, занурена в деталі угоди.
Кілька годин сну — і вона вже збиралась. Впевнена, зібрана. Думала: «Все буде добре».
Вранці Костянтин швидко зібрався, чмокнув дружину в щоку й поїхав — не в офіс, а за місто, в орендований будиночок, де мала чекати Римма.
Усе йшло за планом. Вони все розрахували ідеально. Світлана — проста, довірлива, нічого не тямить у реальному бізнесі. А там потрібні хитрість, маневри, вміння грати на тонкощах. Вона цього не вміє. Переговори проваляться.
А йому залишиться лише знизати плечима: «Ну що вдієш». Зате Свєта почуватиметься винною. І стане ще поступливішою. Ще слухнянішою. Вигода очевидна.
Світлана приїхала заздалегідь, щоб освоїтись у кабінеті чоловіка. Її зустріла вагітна секретарка Катя.
— Добрий день, Світлано Григорівно!
— Привіт, Катю. Можна кави?
— Звісно! — дівчина кивнула. — І, мабуть, ви сьогодні вестимете переговори?
Секретарка раптом впевнено додала:
— Це правильно. Не розумію, чому ви раніше не брали участі в справах компанії? Стільки цікавого втрачали!
Світлана здивовано підвела брову, але коментувати не стала. Зараз потрібно зосередитися.
Решту пів години вона провела в роздумах, просто дивлячись у вікно. Про що думала? Про те, навіщо стільки років навчалась, якщо зрештою стала хатньою помічницею? Це ж можна було і без диплома…
Двері відкрились із легким скрипом.
— Світлано Григорівно, гості прибули.
— Запрошуйте, — спокійно відповіла вона.
Світлана усміхнулась. І в ту ж мить забула, що колись вважала себе лише дружиною. Сьогодні вона — співвласниця компанії. Тієї самої, заради якої вчилась, готувалась, працювала. І зараз це мало проявитись у всьому.
Першим увійшов чоловік. Дуже привабливий, з легким південним відтінком у зовнішності. Він здивовано підвів брову.
— Добрий день. А де Костянтин?
— Чоловік поїхав у термінових справах, — рівно відповіла Світлана. — Я — Світлана, його дружина і співвласниця.
— Неочікувано, — усміхнувся він. — Зовсім не те, що я уявляв.
— Це як? — вона усміхнулась у відповідь.
— Що ви така… чарівна.
Світлана подякувала і впевнено продовжила:
— Я підготувалась. Можемо починати.
Чотири години переговорів. Зміни в договорі. Юристи з обох сторін. Коли всі підписали, Тимур повільно поклав ручку на стіл і подивився на неї з повагою.
— Ви справляєте враження, — задумливо сказав він. — Спершу здалися ангелом — ніжною, доброю. А тепер бачу: ніжна, але з характером. Вовчиця в сукні.
Він усміхнувся.
— Знімаю капелюха. Таких жінок я ще не зустрічав — розумних, сильних і водночас красивих. Не повірив би, якби не побачив на власні очі.
Світлана тепло усміхнулась. Тимур їй сподобався. Від нього віяло впевненістю, прямотою. Він говорив прямо, не приховував захоплення. Зовсім не такий, як Костя.
— Ви стільки компліментів наговорили, що я за рік стільки не чула, — зізналася вона.
— Не вірю! — розсміявся він. — Така жінка не може залишатися непоміченою.
— Світлано, — раптом став серйозним Тимур, — зазвичай після таких контрактів ідуть святкувати. Ми тепер партнери. Я замовив столик у ресторані «Хвиля» для всіх учасників.
Світлана щиро засміялась:
— Ой, зовсім вилетіло з голови! Ну звісно, чому б і ні?
— Ви не відмовитесь? — запитав Тимур, пильно дивлячись їй в очі.
Світлана замислилась лише на секунду. А чому, власне, відмовлятися? Тільки тому, що вона давно нікуди не виходила без чоловіка? Ні. Звісно, ні. Ресторан, так ресторан!
По дорозі до «Хвилі» Світлана кілька разів намагалась додзвонитися до Кості. Він не відповідав. Жодного разу. Тимур мовчки спостерігав за нею, ледве стримуючи усмішку.
Він знав усе. Про Костю. Про його боягузтво. Про Римму. І про те, що саме він, Тимур, мав стати жертвою чужої інтриги. Але натомість отримав шанс розставити все на свої місця.
Коли зранку дізнався, що замість коханця Римми прийде його дружина, лише хмикнув: «Хай спробує». Думав, що Світлана провалить усе сама. Що підпише договір на умовах, які зруйнують Костю. Хотів знищити його репутацію, залишити ні з чим.
Але все пішло не так. Зовсім не так, як він планував.
Тепер він не хотів, щоб Світлана страждала. Він бачив у ній не жертву, а королеву. Не дружину підступника, який обкрутив його жінку, а свою королеву. Свою.
Костянтин наважився зателефонувати ввечері. Римма всілася поруч, старанно ховаючись від камери. Їй кортіло побачити, як Світлана плаче вдома, розбираючи уламки власної гідності.
Відеодзвінок. Відповідь надійшла швидко.
На екрані з’явилась Світлана. Вона була приголомшливо красивою. Усміхалась. І явно була не у своїй квартирі.
— Свєт, як пройшли переговори? — обережно запитав Костя.
— Чудово! — її голос бринів від радості. — Ми трохи скоригували умови, але зрештою всі залишились задоволені!
— Тобто… ви підписали контракт?
— А ти сумнівався? — розсміялася вона. — Коли відправляв мене «на бій» проти чоловіка своєї коханки?
Костя навіть розгубився. Його випередив новий голос:
— О, привіт! — у кадрі з’явився Тимур, усміхаючись. — А де моя люба Римма?
Римма метнулась убік, ховаючись від погляду чоловіка.
— Не бійтесь, — усміхнувся Тимур, — ми вас не чіпатимемо. Якщо, звісно, самі не вирішите повернутись. Все залежить від вас.
Він обійняв Світлану за талію й продовжив:
— Ми зі Світланою ухвалили рішення — дати вам шанс. Це вона наполягла. Я, може, й не став би. Але зараз я дарую вам дім. Той самий, у якому ви зараз перебуваєте. Через кілька годин мій чоловік привезе документи. Подарунок. Живіть, як хочете. Можете садити картоплю, тримати курей.
Його голос раптом став холодним. Очі — сталевими.
— Але запам’ятайте одне: я більше не хочу знати про ваше існування. Ніколи. Бо зараз я забуваю, як ви мене принизили. Але можу й згадати.
Екран згас. Римма закрила обличчя долонями й прошепотіла:
— Навіщо я з тобою зв’язалась?!
— Та це я маю питати! — заревів Костя, схопившись. — Навіщо я взагалі на тебе заплющив очі?! Він нас уб’є? Справді вб’є?!
Римма подивилась на нього порожнім поглядом і коротко відповіла:
— Так.
А Світлана кружляла в танці. В обіймах сильного, справжнього чоловіка. Вона знала: якби попросила, Тимур відпустив би її назад. Але вона не хотіла. Більше ніколи не хотіла повертатись туди, де її вважали слабкою.
А Тимур думав про інше. Про те, як вони зі Світланою водитимуть до школи їхню маленьку доньку. Як разом вибиратимуть портфель, допомагатимуть з уроками. Як сидітимуть за одним столом, святкуватимуть дні народження, сваритимуться через музику, яку слухає підліток.
Він уже бачив це життя. І дуже хотів, щоб воно стало реальністю.
Мені нічого втрачати