— Катю, Тарас уже сказав тобі? — заговорила свекруха. — Слухай! Буде до двадцяти гостей. Тому готувати почнемо з вечора. Я приїду заздалегідь, десь на шосту.
— Що? Ввечері? — скептично перепитала невістка. — Ні, я на це не погоджувалась.
— Та почекай. Я ще не закінчила. Тарасу я вже скинула список продуктів, він обіцяв усе купити.
Тарас завжди допомагав своїй старшій сестрі Світлані. До тридцяти років вона встигла двічі вийти заміж і двічі розлучитися, і кожного разу винен був чоловік — «не той попався». Їхня мама, Тамара Володимирівна, з дитинства повторювала сину:
— Сестрі треба допомагати.
І Тарас допомагав. То грошима, коли Світлана «тимчасово» залишалась без роботи, то ремонтом у її орендованій квартирі, то нескінченними перевезеннями речей після чергового розлучення.
А потім він одружився.
Катя, його дружина, спершу терпіла. Але коли Світлана вп’яте за рік попросила «на кілька днів» їхню машину, бо її знову «підвела», Катя м’яко, але твердо сказала:
— Тарасе, може, вже досить? Нам теж потрібна машина на ці вихідні. Я думала, що у нас були плани…
— Та що там треба зробити? Пішки не вийде?
— Ні. До дачі моїх батьків пішки не дійдеш. Вони для нас зібрали два відра огірків. Я думала, ти почув, коли я про це казала.
— Так… щось чув, але ти розумієш — у Світлани термінова ситуація.
— Знову? Яка саме?
— Точно не знаю, — зам’явся Тарас, — але їй більше треба.
— Ні, Тарасе. Цього разу так не буде! Або ти відмовляєш сестрі, або купуй мені машину. Мені набридло їздити на тролейбусі, коли чоловік із машиною міг би підвезти туди, куди треба.
Тарас уперше замислився і вже хотів дзвонити сестрі, щоб відмовити, але Тамара Володимирівна швидко повернула все на свої місця:
— Ти що, через дружину сестру кинеш? Вона ж одна! Хто їй допоможе, крім тебе?
І Тарас знову допомагав, попри сварки з дружиною. Якось вони не розмовляли кілька днів, і Тарас не витримав:
— Що ти мовчиш?! Образилася, чи що?
— Та невже? Тобі знадобилося три дні, щоб це зрозуміти? — обурилася Катя.
— Просто я не можу второпати — на що саме?
Катя розсміялася з нерозуміння:
— Справді? Не розумієш? Твоя сестричка забрала тебе на всі вихідні, бо їй треба було на дачу до подруги. Я думала, що ти тільки її підвезеш, а в результаті лишився там на два дні. Тебе нічого після цього не турбує?
— А що має турбувати? Ну, трохи випили. Там був її колишній, з яким я нормально спілкувався. Треба було якось відзначити. Що я, як дурень, мав поїхати? Це було б некрасиво.
— Міг би хоча б зателефонувати.
— Ти теж могла, — кинув Тарас.
— Я й дзвонила! Тільки твій телефон був вимкнений. Уявляєш? Що я мала думати? Я вся на нервах, не знаю, де мій чоловік. А він просто вирішив відпочити від мене, — злилася Катя.
— Не вигадуй, — відмахнувся чоловік і жестом показав, що йому дзвонять.
Тарас вийшов на балкон і тільки там узяв слухавку. Добре знав — дружина не оцінить ще одну розмову з сестрою.
— Привіт, братику! — защебетала у трубці Світлана. — У мене ж ювілей через два тижні! Тридцять років! Ну, ти зрозумів, так?
Тарас обережно перевів погляд на Катю, яка саме розливала суп.
— Ну… чого хочеш? — спитав він.
— Як ти одразу мене розумієш! — засміялася Світлана. — Я хочу відсвяткувати у вас удома! У тебе ж велика вітальня. У мене в орендованій — тісно, та й власниця буде сваритись. А ресторан — дорого.
— Може, все ж у кафе? Я тобі додам, скільки треба.
— Ти що, з глузду з’їхав?! — обурилась Світлана. — Це ж ювілей! Ти хочеш, щоб я витрачалася на оренду, коли у тебе є своя квартира? І додавати тобі все одно доведеться. Бо я ж не дочка мільйонера.
— Давай я спершу з Катею поговорю. Це ж і її квартира. Може, в неї були свої плани.
— Пізно! — перебила його сестра. — Я вже всім сказала, що свято буде у вас. Звільни квартиру на весь день, добре? Мама каже, що все приготує.
Тарас зітхнув і прикрив обличчя рукою. Поки намагався придумати, як вийти з ситуації, телефон знову завібрував. Цього разу — повідомлення від матері.
«Світлана сказала скласти меню. Ось список страв. Продукти теж треба купити. Скажи Каті, щоб допомогла. І з приготуванням теж не завадить.»
У цей час Катя, нічого не знаючи про майбутній ювілей Світлани, зручно вмостилася в кріслі з телефоном. Вона збиралася подивитись улюблений серіал. Коли Тарас увійшов до кімнати, опустивши очі, вона все одразу зрозуміла.
— Ну і що цього разу? — спокійно запитала вона, поставивши серіал на паузу.
— Катюш, слухай… У Світлани… ювілей, розумієш. Тридцять років. Ну ти ж знаєш… Це ж дата. Вона хоче відзначити.
Катя підняла голову.
— Ну то хай святкує. Ми їй що, забороняємо?
Тарас почухав потилицю.
— Та річ не у тому. Вона хоче святкувати у нас.
— Що?! — Катя підвелася з крісла. — Почекай. У нас у квартирі?
— Так, але лише один вечір. Каже, що ресторан дорого, а в неї вдома — тісно…
— І що? Ти погодився?
— Я сказав, що спершу поговорю з тобою! Але… Світлана вже всіх запросила. І мама меню складає…
Катя заплющила очі й важко вдихнула.
— Тарасе. Скажи, ти точно доросла людина? Чи просто передавач бажань Світлани?
— Та що ти починаєш?
— Я починаю? — з іронією в голосі Катя показала йому телефон. — А нічого, що мені ніхто навіть не подзвонив? Це, взагалі-то, моя квартира, а не транзитна точка для твоїх родичів. Світлана хоче святкувати в моєму домі, я маю їй допомагати, ще й твоїй мамі асистувати — і при цьому мене навіть не спитали?!
У цей момент у Каті задзвонив телефон.
— О, а ось і вишенька на торті, — прошипіла вона. — Твоя мама, — помахала телефоном перед обличчям чоловіка.
— Катю, Тарас уже сказав тобі? — заторохтіла свекруха. — Дивись! Буде до двадцяти осіб. Тому готувати почнемо з вечора. Я приїду десь на шосту вечора, напередодні.
— Що? Ввечері? — скептично усміхнулася невістка. — Ні, я на таке не підписувалась.
— Та почекай. Я ще не закінчила. Тарас уже має список продуктів, він обіцяв усе купити.
— Припустимо… — кинула Катя. — А гроші? Де ми візьмемо на все це?
— Тарас обіцяв допомогти, — коротко відказала Тамара Володимирівна.
— Ага. Тобто з моєї квартири ви хочете зробити ресторан, і ще й платити за бенкет маємо ми? — Катя вже не стримувалась.
— Світлана ж вам не чужа! Невже важко один день допомогти, щось на кухні порізати, салатики, канапки… Ти ж господиня в домі!
— Тамаро Володимирівно, — Катя перебила її, — я щойно дізналася про свято. Я не давала дозволу святкувати день народження Світлани в моїй квартирі.
— Що ти все «моя квартира». Ви з Тарасом — подружжя. У вас усе спільне! — різко відповіла свекруха.
— Та не кажіть. Якби квартира була Тарасова, ви б так не говорили. Тоді я була б, вибачте, просто утриманкою.
— Не кажи дурниць. Все, розмова закінчена. До п’ятниці треба закупити все необхідне, — кинула Тамара Володимирівна і вимкнулася.
— Це що було? — запитала Катя в чоловіка, почувши короткі гудки.
— Досить уже грати із себе жертву! — нарешті заговорив Тарас. — Тобі вже сказали, що ти не права. Признай свою помилку й припини впиратись.
Катя була в шоці. Вона встала, підійшла до шафи й мовчки дістала велику спортивну сумку. Потім пішла в спальню, відкрила комод і монотонно почала складати футболки й джинси Тараса.
Тим часом Тарас вважав себе переможцем у ситуації. Гучно відкрив холодильник, дістав пляшку пива, грюкнув дверцятами й пішов у вітальню, де вмостився перед телевізором, ніби нічого й не сталося.
Йому здавалося, що Катя просто «охолоне», і все буде як завжди. Трохи пообурюється, побурчить — і заспокоїться. Тарас навіть увімкнув футбол, думаючи, що зараз Катя загляне в кімнату й покличе його вечеряти. Але він помилявся.
Через пів години Катя вже стояла в коридорі з пакетом у руці, а поруч — спортивна сумка, доверху набита речами чоловіка. Тарас вийшов із вітальні, щоб піти до холодильника, але побачив дружину.
— Це ще що таке? — пробурмотів він. — Що за театр ти влаштувала?
Катя подивилась на нього холодно:
— Це не театр, Тарасе. Це кінець. Я більше не збираюсь бути тінню у власному житті, прислугою у своїй квартирі й тлом для забаганок твоєї мами й сестри. Хочеш бути хорошим сином і братом — будь ласка. Повертайся до мами. Готуйтесь разом до свята. Впевнена, вона з радістю виділить тобі куток у своїй вітальні.
— Ти серйозно? — він зробив крок до неї. — Я ж не повернусь.
— Абсолютно серйозно, — кивнула Катя. — Я не хочу, щоб ти повертався. Я терпіла стільки, що тепер навіть до себе маю питання. Але з мене досить. Якщо ти за три роки не навчився мене поважати — далі краще не буде.
— Катю… ти не можеш отак усе зруйнувати! В одну мить!
— Неможливо зруйнувати те, що вже розвалилось.
Тарас гмикнув, все ще не розуміючи, що Катя вже остаточно вирішила.
— І так, — додала Катя, — усі твої сорочки й джинси тут. Можеш не дякувати. Виїжджай прямо зараз.
Він хотів щось сказати, але Катя відчинила вхідні двері. Тарас стояв, налитий злістю. Його щоки палали, губи були стиснуті. Він ще сподівався, що Катя здасться, але її повна спокійність дратувала його ще більше.
— Ну і дypa! — кинув він. — Думаєш, знайдеш когось кращого? Таких, як я, ще пошукати!
Катя хмикнула й зробила крок назад:
— Таких, як ти, справді пошукати… І слава Богу.
— Ти ще пошкодуєш! — крикнув Тарас, хапаючи сумку. — Приповзеш на колінах, коли зрозумієш, що ніхто навіть говорити з тобою не захоче! Без мене ти — ніхто!
— Якщо «ніхто» — це людина, яка живе у власній квартирі, працює, не обслуговує дорослих родичів чоловіка й не терпить хамства, то мені подобається бути «ніким».
Тарас пішов, а Катя залишилася одна. Вона глибоко вдихнула, підійшла до вікна, відсунула фіранку й дивилася, як колишній чоловік пхає сумку в багажник таксі ногою.
Минуло кілька місяців.
Процес розлучення був неприємним. Тарас намагався виставити Катю меркантильною й жадібною. Головною суперечкою стала боротьба за авто, придбане під час шлюбу. Він наполягав, що заплатив за нього сам, а Катя — просто їздила.
— Пане суддя, я вніс усі кошти, машина оформлена на мене! — впевнено заявляв він. — Моя дружина й копійки не дала!
Катя холоднокровно відкрила теку з документами й виклала на стіл банківські виписки: перекази, копії квитанцій. Вона навіть знайшла договір про внесення авансу, підписаний нею.
— Я не претендую на його частину. Але й свою віддавати не збираюсь, — спокійно сказала вона.
Суд став на бік справедливості.
Тарасу це не сподобалось. Машину він уже вважав «своєю». А тепер доведеться її продати й поділити гроші. Він вийшов із зали суду з обличчям, перекошеним від злості.
А вдома його чекала не підтримка, а шквал претензій.
— Ти що, телепень? — кричала Тамара Володимирівна. — Віддав їй усе! Машину! Квартиру! Та ти хоч би юриста нормального взяв!
До всього, Тарас ще й вліз у кредит — щоб оплатити святкування ювілею Світлани в ресторані. Бо ж «підставив» її з квартирою. Тепер у Тараса був окремий затишний куточок — розкладачка в кімнаті Тамари Володимирівни.
А Катя вперше за довгий час спала спокійно. Вона вирішила: вона ще молода, щоб триматися за таких, як Тарас. Гідних чоловіків навколо достатньо — головне вчасно зрозуміти, хто є хто.
Вона неповнолітня, а він дорослий чоловік: донька Брежнєвої виклала фото зі своїм обранцем