Дівчина знайшла на вокзалі пораненого пса і прихистила його, але через деякий час у двері постукали

Ліза щодня проїжджала через вокзал дорогою на роботу. Звична дорога, знайомі обличчя, метушня ранку. Але Ліза вже давно не звертала уваги на метушню. Її погляд завжди затримувався на одній і тій самій лавці.

Там сидів він.

Безпритульний собака, який чомусь обрав саме це місце. Пес середнього зросту з сумними очима та кошлатою шерстю. Він не просив їжі, не бігав за людьми й не гавкав. Просто сидів.

Вперше Ліза помітила його ще місяць тому. Тоді вона подумала: «Мабуть, хтось просто залишив його ненадовго». Але пес не йшов.

Щоранку Ліза дедалі більше переконувалася, що цей пес — бездомний.

— Як ти тут опинився? — тихо шепотіла вона щоразу, коли проходила повз.

Але відповіді, звісно, не було.

Пес навіть не дивився на неї. Він просто лежав біля лавки та дивився в одну точку. Здавалося, що він когось чекав.

Одного ранку Ліза помітила, що щось не так.

Пес із трудом підводився з місця. Він сильно накульгував на передню лапу і хитався з боку на бік.

— Ох, бідолаха… — прошепотіла Ліза і зупинилася на мить.

Вона подивилася на нього уважніше. Шерсть пса була брудною і звалялася у ковтуни. Очі потьмянілі, в них не було ані страху, ані надії. Лише втома.

— Так не можна… — пробурмотіла Ліза, відчуваючи, як стискається серце.

Але люди проходили повз, ніби нічого не помічали.

Ліза стояла ще хвилину, а потім пішла далі, поспішаючи на роботу.

Але думки про пса не покидали її весь день. Перед очима знову і знову виникав цей накульгуючий силует.

«Чому ніхто йому не допомагає? А якщо він просто чекає, поки хтось простягне йому руку?»

Увечері, коли робочий день закінчився, Ліза вже точно знала, що робити.

Вона заїхала до зоомагазину дорогою додому. Купила простий нашийник і миску для води. Взяла невеликий пакет корму.

— Я повинна спробувати, — сказала вона собі, сідаючи в машину.

Повернувшись на вокзал, Ліза відразу попрямувала до тієї самої лавки.

Пес був на місці.

Він лежав, згорнувшись клубком, поклавши голову на лапи. Коли Ліза підійшла ближче, він трохи підвів голову і подивився на неї.

— Ходімо зі мною, друже, — м’яко сказала Ліза і присіла поруч.

Пес дивився насторожено, але не рухався.

— Не бійся. Я тебе не скривджу.

Ліза дістала шматочок хліба і простягнула його псові.

Пес повільно підвівся і зробив кілька кроків до неї. Лапа досі боліла, і кожен крок давався йому важко.

— Ось так… Молодець, — усміхнулася Ліза. — Тепер ти не один.

Вона надягла на нього нашийник. Пес не пручався. Він стояв поруч і дивився на неї своїми сумними очима.

Ліза провела рукою по його голові.

— Ходімо, друже. Я заберу тебе додому.

Пес мовчки пішов поруч із нею до машини.

Ліза обережно відчинила двері квартири, намагаючись не шуміти.

— Ну ось, тепер ти у мене в гостях, — сказала вона, дивлячись на пса, який стояв на порозі і нерішуче переступав із лапи на лапу.

Пес насторожено озирнувся. Він переступив через поріг так повільно, ніби не вірив, що його справді запросили всередину.

— Не бійся, тут тепло і затишно, — м’яко сказала Ліза і погладила його за вухом.

Але пес досі стояв на місці.

— Ти, мабуть, давно не бачив нормальної їжі, так? — Ліза пройшла на кухню, дістала миску і поставила на підлогу.

Вона налила в миску води й поклала трохи каші з м’ясом.

— Ось, спробуй.

Пес не рухався. Він дивився то на їжу, то на Лізу, ніби не знав, чи можна їй довіряти.

— Ну ж бо, їж, — сказала Ліза і присіла поруч на корточки. — Тут тебе ніхто не скривдить.

Після цих слів пес нарешті зробив крок до миски. Обережно понюхав, лизнув воду і почав їсти маленькими шматочками.

— Ось і молодець, — усміхнулася Ліза. — Тепер усе буде добре.

Вона спостерігала за ним із тихою радістю. У її домі нарешті з’явився ще один живий мешканець.

Коли пес доїв, він відійшов від миски та застиг у дверному отворі, ніби чекав подальших вказівок.

— Ходімо, покажу тобі квартиру, — сказала Ліза й підвелася.

Пес слідував за нею по п’ятах. Він заглядав у кожну кімнату, обережно обнюхував меблі й килими, але жодного разу не гавкнув.

У спальні він зупинився біля ліжка та подивився на Лізу.

— Хочеш спати тут? — запитала вона з усмішкою. — Ну, давай.

Вона постелила для нього стару ковдру біля ліжка, але пес згорнувся клубочком просто на підлозі, не рухаючись із місця.

Уночі Ліза чула, як він тихо зітхав уві сні.

— Бідолаха… Скільки ж ти пережив? — прошепотіла вона в темряві.

Пес здригнувся уві сні й прижав вуха. Ліза простягнула руку й погладила його.

— Усе, усе. Ти в безпеці.

Наступного ранку Ліза відвезла пса до ветеринара.

— Щось серйозне? — із тривогою запитала вона, поки лікар оглядав лапи та перевіряв вуха.

— Ні, не хвилюйтеся. Старе розтягнення, але нічого критичного, — сказав лікар. — Пес ще молодий, швидко відновиться.

Ліза з полегшенням видихнула.

— Тобто все буде добре?

— Звичайно. Просто дайте йому трохи часу й турботи.

Коли вони повернулися додому, Ліза задумалася.

Вона поставила миску на кухні та присіла поруч із псом.

— А що, як залишити тебе у себе? — сказала вона вголос.

Пес підняв голову й подивився на неї своїми розумними очима.

Ліза усміхнулася.

— Знаєш, Дружок, ти тепер мій, — сказала Ліза. — Тобі підходить таке ім’я?

Пес трохи підняв голову, а потім завиляв хвостом. Це виглядало так, ніби він справді погодився з новим ім’ям.

— Ну ось і домовилися, — усміхнулася Ліза й присіла поруч, щоб почухати його за вухом.

Пес дивився на неї з відданістю, яка з’являється тільки у тих, хто пережив багато і нарешті знайшов своє місце.

Минуло кілька днів. Дружок почав звикати до нового життя.

Спочатку він обережно ходив по квартирі, ніби боявся щось зламати або зробити не так. Але згодом осмілів. Він більше не ховався в кутку, а спокійно заходив у кімнату, лягав біля ніг Лізи й навіть виходив на балкон, щоб подивитися на вулицю.

— Ти швидко освоївся, — усміхалася Ліза, коли бачила, як пес упевнено крокує квартирою.

Кожен ранок починався з прогулянки. Пес радісно бігав тротуаром, а Ліза тягнула його за повідець, сміючись:

— Ну, постій хоч трохи!

Але найулюбленішим часом були вечірні прогулянки в парку. Дружок крокував гордо, з піднятою головою. Люди озиралися на нього, усміхалися, а дехто навіть підходив привітатися.

— Красивий пес, — часто говорили перехожі.

Ліза гордо відповідала:

— Так, тепер він мій.

Вона відчувала, що зробила правильний вибір. У квартирі стало затишніше. А повертатися додому тепер було особливо приємно — за дверима її завжди чекав відданий друг.

Одного вечора, коли вони з Дружком повернулися з прогулянки, Ліза приготувала собі чай і влаштувалася на дивані з книжкою. Пес ліг поруч, поклавши голову на лапи.

— Ну що, ось ми й вдома, — сказала Ліза, погладивши його по голові.

Пес зітхнув і прикрив очі.

Дім дійсно став для нього новим прихистком. Тут було тепло, спокійно й безпечно.

Вечір був тихим. Ліза сиділа на кухні з чашкою гарячого чаю й дивилася у вікно. Дружок дрімав у неї під ногами, згорнувшись клубочком на килимку. Він уже став частиною її дому. Здається, він і сам це розумів — почувався спокійно, впевнено, ніби завжди тут жив.

Ліза тихо усміхнулася, дивлячись на сплячого пса.

— Добре, що я тебе тоді помітила… — сказала вона майже пошепки.

Але раптовий стук у двері змусив її здригнутися.

— Хто б це міг бути? — здивовано пробурмотіла Ліза, встаючи з-за столу.

Вона підійшла до дверей і трохи привідчинила її. На порозі стояла літня жінка. Її обличчя було втомленим, але добрим. В очах блищали сльози, а в руках вона міцно тримала носову хустинку.

— Вибачте… Це ви знайшли собаку?

Ліза нахмурилася, але тут же усміхнулася, намагаючись зняти напруження.

— Так. А що сталося?

Жінка тремтячими руками дістала зі сумки стару фотографію і простягнула її Лізі.

— Це наш Бім, — тихо сказала вона. — Він загубився багато місяців тому…

На фотографії був той самий пес. Молодий, веселий, із блискучою шерстю і добрими очима. Той самий погляд, який Ліза бачила щодня, повертаючись додому і зустрічаючи Біма біля дверей.

Ліза стиснула фотографію в руках.

— Він пропав… і ми втратили будь-яку надію його знайти, — продовжувала жінка. Її голос тремтів. — А тут нам сказали, що його бачили на вокзалі…

Ліза кинула погляд на Біма. Пес підняв голову, подивився на гостю і тихо заскавчав.

Він повільно підійшов до жінки, ніби щось пригадуючи. Спочатку обережно принюхався, а потім торкнувся носом її долоні.

— Бім… Це ти? — прошепотіла жінка, опускаючись на коліна.

Пес замахав хвостом і лизнув її руку.

Жінка розплакалася, притулившись обличчям до шерсті пса.

— Я думала… думала, що більше ніколи тебе не побачу…

Ліза стояла мовчки. На душі було дивне відчуття — суміш радості та смутку.

— Він знайшовся, — повторювала жінка, гладячи Біма. — Дякую вам. Дякую, що не пройшли повз.

Ліза кивнула, але нічого не сказала. Їй здавалося, що в горлі став комок.

Бім знову повернув голову до Лізи та подивився на неї так, ніби хотів сказати: «Дякую».

Ліза зітхнула і присіла поруч.

— Ну що, Бім… Здається, ти нарешті повернувся додому.

Ліза тихо склала в пакет повідець, миску та стару іграшку Біма — пошарпаний м’ячик, який він так любив катати по підлозі. Здавалося, що ці прості речі тепер важили тонну.

— Ну ось і все, — сказала вона вголос, намагаючись триматися спокійно.

Пес сидів поруч і дивився на неї своїми великими теплими очима. Він не розумів, що відбувається, але відчував щось дивне. Його хвіст уже не махав так бадьоро, а вуха притиснулися до голови.

Ліза опустилася на коліна і подивилася йому в очі.

— Ти хороший хлопчик, Бім. Тепер ти знову вдома.

У двері знову тихо постукали. Ліза відчинила їх і побачила літню жінку, яка все ще витирала сльози хустинкою.

— Дякую вам величезне! — сказала жінка, намагаючись говорити спокійно. — Ви повернули мені надію. Я вже не вірила, що знайду його.

Ліза усміхнулася, хоч у грудях стискалося від смутку.

— Знаєте… — сказала вона, передаючи пакет жінці. — Він став для мене другом. Справжнім другом.

Жінка обережно взяла пакет і подивилася на Біма. Пес підійшов до неї і торкнувся носом її долоні.

— Бім… — тремтячим голосом промовила жінка. — Ти повернувся.

Бім завиляв хвостом, але його погляд усе ще був спрямований на Лізу. Він підійшов до неї й тихо загавкав, ніби прощаючись.

Ліза погладила його по голові.

— Прощавай, друже. Ти знайшов свій дім.

Вона відчула, як по щоці покотилася сльоза.

Жінка помітила це і тихо сказала:

— Ви зробили більше, ніж могли. Якби не ви, він би не вижив.

Ліза кивнула, не знаходячи слів.

Коли двері за ними зачинилися, Ліза залишилася стояти на місці. У квартирі стало надто тихо.

Вона сіла на диван, схрестивши руки на колінах.

— Цікаво, що він зараз робить? — прошепотіла вона собі під ніс.

Згадалася їхня перша ніч. Як Бім із недовірою дивився на неї, перш ніж довіритися. Як він їв свою першу їжу в теплі.

— Іноді добро повертається в найнесподіваніший спосіб, — тихо сказала Ліза.

На душі стало трохи легше. Вона знала, що зробила правильний вибір.

Пес знайшов свій дім. І вона сподівалася, що тепер у нього все буде добре.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Дівчина знайшла на вокзалі пораненого пса і прихистила його, але через деякий час у двері постукали