Шахраї й гадки не мали, що за дверима їх зустріне тендітна, проте напрочуд моторна бабуся, а слідом — велетенський пес, на ім’я Варфоломій…
Катерина Іванівна, хоч і поважного віку, усе життя крокувала в ногу з часом. У дев’яносто вона вела відеорозмови з онуками, читала новини в інтернеті та сплачувала «комуналку» через застосунок. «Відстоювати черги у відділенні? Ні, дякую, годинник і так цокає швидко», — кепкувала вона.
Чоловік Катерини Іванівни пішов у засвіти дванадцять років тому. Відтоді її головною втіхою лишився також уже немолодий, та досі поважний за габаритами пес Варфоломій — ім’я свого часу вигадав покійний чоловік. Щоранку й щовечора можна було побачити, як бабуся неквапно крокує з тростиною в одній руці й повідцем у другій. Хоч той повідець був радше символічний: Варфоломій ніколи не гарчав і не хапав, але виглядав переконливо.
Катерина Іванівна чудово знала зі статей і попереджень дільничного: саме літні одинаки найчастіше потрапляють до пасток шахраїв. Недавно сусідку обібрали під приводом «грошей на термінову операцію».
Тож коли у двері задзвонили, вона одразу нашорошилася. На порозі стояли двоє молодих — симпатична дівчина й стрункий хлопчина, десь по двадцять із хвостиком.
— Добридень! Ми з міського центру соціальної підтримки, — дівчина засяяла білосніжною усмішкою.
— Я ж нікого не викликала, — прищулилась Катерина Іванівна.
— Та ми самі, з профілактики, — підтримав напарницю юнак. — Чи купували ви останнім часом ліки? Ми проводимо перевірку — держава компенсує витрати.
— Авжеж, до аптеки ходжу частіше, ніж молодь у кав’ярню, — охоче відповіла бабуся, але очі її уважно фіксували кожен рух гостей.
— То, може, пропустите нас, пошукаємо чеки, заповнимо анкету, — запропонувала дівчина.
Катерина ледь утримала іронічну посмішку: схему «один відволікає, інший нишпорить» вона читала не раз. Але удавати, що вірить, було ще цікавіше.
— Прошу, заходьте, — кивнула вона.
Щойно поріг подолано, дівчина одразу попросила:
— Чи можна кухоль води? З дороги пересохло.
— Звісно, красуне, підемо на кухню. А ви, молодий чоловіче, не сумуйте, — промовила Катерина й гукнула: — Варфоломію, до мене!
До кімнати ввійшов громіздкий, хоч і заспаний пес. Звісивши язика, він уважно втупився в хлопця, мовби попереджаючи: «Тільки спробуй». Той завмер, не насмілившись навіть стулку шафи прочинити.
Тим часом на кухні Катерина повільно відкручувала кран і, не обертаючись, запитала:
— То у вас якась нова державна програма? Чи, може, акція від благодійного фонду?
— Е‑е‑е… так, щось на кшталт, — дівчина чіткої відповіді не дала, нервово ковтаючи.
— А, ясно, папірців не вистачило, — зітхнула господиня. — Зараз донесу, заповните заодно заяву на безплатні цуценята, ха‑ха!
За хвилину обом «соцпрацівникам» стало не до жартів: Варфоломій ліг поперек проходу, а Катерина, спираючись на тростину, спокійно повідомила:
— Он онуки попереджали: як побачу підозрілих, одразу дзвонити дільничному. Хочете зачекати разом?
— Та ми вже поспішаємо, — зблідла дівчина, штовхаючи напарника до дверей.
— А компенсація за ліки? — солодко поцікавилась бабуся.
— Ми… е‑е… пізніше забіжимо! — кинула парочка й майже побігла сходами.
Катерина Іванівна зачинила замок, потерла Варфоломієві бік.
— Добре спрацювали, солдате.
Потім зателефонувала дільничному, докладно описала «службовців»: нехай розберуться, що то за дивний відділ соцзахисту.
Чоловік принижував мене перед усією ріднею, а я терпіла, але одного дня вирішила йому помститися