— Мене не цікавить, де тепер житиме твоя мати! Вона сама продала свою квартиру — тож нехай і не скаржиться! І тут вона не залишиться!

— Рито, нам треба поговорити…

Голос Степана був тихим, майже вибачливим. Він не зайшов, а ніби прослизнув до вітальні, наче не хотів порушити її геометрію своєю присутністю. Маргарита не підвела голови. Вона сиділа за великим креслярським столом, заваленим ватманами та лінійками. Яскрава лампа заливала її робочий простір нещадним білим світлом, вириваючи з напівтемряви зосереджене обличчя, тонкі пальці, стислі навколо олівця, та чіткі лінії нового проєкту на папері. Єдиною реакцією на його голос стала ледь помітна зморшка між брів. Вона завершувала останню лінію, її рука рухалася повільно й впевнено. Шурхіт грифеля по щільному паперу був єдиною відповіддю.

Він ще трохи постояв у дверях, переминаючись із ноги на ногу. Його домашні капці шаруділи по підлозі з жалюгідним звуком, який у цій упорядкованій тиші здавався недоречним і дратівливим. Нарешті він наважився й підійшов ближче, зупинившись за пару метрів від столу, на межі світла й тіні.

— Це щодо мами, — знову почав він, і цього разу в голосі з’явилася нотка відчаю.

Маргарита завершила лінію. Акуратно поклала олівець точно паралельно краю столу. Потім взяла гумку й стерла крихітну, майже непомітну помилку. Лише після цього вона відкинулася на спинку стільця і, не повертаючи голови, коротко кинула:

— Я слухаю.

Її тон не припускав діалогу. Це був тон зайнятої людини, яка виділила тобі рівно стільки часу, скільки ти вартий. Степан проковтнув слину. Він так довго репетирував цю промову, добирав слова, але зараз усі заготовки вилетіли з голови. Він почав плутано, збиваючись і повторюючись.

— Розумієш, тут таке… Загалом, мама… вона вирішила вкластися. Ну, зараз усі ці нові технології, інвестиції… Їй запропонували дуже перспективний проєкт. Сказали, що можна буде подвоїти капітал за пів року.

Він замовк, очікуючи на її реакцію. Але Маргарита мовчала. Вона взяла чашку з охололою кавою та зробила невеликий ковток, її погляд був спрямований у темряву за вікном. Її спокій лякав його набагато більше, ніж якби вона закричала.

— Для цього потрібні були гроші, — продовжив він, відчуваючи, як чоло вкривається потом. — Великі гроші. Ну, і вона… вона продала свою квартиру.

Ось тепер вона зреагувала. Повільно, дуже повільно повернула голову й подивилася на нього. Прямо. Її погляд не був злим чи здивованим. Він був порожнім, оцінювальним — як у патологоанатома, що вивчає причину смерті.

— Тобто, Алевтина Іванівна, доросла людина шістдесяти двох років, продала своє єдине житло й віддала всі гроші якимось людям, які пообіцяли їй «подвоїти капітал»? Я правильно тебе зрозуміла, Степане?

Її голос був рівний і холодний, мов сталь. Вона розклала його плутане пояснення на прості, потворні факти.

— Ну, не зовсім так… Це був бізнес, вони показували документи… — його мимрення звучало жалюгідно навіть для нього самого. — Річ не в цьому. Річ у тому, що все згоріло. Її ошукали. У неї нічого не залишилося. Взагалі нічого. І їй ніде жити. Вона скоро переїде до нас.

Він випалив останню фразу на одному подиху, ніби якщо сказати швидко — воно буде менш жахливо. Він очікував чого завгодно: вибуху, скандалу, докорів. Але Маргарита лише злегка підняла один куточок губ у подобі усмішки, позбавленої будь-якої радості. Вона знову відвернулася до вікна, ніби його слова були просто фоновим шумом. Минуло хвилина. Дві. Степан уже подумав, що вона його просто проігнорувала. Але потім вона промовила, дивлячись на темні силуети дерев у дворі — спокійно, чітко й убивчо рівно:

— Мене не цікавить, де тепер житиме твоя мати! Вона сама продала свою квартиру — тож нехай і не скаржиться! І тут вона не залишиться!

Слова Маргарити впали в тишу кімнати не як образи, а як крижинки. Вони не ранили — вони заморожували. Степан стояв, фізично відчуваючи, як холод розповзається від грудей до кінцівок. Він дивився на її спину, на ідеальну поставу, на спокійний вигин шиї — і не міг поєднати цю витончену, знайому постать із жорстокістю щойно сказаного. Його мозок відмовлявся приймати реальність. Він очікував суперечки, торгу, прохань — а натомість отримав глуху стіну, об яку його відчайдушне прохання розбилося на друзки.

Мовчанка тривала рівно стільки, скільки було потрібно, аби первинний шок змінився гарячою, безсилою люттю. Запобігливий тон побитого собаки зник із його голосу. Його місце зайняв дзвінкий від обурення метал.

— Ти взагалі розумієш, що говориш? — він зробив крок уперед, заходячи у яскраве коло її робочого світла. — Ти безсердечна. Просто безсердечна.

Маргарита повільно повернулася на стільці. Тепер вони були обличчям до обличчя. Світло від лампи било йому в очі, змушуючи мружитися, тоді як її обличчя залишалося спокійним і непроникним. Вона не захищалася. Вона спостерігала.

— Безсердечно — це дозволяти дорослій людині перекладати відповідальність за свої ірраціональні вчинки на інших. Твоя мати — не жертва буревію, не людина з інвалідністю, не та, хто раптово втратив усе через обставини. Вона свідомо пішла на ризик, продиктований винятково жадібністю і дурістю. Вона програла. Кінець історії.

Її логіка була бездоганною — і саме тому ще більш огидною. Вона препарувала його сімейну трагедію з холодною цікавістю дослідника, розкладаючи емоції по полицях із написами: «жадібність», «дурість», «відповідальність».

— Але ж вона моя мама! — вигукнув він, хапаючись за останній, як йому здавалося, беззаперечний аргумент. — Моя мама залишилася на вулиці! Це для тебе нічого не значить?

— Це значить для мене лише одне, — відрізала Маргарита, і її голос став ще тихішим, ще твердішим. — Це значить, що твій обов’язок як сина — знайти рішення її проблеми. Зняти їй кімнату. Знайти дешеву квартиру. Оплачувати її проживання зі своєї зарплати. Це твоя мама і твоя проблема. А ця квартира, — вона обвела рукою кімнату, — моя. І вона не стане нічліжкою для жертв фінансових пірамід. Я не маю наміру розплачуватися своїм комфортом і своїм домом за чужу дурість.

Кожне її слово було цвяхом, який вона методично і безжально вбивала в кришку його надій. Вона не просто відмовляла — вона чітко позначала його місце. Місце сина, який повинен вирішувати проблеми своєї матері, але не за її, Маргарити, рахунок. Йому не вкладалося в голові, як можна бути такою. Як можна так міркувати, коли йдеться про близьку людину. Відчай підштовхнув його до останнього, вирішального кроку. Він вирішив поставити на карту все.

— Тоді я піду разом із нею! — крикнув він, вкладаючи в цю фразу всю свою образу та впевненість у тому, що це її точно зупинить. Це була його козирна карта. Погроза, яка мала показати їй, що вона ризикує втратити не лише гіпотетичну гостю, а й чоловіка.

Він завмер в очікуванні ефекту. Чекав страху, розгубленості, бодай натяку на поступку. Але Маргарита лише злегка нахилила голову, наче почула не ультиматум, а цікаву пропозицію. На її губах знову з’явилася та сама холодна, позбавлена тепла усмішка.

— Чудова ідея, — кивнула вона з таким виглядом, ніби він щойно запропонував геніальне вирішення ситуації. — Це дуже шляхетно з твого боку. От і перевірите вашу родинну любов у орендованій кімнаті. Можу навіть допомогти вам знайти найдешевший варіант. Щоб ви обидва навчилися цінувати те, що мали.

Погроза Степана, кинута в порожнечу, не розчинилася. Вона повисла в холодному повітрі квартири, як невиконана обіцянка, на всі наступні три дні. Це були дні оглушливої, в’язкої мовчанки. Вони рухалися квартирою, як тіні, стараючись не перетинатися у вузькому коридорі, мовчки їли на різних кінцях кухонного столу й спали, відвернувшись один від одного, на протилежних краях великого ліжка. Степан чекав. Він чекав, що Маргарита зламається, злякається перспективи залишитися на самоті, покличе його й скаже, що погарячкувала. Але вона не кликала. Вона працювала. Її стіл, як і раніше, був залитий світлом, і шурхіт олівця по ватману став єдиним постійним звуком у їхньому домі — точним і байдужим, як хід годинника.

На четвертий день пролунав дзвінок у двері. Не телефонний, а саме дверний — вимогливий і короткий.

Маргарита, яка саме йшла з кухні до вітальні з чашкою свіжої кави, зупинилася. Вона глянула на Степана, що застиг посеред коридору, як олень у світлі фар. Він знав, хто це. Його обличчя одразу набуло виразу людини, якій належить важка й неприємна справа. Він повільно пішов до дверей, а Маргарита, зробивши ковток, сперлася плечем об одвірок вітальні. Вона не збиралася ховатися. Вона збиралася дивитися.

На порозі стояла Алевтина Іванівна. Вона була не сама. Поряд із нею височіли два великі пластикові валізи з крокодилячим тисненням і кілька об’ємних клітчастих сумок, які зазвичай беруть на базар. Одягнена вона була в норковий палантин, накинутий поверх спортивного костюма з золотими лампасами. Вигляд у неї був не скорбний, а радше бойовий. Це була не жертва обставин, а королева у вигнанні, що прибула у своє тимчасове володіння.

— Ну що, завмер, сину? Допоможи матері, не бачиш — важко, — промовила вона без жодного вітання.

Говорила вона до Степана, але її погляд ковзав повз нього, вглиб квартири, оцінюючи та вивчаючи. Маргариту вона ніби не помічала, немов та була частиною інтер’єру, не вартою уваги. Степан, метушливо й винувато, почав затягувати валізи до передпокою.

Алевтина Іванівна, не знявши взуття, пройшла в центр коридору. Її кросівки на масивній підошві залишили брудні сліди на світлому ламінаті. Вона глибоко вдихнула, ніби пробуючи повітря на смак.

— Щось у вас тут душно. І темно. Стіни ніби тиснуть. Степане, треба буде щось з освітленням вирішити.

Вона говорила це як щось само собою зрозуміле, як господиня, що планує ремонт. Нарешті її погляд зупинився на Маргариті. В ньому не було ані прохання, ані вдячності — лише холодна цікавість, що вивчає.

— Рито. Привіт. Я у вас поживу трохи. Поки розберуся зі своїми справами. Ці шахраї ще потанцюють у мене — я це так не залишу.

Степан, поставивши останню сумку, випростався, витираючи піт з чола. Він глянув на дружину з благанням у погляді, ніби просив проявити хоча б краплю поблажливості. Але Маргарита не дивилась на нього. Вона дивилася на свою свекруху. На її обличчі грала легка, майже непомітна усмішка.

— Добрий день, Алевтино Іванівно, — її голос був ідеально рівний і ввічливий. — Проходьте, звісно. Степан покаже вам вашу кімнату.

Вона навмисно зробила акцент на слові «вашу», маючи на увазі маленьку гостьову кімнату в кінці коридору. Але Алевтина Іванівна проігнорувала це. Вона проігнорувала й вказівку, і тон, рішуче попрямувавши в бік вітальні, де працювала Маргарита. Вона безцеремонно зазирнула всередину.

— Ні, ну що це за комірчина? Степане, я тут жити не буду. Мені потрібно світло, простір. Оця кімната підійде. Стіл цей твій, Рито, віднесеш у комору, а я тут собі диван поставлю й телевізор. Мені треба бути в курсі новин.

Наступні кілька днів перетворилися на тихе, повзуче пекло. Алевтина Іванівна не зайняла гостьову кімнату. Вона сприйняла цю пропозицію як особисту образу й, після короткого, але гучного скандалу, влаштованого Степанові на кухні, здобула перемогу. Її валізи перекочували у вітальню. Креслярський стіл Маргарити безжально відсунули в найтемніший куток, а на його місце встановили привезений Алевтиною Іванівною старий, але гучний телевізор, який тепер гомонів від ранку до пізньої ночі.

Степан перетворився на тінь — слухняного лакея, який курсував між матір’ю й дружиною, намагаючись згладити кути, які Алевтина Іванівна з невтомним ентузіазмом загострювала. Він приносив їй чай, купував улюблені тістечка й винувато усміхався Маргариті, яка спостерігала за всім із крижаним, відстороненим спокоєм. Вона не сперечалася, не кричала. Вона спостерігала й чекала.

Розв’язка настала в суботу. Маргарита пів дня провела на об’єкті, узгоджуючи деталі з виконробом, і повернулася додому втомлена, мріючи лише про гарячий душ і тишу.

Тиші не було.

З вітальні долинав регіт якогось телевізійного шоу. Вона зайшла — й на мить їй здалося, що вона помилилася квартирою. Її креслярський стіл, її святиня, її робочий інструмент стояв посеред кімнати. На білосніжному ватмані з майже завершеним проєктом фасаду стояла брудна тарілка з рештками смаженої курки й жирними розводами кетчупу. Поряд валялась засмальцьована виделка. Велика розпливчаста жирна пляма просочила папір наскрізь, назавжди знищивши тонкі, вивірені лінії креслення.

На дивані, закинувши ноги на журнальний столик, сиділа Алевтина Іванівна й захоплено дивилася своє шоу. Вона озирнулася на звук кроків.

— О, Рито, ти вже повернулася? А я от вирішила перекусити, бо у вас на кухні стіл такий маленький — незручно. Твій більший буде, — безтурботно повідомила вона, махнувши рукою в бік спаплюженого столу.

Маргарита нічого не відповіла. Вона не подивилася на свекруху. Вона повільно підійшла до столу, взяла тарілку двома пальцями — так, ніби тримала дохлого пацюка, — і мовчки пішла на кухню.

Степан, якого насторожила незвична тиша, вийшов зі спальні.

— Рит, що сталося? — почав він, але одразу побачив її обличчя — і замовк.

Вона поставила тарілку в раковину й повернулась до нього. В її очах не було злості. В них була порожнеча.

— Степане, підійди сюди.

Її голос був тихим, майже пошепки — але саме від цього шепоту у нього по спині пробіг холодок. Він слухняно зайшов до вітальні. Маргарита вказала пальцем на жирну пляму на своєму кресленні.

— Подивись. Просто подивись на це.

Степан перевів погляд з креслення на матір, потім знову на креслення. На його обличчі відбилася ціла гама емоцій: від розгубленості до роздратування.

— Ну, мамо… Ну я ж просив… — промимрив він, звертаючись до Алевтини Іванівни. — Рито, вона ж не зі зла. Просто не подумала. Я куплю тобі новий ватман.

— Ти не зрозумів, — усе так само тихо сказала Маргарита. — Справа не у ватмані. Річ у тому, що це мій дім. Це моя робота. А це, — вона знову ткнула пальцем у пляму, — твоя мати. І те, що вона зробила — це результат твоєї бездіяльності й твоєї боягузливості.

— Та що ж такого трапилося? — подала голос Алевтина Іванівна, підводячись із дивану. — Зіпсувала якийсь папірець — трагедія вселенського масштабу! Можна подумати, картину Рембрандта знищила! Нервові ви всі якісь стали!

Вона підійшла ближче, дивлячись на Маргариту з викликом. Це був саме той момент, якого Маргарита чекала. Момент, коли маски остаточно впадуть.

— Ви маєте рацію, Алевтино Іванівно. Нічого особливого. Просто це була остання крапля, — Маргарита повернулась до чоловіка. Її погляд був твердим, як граніт. — У тебе є година, Степане. Ти збираєш її речі й свої — і ви йдете. Разом. Або збираєш тільки її речі — і вона йде сама. А ти залишаєшся. Вибирай. Прямо зараз.

Степан дивився на неї, не вірячи своїм вухам.

— Ти… ти виганяєш нас? Свою родину?

— Я позбуваюся проблеми. Однієї або двох одразу — вирішуй сам. Година пішла.

Вона розвернулася й пішла до спальні, залишивши його стояти посеред вітальні між вимогливою матір’ю й знищеним кресленням. Алевтина Іванівна фиркнула, схопила його за руку й прошипіла: «Ну що, ходімо, сину, не принижуйся перед цією мегерою!». І Степан, опустивши голову, мов побитий пес на повідку, потягнувся за нею збирати їхні валізи.

Через п’ятдесят хвилин вони пішли.

Маргарита вийшла зі спальні. Вона підійшла до свого столу, акуратно зняла зіпсований лист ватману, згорнула його й вкинула в смітник. Потім взяла чистий лист, закріпила його на дошці, взяла олівець і провела першу, ідеально рівну лінію.

У квартирі нарешті стало тихо…