— Ну, здрастуй, Тамаро… Як справи? Як з’їздила?
Марія Никифорівна, ніби з повітря з’явившись, наздогнала Тому, щойно та відійшла від зупинки. Фельдшерка, як не крути, сільська — перетиналися вони часто. Хоч Сергій, чоловік Тамарин, терпіти її не міг, постійно бурчав, мовляв, толку від неї — як з цапа молока.
— Нормально, — зітхнула Тамара. — З’їздила… Шкода, звісно, не встигли з дідом… помиритися. Перед тим як… Ну, ти ж розумієш.
— Мила моя, я твого діда-то один раз у житті бачила! — фиркнула Марія Никифорівна. — З таким, знаєш, і помиритись… не вийде.
Тома криво усміхнулась.
— Характер у нього був — ох і ще який! Хоча і в мого батька, ну, у його сина… теж не подарунок.
— А от ти… якась… інша вийшла. Саме вийшла, а не народилась. Люди ж не можуть бути такими безхребетними.
Тамара знову зітхнула.
— Лежить він… нічого не їсть. Лікарів, здається, всіх обійшли, а толку — нуль. Вже прощатись почав… важко все це.
Марія Никифорівна хмикнула.
— Помирає він у тебе! Великий страждалець! Я б сказала — найбільший!
— Ну, Генка справді погано себе почуває, — заперечила Тамара. — Але ж не його вина, що лікарі не можуть зрозуміти, що з ним.
— Та тому й не можуть, що шукати нічого! — відмахнулась фельдшерка. — Ой, Тамаро, ну що ти така наївна!
І, махнувши рукою, звернула в провулок. Тома тільки зітхнула. Додому не хотілося. Фельдшерські діагнози — сум. Тамара ж не збиралась так рано повертатись, казала Гені, що ввечері буде. А він… зітхнув так жалібно та й сказав:
— Їдь, звичайно, Томчику, я якось впораюсь. Я ж усе розумію. Спадок на дорозі не валяється.
— Ген, може, іншим разом поїду? Коли тобі легше буде?
— Та ти що, Томочко! — відмахнувся він. — Їдь, звичайно! А то я тут помру, а ховати не буде за що. Я ж усе розумію.
І відвернувся. Шкода його було, ще ж зовсім недавно нормальним був. На рибалку ходив, пиво з чоловіками… Правда, по господарству особливо не рвався. Хата в них найзапущеніша на вулиці. Але чоловіки, що з них візьмеш?
Тамара йшла все повільніше, а потім і зовсім звернула до річки. Сіла на березі. Чому в житті все так несправедливо? Генка ж був таким хлопцем! Першим до неї підійшов, коли вона, після сварки з дідом, у село з міста приїхала. Дід хотів, щоб вона по його стопах пішла, музикою займалась. А Тамара, закінчивши училище, диплом перед ним поклала, скрипку…
— Все, — сказала. — Більше цей інструмент до рук не візьму.
Дід насупився.
— Це як так — не візьмеш? Вона ж з тобою все життя має бути!
— Не хочу, — відрізала Тамара. — Хочу чимось земним займатися.
— Земним? — заревів дід. — Коровам хвости крутити, чи що?
— Так, краще коровам хвости крутити, ніж тут пілікати!
— Ах так! — розлютився дід. — Ну, вимітайся з хати! Їдь хвости крутити!
Тамара знала, що перегнула палицю, але дороги назад не було. Зібрала валізу, сіла на електричку — і ось опинилась тут. Побачила оголошення, що у клуб потрібна завідувачка.
А за кілька місяців Генку, сільського, зустріла. Усі місцеві хлопці якісь грубуваті були, матюкались. А Генка — інший. Мріяв з села втекти, а її сміливістю так захоплювався, що вона розтанула.
Поступово якось усе забулося. І гаряча вода у квартирі, і хлопці, що билися за право скрипку її нести. Купила корову. Генка, правда, бурчав, мовляв, мотоцикл би краще. Але ж на корову вона заробила, от і вибирала. Чоловік тоді, пам’ятає, дуже образився. Кричав, що їй плювати на нього. А зараз думає Тамара — якби мотоцикл допоміг, вона б усе продала, найкращий купила б, аби тільки Генка став колишнім.
Не зрозуміло їй, їй-Богу, яке в Марії Никифорівни ставлення. Бачить же, як чоловікові зле, а Генка ж через неї й захворів — місяців чотири-п’ять тому. Тоді сильно посварились. Тамара, зазвичай спокійна, стримана, тоді на нього накричала. Так, що він у ступор впав. А винна була в усьому — стеля. Дощ ішов, а вода капала просто на стіл.
— Ген, це що?
— Вода, — хихикнув чоловік.
— Що смішного? Скоро ж дах на голову впаде, а ти нічого не робиш!
— А що я можу? — огризнувся Генка. — Перекрити дах — грошей купа треба!
— У мене гроші є! — почала закипати Тамара. — А в тебе? Мужики з ранку до ночі горбатяться, щоб у дім більше принести. А ти?
— Та нема в селі роботи! — відмахнувся Генка. — У гною копатися не збираюся!
— Ага, ніжний! — фиркнула Тамара.
Генка підскочив.
— Ото ти яка, значить! Як усі сільські! А я, дурень, повівся! Думав, міська — не така, як ці смердючі курки! Я йду!
Схопив сумку, почав речі збирати.
— Куди? До мами? — зітхнула Тамара.
Мати Генина — тема болюча. Анастасія Іванівна, коли до них заглядала, ходила слідом, бурмотіла, що Тамара нічого не вміє й має бути вдячна, що її синочок на ній одружився. І все в такому дусі. Після того, як Генка повернувся, якось знітився. Тамара зітхнула. Сиди-не сиди, а додому йти треба. Може, Генці там зовсім зле?
Піднялась, пішла городами — так і ближче, і селом не треба йти.
Усі, як один, твердили, що Генка прикидається. Та хіба ж їм зрозуміти? Не бачать, як йому важко.
Зупинилась. Двері — точно пам’ятала — зачиняла. І навіть перевірила. А зараз — навстіж! І голоси якісь чути. Невже щось трапилось? Зробила крок і зрозуміла, хто там. Свекруха! Оце цікаво, звідки вона тут? Зазвичай попереджає, коли приходить. Хотілось утекти… «Кинула синочка… хворого… напризволяще!» І все в такому дусі.
— Ця дурепа ні про що не здогадується?
Тамара застигла. Щось підказувало: розмова — про неї.
— Та ні, мамо, — відповідав Генка. — Вона ж тупа, як пробка. Голубці, до речі, сьогодні вдалися!
Тамара тихенько зазирнула у двері — й отетеріла. Генка наминав голубці, розмахуючи руками — і не був схожий на хворого.
— Отже, так, — повчала Анастасія Іванівна, — маєш бути зовсім геть поганим! І не забудь: мовляв, лікувати можна, але санаторій треба, а там — дорого! Дуже!
Генка усміхнувся.
— Ага, лікування коштує рівно стільки, скільки спадок. А якщо не вийде? — занепокоївся він. — Якщо вона упреться?
— Та ти що, синочку! — відмахнулась мати. — Вона дурна, робить, що скажеш.
— Ну, добре було б… — пробурмотів Генка.
— Ладно, сину, давай тарілки, — сказала Анастасія Іванівна. — Поїду, бо твоя дурепа мене тут бачити не повинна.
— Та ну, — відмахнувся Генка. — Я після обіду подрімаю.
Свекруха засміялась.
— Хороше життя, синочку!
— Не скаржуся, — буркнув Генка.
Тамара, мов укопана, стояла за дверима. Свекруха вийшла з хати, зачинила двері. Тома тихо зайшла всередину і в коридорі опустилась на підлогу. В голові стукало. В кімнаті чоловік телевізор увімкнув — звуки її привели до тями. Вислизнула з дому, постукала до сусідки.
— Маріє Миколаївно, ви ще не передумали корову купувати? Свою продаю.
— Ой, Томочко, — залементувала та. — Напевно, дорого хочеш?
— Зовсім недорого, Маріє Миколаївно. Але сьогодні забрати треба. Я виїжджаю. І курочок у подарунок.
Сусідка кинулась у дім.
— Діду! Діду! Хлів готуй!
Тамара повернулась до хати, пішла вулицею — не городами. І побачила, як Генка сльозу пускає, чоловічу, скупу. Усміхнулась, пройшла повз, чемодан дістала, з яким колись приїхала. Генка насторожено спостерігав, як вона речі збирає, потім слабким голосом мовив:
— Томочка, що ти робиш? Води б мені…
— Не заслужив ти навіть водички, — відрізала Тамара.
Генка аж на ліктях припіднявся.
— Тамаро, як ти розмовляєш? Це ж через тебе я тут лежу, нічого не можу!
Тома розсміялась.
— Ні, Геночку, не через мене. Це ти через свою хитрість і дурість лежиш. Подивись на себе! Здоровенний мужик, а на дивані дні проводиш. Що ти можеш? Та нічого! Голубці тільки тріскаєш, що матуся тихцем приносить. Тобі самому не нудно?
Генка сів на диван.
— Томо, ти все не так зрозуміла!
— Прекрасно зрозуміла, — відповіла Тамара. — Увечері їду. Слава Богу, є де жити.
— В сенсі — жити? А я?
— А ти одружишся з «не дурочкою». Перевезеш до себе маму — і житимете-поживатимете.
— Тома, не з глузду з’їжджай! — благав Генка. — Ми ж любимо одне одного! І мамі треба зателефонувати…
Генка був розгублений. Все пішло не за його сценарієм. А він, ледацюга, ніяк не міг второпати, що робити. Тамара збирала речі, Генка тупо стежив за нею поглядом. За годину прийшла сусідка, і коли Генка почув, що Тамара й корову продає, вибіг з хати. Тамара усміхнулась.
— Схоже, до матері подався.
За кілька днів заявився покинутий Генка до матері.
— Мамо, — почав він, — де гроші?
На столі стояла миска, у яку крапала вода. Анастасія Іванівна подивилась на стелю.
— Для початку непогано було б згадати, що ти чоловік, і дах полагодити.
— Мамо! — завив Генка.
— Це ж не мене, а тебе образили!
— Що, мамо?
— Був би мужиком — твоя баба не залишила б тебе з носом!
— Це ти! У всьому винна ти! Це ти вигадала той дурнуватий план!
— А що ж ти інший не придумав? — огризнулась мати. — Кишка тонка! Дай гляну.
Генка простягнув їй папірець.
— Сьогодні прийшло повідомлення. Виклик на розлучення. Через десять днів.
— Поки що ти їй чоловік, — сказала Анастасія Іванівна. — Збирайся, причепурися — і до неї. Скажи, що розлучення не даси, що любиш і все таке.
— А якщо не повірить? — занепокоївся Генка.
— А ти зроби так, щоб повірила!
Генка задумався. А й справді, може, спрацює! Тамарка хоч і гарна баба, а на мужиків не задивлялась. Він у неї єдиний був, Геннадій у цьому певен. Він уже годину тинявся двором старого будинку, спостерігав, хто виходить, уявляв, як він, курячи сигарету, буде виходити з іномарки. Ех, заживемо! В селі про таке тільки мріяти можна!
От тільки Тамарки вдома не було. Дзвонив, дзвонив, поки сусідка не вийшла та не сказала, що вона на роботі.
— Точно божевільна! Таке горе, а вона на роботу влаштувалась! Замість того, щоб жити у своє задоволення!
Генка вже зголоднів, почав нервувати. Що за справи? Він тут голодний, холодний тиняється!
І тут біля будинку зупинилась чорна машина. Генка таких і не бачив ніколи. А потім — рот відкрив. З машини вийшов чоловік, допоміг Тамарі вийти. Так-так… Що за мужик? Що відбувається? Геннадій рішуче рушив до них.
— Гена? Що ти тут робиш? — Тамара здивовано дивилась.
І косметика, і одяг зовсім інші.
— Я до дружини приїхав, — відповів Генка. — А моя дружина тут з якимось хлюпиком!
— По-перше, не з хлюпиком, — суворо сказала Тамара. — А з Михайлом, моїм другом юності. А по-друге, тобі яке діло, з ким я? Чи ти не отримав запрошення на розлучення?
— Отримав, — зізнався Генка. — Але розлучення я тобі не дам! Ми ж любимо одне одного! Тому я до тебе приїхав жити!
Генка розумів, що слова звучать непереконливо. Але він їх заздалегідь приготував! Тамара усміхнулась, потім розсміялась.
— Гено, їдь додому! Не сміши людей! Як ти після всього наважився сюди припертись?
Тамара взяла Михайла під руку й пішла до під’їзду. Генка рвонув за ними, але чоловік обернувся, так на нього подивився, що в Геннадія всяке бажання сперечатись відпало. Він розвернувся й пішов із двору.
Ну, зараз матері висловить! Нічого путнього вигадати не може! Що не план — то провал!
А Тамара за пів року тримала під руку того ж Михайла — вже в РАЦСі.
Квартиру — сестрі, гроші — брату, а мене в прислугу? Не дочекаєтесь