Букет для дружини

Вже добігало до полудня, коли Ілля нарешті зумів набрати номер коханої дружини:

— Яно, я в порядку, все гаразд. Незабаром буду вдома. На шахті сталася аварія, зараз повертаємося на базу.

— Дякувати Богу, Іллюшо! Я зв’язувалася з диспетчером, він мені все розповів. З нетерпінням чекаю на тебе.

Ілля був геть засмучений. Сьогодні ж восьме березня — для Яни це і жіноче свято, і день народження одночасно. Спочатку все складалося якнайкраще: лишалося кілька годин до кінця зміни, і ніяких негараздів не передбачалося. Аж раптом тривожний сигнал, терміновий виїзд: на одній із шахт виникла пожежа в лаві. Гасили вогонь, рятували працівників — на щастя, ніхто не загинув.

Служба Іллі полягала в роботі на гірничорятувальній станції. Він був високим, міцним, надзвичайно добросердним чоловіком — саме цим Яна колись і полонилася.

Коли він нарешті вийшов на вулицю, з неба лилася суцільна злива. Не найкращий момент, аби блукати в пошуках квітів, та й часу обмаль. Звичайно, Яна любить його не за подарунки, але ж сьогодні подвійна урочистість…

У маленькому шахтарському містечку крамничок із квітами було обмаль, тому Ілля не став покладати надій на павільйон біля власного будинку й вирушив у центр. Але в першому кіоску виявилося зачинено, а в другому залишилися лише троянди невдалого кольору. Тож довелося йти до «улюбленого» магазину з непривітною хазяйкою Галиною, яка була водночас і продавчинею, і власницею.

***

Зрештою Ілля, промоклий до нитки, обережно відчинив двері квіткового магазину. За прилавком Галина рахувала денну виручку.

— Добрий день! Вітаю вас зі святом!

— Спасибі, — холодно відказала вона.

— Хотів би букет придбати.

— Ось, дивіться, що лишилося.

Ілля уважно придивився до кімнатних рослин, глянув на гербери, ті ж таки троянди…

— А гарних тюльпанів, бува, не знайдеться?

— Молодий чоловіче, хто потребував гарних тюльпанів, прибігав іще зранку, а не під вечір.

— Так склалося, затримався на роботі.

— Еге ж, «затрималися»… Усі чоловіки однакові.

— Даруйте, але це не про мене.

— Та я все бачу. Є он один букет, що робила на замовлення, але за ним так і не прийшли.

Час вже добряче підступав до обідньої пори, коли Ілля зумів додзвонитися дружині:
— Яно, я живий і неушкоджений.

Продавчиня провела його в суміжну кімнатку, де полиці були заставлені сувенірами. Посеред невеликого столика красувався пишний букет фіолетово-білих тюльпанів із бахромчастими пелюстками.

— Чудові квіти! І скільки коштують?

— Сімсот п’ятдесят гривень.

Коробка зі щастям

Ілля збентежено зітхнув — мав у гаманці лише п’ятсот гривень. Він міг би попросити відкласти букет і збігати додому, але добре знав, що Яна більше не відпустить його самого, переживатиме після аварії на шахті. Тож, не придумавши нічого кращого, повернувся до виходу.

— Ех, чоловіки пішли… Шукають квітів для дружини, а грошей — кіт наплакав, — пробурчала Галина й собі.

— Не поспішайте з висновками. Я ж повертаюся не з розваг, а з чергування: сьогодні була аварія на шахті, ми людей рятували. Гроші є, трохи не вистачає.

Він вийшов надвір, під густий дощ. А Галина, дивлячись услід через вікно, відчула докори сумління. Вона вже знала від покупців, що сьогодні зранку на шахті сталася серйозна пожежа. «Виходить, цей хлопець щойно рятував чиєсь життя, а тепер женеться по квіти для дружини, промоклий до кісток. А я з ним так різко… Яка ж він щаслива людина: удома на нього чекає кохана жінка. А я ось замкну крамницю й піду до подруги — так само самотньої. Удвох проведемо цей святковий вечір…»

Саме в цей момент вона побачила, як до Іллі на вулиці підійшла старенька бабуся й буквально потягла його за рукав у двір низенького двоповерхового будинку навпроти.

***

— Бабусю, люба, я страшенно поспішаю, не маю часу!

— Синочку, прошу тебе, окрім тебе нікого нема попросити. Роботи там хвилин на десять, благаю.

Поки йшли у двір, бабуся розповідала, що хтось підкинув двоє зовсім маленьких кошенят у їхній під’їзд. Вона повернулася додому по молоко, а коли прийшла — кошенята злякалися та полізли на дерево, тепер нявчать і злізти не можуть.

— Сусідам байдуже. Ще й дорікають мені, що я підгодовую дворових тварин. А тут ніч скоро, не залишу ж їх там.

Вони підійшли ближче. Справді, двоє крихітних, брудненьких і промоклих кошенят голосно верещали на весь двір. Проте при уважному погляді було видно, що обоє руденькі, мов іскри. Ілля без проблем видерся на дерево, обережно узяв кошенят на руки. Ті одразу притихли та дивилися на свого рятівника великими очима з фіолетовим полиском.

— Оце так, неначе двійнята!

— Вони й справді майже однакові, тільки одне хлопчик, інше — дівчинка, — додала старенька.

— Може, брат і сестра?

— Швидше за все. Невже в когось рука піднялася викинути таких малят, та ще й рудих! Рудих не можна покидати — вони в дім приносять радість і везіння.

— Руденькі — то щастя?

— Авжеж, люди таке кажуть.

— І що з ними далі?

— Поки що заберу додому, а вранці винесу на базар, може, хтось забере собі на щастя.

— Не потрібно ніякого базару, бабусю. Не можна розлучати, якщо вони рідні. Я заберу їх обох.

Ілля уявив, як бідолашна жінка тинятиметься по ринку з коробкою, сподіваючись прилаштувати малят, а якщо не вийде — знову принесе до себе додому, вислуховуючи гнів сусідів.

— Дякую, синочку, — зітхнула зі щирою полегшеною усмішкою бабуся. — Хай тебе Бог благословить, адже світ не без добрих людей!

Кошенята виявилися надто непосидючими: вони тут же полізли хлопцеві на шию, потім спробували видертися на голову. Гострими кігтиками могли пошкодити одяг, тож Ілля зрозумів, що так до власного під’їзду не дійде. Тоді згадав про магазин Галини, де продають і сувеніри. «Можливо, у господині знайдеться картонна коробка?» — промайнуло в його думках.

***

Усередині магазину було вже напівтемно, проте двері все ще лишалися відчиненими.

— Перепрошую, що знову турбую, — почав Ілля. — Мені потрібна ваша допомога.

— Ще хвилина — і я б уже зачинялася. Ви, мабуть, повернулися по букет?

— Ні, цього разу потрібна хоч якась коробка, щоб цих двох донести додому, — показав він на двоє рудих клубочків у себе на руках.

— Господи, та де ти їх узяв?

— З дерева зняв. Якраз бабуся благала допомогти, самі бачите.

— От воно що. А я й дивлюся, куди це вона тебе повела під таким дощем.

— Вони не прості, — усміхнувся Ілля. — Рудих не можна покидати, вони щастя приносять.

— Щастя, кажеш?

— Так, так люди кажуть із давніх-давен.

Галина окинула поглядом Іллю й задумалася: «Які різні бувають люди… Простий хлопчина, який не може навіть швидко дістатися додому — весь час рятує когось…» Її несподівано вразило його добре обличчя й чуйний погляд, а також те, як бережно він притримує тремтяче кошеня.

— Зачекай, знайду для тебе коробку, — сказала вона й зникла в підсобці.

Невдовзі Галина повернулася з акуратною картонною коробкою, за допомогою канцелярського ножа зробила отвори для повітря й заклеїла верхівку скотчем, щоб кошенята не повилазили дорогою.

— Дуже вам дякую, та ще й зі святом вас! Пробачте, якщо я був різким, — промовив Ілля, уже беручись за ручку дверей.

Але перш ніж він встиг вийти, жінка покликала його:

— Почекай, юначе. Як тебе звати?

— Ілля.

— Так ось, Ілля, ти ж квіти не взяв.

— Та я ж не можу… У мене при собі лише п’ятсот гривень. Наступного дня приніс би решту.

— Ні, ні, — похитала головою Галина. — Не потрібно нічого. Забирай букет, я дарую його тобі. Скажеш дружині, що їй страшенно поталанило з таким чоловіком.

— Дякую! — від щирого серця промовив Ілля.

І він попрямував до виходу, тримаючи у руках тендітні фіолетово-білі тюльпани з мереживними краями та коробку з «рудим» щастям. Галина ж іще довго дивилася йому вслід, відчуваючи якесь особливе тепло десь усередині.

***

Ілля не став більше телефонувати, а обережно прочинив двері власним ключем. Яна одразу почула шарудіння й вибігла зустрічати коханого в коридор.

— Мій дорогий, вітаю зі святом і з днем народження! Я вже втратила лік годинам, як тебе виглядаю.

— І тебе зі святом, люба. Ось тобі букет — щиро вибач, що я запізнився.

— Яка краса! Перший раз бачу тюльпани такого відтінку. Невже ти обійшов усе місто, аби знайти їх?

— Обійшов, і не тільки. Зате повертаюся не з порожніми руками. Диви, я приніс іще й коробочку зі щастям.

Він обережно поставив коробку на пуфик, відірвав скотч і трохи підняв кришку. Звідти визирали дві руді мордочки з фіолетово-синіми очима.

— Які ж вони маленькі й мокрі! Спочатку ти сам іди грійся у ванну, а потім займемося цими пухнастиками.

***

Після добового чергування, безсонної ночі й метушні по місту Ілля ледве тримався на ногах.

— Яно, дозволь мені трішки подрімати. Буквально годинку.

— Звісно, коханий, відпочинь. А тоді будемо сідати за стіл святкувати. Я сама впораюся з нашими новими «дітьми».

— Дякую.

Кошенята сиділи біля коробки, ніби ще не вірячи, що потрапили в новий дім. Ілля швидко заснув, а Яна тим часом вмостила малечу у ванній, обережно викупала з шампунем і витерла великим рушником. У цей момент озвався телефон. Дзвонила старша сестра Лєра.

— Як справи, сестричко? Вже гучне святкування в розпалі?

— Та ще ні. Ілля страшенно втомився, тож поки дрімає, а я чекаю, коли він відпочине.

— То ти сама? Не сумно тобі?

— Відповідь «самотня» тут не підходить. Мій чоловік подарував мені справжню «коробку зі щастям».

— З яким ще щастям?

— От завтра зайдете ввечері — й самі побачите.

— Ну й вигадник твій Ілля!

— А він у мене — найкращий!

***

Вже була пізня година, та Яна з Іллею все ще сиділи за столом, тихенько смакуючи шампанське. За традицією восьмого березня вони святкували удвох, а наступного дня кликали гостей. З ніжністю спостерігали за двома новими «мешканцями», які, наївшись, урочисто маршували кімнатою, настовбурчивши пухнасті хвостики.

Тим часом в іншому кінці міста за святковим столом теж сиділи дві бізнеследі середнього віку. Вони підносили келихи «за нашу красу і за процвітання», але у думках одна з них дуже мріяла про те, щоб і для неї з такою ж наполегливістю, через зливу й негоду, шукали той самий букет тюльпанів і подарували власну коробку зі справжнім щастям.