Іван міцно тримав у руках маленьку іграшкову машинку, не зводячи очей з проходу між рядами крісел. Його очі розширилися, а обличчя зблідло від хвилювання.
Вона нахилилася до сина й тихо прошепотіла:
— Ваню, знаєш, іноді нам дуже хочеться побачити тих, кого вже немає поруч. Але це просто наш розум грається з нами.
Іван кивнув, але в очах усе ще читалася настороженість. Марина прикрила очі, намагаючись заспокоїтися й не дозволити тривозі взяти гору. Адже минуло вже чотири роки з того часу, як Олексій пішов із життя.
***
У той день, коли її життя розділилося на «до» і «після», Марина стояла на кухні, задумливо витираючи стіл вологою ганчіркою. Сонячне світло пробивалося крізь вузькі фіранки, граючи теплими відблисками на керамічній плитці. Марина наче на автопілоті продовжувала витирати поверхню, коли телефон раптово задзвонив — гучно й різко. Цей звук, як удар у серце, змусив її здригнутися.
Вона зняла трубку, намагаючись вирівняти дихання.
— Марина Вікторівна? — холодний і офіційний голос на іншому кінці. — Це поліція. Нам потрібно з вами поговорити особисто. Ваш чоловік… Олексій… сталася трагедія.
Трубка затремтіла в її руці. Марина мимоволі сіла на стілець, відчуваючи, як ноги стали ватними. Слова офіцера здавалися чужими, нереальними — ніби з жахливого сну.
— Ви впевнені? — видихнула вона, намагаючись зловити бодай якусь ниточку реальності серед вихору думок.
— Так, на жаль. Вам потрібно приїхати…
— Це якась помилка… — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози. — Це точно помилка…
Голос був нещадний, холодний, мов камінь:
— Ми перевірили документи. Нам дуже шкода.
Марина впустила трубку на стіл. Все навколо попливло. Вона машинально потягнулася до склянки з водою, але пальці не слухались, і склянка з глухим стуком упала на підлогу, розливши воду по плитці. Свідомість відмовлялася приймати почуте. Ранок ще здавався звичним: дзвінок Олексієві з нагадуванням купити молока. Плани на вечір. Усе здавалося нормальним. А тепер — порожнеча.
— Мамо? — слабкий голос Івана вивів її із заціпеніння. Він стояв у дверному проході, міцно тримаючи плюшевого ведмедика. Його очі були настороженими й переляканими.
Марина зібрала залишки сили, витерла вологі долоні об джинси й змусила себе усміхнутися.
— Все добре, сонечко. Просто… у мами був важливий дзвінок, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
Вона обійняла сина, міцно пригорнувши його до себе. Як йому сказати? Як пояснити, що тато більше не прийде додому? Як знайти слова, коли й самій страшно навіть пошепки вимовити правду?
***
Марина стояла біля дверей, стискаючи в руках сумку так сильно, що пальці побіліли. Вона дивилася на безлику сіру будівлю перед собою, і кожен крок здавався боротьбою із гравітацією.
— Марина Вікторівна? — голос вивів її з трансу. Вона повернула голову й побачила чоловіка в темному пальті. Строге обличчя, коротка стрижка і прямий, трохи насторожений погляд. — Віктор Сергійович, слідчий. Прошу, заходьте.
Вона кивнула, не знайшовши в собі сил відповісти, й пішла за ним. Коридори були стерильні, з різким запахом дезінфектора. Кожен крок лунав глухим відлунням, і Марина відчувала, як страх стискає груди.
— Ви впевнені, що витримаєте? — запитав Віктор, зупинившись біля дверей із табличкою.
Марина ковтнула клубок у горлі й тихо відповіла:
— Потрібно. Я повинна.
Віктор кивнув і відчинив двері, жестом запросивши всередину. У приміщенні було прохолодно й порожньо. Працівник мовчки кивнув і поставив на стіл невелику коробку з особистими речами. Марина побачила годинник із потемнілим ремінцем — саме той, що вона подарувала Олексієві на річницю весілля. Поруч лежав обвуглений шкіряний черевик, срібний ланцюжок і крихітний брелок-підкова.
— Машина злетіла з мосту в яр і загорілася, — пояснив Віктор рівним голосом. — Ідентифікація можлива лише за речами.
Марина зробила крок уперед, але коліна підкосилися. Перед очима попливли темні кола, і вона ледь не впала на холодну підлогу. Віктор устиг підхопити її, обережно притуливши до стіни.
Коли вона прийшла до тями, побачила стурбоване обличчя слідчого з кухлем води в руках.
— Ви в порядку? — запитав він.
Марина лише кивнула, все ще приголомшена. Вона не могла відвести погляду від годинника. Це був Олексій. Сумнівів не залишилося. Горло стислося, і сльози самі покотилися щоками.
— Я… я підпишу все, що потрібно, — ледь чутно прошепотіла вона.
Віктор акуратно передав їй документи, і вона поставила підпис, не зводячи очей із речей на столі. Він записав свої контактні дані та коротко пояснив:
— Якщо виникнуть запитання або буде потрібна допомога — звертайтесь. Ми ще зв’яжемося для оформлення формальностей.
Марина кивнула, не в змозі вимовити жодного слова. Вона мовчки забрала копії документів і попрямувала до виходу, відчуваючи, як світ навколо валиться, залишаючи її в пустоті й тиші.
***
Три дні після прощання з Олексієм минули, ніби в тумані. Марина, здавалося, втратила здатність сприймати реальність — все відбувалося наче в чиємусь чужому житті. Вона займалася організаційними справами на автопілоті — зустрічі з юристами, папери, дзвінки. Усе вимагало грошей, яких у неї не було. Олексій завжди запевняв її, що автосервіс приносить стабільний дохід. Марина вхопилася за цю думку і вирішила поїхати туди.
Вона зайшла в кабінет і одразу помітила, що на місці Олексія сидить Микола — його друг і напарник ще з давніх часів. Побачивши її, він трохи зніяковів, але одразу натягнув привітну усмішку.
— О, привіт, Марино! — сказав він, підводячись. — Співчуваю…
— Привіт, Колю, — голос Марини тремтів. Вона зачинила за собою двері й сперлася на одвірок, намагаючись взяти себе в руки. — Слухай, мені потрібні гроші… Де Олексій тримав виручку?
Микола запнувся, погляд його став настороженим.
— Марино, яка виручка? Олексій продав бізнес два тижні тому. Тепер автосервіс мій… — він замовк, помітивши її здивоване обличчя. — Мені навіть довелося трохи позичити йому на оформлення…
Марина не могла повірити в почуте.
— Продав? Тобі? — прошепотіла вона, відчуваючи, як підкошуються ноги. — Чому він мені нічого не сказав? Ми ж завжди ділилися всім…
— Я сам не зрозумів, — розвів руками Микола. — Він останнім часом був якийсь нервовий. Сказав, що терміново потрібні гроші.
Марина кивнула, опустила очі й мовчки вийшла на вулицю. В голові билася одна думка: як Олексій міг провернути таку угоду і нічого їй не сказати? Він же завжди був чесним і відкритим із нею.
Наступного дня їй зателефонували з банку. Голос керівника був сухим і офіційним.
— Марино Вікторівно, ваш чоловік взяв великий кредит на розвиток бізнесу. Ви є поручителькою. Тепер, після його смерті, борг переходить на вас.
Марина розгубилася.
— Поручителька? Але Олексій казав, що це просто формальність, — вона відчула, як паніка почала підступати до горла.
— Саме так. На суму два мільйони гривень, — підтвердив керівник. — Термін сплати — за місяць. Потрібно врегулювати питання погашення.
Марина схопила голову руками, відчуваючи, як стіни банку тиснуть з усіх боків. Невже Олексій справді втягнув її в такі борги? Чому він нічого не сказав? Навіщо був цей обман?
— Вам потрібно сплатити борг у зазначений термін, інакше банк буде змушений конфіскувати майно, — нагадав керівник, помітивши її стан.
— Але в мене нічого немає… крім квартири. А вона записана на сина, — ледь чутно прошепотіла Марина.
— У такому випадку ми можемо запропонувати реструктуризацію боргу. Це дасть змогу виплачувати поступово. Але сума велика, і відсотки зростатимуть.
Марина вийшла з банку, ніби в тумані. Як він міг залишити її в такому становищі? Всі ці роки вона вірила, що може на нього покластися. А тепер — лише борги й гіркота зради.
На цьому етапі вона ухвалила рішення: потрібно працювати стільки, скільки можливо, щоб погасити борг. Доведеться влаштуватися на другу роботу, брати підробітки. Усі сили кинути на погашення боргу — іншого виходу немає.
***
Марина намагалася повернутися до звичного ритму — робота, турбота про сина, рідкісні хвилини відпочинку. Іван уже не ставив запитань про тата, але в його очах усе ще читалося очікування — ніби він шукав знайоме обличчя серед перехожих.
Віктор поступово ставав частиною їхнього життя. Часто навідувався до Марини — то допомогти по господарству, то привезти продукти, то просто дізнатися, як у них із Ванею справи. Він не нав’язувався, але з’являвся регулярно — і з кожним візитом Марина відчувала спокій і впевненість.
Спочатку Марині було трохи ніяково, але з часом вона звикла до його присутності. Він умів говорити так, щоб не зачіпати болючих тем, і легко відволікав її своїми історіями про роботу чи кумедними випадками. З часом вона помітила, що чекає цих зустрічей — вони приносили тепло і спокій, яких їй дуже бракувало.
Одного вечора він тихо сказав:
— Якщо раптом знадобиться допомога або просто поговорити — я завжди поруч.
Марина кивнула і вперше за довгий час відчула, як напруга відступає.
Минуло кілька місяців. Ваня освоївся у школі, вони з Мариною звикли до нового життя. І от одного разу Марина раптом зрозуміла — час виконати давню мрію сина й поїхати до Греції. Вони заслужили відпочинок.
***
Літак почав знижуватись перед посадкою, і Марина подумки перебирала плани на відпустку. Іван пішов до туалету, сказавши, що скоро повернеться, але його довго не було. Коли хлопчик нарешті повернувся, його обличчя було блідим, як крейда.
— Мамо, я бачив тата в літаку… з якоюсь тіткою, — прошепотів він, міцно хапаючись за її руку.
Марина здригнулась, але швидко постаралася заспокоїтись.
— Ваню, тобі, мабуть, здалося. Тата тут немає… і бути не може, — тихо сказала Марина, намагаючись тримати себе в руках.
Ваня вперто похитав головою.
— Мамо, я точно його бачив! Він був там, у кінці салону… з тіткою. Вони сміялися.
Іван продовжував уважно дивитися в той бік, ніби боячись щось упустити. Марина поклала долоню на його голову і м’яко провела пальцями по світлому волоссю.
— Маленький мій, тата вже давно немає з нами, — сказала вона ще тихіше, сподіваючись, що ця розмова скоро закінчиться. — Можливо, ти просто побачив когось схожого.
Вона змусила себе усміхнутись, але серце завмерло від дивного передчуття. Вона списала це на хвилювання перед подорожжю, але коли вони залишали літак, очі самі шукали знайомий силует. І раптом вона його побачила. Олексій. Він йшов трапом, тримаючи за руку молоду брюнетку, яка притискалася до його плеча і сміялась. Він виглядав щасливим.
Марина застигла на місці, відчуваючи, як світ навколо руйнується. Іван з подивом подивився на неї.
— Мамо, це тато? — прошепотів він.
— Ні, — здавлено відповіла вона, поспіхом відводячи сина. — Просто схожий чоловік…
Але всередині все кричало: це був він. Живий і неушкоджений.
Так сталося, що вони зупинилися в одному готелі, і уникнути зустрічі було неможливо. Вже ввечері Оксана влаштувалася біля барної стійки біля басейну, а Олексія чекала несподівана зустріч.
— Привіт, Олексію, — холодно сказала вона.
Олексій озирнувся, і в його очах промайнув жах.
— Марино? Ти як тут опинилась? — прошепотів він, розгублено відступаючи.
Вона усміхнулася, стримуючи тремтіння в голосі.
— Я тепер багато чого вмію. Життя навчило бути сильною. Знаєш, я можу виплачувати борги, можу ночами працювати, щоб забезпечити сина. Усе можу. Тільки не думала, що побачу тебе тут — живого і веселого.
Він відвів погляд, стиснувши келих у руці.
— Це не твоє діло. Не лізь у моє життя, — кинув він крізь зуби. — Іди, поки моя дружина не побачила.
Марина криво усміхнулась.
— Дружина? Вона знає, що ти вже одружений і в тебе є син? Чи ти і їй вигадав казку, як колись мені? Знаєш, Олексію, ти просто жалюгідний брехун. Життя тебе ще покарає за все, що ти зробив.
Олексій зблід і нічого не відповів. Марина розвернулася й пішла, відчуваючи, як всередині підіймається хвиля полегшення. Вона більше не злилася — усе, що могло пекти, вигоріло дотла.
Провівши в Греції десять незабутніх днів, Марина намагалася більше не думати про ту неприємну зустріч. Вона дивилася на Івана й раділа кожній миті їхнього відпочинку. Вечорами вони гуляли вузькими вуличками, куштували місцеві страви й слухали шум моря, і Марина поступово вчилася жити тут і тепер, не терзаючи себе спогадами.
Після повернення до Києва їх зустрічав Віктор. Він стояв біля виходу з аеропорту з великим букетом білих лілій і радісною усмішкою. Іван першим його побачив і щодуху кинувся назустріч. Віктор підхопив його на руки, притиснув до себе, як рідного сина. Марина раптом відчула, як у середині розливається тепло — таке спокійне й справжнє, якого їй так не вистачало.
— З поверненням, — м’яко усміхнувся Віктор. — Я сумував.
Марина відповіла усмішкою, а по щоках покотилися сльози — цього разу від радості.
— Ми теж, — прошепотіла вона й міцно його обійняла.
Вони вже збиралися сідати в машину, коли біля виходу зупинилося поліцейське авто. Олексій і його нова супутниця розгублено стояли поруч, поки навколо них гуртувалися правоохоронці. Віктор, як завжди стриманий, лише коротко сказав:
— Взяли на гарячому. Підробка документів і шахрайство. Тепер надовго сяде.
Марина не відчула злорадства — тільки полегшення й тишу в душі. Цей чоловік більше не зможе руйнувати її життя.
Минали місяці, й життя поступово налагоджувалося.
Іван пішов до школи й із захопленням розповідав про нових друзів і уроки. Марина повернулася до роботи й намагалася не озиратися назад — вчилася відпускати минуле й впускати у своє життя щось нове й хороше.
Віктор став частиною їхньої родини — надійною, спокійною й теплою. Він завжди був поруч, підтримував, допомагав, був опорою.
Одного вечора вони сиділи на кухні, базікали про дрібниці, коли Ваня раптом запитав:
— Мамо, а коли ми знову поїдемо в Грецію?
Марина усміхнулася, подивилася на Віктора й відповіла:
— Обов’язково поїдемо. Тепер у нас усе буде добре.
Дівчина з найбільшими губами у світі вирішила змінити ще одну частину обличчя: як вона виглядає