Дід

Мишка, загорнутого в тонку ковдру, знайшли морозного ранку біля дитячого будинку. Від народження йому тоді було кілька годин. Михайлом назвала підкинутого немовля віруюча нянечка на честь Архістратига Михаїла, пам’ять якого того дня вшановували.

Мишко ніколи не знав своїх мами й тата, тому й не тужив за ними. До інших приходили батько, мати, бабусі й дідусі, але в Мишка всередині нічого не тьохкало. Він нікому не заздрив, не плакав і не сумував. Дитячий будинок був для нього єдиним місцем, де він почувався своїм. І правила дитбудинку вважав непорушним законом — для себе й для інших. Одне з неписаних правил звучало: сильний завжди правий. За право бути сильним він був готовий битися до крові й синців під своїм і чужим оком.

Ось і зараз Мишко важко сопів, сидячи на лавці далеко за межами території дитячого будинку.

День у Мишка не задався з тієї самої миті, коли хлопці затіяли футбол у широкому коридорі, біля самого входу в роздягальню. М’ячем слугувала вушанка новенького — кволого, вічно ниючого хлопця. Мишко по життю не любив невдах, ніби ця зараза могла перекинутися й на нього. Він із захватом ганяв шапку дохлика Вітька, а потім підбив її «черпачком» і з переможним криком відправив у ворота роздягальні. Ірина Аркадіївна з’явилася саме в цей момент і вже за кілька хвилин закрутила Мишкове вухо в спритних пальцях. Це було особливо прикро, бо всі бачили Мишків сором. Удвічі прикро — Ірина Аркадіївна була його другом і єдиною близькою для Мишка людиною. Він виріс біля неї до своїх семи років, і скільки себе пам’ятав — завжди від Ірини Аркадіївни знаходилось для нього слово або хоча б погляд. Малого вона саджала на коліна, обіймала міцно, притискала до себе його заплакане обличчя. А тут — без слів, за вухо, перед усіма — в кут. «Кримінальникам» ставали тільки «недоходи» та «дохлики». «Недоходи» — ті, до кого не доходить інакше, трохи недорозвинені. Мишка в кут ніколи не ставили. Він був старожилом, на особливому становищі. Вухо пекло. Мишко рвонув із кута з усієї дурі, щойно Ірина Аркадіївна зникла у своєму кабінеті. А тут на шляху намалювався Вітька-дохлик — причина його ганьби. Стояв і дурнувато усміхався, м’яв шапку в руках. Мишко з розвороту вліпив дохлику копняка — хай знає, як із нього сміятися. Копняк вийшов знатний — дохлик осів, чомусь схопився за горло й почав по-риб’ячому хапати повітря. Потім упав на бік і пустив піну з рота. Мишко наостанок штовхнув дохлика ногою й рвонув до дверей. Легко перемахнув через паркан і по хлипкому снігу, як був — без куртки — в парк. Там зупинився, перевів подих біля старої ялини. Надворі майже весна. Під ногами — тало. Черевики промокли й гидко хлюпали. Мишко розгарячілий, мокрий від сліз і бігу, не зважаючи на холод, сів на лавку, напівголосно бурмочучи щось нерозбірливе.

Замовк Мишко, коли відчув, що хтось сів на лавку поруч.

— Не холодно тобі? — Мишко повернувся на голос, тихий і рівний.

Поруч із ним на лавці сидів дід. Борода в нього була сива, пухнаста. Очі — сірі, уважні, спокійні. Хороші очі. В очах Мишко розбирався. Не раз по них визначав людину.

— Образили тебе? — дід говорив лагідно, тільки очі його не погоджувались із голосом — мружились і світились металом.

— А вам яке діло? — не витримав Мишко. — Я, може, зовсім утечу. Сяду на поїзд — і нехай потім шукають. Нікому я не потрібен.

— А Ірина Аркадіївна як же?

Мишко подивився на діда уважно й підозріло. Звідки він про Ірину Аркадіївну знає?

— А що Ірина Аркадіївна! Вухо пече! Було б хоч за що!

— Нема за що, кажеш? А Вітю за що при всіх образив і принизив? Тебе, значить, не можна ображати, а іншого — можна? Я тобі один секрет відкрию. Йди ближче.

Мишко підсунувся:

— Ну!

— Кожен твій вчинок, кожне добре й зле діло — на тобі відбивається. Ти принизив — тебе принизять…

— Та пішов ти! — Мишко підвівся й смачно сплюнув біля лавки.

Чужий дід не образився, погляду не відвів, не лаявся у відповідь, тільки тихо сказав, дивлячись Мишкові просто в очі:

— Завтра зустрінемось, договоримо.

Мишко сплюнув ще раз, засунув руки в кишені й попрямував у бік дитячого будинку.

До вечора ховався він в альтанці садочка, що була за парканом їхнього дитбудинку.

Опустилися густі сутінки, коли Мишко нишком проник через службовий вхід у будівлю дитячого будинку. У коридорі було тихо. Нянечка — Лідія Юхимівна — велика й голосиста, затягла його на кухню, покричала трохи для профілактики. А потім дістала з холодильника й розігріла залишений для нього обід. Розповіла, що Вітька-дохлик захлинувся піною. А бабуся, яка його виховувала і в якої дохлика відібрали, померла від серцевого нападу слідом за Вітькою.

— Просто від дитбудинку швидка її й забрала. Вона приїхала до Вітьки з дозволом на опікунство. Ще б йому хоч годинку протриматися — і поїхав би зі своєю бабусею.

У спальні панувало незвичне пожвавлення. Світло було вимкнене, але Мишко без зусиль добрався до свого спального місця і, як був — в одязі — витягнувся на ліжку.

— А потім його винесли, і обличчя в нього було синє, прикиньте!

— Ірина Аркадіївна плакала в себе в кабінеті. Просто в голос вила. Потім поліція приїхала. Вона вся червона вийшла, запухла. Кажуть, Вітька епілептик виявився, ніхто не знав, що в нього епілепсія. У піни захлинувся.

Мишко заснув швидко. Як даність прийняв факт — побитий ним учора епілептик Вітька помер.

***

Ранок був радісний і галасливий. Про Вітькину смерть Мишко думав навіть уві сні, і тому вранці, коли зустрів його в коридорі, розгубився й не одразу зреагував на пас Вітькиною шапкою. Підняв її, подивився на живого Вітьку:

— Тю, — подумав, — і таке привидітись може.

Потім вліпив по тій шапці:

— Гооол!

Ірина Аркадіївна закрутила його вухо у своїх пальцях. Він ніби цього й чекав, і навіть не образився на постановку в кут. Повернувся до Вітьки — той м’яв шапку в руках і посміхався. Хлопці чогось чекали. Чекав і Мишко. У дверях з’явилася Ліка — найкрасивіша дівчинка в дитячому будинку. І так захотілося Мишкові зараз, при Ліці, вийти з ганебного кута й помститися дохлику за його дурнувату посмішку. Але чомусь він зволікав. Очікування біди й передчуття страшного накрило його.

— Ей, дохлик! — Мишків друг, Йося, зробив підніжку, й дохлик упав на підлогу. Потім хлопці накинулися на нього. Намагались вибити шапку з рук. Але дохлик вчепився в неї, ніби то була якась цінність. Дохлику дісталося і в обличчя, і в живіт. Нарешті він зігнувся навпіл, і Мишко зрозумів або згадав: зараз піде піною.

І точно. Хлопці розбіглися. А Мишко як прикований стояв у кутку. Хтось із нянечок викликав швидку. Ірина Аркадіївна тримала Вітькину безжиттєву голову, яка слухняно гойдалася в її руках, випускаючи піну з посинілих губ.

Лікар зі швидкої сказав, що якби одразу тримали голову в правильному положенні — Вітька б залишився живий.

Незабаром прибула бабуся Вітьки з документами на усиновлення, майже не плакала, тільки все повторювала:

— Як же це? Вітюша!

Мишко йшов до лавки. Там уже сидів вчорашній дід, посунувся. Мишко сів поруч:

— Ви знали, так? Звідки ви знали, що я сьогодні прийду? І як так може бути, що Вітька вчора був мертвий, а сьогодні — живий?

— Мишо, — Мишко намагався згадати, чи казав дивному дідові своє ім’я, — той тяжко зітхнув, і в його очах уже не було вчорашньої прохолоди — там були біль і гарячий гнів.

— Що я знову не так зробив? Я НІЧОГО не зробив! Я його не чіпав, тільки раз по шапці ногою вдарив! Це що — злочин?

Мишко майже кричав у відповідь на гарячий і вимогливий погляд діда. Страшний дід не сказав жодного слова — та Мишко його все одно розумів.

Погляд діда проникав у Мишкові нутрощі й палив його зсередини, аж перехоплювало подих і хотілося плакати. Чого йому з того діда? Він імені його навіть не знає.

— А як вас звати? — спитав Мишко.

— Василь Андрійович.

Дід підвівся, повільно й важко пішов парковою доріжкою, а Мишкові раптом стало так самотньо й порожньо, ніби він щойно втратив єдиного, справжнього діда. Він розридався гірко й безупинно. Як малі в дитбудинку, коли розуміють: мама, яка залишила їх тут «на трохи», може більше не повернутись.

У дитячому будинку Мишка ніхто не шукав. Ні друзі, ні Ірина Аркадіївна, ні Лідія Юхимівна — улюблена Мишком стара нянечка — нікому не було діла до того, що він цілий день не з’являвся, навіть не снідав і зараз мав голодним лягати спати.

Перед сном знову обговорювали Вітьку і заплакану Ірину Аркадіївну.

***

Вранці Мишко не здивувався, коли побачив Вітьку-дохлика. Затримав на ньому погляд, підійшов, стиснув кулак — але не вдарив, а простягнув для пацанського привітання. Дохлик усміхнувся, і Мишкові стало тепло й радісно. Але хлопці — навіть його друг Йося — відсахнулися від нього, ніби від прокаженого.

У коридорі ніхто не дав Мишкові пас. Гол шапкою забив Йося. Він же пішов у кут. Він же бив Вітьку. А Мишко наче кіно дивився. Впав у заціпеніння. Отямився лише тоді, коли Вітька зігнувся навпіл і пішов піною. Тут Мишко згадав слова лікаря: якщо Вітьку перевернути на бік і тримати голову в правильному положенні — він не захлинеться й залишиться живий.

Мишко кинувся на підлогу поруч із дохликом і перевернув його на бік. Тримати голову Вітьки було непросто — дохлик смикався судомно. Але Мишко весь зосередився на одному — втримати голову Вітьки як треба.

— Це Мишко його бив! — волав Йося, а Ірина Аркадіївна намагалася вирвати Вітьку з Мишкових рук. Але той не випускав голову дохлика й тільки майже беззвучно ворушив губами:

— Швидку викличте… хтось…

Лікар зі швидкої сказав, що з дохликом усе буде добре. Незабаром приїхала бабуся Вітька, довго плакала в кабінеті в Ірини Аркадіївни. Мишкові здалося, що вони плакали разом, а потім вийшли з щасливими, заплаканими обличчями й пішли в спальню, де після нападу епілепсії спав Вітька-дохлик.

Мишко непомітно для всіх вибрався через відому тільки йому дірку в паркані й попрямував у парк. Йшов із надією побачити Василя Андрійовича. Але діда на лавці не було. Там сиділа незнайома дівчинка. Не з інтернату. У яскравих колготках з жирафами. Дівчинка підняла на Мишка очі:

— Привіт.

Мишко похмуро оглянув незнайомку. Нічого не відповів. Лише зиркнув на жирафів. Тяжко зітхнув і сів поруч.

— Мене Альонкою звати, — представилась дівчинка. — Я до Василя Андрійовича прийшла, а його нема.

— Ти знаєш діда?

— Ну так, він у нас у музичній школі працює. Вчить мене грати на фортепіано. А ще ми іноді зустрічаємось у парку й балакаємо. Я знаю, що він зазвичай на цій лавочці сидить.

— Я теж до нього… а його нема, — тяжко зітхнув Мишко.