– Мам, не продавай квартиру, – ошелешив син. – Батькові ти більше не потрібна…

Розлучатися з рідними стінами завжди важко, особливо якщо прожив у них усе життя. От і для Зої Валентинівни було непросто зважитися на переїзд, але рідні — дорожчі. Тому тепер вона ходила квартирою, прощаючись з кожним куточком, із кожною тріщинкою на стіні. Хоч із чоловіком вони робили ремонт п’ять років тому, Зоя точно пам’ятала, де під шпалерами залишився бодай якийсь недолік. Колись вона засинала в цій кімнаті, розглядаючи при світлі нічника всі стіни й стелю, ніби вивчаючи й запам’ятовуючи їхні недосконалості. Ось тут висів килим з оленями — потім від цвяшків залишилися вм’ятини, і Микола замазував їх сумішшю піску й цементу, а там, біля вікна, був приклеєний плакат з улюбленим співаком. Колись Зої дуже подобався Кузьма Скрябін, якось мама купила його диск, і Зоя поставила його на комод, милуючись фото. А коли подруга подарувала той плакат на день народження — щастю не було меж. Зоя повісила його так, щоб було видно з будь-якого боку її кімнати. Вона й досі часто вмикала його пісні, занурюючись у спогади тієї далекої безтурботної пори.

Ех, як же швидко летить час. Не встигнеш озирнутись — а вже пів життя позаду, й скільки попереду ще залишилось — нікому не дано знати. Зої Валентинівні дуже хотілося якомога швидше обійняти чоловіка й сина — так вона за ними скучила. Майже рік не бачились. Так вийшло.

Жили вони в одному з райцентрів на півночі України, до якого всі звикли з дитинства, й здавалося, ніколи не поїдуть. Але Єгор, син Зої та Миколи, після закінчення університету отримав пропозицію роботи на півдні країни — і йому там так сподобалося, що він вирішив залишитись назавжди. Спершу почав розмову здалеку, щоби підготувати батьків до такого повороту, а потім і покликав їх до себе. Йому обіцяли житло від фірми та досить хорошу посаду. Щоправда, було одне «але». Єгор товаришував із дівчиною майже з дитсадка, і всім здавалося, що вони разом будуть усе життя — настільки вони підходили одне одному. Насамперед Єгор запропонував Василині переїхати до нього. Та південний клімат їй не підійшов, і в них уперше виникла суперечка. Василина повернулася додому, а Єгор вирішив, що якось проживе й без неї в тому південному раю. Хоча спілкування не припинили, було очевидно — майбутнього як пари у них вже не буде.

Зоя з Миколою довго не могли зважитися, але далеко від сина було надто тоскно, тож після чергової розмови зібралися до переїзду.

— Триматися за насиджене місце — не бачу сенсу, — першою сказала Зоя. — Раз Єгору там житло пропонують, то ми можемо ті заощадження, що для нього відкладали, витратити на купівлю будинку для себе. А цю квартиру залишимо — хто знає, як життя обернеться.

— Та ні, — не погоджувався Микола. — Це ти зараз так кажеш, а там почнеш мені нерви мотати, переживати, як тут усе без тебе. А якщо сусіди затоплять? А якщо ще якась біда? Здавати ти навряд чи захочеш, а чужим людям довірити — залишать тут «ріжки та ніжки». Давай краще продамо квартиру, а там купимо гарний будинок із садом.

— Але ж речі треба буде кудись перевезти, — продовжила Зоя Валентинівна. — Може, спершу купимо там житло, облаштуємося, а потім уже й цю квартиру продамо?

— Можна й так. Я можу поїхати першим, — запропонував чоловік. — Куплю там невеличкий будиночок, знайду роботу, а ти поки тут займешся продажем, збором речей. Приїдеш уже на все готове.

— І справді, — погодилася Зоя.

На тому й зупинились. Микола зібрався швидко. Зоя проводжала його з важким серцем, та заспокоювала себе — мовляв, ненадовго ця розлука. Але, як сказав хтось із мудрих, людина припускає, а Бог розпоряджається. Микола вже купив будинок на півдні, знайшов роботу — хоч і не таку добре оплачувану, як удома, але не залишився без діла. А от Зої ніяк не вдавалося знайти покупця на квартиру.

— Може, трохи знизимо ціну? Зараз, кажуть, складно продати нерухомість, — говорив чоловік телефоном. — А то я тут без твоїх борщів та пирогів зовсім зів’яв.

— Добре, спробую, — обіцяла дружина. — Але занадто знижувати не бачу сенсу.

Минав тиждень за тижнем, місяць за місяцем — а покупця все не було. Навіть дивитися ніхто не приходив, ніби хтось прокляв. Зоя Валентинівна вже й тужила сильно, і за чоловіка хвилювалась — він же без домашньої їжі не міг обходитись, а сам готувати не вмів. Якщо й умів — то хіба що пельмені відварити, яєчню посмажити та овочевий салат. І все. Але Коля заспокоював: на роботі є їдальня, годують нормально, тож не варто переживати. Та вона не могла не хвилюватися.

Щоб хоч якось бути причетною до облаштування нового житла, Зоя просила чоловіка зробити щось на її смак:

— Коль, я надіслала тюль — повісь у спальні… А ще троянди замовила кущові — посади за хвірткою, в палісаднику, гарно буде, коли зацвітуть… А завтра прийде посилка з саджанцями слив і груш. Їх треба буде обробити від шкідників, я засіб також замовлю.

Спочатку Микола намагався заперечити:

— Зой, може, ти сама все це зробиш, коли приїдеш? Я, звісно, допоможу, але самому вникати в усе якось не хочеться.

— Та коли я ще приїду — невідомо, — наполягала Зоя. — За цей час дерева вже плодити почнуть.

І зітхала з сумом:

— Може, й не треба продавати квартиру, раз не продається. Замкну її й приїду.

— Ні вже, раз вирішили — назад дороги немає.

А потім чоловіка захопили всі ті справи, які Зоя йому напризначала.

— Чому ти вчора не відповів на дзвінок? — цікавилась вона.

— Та був на городі, — ніяково пояснював чоловік. — Теплицю зробив.

— Навіщо теплицю? — з щирим подивом питала Зоя Валентинівна. — Це ж не Полісся.

— Не Полісся, — вже жвавіше розповідав Микола. — Але й тут теплиця потрібна — тільки не від холоду, а від сонця. Бо все вигорить. Я купив укривний матеріал, зробив усе як слід. Зараз фото скину.

І Зоя Валентинівна хитала головою, розглядаючи знімки, й витирала сльози. Як же гарно! Очей не відвести. А Коля ж так боявся, що не впорається — він-бо з дитинства жив у квартирі, а тут свій будинок, своє подвір’я, справи не кінчаються. І Зоя раділа, що в чоловіка з’явилися клопоти. Бо хто знає — ще б дружків якихось знайшов, почав би пити від нудьги… А тепер — усе добре.

Вона з часом звикла, що чоловік телефонує нечасто, і не завжди може відповісти на її дзвінки. Вона все розуміла — і робота, і домашні справи, відпочинку він не бачить. Єгор, звісно, також допомагав, але останнім часом у нього на роботі був повний завал. Вільної хвилини не мав. Він розповідав про якийсь проєкт, але Зоя в тому не тямила, розуміла насилу.

А якось, коли знову зайшла мова про продаж квартири й Зоя запропонувала ще трохи знизити ціну, Микола несподівано заперечив:

— Ні-ні, навіть не думай. Ціни на житло зараз зростають. Краще, навпаки, підніми ціну. Не варто втрачати вигоду.

Зоя здивувалась. Якщо по цій ціні ніхто не купує, хто ж захоче за вищу?! Але вирішила чоловіка послухати — справедливо міркувала: якщо справді ціни зростають, то, може, люди вважають, що за дешево пропонують щось неякісне. І ось, буквально через кілька днів почали дзвонити — щось зрушило з місця. Двічі навіть приходили на перегляд, обіцяли подумати. Зоя спочатку засмучувалась, коли ті йшли без рішень, але після кожного нового дзвінка знову оживала. І ось — сталося диво! Перші з тих, хто переглядав квартиру, подзвонили й сказали, що їм схвалили іпотеку, і вони купують квартиру в Зої. Радості її не було меж.

Зоя поспішно набрала номер чоловіка, але той не поспішав відповідати. Вирішила трохи почекати — не передзвонив. Дивно, ж бо вечір вихідного дня. Напевно, знову щось на городі — так, він же казав, що налагоджує автоматичний полив. Бідолашний її Микола — жодного відпочинку. Та нічого, вже скоро вона приїде, стане йому допомагати, удвох усе легше.

Зоя Валентинівна не стала більше чекати й зателефонувала синові.

— Єгорчику, — схвильовано заговорила, забувши навіть привітатись. — Я завтра документи в банк відвезу, покупці знайшлися! За тиждень угоду оформлятимемо, і я вже зможу приїхати. За цей час речі відправлю. Як я рада! Може, татові поки не казати? Зроблю йому сюрприз, от зрадіє! Як думаєш?

Єгор трохи помовчав, потім тихо зітхнув і заговорив обережно. Зоя одразу вловила в голосі щось недобре.

— Мам, не продавай квартиру… Батькові ти вже не потрібна. Пробач, що так прямо, але я довго не наважувався, а тепер, коли все так швидко…

— Що ти таке кажеш?.. — Зоя відійшла від вікна й опустилася в крісло, розтираючи груди, де пекуче закололо. — Як це… не потрібна? Що сталося? Говори, як є.

— Тільки, будь ласка, не хвилюйся, мамо. Я скажу, приховувати вже нема чого. Він там зустрів іншу. Із сусідкою, коротше, зв’язався. Спочатку вона радила, як там у дворі все облаштувати, як з урожаєм, як із бур’янами боротись… Потім стала на вечерю запрошувати, а ти ж знаєш, як він любить домашню їжу. Потім вони вечорами гуляли разом біля моря. Ну, він спершу все заперечував, мовляв, по-сусідськи. А нещодавно я зранку заїхав — а вона виходить з його дому, вся розтріпана… ночувала в нього. Він навіть не став виправдовуватись, просто сказав: мовляв, я ж жива людина, а чекати вічно не можу.

Зоя Валентинівна мовчала, намагаючись усвідомити почуте. Але слова Єгора немов глухим луною відбивалися в голові. Все попливло перед очима, сльози так стисли горло, що навіть дихати стало важко.

— Мам, не мовчи, прошу тебе… Заради мене тримайся. Те, що сталося — вже не змінити, а ти мені дуже потрібна. І є хороша новина. Я вирішив повернутися додому. Ну його, той південь. Без Василини я не можу. Думав, що зможу, але — ні. Ми з нею поговорили, і вчора подали заяву до РАЦСу. Приїду — підготуємося, і взимку весілля справимо. Ми ж, зрештою, північні! Чесно, мені дуже бракувало нашого снігу й морозу. Тож сумувати тобі ніколи буде — скоро й онуки підуть. Мам?! Ти чуєш мене?

— Так, чую… так, — насилу відповіла Зоя Валентинівна. — І дуже тішуся за тебе й Василину, ви ж створені одне для одного. Тоді я скасую угоду про продаж. А зараз мені треба все усвідомити й прийняти. Бувай, синочку. Дуже чекаю тебе. Люблю. Сумую…

Попрощавшись з Єгором і пообіцявши йому не брати все надто близько до серця, Зоя ще довго сиділа, дивлячись в одну точку, відпустивши всі думки. Думати ні про що не хотілося. Усі мрії, які вони роками будували з чоловіком, розлетілися вмить, залишивши лише глухий біль спогадів.

Коли надворі зовсім стемніло, Зоя Валентинівна увімкнула світло у квартирі, подзвонила покупцям, щоб повідомити, що угода скасовується. І, розуміючи, що заснути не зможе, взялася розпаковувати речі з сумок та коробок і розставляти все по місцях. «От і все», — подумала й гірко всміхнулася.

Час до приїзду Єгора тягнувся повільно. Рятувала лише робота — добре, що не поспішила звільнятися, бо залишилася б без справи. Місце зайняли б миттєво, а знайти щось нове нині непросто.

Коли син приїхав, сум одразу відступив. Зоя не могла натішитись, що вони знову разом. Приємні клопоти з підготовки до весілля відволікали, й дні летіли дуже швидко.

— Синочку, а ти батька на весілля запросив? — якось спитала Зоя, пересиливши біль.

— Ні, — похитав головою Єгор. — Він знає, що у нас із Василиною скоро весілля — і на тому все. Не хочу ділити цю радість зі зрадником. Ще чого доброго — з’явиться з тією… новою.

Сказав і прикусив язика, помітивши, як мама знову знітилась і посумніла.

— А я ж навіть злитися на нього не можу, — прошепотіла й заплакала. — Стільки років душа в душу прожили, а тут… ну, не інакше як біс поплутав. Він же навіть не дивився в бік інших. Завжди й всюди разом. Ти ж пам’ятаєш.

— Мамо, ну не плач, — обійняв її Єгор. — Усе буде добре. Можливо, тато й сам уже шкодує. Але сталося, як сталося. Не вартий він твоїх сліз.

Зоя Валентинівна кивнула й постаралась заспокоїтись, аби син не хвилювався. Ще встигне виплакатись у подушку, як робила щоніч.

У день весілля Зоя була щаслива. Син подорослішав, і в нього тепер своя сім’я. Невістка — красуня, розумниця, з Зоєю ладила, як донька. Про що ще могла мріяти мати? Їй більшого й не треба було — аби в дітей усе було добре, а власний біль… якось переживе, час залікує.

Увечері молодята вирушили в подорож. Провівши їх до аеропорту, Зоя поверталась додому з дивним передчуттям. На душі було легко й світло, ніби попереду на неї ще чекало якесь щастя.

Вийшовши з ліфта, вона зупинилась і завмерла, навіть дихати на кілька секунд перестала. Біля дверей, на валізі, сидів Микола, схиливши голову. Побачивши Зою, він не одразу підвівся. Спершу почервонів, покашляв, прочистив горло, підвівся повільно й, відвівши очі, заговорив:

— Ну, привіт, Зойко. Дозволь зайти, поговорити хочу. А далі — як буде.

Зоя відчинила двері тремтячою рукою, зайшла в передпокій і жестом запросила Миколу. Пройшла на кухню, на автоматі ввімкнула чайник, дістала цукерки, вафлі… Налила чай і кивнула на стілець. Микола сів біля вікна — там, де завжди любив — і тихо заговорив:

— Я продав дім, привіз усі гроші до копійки. Ми ж їх для сина відкладали, а їм зараз своє житло потрібно. Сам не знаю, як мені бути. Молити тебе простити, прийняти, забути, що було — не можу. Хочу, але не можу. Я ж тебе так образив. Не зміг там залишитись. Бо, як би там не було, а тебе забути не зміг. Кожну хвилину тільки про тебе й думав. Поки все закрутилось — намагався не згадувати, знаєш, як кажуть: з очей геть… Але коли син поїхав, ти не дзвонила — тоді й зрозумів, як сильно вас мені не вистачає. Так затужив, аж вити хотілося. Але ж це не виправдання, правда? Звісно, ні. Тому й не рву душу. Ось… — він поклав на стіл банківську картку й підсунув до Зої. — Тут усі гроші. Хай Єгор розпоряджається, як вважає за потрібне. А я піду.

Він відсунув чашку з чаєм і підвівся, подивився несміливо Зої в очі.

— Пробач… ради Христа, — видавив крізь сльози й рушив до дверей.

— Та вже залишайся, — безсилою рукою Зоя опустила руки на коліна й витерла сльозу. — Куди ж ти підеш?.. Не обіцяю, що зможу пробачити легко і швидко… Але, сподіваюсь, ми щось разом придумаємо. Поки що живи в кімнаті Єгора.

— Дякую!

Микола розплакався й, опустившись навколішки перед Зоєю, почав цілувати їй руки та повторювати, як сильно хоче все повернути…

Але багато чого в житті — не повернеш.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

– Мам, не продавай квартиру, – ошелешив син. – Батькові ти більше не потрібна…