Мамині забаганки

— Так, Аню, тепер ти — наша годувальниця, — мама дуже виразно подивилась на мене. Всередині все обірвалося. — А що ти хотіла? Ми з батьком тебе виростили, тепер твоя черга повертати борг.

— Мамо, який борг? — я намагалася зберігати серйозний вираз обличчя, але її пафосна мова звучала смішно.

— Ну як же… Ми тебе годували, одягали, освіту дали…

— Я навчалась на бюджеті! Тоді, може, ще й підгузки з повзунками у «борг» включиш? — хвиля обурення таки почала накривати мене.

— А може, й включу! Нам же на щось треба жити!

— То йди працюй!

Цей варіант здавався мені найбільш очевидним. Але у мами при слові «праця» очі стали круглими, як у сови, губи затремтіли, а на очах виступили сльози.

— Я? Працювати? Про що ти?! Я все життя вам присвятила! І вважаю, що не зобов’язана в 40 років шукати роботу.

Мене пересмикнуло: мамі минулого року виповнилося 45. За все життя вона не працювала жодного дня: у 18 вискочила заміж, невдовзі народився брат, за рік — я. Батько утримував усю сім’ю. Нашим вихованням займалися няня та бабусі, а мама жила у своє задоволення: салони, магазини, відпочинок за кордоном, фітнес, йога, коучі — словом, займалася «саморозвитком».

Потім батьків бізнес збанкрутував, він пішов у найману працю. Керівництво ставило батька за приклад, але як тільки він захворів, одразу викинуло його за борт, як баласт. На новій роботі платили зовсім мало, але у батька лишався час на відпочинок. Я вже закінчила навчання, знайшла чудову роботу й жила окремо: обидві бабусі пішли рано й залишили нам із Максимом квартири. У брата народилася третя дитина, він продав бабусину квартиру, купив більшу й тепер виплачував іпотеку. З роботою у нього не складалося.

— Мамо, може, тоді варто скоротити витрати? — я з ненавистю подивилася на майстриню манікюру: раз на тиждень вона приходила до неї додому. Авжеж, мама ставила догляд за собою вище за все!

— Які такі витрати? Я ні на що зайве не витрачаю!

— Як це не витрачаєш? Учора ти купила дві нові сукні, сьогодні — манікюрниця, завтра — масажист, післязавтра — косметолог. А за виклик додому вони беруть удвічі більше.

Я була готова надати розрахунки, щоб мама зрозуміла: основні витрати в родині — на її совісті. Але вона знову округлила очі й ображено відповіла:

— Не говори дурниць. Я — жінка, і я маю виглядати чудово. Інакше твоєму батькові буде неприємно приходити додому.

— А я? Про мене ти подумала? — стара образа на маму почала підійматися зсередини й от-от, як лава з вулкана, мала вирватися назовні. — На татових рахунках грошей майже не лишилося, а ти все шикуєш. Я — теж жінка. Не хочу працювати до знемоги, забезпечуючи твої забаганки. Я хочу дбати про себе!

Мама подивилася на мене своїм особливим «королівським» поглядом, і я мимоволі здригнулася. Вона вміла подивитися так, що починаєш почуватися нікчемністю. Тим часом я справді працювала на виснаження. Взяла два складні проєкти — кожен вимагав бути на зв’язку 24 години на добу. Плюс — фриланс на перекладах, плюс — репетиторство.

— Доню, давай-но ти не будеш перечити мені. Поки батько не знайде нормальну роботу, за фінанси в нашій родині відповідаєш ти. Тож або скорочуй свої витрати, або шукай підробіток.

— Ні, мамо, — сказала я якнайжорсткіше. — У мене немає статей витрат, які я могла б урізати на вашу користь.

— Як це немає? А твої подорожі раз на пів року? А обіди в кафе? Врешті-решт, відмовся від таксі. І новий пуховик із чоботами тобі ні до чого — у старих походиш.

— Ну знаєш що, мамо, — я вже ледве стримувалась, щоб не перейти на крик. Замість цього швидко одяглася й пішла з батьківського дому. Прогулянка парком мала повернути мені спокій.

***

Старі образи продовжували клекотіти. Якщо в дитинстві мама наряджала мене як ляльку, то в підлітковому віці я виглядала як опудало. Мама сама купувала мені одяг. І наче спеціально — не мого розміру. То більший, то менший.

— Фу, як ти розжиріла, — гидливо казала вона, якщо річ була мала. А якщо велика — звучала інша пісня. — Нічого, на виріст буде.

— Мамо, можна я сама виберу одяг? — я збиралася в табір, і мама пообіцяла купити кілька нових суконь, шорти, футболки й джинси.

— Знаю я, що ти вибереш. Суцільний несмак. От, передали, гарні речі, приміряй.

У пакеті лежали явно ношені чужі речі. Майже всі — величезні, частина була в такому стані, що й на город вийти було б соромно.

— Я в цьому не поїду, — тоді я вперше розридалася від образи.

— Значить, не поїдеш узагалі, — знизала плечима мама.

Знаєте, в родині гроші були. Мама собі ні в чому не відмовляла, але щойно справа стосувалася мене — вмикався режим жорсткої економії. Це потім, багато років потому, я зрозуміла: мама була типовим нарцисом. І в мені вона бачила не доньку, а суперницю й конкурентку. Але тато цього не бачив: він був зайнятий роботою, постійні відрядження, зустрічі. Зате коли бував удома — я купалася в його ніжності.

— Доню, ти в мене така розумничка, ще й красуня! Моя гордість! — часто казав мені тато.

— Не перебільшуй, — кривила носа мама. — У неї три четвірки у чверті.

— Так решта ж п’ятірки! — з гордістю дивився на мене тато. — У Максима теж три четвірки, а решта — трійки. Чого ж ти його не свариш за це?

— Він чоловік, а чоловікові не важливі оцінки в атестаті, — відбивалася мама. Макс завжди був її улюбленцем.

Брат вступив на бюджет, але після третьої сесії кинув інститут. Пів року сидів удома, розробляв план, як стати підприємцем. Потім вступив до іншого університету на платну форму. Провчився рік — і знову кинув. Ні роботи, ні освіти. Ще рік займався бозна-чим: казав, що ось-ось запустить проєкт, намагався «піднятись» на криптовалюті, але з розумом було туго.

— Аню, я вважаю, ти зобов’язана підтримати брата, — заявила мама 1 вересня.

— Чим це? — я навчалася на четвертому курсі й аж ніяк не очікувала, що вона почне таку розмову.

— Брат вступив на факультет іноземних мов, і ти йому допоможеш.

— Як — мозок свій в оренду здавати? — засміялась я.

— Не огризайся! Ти ж знаєш, Максим одружився, у них з Оленочкою скоро дитина, йому зараз не до навчання.

— То нехай не вчиться, а працює, — для мене це було очевидно.

— Егоїстка! Ти ж за гроші однокурсникам робиш контрольні й курсові! Невже рідному брату не допоможеш?

— А він платитиме, як однокурсники? — єхидно спитала я.

— Меркантильна яка. Так ти й родину продаси за вигоду, — стиснула губи мама й звернулась до манікюрниці, яка якраз пиляла їй нігті. — От ростиш-ростиш дитину, а вона потім жодної вдячності.

Коротше, ви вже зрозуміли: диплом Максим отримав завдяки мені. Я сподівалась, вірила, що мама зрештою оцінить мої старання і полюбить мене так само, як брата. Тоді я ще жила з батьками. Макс приходив у гості, й мама забувала про все на світі — навіть про манікюр!

— Синочку, зварити тобі кави чи зробити чаю?

— Давай каву, — зазвичай байдуже й ліниво відповідав Макс.

— А ось твої улюблені цукерочки, з лікерчиком, — старалася догодити мама. А про те, що люблю я, вона взагалі не знала.

Брат дивився на ці танці з бубном поблажливо. Він дозволяв мамі догоджати улюбленому синочку. До мене ставився як до обслуги. Ще коли він жив з нами, я прасувала його сорочки, готувала сніданки для всієї родини. Тепер Макс вважав, що я зобов’язана вчитися замість нього.

***

І от зараз, коли батько залишився без роботи, мама з братом насіли на мене. Їм навіть на думку не спало вирішувати свої проблеми самостійно. Після того як я запропонувала мамі влаштуватися на роботу й пішла, вона зателефонувала брату. Про що говорили — не знаю. Тільки за годину Максим передзвонив мені й таким самим вкрадливим, як у мами, тоном почав тиснути.

— Аню, май совість! Ми ж одна родина!

— Ну так, Максе, ми — одна родина, згодна.

— Ти ж розумієш, що зараз, поки батько не знайде нормальну роботу, по-іншому ніяк. Уся надія тільки на тебе. Родині дуже потрібна допомога.

І от тут мене понесло. До брата накопичилось стільки претензій, що я вже не могла їх тримати в собі.

— О, так, Максе! Я — член родини, і мені дуже потрібна допомога! Я поки останні три роки разом із батьком горбатилась на тебе з мамою, надірвалася. Мені терміново треба на курорт. Оплатиш?

— Ей, сестричко, які ще курорти? Ти що, береги поплутала? З якого дива я маю оплачувати твої забаганки? — обурено відповів Макс.

— Ага, заговорив! Ну що ж, давай порахуємо! Хто тобі писав контрольні, курсові й диплом у виші?

— Але ж ти знаєш, у мене спершу один син народився, потім — другий…

Макс говорив із подивом, мовляв, як ти сама не розумієш очевидних речей?!

— Прекрасно, що ти здатен самостійно робити дітей. А я тут до чого? Я ж тебе не змушувала одружуватись і народжувати під час навчання.

— Але ж ми — родина! І взагалі — так склалося…

— Ні, це не має значення. Ти зобов’язаний був вчитись сам! Це — твоя зона відповідальності!

— Фу, яка ж ти душна!

Схоже, Макс збирався завершити розмову. Але мене вже несло, і я не дала йому покласти слухавку.

— Далі. Макс, чому з моменту звільнення батька я виплачую твою іпотеку?

— Але ж ти знаєш: у мене складнощі з роботою, дружина, троє дітей…

— Зверни увагу: це в тебе дружина і троє дітей, а не в мене. Чому я маю давати гроші на утримання твоєї родини? Я що, благодійний фонд?

— Але ж тато щомісяця давав!..

— Я — не тато. І я не зобов’язана утримувати двох дорослих людей і їхніх трьох дітей.

Макс мовчав секунд десять. Потім трагічним голосом промовив:

— Та вже ж, сестричко, вже від когось, а від тебе не очікував зради.

— Якої ще зради? — якщо чесно, ці слова мене здивували.

— Ти кидаєш родину в складний час.

Довелось нагадати брату, що я не лише вчилася замість нього, а ще й до народження його дітей купувала візочки, ліжечка, зимові комбінезони, всякі дрібниці для Олени, щоб їй було легше. Хто бував у дитячих магазинах, може уявити, скільки мені обходилися «подаруночки» племінникам.

— Братику, у мене таке відчуття, що твоя родина постійно переживає важкі часи.

— Дай час, я піднімусь на ноги!

— Коли?! Тобі ж наступного року вже тридцять! А за душею — тільки іпотека й троє дітей!

— Зате я їм потрібен, вони — моя родина, рідні люди, на відміну від тебе, зрадниці!

— Максе, коли дорослі люди заводять родину, вони розраховують на себе, а не на тата чи на сестру. Потрібні гроші? Зміни роботу або знайди підробіток!

— Авжеж, тобі легко говорити!

— Мені?! Максе, в очах роботодавців я — невигідний кандидат, бо можу піти в декрет, — засміялася я, згадавши, як у трьох місцях мені відмовили саме з таким формулюванням. — А ти точно в декрет не підеш: у тебе план виконано й перевиконано!

— Та як ти смієш жартувати про дітей! Хоча… все з тобою ясно… зрадниця!

Що ж, я — зрадниця в очах рідного брата. І все через те, що відмовляюся й надалі платити за нього іпотеку й утримувати маму.

Брат кинув слухавку, а я не знала, плакати чи сміятися. Смішно, коли рідні бачать у тобі джерело благ, гаманець. І до сліз образливо: я ж молодша…

Знову задзвонив телефон. Знову — мама.

— Аню, я взагалі не розумію, що з тобою відбувається? — з надривом у голосі й театральними паузами мовила мама.

— А що відбувається?

— Просто в голові не вкладається, що ти так легко відмовляєшся від мене, від брата, від племінників…

— Я не відмовляюся, ти щось плутаєш, — чесно кажучи, така заява викликала в мене подив.

— Як це не відмовляєшся? Мені ти запропонувала знайти роботу. Максиму взагалі порадила підробіток пошукати, а в нього ж діти!…

— Все правильно. Макс працює — дітьми займається Олена. Але вони можуть і помінятись місцями. Та й тобі не завадило б дізнатись, як дістаються гроші.

— Хамка! — вперше за багато років (відтоді як я випадково зачепила маму, і вона облила білу сукню вином) мама перейшла з благородного-королівського тону на ринковий вереск.

Цього разу розмову припинила я. І обидва номери — мами й брата — поставила на беззвучний режим. Треба терміново поговорити з батьком: він завжди ставився до мене з якимось благоговінням. І в ту мить на екрані смартфона з’явився вхідний: «Татусик».

— Привіт, доню.

— Тату, щойно про тебе думала, — татів голос змусив мене усміхнутись.

— І я про тебе, рідна. Серце не на місці.

— Ти вже з роботи повернувся? Може, зустрінемось, погуляємо?

— Ні, сонечко, мене вчора до лікарні забрали по швидкій.

— Чому ж ти мовчав?!

— Щойно телефон дали…

— Тоді все зрозуміло, — нарешті у мене склався пазл, чому мама й брат сьогодні так тиснули на мене. — Тату, я зараз до тебе приїду!

— Аню, завтра, добре? Сьогодні тебе не пустять.

— Гаразд, татусю, відновлюйся швидше!

***

Батька виписали тільки за два тижні. Я щодня їздила до нього в лікарню, говорила з лікарями, слухала їхні поради. І всі рекомендації зводилися до одного: гарно відпочити, змінити обстановку.

— Таточку! — я радісно верещала біля входу до лікарні, коли його нарешті виписали. Ні мама, ні брат жодного разу до нього не навідались. Лише один раз зателефонували — дізнатись пін-код від картки.

— Привіт, доню! — тато явно очікував, що мама теж його зустріне. Але їй було не до нього: прийшла манікюрниця.

— Тату, тільки не хвилюйся, але ми зараз летимо відпочивати. З лікарями я говорила — дозволили.

— Як це — зараз летимо?

— А отак: за хвилину приїде таксі.

— А речі?..

— Там купимо!

Ми полетіли до океану. Два тижні тиші, спокою, прогулянок берегом, екскурсій. Тато виглядав як дитина, якій дали додаткову порцію морозива! Стільки турботи про себе, скільки за ці два тижні, він не отримував за все життя!

— Татку, пробач, що я раніше не здогадалась вивезти тебе на відпочинок!

— Донечко, я тобі безмежно вдячний. Ці два тижні — на другому місці в рейтингу мого щастя!

— А що ж на першому?

— День твого народження, — очі тата сяяли безмежною любов’ю й гордістю. А ще в них був смуток.

— Чому ти сумуєш?

— Сонечко, розумієш, ні твоя мама, ні твій брат жодного разу не зателефонували й навіть не поцікавились, де я, чи все зі мною гаразд. Вони взагалі знають, що ми поїхали?

— Ні, я їм не стала казати.

— І я… Зате прийшло сповіщення про блокування кредитки, а там була хороша сума…

— Тату, поки не пізно — заблокуй рахунки й картки. Будь ласка, інакше ти залишишся без копійки!

Тато сумно подивився на мене.

— Сонечко, я підозрював, що вони мене сприймають як гаманець… але не хотів у це вірити.

— Даремно, тату, — я дуже обережно розповіла, як мама з братом тиснули на мене й вимагали, щоб я їх утримувала.

— Не соромся, доню, мені це вже не завдає болю. Я тут подумав… хочу з тобою порадитись…

Тато розповів, що вирішив подати на розлучення, бо втомився нести цей нестерпний тягар обов’язків. Утримувати дорослого сина, задовольняти зростаючі бажання дружини…

— Анечко, ти єдина, хто ніколи нічого не просить, не вимагає, завжди з вдячністю приймає будь-які подарунки.

— Тату, ти один завжди був і залишаєшся на моєму боці. Знаєш, я підтримаю будь-яке твоє рішення — навіть розлучення.

Я знала знайомих, у кого батьки були розлучені. І не важливо, коли це сталося — усі переживали розрив важко. Але я була впевнена: розлучення моїх батьків піде на користь принаймні двом — татові й мені.

— Навіть розлучення? — батько задумливо крутив у руках ключ від готельного номера. — Тоді давай подумаємо, як краще вчинити. Вона ж може подати на аліменти. І тоді тобі доведеться її утримувати до кінця життя…

— Тату, ти ж казав, що квартира оформлена на тебе?

— Так, доню.

— Тоді укладіть договір: ти залишаєш їй квартиру, а вона відмовляється від претензій. Переїжджай до мене. Я трохи накопичила, і якщо хочеш впевненості в майбутньому — можу купити тобі кімнату чи квартиру на околиці. Пробач, татусю, але на більше поки не вистачає, — мені дуже хотілося, щоб тато не хвилювався за завтрашній день.

— Анечко, та ти що, я — чоловік, сам куплю! Приймаю твою пропозицію переїхати до тебе, але з однією умовою.

— З якою?

— Один із колишніх партнерів запропонував відкрити спільну справу. Тема хороша, я в ній розбираюся.

— Тату, це ж чудово!

Я була щиро рада, що батько знову зможе займатись тим, що любить.

— Авжеж! Єдине — зараз він розбирається з документами, планами, проєктами. На цьому етапі я ще не потрібен. Є три місяці. Поїду на вахту, попрацюю руками.

— Але ж здоров’я, тату! Ти маєш думати про себе!

— Анечко, після такого відпочинку, який ти мені влаштувала, я гори можу звернути!

— Так яке ж умова?

— Якщо мені знадобиться перекладач, ти погодишся працювати зі мною?

— Звичайно, рідненький!

Тато одразу після повернення подав на розлучення. Мама погодилась на угоду й відмовилась від будь-яких претензій до мене чи до батька. Макс і Олена ще довго намагались достукатись до моєї совісті. Але моя совість була чиста.

Після стількох років морального рабства я, нарешті, скинула кайдани зобов’язань. Тоді, на відпочинку з батьком, я вперше по-справжньому відчула, що значить — дихати на повні груди. Образа на матір і спроби вибороти її любов позбавляли мене життя й здоров’я. А тепер я — вільна!

Батько запросив мене працювати перекладачкою у свою фірму. Я продовжую займатись репетиторством, але беру не більше 1–2 учнів. І як тільки перестала допомагати мамі й братові — раптом з’явилися вільні гроші.

А що сталося з мамою й Максом? Братик так і не став шукати нову роботу чи хоча б підробіток. Через прострочення іпотеки втратив квартиру й переїхав з родиною до мами. Потім мама продала квартиру в центрі й розміняла її на дві маленькі на околиці. Вона телефонувала й просила допомогти з переїздом. Я переказала їй 7 500 гривень — на вантажників. Мама образилась на таку «скромну допомогу». Але мене це більше не турбує. Я не зобов’язана допомагати тим, хто витирає об мене ноги. Шкода лише, що усвідомила це не раніше.