Марія зітхнула й відвела погляд від екрана. Її очі втомилися від нескінченного розглядання креслень, які архітектор-реставраторка вивчала вже третю годину поспіль. Нічого не поробиш — проєкт потрібно було здати до понеділка. Вона зробила ковток захололої кави й потягнулася, розминаючи затерплі м’язи.
За вікном давно стемніло. Колеги розійшлися по домівках, і в архітектурному бюро залишилася лише вона.
— Досі працюєш над старою садибою? — у дверному отворі з’явився Віктор Андрійович, керівник бюро. — Іди додому, Машо. Проєкт виглядає бездоганно.
— Дякую, але хочу внести ще кілька змін. Завтра зранку все буде готово повністю, — відповіла вона.
Керівник розуміюче кивнув і пішов. Маша потерла перенісся. Додому можна було не поспішати. Денис усе одно затримається допізна. У чоловіка сьогодні корпоратив, а отже, буде гучно, весело й, скоріш за все, надовго.
Телефон завібрував — прийшло повідомлення від Дениса: «Усе чудово! Не чекай мене на вечерю. Люблю тебе!» Внизу — смайлик, що підморгує. Маша ледь усміхнулась. Чоловік завжди такий — легкий, безтурботний, живе сьогоднішнім днем. А робота організатора святкових подій йому ідеально пасує.
Зібравши речі, Маша вийшла на вулицю. Прохолодний весняний вітер освіжив обличчя. Жінка вирішила пройтись пішки — хотілося провітрити голову.
Вітрини магазинів мерехтіли яскравими вивісками. В одній з них Маша помітила елегантну сукню. Зупинилась, приміряла її подумки, але одразу зупинила себе — занадто дорого. Краще відкласти ці гроші на перший внесок за квартиру. Це важливіше.
Орендована квартира зустріла її тишею й порожнечею. Маша поставила чайник і взялася переглядати пошту. Серед рекламних буклетів і рахунків виявився дивний конверт з офіційною печаткою.
Жінка розкрила його й повільно опустилася на стілець. Нотаріус із Львова повідомляв, що дядька Олексія більше немає. І що Маша єдина спадкоємиця. Дядько залишив їй столярну майстерню, квартиру й банківський рахунок.
— Не може бути, — прошепотіла Маша.
Дядько Олексій був братом її матері. Багато років тому він поїхав до Львова, і зв’язок із ним майже обірвався. Маша пам’ятала його добрим, усміхненим чоловіком, який завжди приносив їй шоколадки. Колись вони були дуже близькі, але потім…
Чайник закипів, вирвавши Машу з думок. Вона задумливо розмішувала чай, намагаючись усвідомити новину. Невже тепер у неї є квартира? Бізнес? Гроші?
Перша думка була — негайно розповісти Денису. Він зрадіє! Можна буде купити будинок, про який він мріє. Частіше подорожувати. Жити ширше.
Але щось зупинило Машу. Вона згадала недавню розмову з чоловіком.
— Знову собі в усьому відмовляєш? — Денис невдоволено дивився на дружину, яка відхилила його пропозицію поїхати на вихідні в Карпати. — Ми ж не бідні студенти! Можемо собі дозволити відпочинок.
— Ми відкладаємо на квартиру, забув? — Маша намагалася говорити спокійно.
— Та скільки можна відкладати! Життя минає, а ми все рахуємо копійки.
— Це не копійки, а наше майбутнє.
Денис лише відмахнувся:
— Якби у нас були справжні гроші — питання з житлом давно було б вирішене.
Згадавши це, Маша насупилася. Що зробить Денис, якщо дізнається про спадок? Вимагатиме купити будинок за містом? Скаже вкласти гроші в сумнівні проєкти своїх друзів? А може, просто почне витрачати їх на розваги?
Телефон знову завібрував. Денис надіслав фото: він у центрі галасливої компанії, всі з келихами. «Класний вечір! Їду додому. Є новини — фірма замовила ще два заходи!»
Маша постукала пальцями по столу. А що, як… не розповідати поки про спадок? Хоча б до того часу, поки сама не розбереться, що саме отримала. І не дізнається, наскільки це серйозно.
Адже якщо дядько справді залишив їй майстерню, треба буде вирішити, що з нею робити. Продати? Залишити? Найняти керівника? А квартира? В якому вона стані?
Серце калатало дедалі сильніше. Маша відчувала дивне хвилювання. Усе життя вона планувала, економила, прораховувала кожен крок. І ось доля підкинула їй шанс. Неочікуваний, ніби незаслужений.
У передпокої пролунав звук ключа в замку. Денис повернувся. Маша швидко склала листа й заховала його в шухляду столу. Вирішено — поки що нікому. Навіть чоловікові.
— Машуль, не спиш? — Денис з’явився на порозі кухні, щасливий і розчервонілий. — Корпоратив був просто бомба! А головне — я домовився одразу про два нові замовлення.
— Молодець, — Маша намагалася говорити природно. — Чаю хочеш?
— Краще щось поїсти. Помираю з голоду, — чоловік зазирнув у холодильник. — О, котлети!
Поки Денис вечеряв, Маша розсіяно слухала його захоплену розповідь про вечір. Усередині неї визрівав план. Вона візьме відпустку. Скаже, що їде на курси підвищення кваліфікації. А сама вирушить до Львова, щоб побачити все на власні очі.
— …і знаєш, вони готові заплатити вдвічі більше, ніж зазвичай! — Денис сяяв від радості. — Може, тепер ти перестанеш трястися над кожною копійкою?
— Можливо, — усміхнулася Маша.
Невдовзі вона вже сиділа в поїзді, що прямував до Львова. Сказала чоловікові, що їде на курси реставраторів. Денис тільки зрадів: буде нагода влаштувати вдома вечірку з друзями.
Потяг монотонно стукав колесами. За вікном пропливали ліси й поля. Маша думала про те, що вперше за багато років зробила щось спонтанне і навіть трохи ризиковане. І ця думка давала легкість.
Через тиждень вона повернулася з поїздки зовсім іншою людиною.
Нотаріус офіційно підтвердив: дядько Олексій справді заповів їй усе. Успішний бізнес, затишну простору квартиру і солідну суму на банківському рахунку.
Маша бродила тихими львівськими вулицями, розмірковуючи, як несподівано повернуло її життя. Столярна майстерня виявилася прибутковою справою з колективом досвідчених майстрів. Павло Сергійович, керівник, зустрів спадкоємицю з глибокою повагою.
— Ваш дядько створив унікальне підприємство, — сказав літній чоловік, проводячи Марію цехами. — Ми працюємо тільки з якісною деревиною і приділяємо велику увагу деталям.
Маша уважно розглядала ескізи, готові вироби, знайомилася з працівниками. Багато хто впізнавав її з фото, які дядько часто показував.
Квартира справила сильне враження. Високі стелі, просторі кімнати з видом на стару бруківку. Маша повільно ходила паркетом, обережно торкаючись антикварних меблів. Тут було повно світла й повітря.
Повернувшись додому, архітекторка цілу ніч не могла заснути. Внутрішній голос наполегливо шепотів: не поспішай розповідати Денису. Спочатку добре подумай.
Денис зустрів її з букетом квітів і новинами про велике замовлення.
— Уявляєш, ювілей нафтової компанії! — вигукнув він, прогулюючись кухнею. — Бюджет просто космічний. Я вже все спланував! Замовимо VR-зону, покличемо відомого діджея.
Маша кивала й усміхалася, але всередині вагалася: розповісти чи ні?
— Машуль, ти мене взагалі чуєш? — Денис махнув рукою перед її обличчям. — Що з тобою? Курси такі виснажливі були?
— Просто втомилась з дороги, — відповіла Маша, роблячи ковток чаю.
Увесь наступний тиждень Маша спостерігала за чоловіком. Денис постійно говорив про гроші. Про те, як шикарно живе його друг Костя. Про новеньку машину сусіда. Про те, що «пора б уже пожити для себе».
Якось вранці чоловік увійшов на кухню з замисленим обличчям.
— Слухай, є ідея, — почав він, сідаючи навпроти. — Давай візьмемо кредит і купимо нормальну машину. Скільки можна їздити на цій розвалюсі?
— У нас інші плани, — нагадала Маша. — Квартира, пам’ятаєш?
— Квартира почекає! — відмахнувся Денис. — Спершу машина, потім уже житло. На машині можна їздити на замовлення й вражати клієнтів.
Чоловік довго й пристрасно описував свої плани. Маша дивилася на нього, й щось усередині неї починало тріщати. Денис ніколи не зміниться. Для нього важливіший блиск зовні, аніж надійне майбутнє.
Тієї ночі Маша ухвалила рішення. Вона не розповість про спадщину. Не зараз. Можливо, ніколи.
Наступного дня жінка оформила бізнес офіційно на своє ім’я. Попросила Павла Сергійовича залишитися керівником. Домовилася про регулярні електронні звіти.
Квартиру Маша вирішила поки не чіпати. Нехай буде. Іноді можна приїжджати туди, кажучи чоловікові, що їде у відрядження. Гроші з рахунку вона теж не чіпала.
Життя тривало. Маша працювала в бюро, Денис організовував заходи. Гроші на рахунку зростали.
Але щось між ними змінилося. Маша більше не сперечалася з чоловіком про витрати. Не вмовляла відкладати. Просто мовчки відкладала свою частку.
— Ти змінилася, — якось зауважив Денис. — Стала якоюсь холодною й відстороненою.
— Просто подорослішала, — відповіла Маша.
Минуло пів року. Денис брав усе менше замовлень. Постійно зникав у друзів. Якось увечері Маша запропонувала серйозно поговорити.
— Нам треба вирішити, куди ми рухаємось, — сказала вона, розставляючи чашки з чаєм. — Ти хочеш родину? Дітей? Свій дім? Які у нас цілі?
Денис розсміявся:
— Машуль, що це з тобою? Які ще цілі? Живемо — та й живемо!
— Я хочу більшого, — твердо сказала Маша.
— Гаразд, — раптом посерйознішав чоловік. — У мене є план! Ти береш іпотеку на себе. Тобі з твоєю стабільною роботою точно схвалять. А я займуся ремонтом, керуватиму процесом.
— Тобто я плачу, а ти керуєш? — Маша дивилася на чоловіка пильно.
— Ну так, — Денис не бачив у цьому нічого дивного. — У кожного своя роль. Ти ж розумієш, моя робота нестабільна.
У ту мить Маша остаточно зрозуміла — вона правильно вчинила, що не розповіла про спадщину. Для Дениса вона — лише джерело грошей, а не партнерка.
Через два тижні Маша зібрала речі чоловіка й запропонувала пожити окремо.
— Нам потрібна пауза, — сказала вона спокійно.
Денис був шокований. Кричав, звинувачував, потім благав, обіцяв змінитися. Але зрештою поїхав до друга. Був переконаний, що «дружина отямиться» й покличе назад.
Маша не покликала. Замість цього вона подала заяву на звільнення і переїхала до Львова. Вирішила особисто займатися майстернею. На її подив, робота з деревом повністю її захопила. Дядькові майстри навчали її основ, а архітектурна освіта допомагала створювати оригінальні ескізи.
Денис телефонував, писав повідомлення. Спочатку благав повернутись, потім погрожував, потім знову просив «почати спочатку». Маша ввічливо відмовляла.
Інформація про спадщину таки просочилася. Спільні знайомі розповіли Денисові правду. Чоловік надіслав гнівне повідомлення:
— Ти спеціально все приховала! Зрадила мене! Ми могли б жити розкішно на твої гроші!
Маша тихо усміхнулась і заблокувала його номер. Тепер вона була абсолютно впевнена — рішення приховати спадок було правильним.
Минув рік. Маша сиділа у своїй майстерні, перевіряючи нові ескізи стільців. З вікна відкривався краєвид на річку. Її життя змінилося повністю. Тепер у неї була власна команда. Люди, які дійсно цінували професіоналізм і відданість праці.
Маша не шкодувала ні про що. Спадщина допомогла їй побачити справжнє обличчя чоловіка. А ще дала шанс почати все з чистого аркуша. Життя, в якому вона могла бути собою — без потреби підлаштовуватись під чужі бажання.
Телефон задзвонив. На екрані висвітлилося ім’я провідного дизайнера, з яким майстерня нещодавно почала співпрацю. Маша усміхнулася. Попереду було багато роботи, багато планів. І жодного бажання повертатися назад.
Яких людей категорично не можна впускати до себе додому, навіть якщо це родичі