Олексій вмостився біля вікна, спостерігаючи за метушнею у дворі. Вітер ледь ворушив гілки старого клена, створюючи химерні тіні на асфальті. Кожен куточок цієї квартири зберігав спогади — там батько любив читати газету, а тут мама завжди ставила свої улюблені фіалки… Минуло вже три місяці після аварії, але Олексію й досі здавалося, що батьки ось-ось з’являться у кімнаті.
— Льошенька, я принесла твій улюблений морквяний пиріг! — голос Ольги вирвав його з роздумів.
Олексій повернув інвалідний візок. Ольга рухалася кімнатою, наче метелик: розставляла чашки, складала серветки. Від неї йшла особлива енергія, здатна зігріти навіть найпохмуріший день.
— Ти справжня чарівниця, — усміхнувся Олексій.
— Для тебе — що завгодно, — Ольга присіла поруч, поклавши руку йому на плече. — Знаєш, я думала… Може, нам пора одружитися?
Олексій ледь не вдавився чаєм:
— Що, прямо зараз?
— А чому б і ні? — Ольга ніжно скуйовдила його волосся. — Якщо двоє людей кохають одне одного, навіщо зволікати? Життя таке коротке…
У її голосі звучала щирість, але всередині Олексія щось тьохнуло. Три місяці — хіба це не надто швидко? Хоча не можна було заперечувати, що ці три місяці повністю змінили його життя. Після аварії, яка прикувала його до інвалідного візка, і втрати батьків здавалося, що все скінчено. Але з’явилася Ольга — яскрава, турботлива, життєрадісна.
— Може, спочатку оформимо шлюбний договір? — обережно запропонував Олексій. — Просто для порядку.
Обличчя Ольги миттєво змінилося. Вона різко відсторонилася:
— Ти мені не довіряєш?
— Справа не в довірі, просто зараз так заведено…
— Я не вірю своїм вухам! — Ольга підхопилася і почала нервово ходити кімнатою. — Я віддаю тобі всю себе, піклуюся, кохаю, а ти вимірюєш наше почуття якимись папірцями?
Ольга опустилася перед ним на коліна, стискаючи його руки у своїх:
— Коханий, навіщо нам ці дурниці? Я ж не через гроші чи квартиру з тобою. Просто хочу бути поряд.
Останнім часом Олексій помічав дивні моменти. Ольга часто розпитувала про фінанси, документи на квартиру. А нещодавно почала спілкуватися з його двоюрідними братами, Ігорем та Романом — тими самими, що після смерті батьків намагалися відсудити спадок.
— Твої брати такі душевні, — якось сказала Ольга. — Особливо Ігор. Він розповідав, що ви в дитинстві були нерозлучні.
Олексій скривився:
— Нерозлучні? Та вони з’явилися лише через спадок. До цього й знати мене не хотіли.
— Ну що ти, вони щиро переймаються, — Ольга сіла на підлокітник візка. — До речі, я тут подумала… Може, варто розглянути варіант переїзду?
— Переїзду? Навіщо?
— Ця квартира надто велика для нас. Та й район занадто шумний…
— Тут усе обладнано під візок, — Олексій насупився. — І батьки вклали стільки сил у ремонт…
— Я просто думаю про майбутнє, — Ольга загадково усміхнулася. — Про новий етап нашого життя.
Увечері зателефонував старий друг Михайло:
— Льоша, ти серйозно щодо весілля? Якось усе надто швидко закручується.
— Оля дуже турботлива…
— І дуже цікавиться твоїм майном, — перебив Михайло. — Слухай, я тут трохи розпитав. Вона вже була заміжня. Двічі. І з обома чоловіками сталося…
Зв’язок обірвався. Олексій спробував передзвонити, але телефон друга мовчав.
— З ким розмовляв? — запитала Ольга, з’являючись у дверях.
— Та так, якийсь спам…
Михайло зник на два дні. Не відповідав на дзвінки, зник із соцмереж. На серці ставало тривожно.
— Не хвилюйся, — заспокоювала Ольга. — Мабуть, поїхав кудись. Давай краще поговоримо про весілля. Я вже навіть сукню придивилася!
Увечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Ігор, похмурий і рішучий:
— Треба поговорити, брате. Серйозно.
Ольга миттєво виглянула з кухні, наче відчула недобре…
— Ігорю! Яка приємна несподіванка! Може, чаю?
— Дякую, — усміхнувся він, але погляд залишався напруженим. — Але мені потрібно поговорити з Олексієм наодинці. Це стосується весілля.
Олексій помітив швидкий обмін поглядами між ними — короткий, але промовистий. По спині пробіг холодок.
Як тільки Ольга зникла за дверима кухні, Ігор нахилився вперед:
— Ти знаєш, де зараз Михайло?
— А ти? — перепитав Олексій, відчуваючи, як серце починає гупати частіше.
— Річ у тому… — Ігор знизив голос до шепоту. — Він дізнався забагато. Про твою наречену і її минуле. До речі, тобі відомо, що сталося з її колишніми чоловіками?
Не встиг Олексій відповісти, як за спиною Ігоря безшумно з’явилася Ольга. На її обличчі застиг дивний вираз, а в руці зблиснула срібна ложка.
— Хлопчики, чай готовий, — проспівала вона солодким голосом, крутячи ложечку між пальців. — Про що такі секретні розмови?
Ігор здригнувся, ніби отримав електричний розряд:
— Та так, просто обговорюємо весілля.
Цієї ночі Олексій довго крутився в ліжку, не знаходячи спокою. Думки про слова брата не давали заснути, а тривога через зникнення Михайла лише посилювалася. Лише під ранок він провалився в неспокійний сон.
Розбудив його приглушений голос із сусідньої кімнати. Годинник показував третю ночі. Ольга все ще не спала, і її слова долинали з кухні:
— Так, Марино, все йде за планом. Через тиждень розпишемося… Звісно, я все продумала до дрібниць! Знайшла чудовий приватний центр для реабілітації. Так, дорогувато, зате ніхто не ставитиме зайвих питань… Що? — Вона розсміялася, і цей сміх прозвучав моторошно у тиші ночі. — Звісно, квартира буде моєю. За законом це нескладно оформити… Та годі, кому він тепер потрібен? Батьки загинули, друзі розбіглися…
В Олексія затерпли пальці, а горло ніби стиснуло невидимою рукою.
— Головне — не дати йому отямитися, — продовжувала Ольга, її голос звучав усе збудженіше. — Одразу після реєстрації шлюбу займусь документами. Скажу, що це тимчасовий захід для реабілітації… А потім… — вона знову засміялася, і цей сміх пролунав холодно та жорстко. — А потім я зможу жити спокійно! Уявляєш: квартира в центрі, цілих три кімнати, та ще й із ремонтом!
Олексій заплющив очі, намагаючись впоратися з жахом, що накотив. У голові блискавично промайнули всі підозрілі моменти останніх місяців: її наполегливість зі шлюбом, категорична відмова від шлюбного договору, дивний інтерес до фінансів і раптова дружба з братами… Як же він міг бути таким сліпим?
Наступного ранку Ольга поводилася так, ніби нічого не сталося:
— Коханий, я вже домовилася щодо твого костюма. Завтра приїде кравець, — щебетала вона, розливаючи каву.
— Чудово, — видавив Олексій, напружено всміхаючись. — Знаєш, я подумав… Може, варто переоформити документи на квартиру? Раз ми сім’я, майно має бути спільним…
Ольга завмерла, але швидко зібралася:
— Навіщо ці зайві клопоти? Обговорімо все після весілля.
— Звісно, як скажеш, кохана, — відповів він, намагаючись зберігати спокій.
Як тільки Ольга пішла за покупками, Олексій дістав телефон. Його руки зрадницьки тремтіли, коли він набирав номер.
— Андрію Петровичу? Це Олексій Воронцов. Ви вели справи моїх батьків… Мені потрібна ваша допомога. Дуже терміново.
Нотаріус з’явився за годину. Він уважно вислухав розповідь, час від часу киваючи.
— Отже, ви хочете переоформити квартиру на двоюрідну тітку? — перепитав він.
— Так, на Марію Степанівну. Вона єдина, кому я зараз довіряю.
— Правильний вибір, — промовив Андрій Петрович, дістаючи необхідні документи. — Я перевірив інформацію про вашу наречену… У неї багате минуле. Два колишні чоловіки — обидва заможні люди з інвалідністю. Перший зараз у спеціалізованому закладі, другий… зник без сліду.
Олексій зблід, згадавши зникнення Михайла.
— Всі документи оформимо заднім числом, — додав нотаріус. — Ніби ти передав права на квартиру тітці одразу після смерті батьків.
Коли ввечері повернулася Ольга, вона світилася енергією, розмахуючи пакетами з покупками:
— Уявляєш, знайшла просто ідеальні туфлі! І ще скатертину для банкету вибрала…
— Чудово, — промовив Олексій, спостерігаючи, як вона метушиться по квартирі. — До речі, сьогодні зустрічався з нотаріусом.
Ольга застигла на місці:
— З нотаріусом? Навіщо?
— Та так, кілька формальностей зі спадщиною… — відповів він, роблячи вигляд, що це дрібниця.
— Які ще формальності? — її голос здригнувся. — Ти щось приховуєш, любий?
— Та що ти, кохана. Просто хочу, щоб усе було чисто перед законом.
Ольга підійшла ближче, поклавши руки йому на плечі:
— Льошенька, не переймайся цими дурницями. Дозволь мені про все подбати.
Їхні погляди зустрілися. На мить Олексію здалося, що в очах Ольги промайнула тінь страху.
Пролунав дзвінок у двері. На порозі з’явився розпатланий Михайло:
— Льоха, я все дізнався! Твоя наречена…
Ольга миттєво вискочила в передпокій:
— Ти?! Як ти тут опинився…
— А що, не очевидно? — Михайло, трохи накульгуючи, переступив через поріг. — Думала, твої люди зробили все, як слід?
Він зробив крок уперед, і Ольга, наче притиснута до стіни, почала гарячково ритися в кишені телефону. Олексій обережно підкотив інвалідний візок ближче, уважно спостерігаючи за побілілим обличчям своєї коханої.
— Міша, куди ти зник на ці дні? — нарешті запитав він.
— До лікарні мене поклали, друже. Троє хлопців чекали мене ввечері біля під’їзду, — Михайло скривився, потираючи перев’язану руку. — Схоже, комусь дуже не сподобалося, що я надто багато дізнаюся про твою майбутню дружину. Але знаєш що? Я живучий. І навіть лежачи в палаті, зміг зібрати чимало цікавого про цю леді.
Ольга здригнулася, судомно набираючи номер на телефоні:
— Я зараз викликаю поліцію! Ця людина вдирається в приватне житло і загрожує…
— Викликай, — незворушно кивнув Михайло. — А заодно розкажеш слідчим про долю свого другого чоловіка, Віктора Сергійовича. Пам’ятаєш такого? Того, хто так загадково зник після того, як встиг передати тобі свою квартиру в центрі?
На обличчі Ольги з’явилася судома. Телефон випав із її тремтячих пальців.
— Льошенька, рідний, не вір йому! Це все брехня, гидкі вигадки! — завищала вона.
— Справді? — Олексій повільно дістав диктофон. — Тоді, може, послухаємо твою учорашню розмову?
Він натиснув кнопку. Голос Ольги прозвучав у тиші кімнати:
— Так, все йде за планом. Після реєстрації шлюбу одразу відправлю його в спеціальний заклад. Я вже знайшла відповідне місце — трохи далі від міста, де персонал не ставить зайвих питань. А квартиру можна буде здавати…
— Ти записував мене?! — Ольга зойкнула, кидаючись до Олексія, але Михайло вправно перехопив її за лікоть.
— Не поспішай, люба. У нас ще багато інших цікавих записів.
Олексій дивився кудись повз неї, відчуваючи гіркоту в кожному подиху:
— Найприкріше знаєш що? Я справді тебе покохав. Вірив, що у цьому світі існує безкорислива турбота, що хтось може полюбити навіть людину з обмеженими можливостями…
Нова надія