Не привози своїх дітей до нас на літо

— Не привози своїх дітей до нас на літо, — сказала свекруха. Сухо, без привітань і без цих натужних «як ви там». Просто одразу — не привози. Міла тоді машинально стиснула телефон, наче той міг вислизнути.

— Вибачте?.. — перепитала вона, сама не зрозумівши, навіщо перепрошує.

— Не привози. Ми з Василем втомилися, у нас немає сил. Нехай цього літа онуки залишаться у вас.

— Добре, — Міла зітхнула й вимкнула дзвінок.

Обличчя в неї було замислене.

— Що сталося? — Ваня вийшов із душу, волосся мокре, на плечах — рушник, наче давньоримський сенатор.

— Твоя мама не хоче приймати наших дітей цього літа у себе.

Він завмер. Потім знизав плечима.

— Ну, щось придумаємо, заздалегідь же попередили.

— Ти не знаєш, чому вони раптом відмовилися?

— Може, їм важко? Мамин хребет, тато взагалі слабкий після недавніх магнітних бур. Ну що ти починаєш…

Вона хотіла сказати, що справа не в цьому. Відчувала нутром — щось Валентина Петрівна не договорює. Справа в чомусь іншому. Глибшому. Щось сталося. Але Ваня вже наливав чай і позіхав. Для нього все було просто. Як вимикач: увімкнено — вимкнено.

Коли вона сіла за стіл, підперши підборіддя рукою, і втупилася в білу кружку з залишками ранкової кави — та вже охолола, вкрита тонкою плівкою, і в цій плівці відбивалося обличчя, ніби чуже.

«Не привози…» — знову і знову звучало в голові.

І тут усередині неї піднялося щось знайоме, щемливе — відчуття провини. Вона не була певна, за що саме. Але воно вже розповзлося всередині, як холод уздовж спини. Вона намагалася згадати… щось, що могла зробити не так.

Ось вона — осінь, минулий вересень. Міла тоді наспіх зібрала речі, не подякувала по-справжньому, не обійняла на прощання. Виїжджала, поспішаючи, роздратована після недосипу, з валізою в одній руці й телефоном, притиснутим до вуха. Пам’ятала, як свекруха стояла біля воріт із рушником через плече, а діти кричали з машини «па-па», а вона лише махнула рукою. Без слів. Без прощань. Може, тоді?..

А може, ще раніше. Весною. Вони не приїхали на день народження свекра — Міла наполягла, сказала, що у них гуртки, репетиції, у Вані робота. Свекруха тоді телефонувала, запрошувала, майже благала. А Міла — холодно:

— Ну, Валентино Петрівно, не ображайтесь, правда. У нас просто немає можливості.

А може, справа в грошах? Минулого літа вона передала дітям десять тисяч «на витрати», але свекруха тоді якимось дивним тоном сказала:

— Ми не бідуємо, Міло. У нас усе є.

Міла тоді віджартувалася, не надавши цьому значення, а тепер раптом згадала цей тон — сухий, з образою. Наче її допомога була приниженням.

«Господи…» — подумала Міла, стискаючи скроні пальцями. — «Я ж могла… просто не помітити. Щось сказати не так, зробити не вчасно, переступити ту невидиму межу…»

Може, коли в розмові нещодавно вона сказала Вані вголос:

— Добре, що батьки влітку заберуть дітей. Хоч трохи відпочинемо від них.

А він тоді розсміявся, а на гучному зв’язку була його мати. І раптом — хмикання з телефону. «Це ви, Валентино Петрівно?» — спитала Міла. А та лише пробурчала:

— Так, чую. Все чую.

Міла тоді не звернула уваги. А зараз — згадувала кожну інтонацію, кожну паузу, кожне слово.

І чим далі, тим сильніше розуміла: та фраза — «не привози своїх дітей до нас на літо» — не була спонтанною. Це результат накопичених образ.

Але чому саме зараз? Чому раптом, саме цієї весни, коли все мало бути, як завжди? Коли діти вже мріяли поїхати до бабусі, а вона — мріяла про море?..

Міла зітхнула, відкинулася на спинку стільця й пошепки сказала собі:

— Я щось упустила… Я щось не помітила…

Через тиждень Міла таки подзвонила сама.

— Валентино Петрівно, доброго дня. Я просто… подумала… може, ми якось не так себе повели? Образили вас?

Свекруха помовчала секунду. Потім відповіла:

— Ми з Василем їдемо до санаторію поправити здоров’я.

Міла завмерла.

— Навіщо? У вас же в селі свій санаторій.

Сказала — і тут же пошкодувала. Слова прозвучали як докір.

— Міло, — сказала свекруха спокійно, навіть втомлено. — Нам просто хочеться трохи тиші. Ми вже не молоді, хочемо хоч одне літо провести інакше. Не у своїй хаті. Сподіваюся, ти розумієш. Як повернемось, так вирішимо, що робити з онуками далі.

— Розумію, — прошепотіла Міла.

Але всередині все кипіло. Розуміння, як теорія, ніби й було — а на ділі — прикро.

Поклала слухавку, втупилася у вікно. Потім різко встала і пішла телефонувати мамі.

— Ма… привіт. Пам’ятаєш, я розповідала, що свекруха відмовилася забирати дітей? Я щойно їй передзвонила.

— Ну і що вона сказала? — Мама одразу насторожилася.

— Вони зі свекром… до санаторію зібралися.

— Що? — Мама обурилася. — Замість того, щоб допомогти вам, вони вирішили на курорт?! А діти? А ви? Це що взагалі таке?..

— От і я не розумію… — Міла відчула, як усередині закипає все те, що вона стримувала. — Вони ж самі завжди наполягали: онуки — радість, сім’я — головне, у всьому допоможемо. А тут раптом: «Ми втомилися». Втомилися… А ми? Ми на роботі не втомлюємося, так?

— Міло, я тобі давно казала — Валентина Петрівна тільки удає, що вся така турботлива. Вона завжди сама по собі. Поки їй зручно — допомагає. Як стало незручно — до побачення.

— Ага… — кивала Міла, дедалі більше переконуючись, що мама права.

— От я — я б так не вчинила. Я онуків завжди прийму. І не тому, що зобов’язана, а тому що це сім’я. А їм санаторій важливіший?

— Виходить, їм санаторій важливіший за власних онуків. Совість втратили.

І от у цей момент у дверях кухні, притулившись до косяка, стояв Ваня. Він почув усю розмову.

— Дивно, як швидко ви все зрозуміли, — сказав він.

Міла здригнулася.

— Вань, я не хотіла, щоб ти…

— Щоб я почув, як ви з мамою мою маму брудом поливаєте? Та ну.

Він увійшов.

— Міло, ти хоч раз подумала, як їм? Село, город, батько себе погано почуває, мати зі спиною мучиться. Їм важко. А ти наче цього не розумієш.

— Я просто… я не очікувала, — сказала вона тихо. — Ми звикли, що вони завжди беруть дітей. А тепер раптом — і все.

— Ото ж бо й воно. Завжди готові. А зараз не готові — і ти ображаєшся.

— Я не ображаюся. Я просто… прикро, Ваню. Знаєш, ніби нас викреслили. Навіть діти — вже питають, чому ми до бабусі влітку не поїдемо. Що мені їм сказати?

— Скажи правду. Що бабуся з дідусем їдуть самі відпочивати. Що в цьому такого?.. Їм що, не можна?

— Їм — можна. Але можна було сказати інакше. А ти подумав, куди ми дітей дінемо, щоб поїхати в Туреччину?

— Давай пошукаємо табір. Або няню на липень. Або маму твою попросимо допомогти.

— Мама не може, таборам я не довіряю, а якщо не знайдемо няню? — запитала вона.

— Значить, полетимо з дітьми.

— Ні, з дітьми — це не відпочинок. За ними треба доглядати, я на пляжі не зможу спокійно полежати.

— Міло, коли ти стала такою егоїсткою? Мені не подобається твоє ставлення до моїх батьків, твоє небажання їхати відпочивати з дітьми. Якщо ти не зміниш свою поведінку, здам тебе мамі на перевиховання. Розведуся і здам! Жартую. Але ти не забувай, що квартира моя, і тобі є що втрачати.

Міла осіклася. У її плани аж ніяк не входили розлучення, розподіл майна та утримання дітей на аліменти. Вона підійшла до чоловіка і тихенько прошепотіла:

— Пробач, я перегнула палицю, я більше не буду ні з ким обговорювати твою маму і на відпочинок ми поїдемо всі разом.

Просити вибачення Міла вміла. Вона давно зрозуміла, що гордість і прямолінійність нічого хорошого не приносять. Для досягнення мети важливо бути гнучкою і вчасно просити вибачення. Сплавити дітей на літо до свекрухи цього разу не вийшло. Нічого — наступного разу вийде.