Будинок на околиці

— Ось будинок, про який я вам казав, — винувато посміхнувся рієлтор. — Вигляд у нього, звісно, не дуже привабливий, але жити можна. Та й за таку ціну ви нічого кращого не знайдете.

Андрій здивовано подивився на рієлтора і зрозумів, що той не жартує.

Будинок справді не приваблював нічим: ні обшарпаними стінами, ні старим шиферним дахом, порослим мохом, ні похмурими вікнами, в яких йому постійно щось ввижалося.

Але всередині виявилося доволі затишно. Андрій навіть здивувався такому контрасту.

— Ну то що, будете купувати? — спитав рієлтор, коли показав усі кімнати.

— Буду, а куди подітись…

Так, Андрій погодився на цей варіант. Бо обирати йому, по суті, не було з чого.

Це справді був єдиний пристойний варіант за доступну ціну. Так, на самій околиці міста, де безпритульних тварин більше, ніж людей. Та ще й з вбиральнею надворі.

Зате проведений газ, немає проблем з водою і є власна ділянка. Жити можна.

А зручності… Їх із часом можна буде перенести до будинку. Добре, що місце дозволяє.

*****

— Ну що, друже, щиро вітаю тебе з Днем народження і… новосіллям, — сказав Андрій сам собі й, усміхнувшись, одним махом випив склянку персикового соку.

«Ось тобі вже тридцять років. І чого ти досяг за цей час?»
Та нічого, власне, не досяг. Соромно, звісно. Але як є.

Працював він продавцем-консультантом у звичайній, як зараз заведено казати, компанії, яка динамічно розвивається — в одному з її філіалів.

А якщо ще точніше, то в магазині побутової техніки та електроніки. Не те щоб це була робота його мрії, але все ж краще, ніж зовсім без роботи.

Щодо житла, то ще зовсім нещодавно Андрій жив у маленькій однокімнатній квартирі, яка дісталася йому після смерті матері.

Щоправда, тепер він уже там не мешкає, та й самої квартири в нього більше немає.

Взагалі, це довга історія, але якщо коротко, то батьківська однокімнатна знаходилася у старому двоповерховому будинку, збудованому ще за радянських часів і який…

…давно був визнаний аварійним.

Тож згодом усіх мешканців, включно з Андрієм, «попросили» виселитись.

Андрій отримав компенсацію від держави й почав шукати собі нове житло.
Та на ті копійки, які йому виплатили, особливо не розгуляєшся. От і довелося обирати більш-менш прийнятний варіант на вторинному ринку. Та й там вибір був мізерний. Рієлтор зміг запропонувати лише один варіант.

Той самий будинок на околиці міста.

Заради економії Андрій завжди ходив на роботу пішки. Тож після переїзду довелося прокидатися на годину раніше, бо відстань суттєво збільшилась.

Громадським транспортом він користувався лише у крайніх випадках — наприклад, коли йшов дощ.

На особистому фронті теж без особливих досягнень — одним словом, глухо, як у танку в консервній банці.

А глухо — здебільшого через те, що ТАКИЙ НЕВДАХА (а саме так він себе вважав) мало кого може зацікавити.

З дівчатами він, звісно, зустрічався. Але дуже рідко і ненадовго.

Коли він розповідав про себе, вони зазвичай нудьгували та поглядали вбік, аби хоч якось себе розважити, або просто смикали серветку, періодично киваючи головою.
І було це не через те, що Андрій погано розповідав — просто йому не було чим зацікавити.

Кому цікаво слухати про те, як черговий покупець оформив повернення, а Андрій вчергове втратив премію за хороший продаж? Це ж нудно.

Тому на запитання: «Ми завтра побачимось?» дівчата зазвичай відповідали:
«Вибач, Андрійку, у мене справи, я тобі сама зателефоную».

Після цього, звісно, ніхто не дзвонив. І він додзвонитися не міг. То як тут налагодити особисте життя?

Незадовго до виселення та купівлі будинку Андрій зустрів свою колишню однокласницю і з цієї нагоди запросив її на каву до найближчого кафе.

— Я пригощаю! — рішуче сказав він.

— Ну, ходімо!

Сидячи навпроти Оксани, Андрій з неприхованою цікавістю її розглядав і думав: вийде з цього щось чи ні…

Зовні вона йому дуже подобалась. Ще у школі він намагався за нею залицятись, але нічого не вийшло.

А що, як доля дає йому другий шанс? Треба спробувати!

— Ти заміжня? — обережно спитав Андрій і навіть на мить затамував подих.

— Ще ні.

— Працюєш?

— Ти що? — обурилась Оксана й здивовано подивилась на колишнього однокласника.

— А що не так?

— Нащо мені працювати? Я ж дівчина. Молода й красива. От знайду собі нормального мужика — і хай він гарує. А я життям насолоджуватимусь.

— Отак от?

— Ну так, — знизала плечима Оксана. — Ми, дівчата, створіння ніжні. Нас лише любити треба й на руках носити.

— А що для тебе «нормальний мужик»? Просто цікаво. Може, я підійду?

Андрій, звісно, не збирався будувати життя з дівчиною, якій потрібен не чоловік, а гаманець. Але йому було цікаво зрозуміти, що в голові в таких, як Оксана. Адже їх чимало. І, здається, саме такі йому найчастіше трапляються. Може, справа все ж у ньому?

— Нормальний мужик? — замислилась вона. — Ну як тобі пояснити… Щоб працював на престижній, високооплачуваній роботі, а ще краще — мав власний бізнес. Квартира в нього має бути трикімнатна, дача за містом. І, звісно, машина — обов’язково.

— Ого!

— Це мінімум. На менше нормальні дівчата не погоджуються.

Андрій усміхнувся.

У нього не було нічого з того, що перелічила Оксана. А значить — і надії не було.

Власне, після кафе їхні дороги й розійшлись. А Андрій замислився по-справжньому.

Ну яка дівчина при здоровому глузді погодиться жити з «ненормальним» чоловіком, який торгує побутовою технікою, щодня ходить на роботу пішки й живе у старенькому будинку на околиці міста?

Коротко кажучи, повна відсутність особистого життя й будь-яких перспектив дуже напружувала Андрія. І навіть не тому, що він сильно хотів сім’ю.

Хоча й хотів, звісно. Але була ще одна річ…

Прощаючись із мамою, він пообіцяв їй, що обов’язково одружиться. Що не буде самотнім усе життя.
І лише після цих слів важко хвора мама посміхнулась. Уперше за пів року.

Вона ж, мабуть, зараз дивиться на нього згори й чекає на виконання обіцянки…

Тільки от…

«Здається, не вийде в мене виконати обіцянку…» — тяжко зітхнув Андрій, тримаючи в руках її фотографію.

— Пробач, мамо.

Потім він глянув на годинник і почав збиратись на роботу. Життя триває. Шкода лише, що в ньому нічого не змінюється.

*****

Андрій відкрив вхідні двері й ледь не підскочив від несподіванки.

На ґанку знову лежали акуратно складені мишачі тушки. Таке враження, ніби йому дари приносили. За ті три дні, що він жив у своєму «новому» будинку, це вже вдруге така нісенітниця трапляється.

Але жодної таємниці тут не було. Андрій чудово знав, чиїх лап це справа!

— Та чого вам від мене треба?! — зі злістю кинув він, вдивляючись у двір.

А вони сиділи біля дальнього паркану й дивилися на нього невинними оченятами. Три дорослі кішки й… кошеня. Так, було ще кошеня, якого вони всіляко намагались «прилаштувати».

Чому Андрій так подумав?

Та, тому що сам бачив з вікна, як ці троє кішок ретельно вилизували найменшого, а потім… Не повірите — проводжали його до самого порогу й ішли геть.

Точніше, спочатку вони шкребли двері своїми кігтиками, а вже потім і пішли.

Оскільки Андрій усе це бачив, то не став відчиняти. Навіщо йому кошеня? І без того вистачає клопотів.

Взагалі він вважав, що кішки над ним просто знущаються. Або мстяться, що він їх не годує.

А годувати їх Андрій і справді не хотів. Тобто не хотів привчати до себе у дворі — бо тоді точно не підуть.

Десь глибоко в душі йому було шкода цих тварин, змушених виживати на вулиці, та він вперто тримався, не піддаючись на «провокації». Бо не хотів брати відповідальність за чиєсь життя.

Він зі своїм життям не може дати ради…

Отак і тривало це «безладдя» ще кілька днів. Щоранку Андрій знаходив під дверима то мишей, то фантики від цукерок, а ввечері, повертаючись з роботи, бачив, як кішки «будують йому оченята» і…

…вони постійно підштовхували кошеня лапкою, щоб те йшло до будинку. Наче щось йому муркотіли своєю котячою мовою, підбадьорювали.

А він такий малий був, не розумів, що робити. З одного боку — дуже хотілося в тепло, з іншого — боявся цього холодного чоловіка.

На шостий день Андрій, як завжди, повертався з роботи. У небі кружляли поодинокі сніжинки (ще вдень по радіо попереджали: скоро справжня зима прийде, з великою кількістю опадів — схоже, так і буде).

Андрій підняв комір куртки й пришвидшив крок.

Раптом з-за рогу вибігла молода дівчина. Ну як дівчина — справжня циганка.

Підбігши до Андрія й мило посміхаючись, вона почала наполегливо пропонувати йому дізнатись свою долю.

— Я тобі, красеню, все правду скажу. І грошей багато не візьму. Скільки даси — на стільки й згодна.

Зазвичай Андрій на такі вмовляння не зважав — не вірив у ворожіння.

Але сьогодні чомусь захотілося дізнатися, чи з’явиться у нього нарешті хтось у житті, чи не варто навіть мріяти. Гороскоп обіцяв якусь доленосну зустріч, але Андрій гороскопам довіряв ще менше, ніж циганкам. Тож…

— Пощастить мені в коханні, чи ні? — спитав він і простягнув дівчині купюру.

Вона схопила його за руку й уважно почала вивчати долоню. «Добре, що хоч руки встиг помити перед виходом», — подумав Андрій.

— Бачу, доля в тебе непроста… Кохання знайти не можеш. А в серці — сум.

— Вам би психологом працювати, — посміхнувся Андрій. — І так із мого питання зрозуміло, що в особистому житті глухо. Мене цікавить, чи щось зміниться?

— Ти мене не перебивай. Краще слухай уважно. Отже, бачу, що маєш зробити вибір.

— Який ще вибір?

— Важливий. Який саме — не скажу. Слухай своє серце, воно підкаже, як діяти.

«Так і знав, що нічого конкретного не скаже», — думав Андрій по дорозі додому.

— Одні синоптики ще не брешуть, — ще раз зиркнув на сіре небо. — Схоже, щось буде…

*****

Зайшовши на подвір’я, Андрій знову побачив кішок і те саме кошеня. Вони не зводили з нього погляду, тільки цього разу — з дуже сумними очима.

«Мабуть, нарешті зрозуміли, що марно мене умовляти», — подумав він.

Вдома Андрій заварив міцного чаю, увімкнув телевізор і, вмостившись у м’яке крісло, почав ліниво перемикати канали в надії знайти щось цікаве. Попереду — два вихідні, можна хоч трохи відпочити.

Але…

Зробивши кілька ковтків, він поставив кружку на столик і замислився.

«Кішки вже тиждень щось від мене хочуть. Але що саме? Щоб я забрав їхнє кошеня додому?».

Рука знову потягнулася до чаю.

«А навіщо мені ці проблеми? Його ж годувати треба, іграшки купувати, лоток обов’язково. А якщо захворіє — ще й на ветеринара витрачайся».

Андрій усіма силами намагався переконати себе, що чинить правильно.

Але замість спокою — щось неспокійне зароджувалося всередині. Якесь відчуття, що щось має статись. А ще — слова тієї циганки крутяться в голові.

Який такий вибір він має зробити? Люблять же вони загадками кидатись.

Виглянув у вікно — почав падати сніг. Морозу ще не було, тож сніжинки, торкаючись землі, одразу танули, перетворюючись на крихітні калюжки.

«Або крапельки сліз. Котячих сліз…» — несподівано промайнула думка.

Цілу годину Андрій походжав по кімнаті й сперечався сам із собою. Він не хотів брати кошеня додому, але залишати його мерзнути на вулиці… Якось це не по-людськи.

*****

Відкривши вхідні двері, він побачив дещо дивне. Усі три кішки сиділи неподалік ґанку. І не просто так — не навмання, а чітким колом. Наче щось шепочуть одна одній і не хочуть, щоб їх хтось підслухав.

Андрієві навіть стало цікаво, чому це вони так посідали. Він підійшов ближче і побачив у центрі котячого кола те саме кошеня, якого їм не вдалося прилаштувати в добрі руки.

Кішки своїми тілами захищали його, маленького, від холодного вітру та снігу.

Отоді Андрій і зрозумів, чого весь цей час добивалися від нього кішки.

— Ви не просто прилаштувати його хотіли… Ви хотіли врятувати йому життя. Знали, що морози скоро будуть.

Андрій підійшов, погладив кожну по голові, після чого взяв кошеня на руки й пішов до хати. «Зрештою, хоч щось хороше з’явиться в моєму житті!»

А за хвилину він знову відчинив двері й подивився на кішок, які, задоволені тим, як усе склалося, вже збиралися йти шукати собі нове укриття.

— А вам що, окреме запрошення треба? — гукнув Андрій, запрошуючи їх до хати.

Він просто раптом зрозумів, що чинить із ними несправедливо.

Вони були готові замерзнути, але врятувати малюка. А він? Невже так складно дати їм дах над головою? Хоч би у такі холодні й похмурі дні.

Кішки перезирнулися і вирішили, що упускати такий шанс не можна. Не щодня таке пропонують, як то кажуть.

За годину в будинку стало тепліше. Начебто батареї опалення гріли так само, як і раніше, але тепліше стало наче всередині.

Андрій навіть не став надягати в’язані шкарпетки й загортатися в улюблений плед, який дбайливо зберігав на пам’ять про маму.

На ліжку поряд із ним лежали три кішки й одне кошеня, які всі разом зігрівали добру людину своїм котячим теплом. А Андрій дивився на них і посміхався.

На душі було спокійно й затишно.

«Подумаєш — немає кохання! Зате тепер я не сам. Поруч аж чотири живі душі!»

Прокинувся Андрій від гучного й наполегливого стуку у двері. Він насилу розплющив очі й подивився на годинник.

— Та ну! Сьома ранку. Хто це мене так рано розбудив? І головне — навіщо?

Сьогодні в нього був вихідний, і дуже хотілося виспатись. Але видно — не доля.

Відчинивши двері, він побачив жінку років тридцяти.

А ще — багато-багато снігу. За ніч справді насипало добряче.

— Ви до кого? — спитав Андрій перше, що спало на думку, паралельно протираючи заспані очі.

— Доброго дня! Ви новий власник, так? А кішок не бачили? На вашому подвір’ї тут кішки жили. Не бачили? Невже я запізнилася…

Гарна (а вона й справді була дуже вродлива) незнайомка вже ладна була розплакатись. Але побачивши біля ніг Андрія кішок, що прибігли на шум, засяяла усмішкою.

— Так ви їх забрали в дім? Який же ви молодець! Дякую вам! А я вже думала — все…

Вона говорила-говорила-говорила, а Андрій стояв, як зачарований, і слухав. Багатьох слів не вловлював… Але й не треба. Голос її — ось що зачіпало душу.

— Може, зайдете до хати? Надворі ж холодно, — запропонував Андрій і, не чекаючи згоди, взяв жінку за руку та завів у дім. А потім ще й чаєм пригостив.

І розмовляли вони аж до вечора. Йому було цікаво її слухати, а вона уважно слухала його.

— У мами серйозна хвороба, і я мусила поїхати. Цілий тиждень мене не було. А як почула прогноз погоди, зрозуміла, що їм буде важко.

— То це ваші кішки?

— Ні… Я живу за два будинки звідси. А раніше тут бабуся жила. Це її кішки. Я їх підгодовую. Раніше хотіла забрати до себе, та вони відмовлялись. Прив’язані, мабуть, до місця. А це кошеня… вперше його бачу.

— Цікаво…

— Напевно, прибився до них з безвиході або вони самі вирішили його прилаштувати. Материнський інстинкт спрацював.

Андрій розповів Сніжані, як кішки рятували малюка від холоду, й вона не змогла стримати емоцій.

— Які ж вони… добрі.

— Так. Якщо чесно, я таке вперше бачу. Сам зворушився, хоч і чоловік.

— Ви молодець. Я дуже вам вдячна. За ваше небайдуже серце, за людяність. У наш час це — на вагу золота.

Андрій і Сніжана продовжували бесіду, пили чай і поводилися так, наче знали одне одного все життя.

А кішки з кошеням спостерігали за ними й… розуміли (ні, вони точно знали), що ці люди ще не раз зустрінуться.

Бо коли приймаєш правильне рішення — усе в житті складається як треба.