Наталя спокійно дивилася на документи. Чомусь навіть злості не було.
– То ти таки наважилась? – Володимир дивився на дружину з ледь прихованим роздратуванням. – І що далі? Як ділити будемо?
Наталя підвела очі. В них не було ні сліз, ні благання – лише рішучість, що з’явилася після безсонної ночі, проведеної у роздумах про своє змарноване життя.
– Забирай усе, – вимовила вона тихо, але твердо.
– Що значить «усе»? – Володимир примружився з недовірою.
– Квартиру, дачу, авто, рахунки. Все, – вона обвела рукою навколо. – Мені нічого не треба.
– Ти жартуєш? – він усміхнувся. – Це якийсь жіночий трюк?
– Ні, Володю. Ні жарти, ні трюки. Тридцять років я відкладала своє життя на потім. Тридцять років я прала, готувала, прибирала, чекала. Тридцять років я чула, що подорожі – це марнотратство, що мої захоплення – це дурниця, що мої мрії – це нісенітниця. Знаєш, скільки разів я хотіла поїхати до моря? Дев’ятнадцять. А скільки разів ми поїхали? Тричі. І всі три рази ти бурчав, що дорого і нема чого.
Володимир хмикнув.
– Знову за старе. У нас був дах над головою, була їжа…
– Так, була, – кивнула Наталя. – А тепер у тебе буде ще й усе інше. Вітаю з перемогою.
Адвокат спостерігав за всім з очевидним здивуванням. Він звик до сліз, криків, взаємних звинувачень. А ця жінка просто віддавала все, за що зазвичай б’ються до останнього.
– Ви розумієте, що говорите? – тихо спитав він у Наталі. – За законом ви маєте право на половину спільно нажитого майна.
– Розумію, – вона посміхнулась так світло, ніби скинула з плечей невидимий тягар. – А ще я розумію, що половина порожнього життя – це просто порожнє життя у мініатюрі.
Володимир ледь стримував радість. Звісно, він не очікував такого повороту. Планував торгуватись, можливо погрожувати, точно маніпулювати. А тут – такий подарунок долі!
– Оце по-дорослому! – він ляснув долонею по столу. – Нарешті ти виявила розсудливість.
– Не плутай розсудливість із визволенням, – тихо відповіла Наталя і підписала документи.
Додому вони їхали в одній машині, але наче на різних планетах.
Володимир щось тихо насвистував собі під ніс — здається, марш або стара пісенька з дитинства. Машина м’яко гойдалась на вибоїнах, і від цього його свист то розрізав повітря, то раптом затихав.
Наталя не слухала — вона взагалі майже не чула навколишнього, бо її погляд був прикований до мутного скла, за яким мелькали веселі ялини та сосни, а серце тремтіло, наче молода пташка перед першим польотом.
Як дивно: звична дорога, втомлений вечір, і раптом — невимовне відчуття простору всередині. Наче важкий клубок, що давно стискав груди, раптово розчинився. Наталя посміхнулась, торкнулась пальцями прохолодної щоки й подумала: ось воно, це і є свобода…
Людині іноді достатньо однієї миті, одного погляду крізь вікно на дерева, що тікають у далечінь — щоб усе життя заграло новими, давно забутими барвами.
Минуло три тижні. Наталя стояла посеред маленької кімнати в Броварах.
Орендоване житло виглядало скромно: ліжко, шафа, стіл і невеликий телевізор. На підвіконні примостилися два горщики з фіалками — перша самостійна покупка на новому місці.
– Ти справді з’їхала з глузду, – голос сина Кирила лунав у телефонній слухавці з явним роздратуванням. – Покинула все й поїхала в цю діру?
– Я не покинула, сину, – спокійно відповіла Наталя. – Я залишила. Це різні речі.
– Мам, але як так? Тато сказав, ти все йому віддала добровільно. Він тепер навіть дачу збирається продавати – каже, навіщо йому одному стільки мороки.
Наталя усміхнулась, дивлячись на себе в маленьке дзеркало на стіні. Вже тиждень вона ходила з новою стрижкою, на яку ніколи не зважилася б при Володимирові. «Занадто молодіжна», «несолідна», «що люди скажуть» – знайомі фрази ще луною віддавались у пам’яті.
– Нехай продає, – легко погодилась вона. – Твій батько завжди знав, як розпоряджатися майном.
– А як же ти? У тебе ж нічого не залишилося!
– У мене залишилось найголовніше, Кириле. Моє життя. І знаєш, що дивовижно? Виявляється, у п’ятдесят дев’ять можна почати його заново.
Наталя влаштувалася адміністраторкою в невеликий приватний пансіонат для літніх людей. Робота виявилася нелегкою, але цікавою. А головне – з’явились нові знайомства й вільний час, яким вона тепер розпоряджалась сама.
Володимир тим часом насолоджувався своєю перемогою.
Перші два тижні він ходив по квартирі, немов господар нового замку, розглядаючи все навколо з відчуттям повного володіння. Більше ніхто не робитиме зауважень, не нагадуватиме про розкидані шкарпетки чи брудний посуд.
– Ти щасливчик, Володю, – казав йому друг Семенович, попиваючи коньяк на кухні. – Інші мужики половину втрачають, а то й більше, а ти – в повному шоколаді! І квартира, і дача, і машина – все твоє.
– Та ще б, – самовдоволено усміхався Володимир. – Нарешті Наталя проявила розсудливість. Видно, зрозуміла, що без мене пропаде.
До кінця першого місяця ейфорія почала змінюватися першими незручностями.
Чисті сорочки чомусь перестали з’являтися в шафі. У холодильнику зяяла порожнеча, а приготувати нормальний обід виявилося складніше, ніж здавалось. На роботі колеги почали помічати, що Володимир виглядає не так охайно, як раніше.
– Щось ти змарнів, Володимировичу, – зауважив начальник відділу. – Усе гаразд удома?
– Більше ніж, – бадьоро відповідав Володимир. – Просто невелика реорганізація побуту.
Одного вечора він відкрив холодильник і виявив там лише пляшку кетчупу, пачку плавлених сирків і почату пляшку. Шлунок зрадницьки загурчав, нагадавши, що зранку Володимир встиг перехопити лише бутерброд.
– Чорт забирай, – пробурмотів він собі під ніс, з явним роздратуванням грюкнувши дверцятами. – Так далі не піде… Треба щось вирішувати.
Наче тікаючи від цих думок, Володимир одразу ж замовив їжу – куди ж без доставки, якщо в холодильнику знову, як у степу навесні: пусто, хіба що на нижній полиці щось зелене зів’яле. Поки чекав кур’єра, звично розбирав стос рахунків. І от тут його, наче холодною водою, облили цифри: комуналка, інтернет, картка, електрика…
Раніше все це здавалося якоюсь фоновою метушнею, проблемою з паралельної реальності. Напевно, так буває: поки поруч хтось є, побут іде сам по собі. Не помічаєш витрат, не замислюєшся — просто живеш.
Пролунав наполегливий дзвінок — наче хтось вирвав його з потоку думок. Кур’єр простягнув йому пакет і термінал.
– Двісті дев’яносто гривень, – рівним тоном.
– Скільки?! – підскочив Володимир так, що мало не впустив ключі. – За що, даруйте, за печеню і воду?
– Ну… стандартна ціна зараз, – знизав плечима кур’єр з виглядом людини, яка таке здивування чує сто разів на день.
Він мовчки заплатив, повернувся до квартири й завмер на порозі кухні. Все тихо. Навіть холодильник гудить якось напружено, ніби і йому самотньо. Квартира — велика, з модними лампами й дзеркалами, з усіма тими речами, про які колись мріяв… Але тепер здається просто кімнатою очікування. Холодною. Порожньою. Такою великою, що в коридорі міг би завити вітер — так само, як у душі в самого Володимира.
Наталя стояла на березі Чорного моря, підставляючи обличчя сонцю і солоному вітру.
Навколо шуміла група таких же «вікових» туристів – клуб активних пенсіонерів організував тижневу поїздку до Затоки. Вперше в житті вона подорожувала без постійних закидів про «викинуті на вітер гроші», без бурчання і підрахунків, скільки можна було б зекономити, залишившись вдома.
– Наталю, йди фотографуватись! – гукнула її нова подруга Ірина, енергійна вдова шістдесяти років, з якою вони познайомилися в гуртку малювання.
Наталя з радістю побігла до групи, що вишикувалась для спільного фото. Хто б міг подумати, що в її віці можна носити яскравий сарафан, ходити з розпущеним волоссям і сміятись, як дівчинка?
– А тепер селфі! – скомандувала Ірина, дістаючи довгу палицю для телефона. – І обов’язково викладемо в групу!
Увечері, сидячи в номері, Наталя розглядала отримані фотографії. На них була жінка з сяючими очима і щасливою усмішкою – жінка, яку вона ледь впізнавала. Коли зникла та вічно напружена зморшка між бровами? Коли плечі розправилися, а в рухах з’явилася легкість?
– Треба б викласти в соцмережі, – сказала собі Наталя й, трохи поміркувавши, опублікувала кілька знімків у своєму майже забутому профілі.
А тим часом у Києві Володимир боровся з прорваною трубою на кухні. Вода залила підлогу, зіпсувала тумбу, а викликаний сантехнік байдуже повідомив, що «такі вже не випускають» і доведеться міняти весь стояк.
– Якого біса! – лаявся Володимир, витираючи мокру підлогу старими рушниками. – Де цей чортів номер сантехніка? Наталя завжди знала, кому дзвонити.
Він раптом усвідомив, що дружина тримала в пам’яті десятки контактів – від сантехніка до хорошого перукаря, від перевіреного м’ясника на базарі до надійного майстра з ремонту взуття. Цей невидимий каркас побутового комфорту зруйнувався за одну мить, залишивши його сам на сам із проблемами, що раніше вирішувались ніби за помахом чарівної палички.
– Дурна труба! – з люттю кинув мокру ганчірку. – І готувати треба, і прати треба, і ще ця клята робота…
Того вечора, коли воду нарешті перекрили, а калюжу якось витерли, Володимир згадав, що давно не заходив у соцмережі. Від нудьги почав гортати стрічку й раптом завмер – на екрані світилася радісна Наталина усмішка на фоні моря. Вона була в яскравому сарафані, з новою зачіскою і виглядала… щасливою?
– Що за нісенітниця, – пробурмотів він, збільшуючи фото. – Вона ж практично без грошей поїхала!
Коментарі під фото лише додали йому розгубленості:
«Наталочко, така молода на фото!»
«Маєш чудовий вигляд, подруго!»
«Море тобі пасує!»
Він прогорнув далі та знайшов ще більше дивного: якісь зустрічі в бібліотеці, група людей з мольбертами в парку, Наталя з букетом польових квітів, що сидить на лавці.
– Що за чортівня, – Володимир відклав телефон і озирнувся на порожню кухню з брудним посудом у мийці. – Вона ж мала… мала ж…
Він не міг договорити, бо раптом усвідомив – він справді очікував, що Наталя буде страждати без нього, без усього того, що він вважав важливим. Але на фотографіях була зовсім інша жінка – ніби скинула роки й здобула свободу.
Через кілька днів на дачі протекла покрівля. Насувалась гроза, й потрібно було терміново накривати горище.
– Семенович, виручай! – благав він телефоном. – Хоч цвяхів привези, я сам не справлюсь.
– Вибач, Вовчику, – відповів друг. – У мене теща в лікарні, я з нею. Слухай, а чого Наталю не покличеш? Вона ж завжди тобі допомагала.
– Вона… – Володимир запнувся. – Вона поїхала.
– Як поїхала? – здивувався Семенович. – Куди?
– Просто поїхала, – відрубав Володимир. – Гаразд, сам впораюсь.
Але впоратись виявилось складніше, ніж він думав. Дощ лупцював по даху, коли він, лаючись, намагався натягнути плівку на ділянку, що протікала. Раптом нога ковзнула, і Володимир з криком покотився вниз. Гепнувшись на землю, він відчув різкий біль у щиколотці.
– Розтягнення зв’язок, пощастило вам, – байдуже сказав молодий лікар у травмпункті. – Могло бути й гірше. Тиждень спокою, ногу тримати в піднятому положенні.
– Тиждень? – Володимир зморщився від болю. – А хто ремонтом займатиметься? У мене ж дах тече!
– Це вже ваші проблеми, – знизав плечима лікар, виписуючи рецепт. – Нехай дружина догляне, а ви лежіть.
Володимир хотів щось заперечити, але промовчав.
Три дні він провів у повній самотності, насилу пересуваючись квартирою на милицях. Замовлена їжа закінчилась, та й коштувала вона недешево. Спроби щось приготувати самостійно закінчувались провалом – стояти біля плити на одній нозі було майже нереально.
На четвертий день він не витримав і зателефонував синові.
– Привіт, Кириле, – почав він нарочито бадьорим голосом. – Як справи?
– Нормально, тату, – у голосі сина відчувалась настороженість. – Щось сталось?
– Та ні, просто… – Володимир запнувся. – У мене невелика травма, нога. Може, заскочиш, допоможеш старому?
Запала пауза.
– Вибач, тату, я зараз у Львові, у відрядженні. Повернусь за три дні.
– А… ну гаразд, – розчарування грудкою застрягло в горлі. – Нічого, впораюсь.
– Слухай, – нерішуче сказав Кирило, – а ти мамі дзвонив? Вона б могла…
– Ні! – різко обірвав його Володимир. – Навіщо їй дзвонити? Я прекрасно справляюсь сам.
Він першим поклав слухавку й жбурнув телефон на диван. Дурна гордість не давала зізнатися, що він сумує за Наталею, за її турботою, за її присутністю вдома. Раніше він ніколи не помічав, скільки всього вона робила – просто тому, що все відбувалося тихо, без скарг і вимог вдячності.
Через півтора тижня Володимир нарешті зміг ходити без милиць. Першим ділом він поїхав на дачу оцінити шкоду від дощу. Побачене виявилося гнітючим – стеля на мансарді покрилася плямами плісняви, улюблений диван був безнадійно зіпсований, у повітрі стояв затхлий запах вогкості.
– Та що ж це таке, – пробурмотів він, опускаючись на лавку в саду.
Яблуні, за якими завжди доглядала Наталя, стояли занедбаними. У високій траві майже не було видно доріжок, які вона колись дбайливо викладала камінням. Усе навколо ніби осиротіло без її турботливих рук.
На зворотному шляху він зупинився біля придорожнього кафе. Втомлений і засмучений, Володимир замовив борщ і компот. Перша ложка супу несподівано викликала клубок у горлі – борщ був зовсім не такий, як у Наталі, надто кислий і без смаку.
– Усе гаразд, чоловіче? – співчутливо спитала офіціантка, проходячи повз.
– Так, просто… – він не знайшов, що відповісти. Як пояснити, що звичайний борщ раптом нагадав про ціле життя, яке він втратив?
Повернувшись додому, Володимир довго сидів у тиші, розглядаючи фотографії на полиці. Ось вони з Наталею молоді, усміхаються на фоні Софійського собору. Ось родинне фото, де Кирило ще маленький. Ось двадцятиріччя шлюбу…
– Який же я дурень, – прошепотів він, дивлячись на щасливе обличчя дружини на старій світлині.
Зібравшись із духом, Володимир узяв телефон і написав повідомлення. Але відповідь виявилася зовсім не такою, як він очікував.
Наталя переїхала до приморського містечка. Навколо сміялись нові друзі, звучала музика, і життя, справжнє життя, нарешті повністю належало їй.
У свої майже шістдесят вона нарешті почала жити.
— Ти не отримаєш мою квартиру, — твердо сказала я, усвідомивши його справжні наміри