— Не подобається моя їжа, геть із мого дому. У мене тут не ресторан, — невістка втомилася терпіти докори свекрухи

— Що це ти розійшлася? — Анна Михайлівна суворо глянула на невістку.

— Не подобається? Двері — он там, — спокійно відповіла та.

Лена готувала непогано. Навіть добре, якщо вірити її чоловікові. Але коли вона познайомилася зі свекрухою, виявилося, що вона готує “помиї”, і “нормальним людям таке подавати — злочин”.

Лені було прикро, адже чоловікові й синові дуже подобалися її борщі й котлети. Ба більше, вона була на “ти” з випічкою і часто тішила рідних рум’яними пирогами та шарлотками.

— Не звертай уваги, головне, що мені смачно, — заспокоював Лену чоловік. — Ти ж розумієш, вона не зі зла. Це в неї такий кривий спосіб допомогти.

— Ну знаєш! Це можна назвати допомогою хіба що з великою натяжкою, — засмучувалася Лена. — З такими “компліментами” вона всіх навколо себе розжене.

— Та вже, — зітхнув чоловік, — он, із тіткою Шурою вона вже не спілкується. Та на неї образилася за те, що вона назвала її смажену картоплю “підгорілою”.

— Може, їй краще взагалі не їсти в гостях, якщо їй усе не до вподоби?

— Може, й краще, але її вже не зміниш. Залишається тільки терпіти.

— Або не кликати в гості? — Лена жалібно подивилася на чоловіка.

— Ну, Лен, ми ж обіцяли, що її день народження святкуємо у нас.

Лена важко зітхнула.

— Обіцяли.

Лена почала готуватися до свекрушиного свята за два тижні. Вона вирішила використати ще один шанс накрити “правильний стіл” і подзвонила дізнатися, що б та особисто хотіла бачити на столі.

— Анно Михайлівно, ви не забули про наші родинні посиденьки?

— Ну якщо ти так називаєш мою серйозну дату, то не забула, — образливо відповіла свекруха.

— Скажіть, будь ласка, що б ви хотіли бачити на столі? — Лена вирішила проігнорувати попередній коментар.

— Бажано щось добре пропечене, не підгоріле і приємне на вигляд, — єхидно сказала жінка.

— Я дуже постараюся тримати це під контролем, — Лена знову пропустила шпильку повз вуха.

— Ну тоді мені все одно, що їсти. Приготуйте пару салатів, Льоша любить “столичний” і з горбушею. На гаряче щось, торт я принесу з кондитерської.

Але Лена добре знала, що їй не все одно. Такої поблажливості Анна Михайлівна б собі не дозволила. Вона явно хоче прикрасити своє свято черговим приниженням невістки. Адже в родини є фінансова можливість відзначити свято в кафе. Але ні! Мила бабуся попросила в подарунок накрити стіл у них удома, щоб їй не метушитися біля плити, а просто відпочити.

Але цього разу вона буде у всеозброєнні.

— Льоша, сідай за стіл! — крикнула Лена чоловікові, щойно той переступив поріг квартири.

— І що, можна навіть руки не мити? — з усмішкою здивування спитав він.

— Тут помиєш. — Лена вказала на кухонну мийку. — Відкривай рот! — вона простягла ложку, наповнену салатною масою. — Воно чи не воно?

— А що це взагалі? — чоловік із задоволенням прийняв частування й активно заходився жувати.

— Я приготувала по кілька варіантів твоїх улюблених салатів. Три “столичних” і три з горбушею. Ти маєш сказати, який здається найвдалішим. І якщо твоя глибокоповажна маман скаже мені хоч одне зауваження — ти станеш на мій бік і скажеш, що сам наполіг саме на цьому рецепті!

— Яка ж ти хитренька! — засміявся чоловік. — Гаразд, домовились! Чого тільки не зробиш за таку щедру дегустацію.

Напередодні вирішального дня Лена попрасувала своїм хлопцям сорочки, дістала нову скатертину і навіть купила букет квітів на стіл, щоб усе виглядало, як вона сама висловилася, “більш інтелігентно”.

— Дімо, не плямкай за столом! — роздавала вона останні інструкції синові й чоловікові. — Льошо, а ти вчасно переводь розмови з гострих тем на нейтральні.

— Та не нервуй так, навіть якщо їй щось не сподобається, нам яке діло? — обережно припустив чоловік.

— А от і ні! Я хочу, щоб усе було ідеально. І якщо вже ця відьма до чогось причепиться — буде очевидно, що це просто порожня причіпка. Нехай цього разу їй стане соромно.

***

Окрім Анни Михайлівни, Лена приймала й інших гостей. Зовицю Віку, яка вічно залипала в телефоні і якій не було особливо діла до приводу, з якого всі зібралися; їхнього дядька Віталія, який завжди був не проти “накатити”, як сам казав; і ту саму тітку Шуру, з якою Анна Михайлівна встановила тимчасове перемир’я. Льоша припустив, що лише заради подарунка.

— Ой, і квіточки поставила — молодець яка! Я от просто обожнюю живі квіти вдома, — похвалила господиню тітка Шура.

— Дякую, я теж їх дуже люблю, — з вдячною усмішкою відповіла Лена.

— Значить, на букет для всіх гроші знайшлися, а для матері — ні… — пробурмотіла собі під ніс Анна Михайлівна.

— Та що ви! І для вас знайшлися! — Лена винесла з сусідньої кімнати великий букет для свекрухи. — З днем народження вас!

Анна Михайлівна не очікувала такого повороту й зім’ято подякувала невістці.

— Льошо, Дімо, допоможете з салатами?

Олексій приніс з кухні велику скляну миску зі “столичним”, а Діма — страву з листковим рибним салатом.

Вони не одразу знайшли місце для закусок, бо на столі були й овочі, і фрукти, і м’ясні тарілки, і сири… Лена намагалася догодити кожному смаку.

— Ой, мені це не клади! — Анна Михайлівна гидливо вказала на миску з “столичним”.

— Чому? Ви ж самі його просили. — спокійно сказала Лена.

— Це “столичний”? Виглядає не дуже.

— Ань, досить, давай уже вип’ємо та закусимо, — нетерпляче перебив родичку дядько Віталік. Він уже давно нервово крутив чарку й поглядав на пляшку на столі.

— Дійсно! — весело підняла чарку тітка Шура.

— З твоїм днем, мамо!

Анна Михайлівна кивнула і почала прискіпливо колупати салат.

— А яке м’ясо ти поклала? Курку?

— Ні, яловичину.

— А я люблю з куркою, — свекруха відклала виделку.

— А ваш син любить з яловичиною.

— Так, мам. Я обрав з яловичиною, — Льоша дотримав обіцянку й узяв удар на себе.

Анна Михайлівна знову взяла виделку й обережно поклала до рота трохи салату.

Усі замовкли й напружилися. Адже критикувати чужу їжу — це була сильна сторона Анни Михайлівни.

— М’ясо як гума, огірки слизькі. Поміняй мені тарілку, я щось інше собі візьму, — підсумувала свекруха.

— А вам салат сподобався? — Лена так само незворушно звернулася до дядька Віталія.

Той аж здригнувся від несподіванки та мало не пролив міцне, яке підливав собі, поки вся увага була прикута до сестри.

— Сподобався, дуже смачно, — розгублено сказав він, окинувши поглядом свою порожню тарілку. — І огірочки добрі, відчувається, що домашні.

— І мені салат дуже сподобався, — втрутилася тітка Шура. — Яловичина ніжна, мені жодного жорсткого шматочка не трапилось.

— Віко, відволічись на секунду. Спробуй і ти, будь ласка, салат, — Лена звернулася до зовиці м’яко, але наполегливо.

Та підняла очі від смартфона і здивовано подивилася на невістку.

— Добре, дякую.

Вона відклала телефон і відправила ложку салату до рота. Пожувавши, усміхнулася й сказала:

— Слухай, дуже смачно! Я з яловичиною ще не куштувала, мама завжди з куркою готувала. Мам, а давай тепер з яловичиною будемо робити? — звернулася Віка до Анни Михайлівни.

— Та я навіть як захочу — так не приготую. Я звикла готувати смачно і з якісних продуктів. Рибний твій — теж ганьба.

— Але ж ви його навіть не спробували, — Лена починала закипати, але з усіх сил намагалася тримати себе в руках.

— А навіщо мені його пробувати, якщо він навіть виглядає неапетитно? — Он, уже сік пустив, треба було з риби рідину злити. Чесне слово, наче для свиней приготувала…

Анна Михайлівна відсунула від себе тарілку з салатом і взяла виделку, щоб наколоти шматок ковбаси, але Лена забрала тарілку прямо з-під її виделки.

— Не подобається моя їжа, геть із мого дому. У мене тут не ресторан, — невістка втомилася терпіти докори свекрухи.

Анна Михайлівна застигла з виделкою в повітрі. Вона не могла повірити, що невістка наважилася не тільки їй перечити, а ще й виганяти її з-за столу — та ще й у її ж день народження.

— Так, так. Ви все правильно почули. Я бачу, що всім присутнім їжа подобається. Але ви кожного разу у такій грубій формі критикуєте мої кулінарні здібності, що мені здається, для вас буде полегшенням залишити цей стіл, а заодно і дім, де, як вам здається, усе так огидно приготовано.

Анна Михайлівна запитально подивилася на сина.

— Льоша за вас не зобов’язаний заступатися, — Лена перехопила погляд свекрухи. — Якщо ви не поважаєте смаки власного сина, чому він має ставати на ваш бік?

Було видно, що Анна Михайлівна розгубилася, і Лені навіть на мить стало її шкода, але вона зібралася з духом і повторила:

— Анно Михайлівно, йдіть.

— Ань, ти й справді завжди всім незадоволена. Мою смажену картоплю всі їдять аж за вухами лящить, а ти — “підгоріла, підгоріла”… Ну? Чого дивишся? Неправда хіба? — тітка Шура згадала болючу тему.

— Та пішли ви всі… — тільки й змогла сказати Анна Михайлівна, розвернулася і пішла до дверей. Але зупинилася, повернулася, витягла свій букет з вази та вийшла в передпокій.

— Квітами не погидувала. І то добре, — констатував дядько Віталік.

Анна Михайлівна більше їх не навідувала. Телефонувала виключно Льоші, питала, як справи в нього й у Діми. Про Лену не запитувала, але Лена й не засмучувалася — скоріше навпаки.

Приємним бонусом стало й те, що родичі ще більше почали поважати Лену після того випадку. Навіть Віка за столом відкладала смартфон і почала питати, чи не потрібна господині допомога. Чи варто казати, що всі родинні свята тепер відзначали у Лени з Льошею, але свекруха й далі ігнорувала ці збори, тримаючи образу і на невістку, і на тітку Шуру, і на власну доньку, яка зрадила її прямо на очах у всіх.

— Нічого, побурчить та й охолоне, — обіцяв усім дядько Віталік, але ніколи не уточнював, коли саме.