Ліза розглядала себе в дзеркалі примірювальної, повертаючись то одним, то іншим боком. Темно-синя сукня обіймала фігуру, мов морська хвиля, підкреслюючи все, що треба було підкреслити, і делікатно приховуючи те, що краще було не виставляти напоказ. За минулий рік вона тричі передумувала худнути до ювілею, але зараз, дивлячись на своє відображення, була навіть рада, що все залишилося, як є.
— Ну як? — спитала вона, виглядаючи з-за оксамитової шторки.
Маша, що сиділа в кріслі з телефоном у руках, підвела очі й присвиснула:
— Якщо Сергій, побачивши тебе в цій сукні не зомліє, я особисто відвезу його до окуліста.
Ліза усміхнулася й знову повернулася до дзеркала. Тридцять. За тиждень їй виповниться тридцять років. Половина життя, як казала бабуся. Попереду — друга половина, і Ліза мала намір почати її красиво.
— Беремо? — уточнила Маша, підводячись з крісла.
— Беремо, — рішуче кивнула Ліза, проводячи долонею по прохолодній тканині. — Шість місяців відкладала. Навіть каву на роботі перестала купувати.
— Воно того варте, — знизала плечима подруга. — Тридцять буває лише раз у житті.
Сукня виявилася дорожчою, ніж Ліза планувала, але вона змирилася з цим без зусиль. Зрештою, вона заслужила на це свято. Ресторан «Палісад» був заброньований і частково оплачений. Список гостей погоджений із Сергієм і включав двадцять три особи — близьких друзів і родичів. Навіть Маша, яка ніколи не вирізнялася пунктуальністю, уже купила подарунок.
Усе йшло за планом, допоки в їхні двері не постукала Сергієва мати.
— Проходьте, Тамаро Василівно, — Ліза розчинила двері, намагаючись щиро усміхнутися, а не просто розтягнути губи. — Сергій скоро буде, він до магазину вийшов.
Свекруха кивнула й пройшла у вітальню, не роззуваючись. У руках вона тримала потерту сумку, яку чомусь міцно притискала до грудей, ніби захищалася.
— Чаю? — запропонувала Ліза.
— Немає часу на чаї, — відрізала Тамара Василівна, опускаючись на край дивана. — У нас біда, Лізо.
Серце Лізи стиснулося. Вона машинально присіла поруч зі свекрухою:
— Що сталося?
— Маринку Вадим покинув. — Тамара Василівна говорила тихо, майже пошепки, ніби боялася, що сусіди почують. — Зібрав речі й пішов до якоїсь фіфи з роботи з їхньої зйомної. П’ять років шлюбу — і все коту під хвіст.
Ліза з полегшенням видихнула. Було, звісно, шкода Марину, але вона боялася почути щось набагато страшніше.
— Мені дуже шкода… — почала вона, але свекруха перебила:
— Їй треба переїжджати. У тій квартирі вона залишатися не може — забагато спогадів. Та й район незручний… — Тамара Василівна нарешті відклала сумку й тепер нервово теребила ремінець наручного годинника. — Я знайшла їй хороше житло в «Сонячному», знаєш, той новий комплекс у центрі? Пристойні сусіди, охорона, парк поруч…
Ліза насупила брови, не розуміючи, до чого хилить свекруха. «Сонячний» був одним із найдорожчих житлових комплексів у місті.
— Вадим, звісно, козел, але відступне заплатить — обіцяв, — продовжувала Тамара Василівна. — Але цього замало. Потрібна передоплата, перший внесок, застава… Ти розумієш.
Двері грюкнули, і в передпокої почулися кроки Сергія. Він увійшов до кімнати з пакетами в руках і запитально подивився на матір:
— Мамо? Щось сталося?
Тамара Василівна повторила свою історію, цього разу додавши більше драматизму та деталей. За її словами, Вадим виявився не просто негідником, а справжнім покидьком, що залишив Марину фактично на вулиці.
— Їй потрібні гроші, Сергію, — підсумувала вона. — Сто п’ятдесят тисяч. Я б і сама дала, але ти ж знаєш мою пенсію.
Сергій розгублено поставив пакети на стіл і сів на стілець:
— Мамо, у нас зараз теж не найкращий момент для таких витрат. У Лізи ювілей за тиждень, ми готуємось…
Ліза вдячно глянула на чоловіка, але відразу помітила, як змінилося обличчя свекрухи. Її губи стиснулись у тонку лінію, а очі звузились.
— Ювілей? — перепитала вона. — Сергію, твою сестру чоловік покинув після п’яти років шлюбу, а ти про якісь свята думаєш?
— Це не якесь там свято, Тамаро Василівно, — обережно втрутилася Ліза. — Ми пів року готувались, ресторан забронювали, передоплату внесли…
— Ну й що, передоплата, — відмахнулася свекруха. — Це ж ваша родина, Лізо. У родині всі один одному допомагають.
— А чому Марина не може пожити у вас? — поцікавилася Ліза. — У вас же двокімнатна квартира, місця вистачить.
Тамара Василівна ще дужче стиснула губи:
— Після такого стресу їй потрібен особистий простір, розумієш? Нова обстановка, нові враження. Щоб відволіктись, відновитись.
— Мамо, я розумію, але… — Сергій глянув на дружину, і Ліза з тривогою помітила, що рішучість у його погляді починає танути. — Може, знайдемо якийсь компроміс?
— Який тут компроміс, Сергію? — у голосі Тамари Василівни зазвучали сталеві нотки. — Сестрі потрібна допомога. Ліза свій ювілей і трохи пізніше цього року може відсвяткувати. Марині зараз набагато важче.
Ліза відчула, як всередині закипає роздратування. Вона стільки чекала на цей день, стільки готувалась. Сукня, ресторан, гості… І все це має піти нанівець через те, що Марині заманулося знімати елітне житло?
— Ми вже все спланували, — твердо сказала вона. — Вибачте, але я не готова відмовлятись від свого свята.
— Лізо, — свекруха подивилася на неї з відвертим осудом, — я завжди думала, що ти піклуєшся про нашу родину. А зараз бачу, що для тебе якась там сукня й ресторан важливіші за добробут сестри твого чоловіка.
— Це не якась там сукня, — тихо відповіла Ліза. — Я на неї пів року відкладала.
— Продай її або поверни в магазин, — знизала плечима Тамара Василівна. — Гроші Марині віддасте.
Ліза повернулась до чоловіка, очікуючи підтримки, але Сергій дивився в підлогу, уникаючи її погляду.
— Сергію? — покликала вона.
Він неохоче підвів очі:
— Ліз, може, справді перенесемо? Марині зараз дуже важко.
Щось обірвалось усередині. Ліза підвелася, відчуваючи, як німіють кінчики пальців:
— Тобто так? Я маю відмовитись від святкування свого ювілею, бо Марині знадобилась квартира в елітному комплексі?
— Лізо, не перекручуй, — скривився Сергій. — Тут ідеться про родину, про підтримку в складну хвилину.
— А я, значить, не родина? — У горлі стояв клубок, але Ліза не збиралася плакати. Тільки не перед свекрухою. — Мої плани, мої бажання не мають значення?
— Мають, звісно, — якось невпевнено протягнув Сергій. — Просто зараз така ситуація…
Тамара Василівна переможно всміхнулась:
— От і добре. Значить, вирішено. Гроші віддасте Марині, а ювілей відсвяткуєте потім. Без усіляких ресторанів, до речі. Посидите вдома — і вистачить.
Ліза мовчки розвернулась і вийшла з кімнати. Зачинила за собою двері спальні й притулилася до них спиною, намагаючись вирівняти дихання. Всередині вирував ураган образи, гніву й розчарування. Вона так чекала на це свято. Так мріяла про нього. І все зруйнувалося за п’ятнадцять хвилин розмови.
За годину, коли Тамара Василівна пішла, Сергій обережно постукав у двері спальні.
— Ліз, можна?
Вона не відповіла, і він зайшов сам. Ліза сиділа на краю ліжка, розглядаючи фотографію, де вони з Сергієм сміялися, тримаючись за руки на фоні заходу сонця.
— Я розумію, що ти засмучена, — почав він, сідаючи поруч. — Але зрозумій і ти — Марина у відчаї.
— Я все розумію, Серже, — втомлено відповіла Ліза. — Але чому саме зараз? Чому саме за рахунок мого ювілею?
— Ну не спеціально ж Вадим обрав цей момент, щоб піти, — знизав плечима чоловік. — Так вийшло. Невдалий збіг обставин.
— Але навіщо їй обов’язково елітне житло? — Ліза повернулася до нього. — Твоя мама не може її тимчасово прихистити?
— Ліз, ти ж знаєш мою маму. Вони з Мариною двох днів під одним дахом не витримають, — зітхнув Сергій. — До того ж, їй справді треба змінити обстановку.
— А мені, значить, не треба? — тихо спитала Ліза. — Я весь рік чекала на цей день. Відкладала, готувалась. У мене вже куплена сукня, Серже. Я витратила всі заощадження заради цього вечора.
— Перенесемо, — легко сказав він. — Відсвяткуємо наступного місяця.
— Передоплату в «Палісаді» не повернуть, — похитала головою Ліза. — І сукню я не збираюся продавати.
— Та й не треба продавати, — трохи роздратовано відгукнувся Сергій. — Просто… давай віддамо гроші, які ми відклали на ресторан. А твоє свято перенесемо або відсвяткуємо вдома, у колі найближчих.
Ліза заплющила очі. У грудях розливалася холодна порожнеча. Невже він не розуміє? Невже справді вважає, що можна просто так узяти й скасувати все, над чим вона працювала пів року?
— Я не буду переносити, — рішуче сказала вона, відкриваючи очі. — Я святкуватиму свій ювілей так, як і планувала. У ресторані. У новій сукні. З друзями.
Сергій насупився:
— Ліз, ти що, не чула? Марині потрібні гроші.
— Чула. Але ці гроші — мої. Точніше, наші, але ми їх відкладали саме на це свято. І я не збираюсь від нього відмовлятись.
— Тобто тобі байдуже на мою сестру? — У голосі Сергія зазвучала металевість, дуже схожа на інтонації його матері.
— Ні, мені не байдуже. Але й на мене нехай буде не байдуже, — відрізала Ліза. — Я святкуватиму свій ювілей у «Палісаді» наступної суботи. Ти можеш піти зі мною, а можеш залишитися вдома й переказувати гроші своїй сестрі. Обирай.
Сергій дивився на неї так, ніби бачив уперше. Його брови зійшлися на переніссі, губи стиснулися в тонку лінію.
— Ти ставиш мене перед вибором? Родина чи твої примхи?
— Це не примхи, Сергію, — похитала головою Ліза. — Це моє життя. Моє право на власне свято. І якщо ти вважаєш інакше — це вже твій вибір, не мій.
Він підвівся й мовчки вийшов із кімнати, грюкнувши дверима сильніше, ніж слід було.
День народження Лізи видався теплим і сонячним. Вона прокинулася сама — Сергій уже третю ніч поспіль спав у вітальні на дивані. Вони майже не спілкувалися, обмінюючись лише необхідними побутовими фразами. Ліза знала, що він переказав гроші Марині — всі ті, що вони відкладали на ресторан. Але вона заплатила решту з грошей, які їй наполегливо всунула Маша, дізнавшись, що сталося. Можливо, це було не дуже розумно. Але здаватися вона не збиралася.
Зранку зателефонувала мама, привітала й пообіцяла бути в ресторані до сьомої. Тато щось пробурмотів на задньому плані, але теж передав вітання. Маша надіслала кумедну листівку й повідомлення: «Чекай на сюрприз».
Сергій підійшов до Лізи, коли вона виходила з ванної.
— З днем народження, — сухо сказав він, простягаючи маленьку коробочку, загорнуту в червоний папір.
— Дякую, — так само сухо відповіла Ліза, приймаючи подарунок.
Усередині виявились сережки з невеликими сапфірами — точнісінько під колір нової сукні. Ліза на мить розгубилась. Отже, він усе ж пам’ятав, яку сукню вона купила. Отже, думав про її свято, попри все.
— Гарні, — сказала вона, зустрічаючись із ним поглядом.
— Я радий, що тобі подобається, — кивнув Сергій і помовчав. — Ліз, я сьогодні не прийду в ресторан. Мама попросила допомогти з переїздом Марини.
Ліза мовчки кивнула. Цього варто було очікувати.
— Але ти все одно йди, розважайся, — додав він майже винувато. — Я розумію, що для тебе це важливо.
— Дякую за дозвіл, — не втрималась від сарказму Ліза й одразу пошкодувала. Не хотілося починати свій день зі сварки.
Сергій тільки сіпнув плечем і мовчки пішов на кухню.
У ресторані все було саме так, як Ліза й уявляла. М’яке світло, жива музика, вишукані страви й усміхнені друзі. Приїхали навіть ті, хто давно обіцяв, але ніколи не знаходив часу. Маша перевершила себе, виголосивши цілу промову про те, яка Ліза чудова подруга і як вона пишається їхньою дружбою. Батьки подарували путівку на море — на двох, але про цю деталь Ліза вирішила не думати.
Єдине, чого бракувало — Сергія. Його відсутність відчувалась, як фальшива нота у прекрасній мелодії. Друзі делікатно не питали, хоча цікавість читалась в їхніх очах. Тільки Маша тихо поцікавилася, де подівся чоловік.
— Сімейні обставини, — лаконічно відповіла Ліза. — Його сестра переїжджає.
Маша насупилася, але промовчала. Вона занадто добре знала історію стосунків Лізи зі свекрухою, щоб мати ілюзії щодо важливості «сімейних обставин».
Вечір промайнув непомітно. Коли останні гості розійшлися, Ліза виявила себе сидячою на самоті за столом із келихом шампанського. Вона впіймала своє відображення в дзеркальній стіні: красива жінка в темно-синій сукні, з сережками-сапфірами, від яких очі здавались ще яскравішими. Тридцять років. Половина життя позаду, половина — попереду. І невідомо, з ким вона проведе цю другу половину.
Додому Ліза повернулась пізно. Сергій не спав, сидів на кухні з чашкою охололого чаю й дивився в темряву за вікном.
— Як пройшло? — спитав він, не обертаючись.
— Добре, — відповіла Ліза, сідаючи навпроти. — Все було так, як я й хотіла.
— Я радий, — кивнув він, але в його голосі не було радості.
Вони помовчали. За вікном проїхала машина, її фари на мить освітили кухню, вихопивши з темряви їхні напружені обличчя.
— Як Марина? — спитала Ліза, й сама не знала навіщо.
— Нормально, — знизав плечима Сергій. — Переїхала. Квартира гарна, вид з вікна красивий.
— Чудово, — механічно відгукнулася Ліза.
— Мама вважає, що ти вчинила безвідповідально, — раптом сказав Сергій, піднімаючи очі. — Що ти думаєш лише про себе й свої примхи.
— Не сумніваюсь, — кивнула Ліза. — А ти що вважаєш?
Сергій помовчав, розглядаючи чашку в руках:
— Я вважаю, що ти могла б проявити більше розуміння. Це ж таки моя сім’я.
— А я, значить, не твоя родина? — тихо спитала Ліза.
— Звісно, моя, — насупився він. — Але ти не розумієш. Марині зараз дуже важко.
— Я розумію, — похитала головою Ліза. — Просто не вважаю, що її труднощі мали перекреслити моє свято.
— Вічно ти все зводиш до себе, — прошипів Сергій.
— Це був мій день народження, Серже, — втомлено відповіла Ліза. — Тридцять років буває лише раз у житті.
— Та начхати на твої тридцять років! — несподівано вибухнув він. — Людина в біді, а ти про якісь дурниці думаєш!
Ліза відчула, як до горла підкочується клубок. Дурниці? Її мрії, її радість, її свято — це все дурниці?
— Зрозуміло, — тільки й сказала вона, підводячись із-за столу.
— Що тобі зрозуміло? — Сергій теж підвівся. — Знову будеш грати жертву?
Ліза похитала головою:
— Ні, Серже. Більше не буду.
Вона пішла до спальні, дістала з шафи велику сумку й почала складати речі. Спершу акуратно, потім усе швидше й хаотичніше. Сергій спостерігав за нею, спершись на одвірок.
— Що ти робиш? — нарешті спитав він.
— Збираю речі, — спокійно відповіла Ліза. — Поїду до батьків.
— Ліза, ти що, серйозно? — Його голос звучав розгублено. — Через якесь там свято ти готова все зруйнувати?
Вона завмерла з футболкою в руках і повільно обернулась до чоловіка:
— Не через свято, Серже. Через те, що для тебе моя радість — це «якесь там свято» й «дурниці». Через те, що ти дозволяєш своїй матері вирішувати, що важливо у нашому житті. Через те, що за п’ять років шлюбу я так і не стала для тебе справжньою родиною.
— Ліза, ти несеш нісенітницю, — зморщився він. — Ходімо спати, зранку все обговоримо.
— Ні, — похитала головою вона. — Я їду. Просто зараз.
Сергій схопив її за плечі:
— Ліза, досить. Ти поводишся як дитина. Подумай, не пішов я на твій день народження. У нас повно інших проблем.
Вона обережно звільнилась з його рук:
— От саме. І головна проблема в тому, що ти не бачиш проблеми. Ти справді не розумієш, що сталося?
— Та нічого не сталося! — він розвів руками. — Родичі попросили про допомогу — ми допомогли. Що тут такого?
— Не «ми», а ти, — поправила Ліза. — І справа не в допомозі, а в тому, як ти розставляєш пріоритети. — Вона застебнула сумку й накинула на плечі легке пальто. — Подзвони, коли будеш готовий поговорити.
— Ліза, не роби дурниць, — Сергій загородив двері. — Давай усе обговоримо.
— Я не роблю дурниць, — спокійно відповіла вона. — Я просто хочу розібратись, що відбувається з нашим шлюбом. І для цього мені потрібні час і простір.
Він ще кілька секунд дивився на неї з-під лоба, а потім мовчки відійшов убік. Ліза пройшла повз, відчуваючи, як у грудях розливається дивний спокій. Їй мало б бути страшно, боляче, самотньо — але чомусь було тільки спокійно. Наче все стало на свої місця.
На порозі вона озирнулася:
— Знаєш, що найсумніше? Що ти навіть не розумієш, у чому помилився.
І вийшла, акуратно зачинивши за собою двері.
Надворі було прохолодно, але Ліза не відчувала холоду. Вона йшла нічним містом, слухаючи стукіт своїх підборів по асфальту і думаючи про те, що життя тільки починається. Їй виповнилося тридцять років і один день, і попереду була ціла друга половина життя — чистий аркуш, на якому можна було написати цілком нову історію.
Хірурги відмовились оперувати сироту. Але коли в операційну зайшла санітарка, весь персонал плакав, побачивши, що вона зробила