Поліна прокинулася від шуму в коридорі. Щось із дзвоном впало на підлогу. Ключі? Але хто міг опинитися в квартирі? Сівши, жінка задумалася — може, їй почулося? Чи це звук від сусідів? Стан було ще кволим, тому налякатися Поля не встигла, але зойкнула наступної миті, коли двері в кімнату розчахнулися, а на порозі з’явилася Анна Петрівна, її свекруха.
— Спить вона! Годинник хоча б бачила, щоб спати? — обурено запитала жінка, навіть не привітавшись. Вона поводилася якось дивно.
— Анно Петрівно? Я не знала, що ви вирішите заїхати в гості, — почала виправдовуватися Поліна. — Якби ви попередили заздалегідь, я б обов’язково завела будильник, а зараз такий стан, що постійно хочеться спати.
У своїй тоненькій сорочці Поліна почувалася оголеною під спопеляючим поглядом свекрухи. Здригнувшись, вона крадькома глянула на халат, що висів на спинці крісла.
— Можна я швиденько переодягнуся, а потім напою вас чаєм? — Помітивши лють, що спотворила обличчя свекрухи, Поліна остаточно прийшла до тями: — Щось сталося?
— Збирай речі й звільняй мою квартиру негайно! Мені все твоя мати про тебе розповіла! Я цього терпіти не збираюся.
— Моя мати? До чого тут вона? Я зовсім нічого не розумію, — стривожено сказала Поліна.
У цю мить малюк теж прокинувся і почав штовхатися, показуючи своє невдоволення. Приклавши долоню до живота, Поля постаралася дихати глибше. Вона продовжувала схвильовано дивитися на свекруху.
— Анно Петрівно, поясніть, будь ласка, що сталося? Чому ви так на мене розсердилися? Я зовсім нічого не розумію.
— Не треба тільки прикидатися невинною. Я перед тобою пояснюватися не збираюся. Пояснюватися тобі б варто було, але ти на таке точно не здатна. І довіряли ж тобі, а ти!.. така ж, як і всі!
Поліні стало боляче до сліз, адже вона нічого поганого свекрусі не зробила й точно не заслуговувала такого ставлення. Зі своєю матір’ю молода жінка давно не спілкувалася. Стосунки між ними, м’яко кажучи, не були теплими… І тепер потрібно було в усьому розібратися.
— Анно Петрівно, куди я зараз піду у своєму становищі? Мені не можна хвилюватися зайвий раз. Це ж може нашкодити дитині. Давайте поговоримо спокійно? Розкажіть, що вам сказала моя мама, а головне — навіщо ви з нею зустрічалися.
— Мені до твоєї дитини байдуже. Вішала моєму синові локшину на вуха стільки часу, але нічого, це ненадовго. Як тільки Юра повернеться з відрядження, він дізнається всю правду про тебе. І не треба тут тиснути на жалість. Я знаю, від кого ти вагітна. Збирай речі й іди, поки я поліцію не викликала. Ця квартира моя, а ти тут навіть не прописана. І пощастило, що я не встигла тебе прописати. Це ж треба! Скористалася моєю добротою!.. А ми з сином довірилися їй. Думала, що синові пощастило з нареченою: розумна, красива, домашня… по подружках не бігала. А виявилося, бігала по чоловіках!
— Але я ні в чому не винна… Ви ж знаєте, що з мамою…
— Знаю, що вона намагалася тебе наставити на шлях істинний. Погана мати, бо веліла чоловікові не зраджувати? Все повертається, не переживай! Бог усе бачить, він покарає за таке ставлення до близьких.
Поліна розуміла, що спілкуватися зі свекрухою в такому стані — собі дорожче. Вона почала нервувати, а це могло негативно вплинути на її здоров’я. Передчасні пологи їй не потрібні, адже чи вдасться врятувати дитину — велике питання.
— Вийдіть, будь ласка, з кімнати. Я переодягнуся й покину вашу квартиру.
Жінка вийшла, голосно грюкнувши дверима, а Поліна поспішила переодягнутися й зібрати в рюкзак найнеобхідніші речі. Єдиною людиною, до якої вона зараз могла звернутися по допомогу, була її старша сестра Надія.
Не пам’ятаючи, як саме вибігла з квартири й сіла в таксі, Поліна подзвонила сестрі й попросила прихистити її на кілька днів.
— Звісно, приїжджай! Які тут можуть бути питання? Я тебе зустріну біля будинку. Ти заспокойся й не нервуй, а приїдеш — поговоримо. Я тобі ромашкового чаю наллю, — сказала Надя впевненим і теплим голосом.
Захлинаючись сльозами, Поліна розповіла сестрі про все, що сталося. Через нервовий зрив почало тягнути живіт. Доводилося глибше дихати й намагатися заспокоїтися, але ком у горлі стискав усе сильніше, і знову все поверталося до істеричних ридань.
— А що могла наша мати такого розповісти твоїй свекрусі? — насупилася Надя. — Хоча, здається, у мене є здогадки. Ти ж знаєш, мама за пляшку кого завгодно продасть… Може, їй хтось заплатив? Ти залишайся вдома й заспокоюйся. Зателефонуй Юрі й розкажи, що сталося. Він повинен якось вплинути на свою маму. Може, зможе прилетіти раніше? Він же адекватний і не повинен піддатися на таку провокацію. А я постараюся з’ясувати, що трапилося.
Останнім часом Поліні здавалося, що їхня мати зав’язала з пагубною звичкою до aлкoгoлю. Здавалося, вона навіть знайшла собі чоловіка на роботі й почала налагоджувати особисте життя. Але саме ця залежність свого часу стала каменем спотикання у стосунках матері з дочками. Надя рано подорослішала: одразу після школи пішла працювати, забувши про освіту, жила в орендованій квартирі, а потім купила свою в кредит. Хоч і доводилося важко працювати, щоб вносити платежі, зате мала свій куточок. З матір’ю Надя всі контакти розірвала й навіть не хотіла говорити з нею, коли Поліна повідомила, що мама почала жити нормально. Однак сама Поліна також була рада вирватися з материнської квартири, коли вийшла заміж за Юрія. Хоч мати й перестала зловживати спиртним, але залишилася дратівливою й часом казала, що саме шлюб із їхнім батьком і народження дочок зруйнували їй життя.
Зателефонувати чоловікові Поліна не встигла, бо Юрій першим набрав її номер. Він схвильованим голосом запитав, де вона зараз, чи все гаразд, а потім додав:
— Я все знаю.
Його голос був таким стиснутим, що серце Поліни розривалося.
— Що ви все знаєте? Що могла моя мати наговорити? — обурилася Поліна. — Я зовсім нічого не розумію, а ви навіть не намагаєтеся мені пояснити! Я на межі, і я не знаю, як це позначиться на дитині!
— Заспокойся, Полю. Головне — не хвилюйся. Мама надіслала мені фотографію, де вчора якийсь чоловік обіймав тебе біля під’їзду. Вона стверджує, що ти вагітна від нього, що весь цей час мені зраджувала. Скажу відразу — я їй не повірив, але розумію, що зараз може творитися вдома. Побудь у Наді. Ми вже цієї ночі вилітаємо, вранці я буду біля тебе, і ми все обговоримо.
У голосі Юрія звучали нотки сумнівів, він був пригніченим, і Поліна зрозуміла, що його змусили засумніватися в ній. Які ще фотографії? І тут її осяяло.
— Це ж Колька із квартири навпроти, мамин сусід. Юро, він вчора почав до мене чіплятися, але я відштовхнула його. За мене заступився наш сусід, Михайло Степанович. Якщо мені не віриш, то в нього запитай. Я не знаю, звідки Коля дізнався нашу адресу. Він був напідпитку, від нього несло за кілометр… Я злякалася, але тобі не стала казати, щоб ти там не переживав. Вирішила, що краще побуду вдома на доставках, а тут ось що.
— Полю, не треба виправдовуватися. Я тобі довіряю. Я приїду, і ми все з’ясуємо. Я поговорю з мамою. Вона теж зараз на взводі, нервується. Це неприємне непорозуміння. Ти ж не розповідала їй про минуле своєї мами, ми вирішили залишити це в минулому. А, може, й варто було, щоб вона не довіряла їй так сліпо. Загалом, мені потрібно бігти. Якщо щось буде потрібно, обов’язково телефонуй і пиши. Постараюся бути на зв’язку, хоч сьогодні й складний день, потрібно все закінчити перед рейсом.
— Добре.
Поліна відклала телефон, подивилася на своє заплакане обличчя у дзеркалі й тихенько всхлипнула.
Надія примчала до квартири матері, аби поговорити з нею. Як і очікувалось, її зустріла хитка, ледь тримаючись на ногах жінка. У приміщенні стояла густа завіса запаху, дихати було майже неможливо. Відчинивши всі вікна, щоб провітрити цей неприємний дух, Надя спробувала з’ясувати, що ж такого наговорила мати на її молодшу сестру і, головне, навіщо.
— Навіщо, ти питаєш? Ви зіпсували мені все життя! І жодної допомоги від вас я не отримала. Ніякої абсолютно віддачі. Ви мені хоч щось дали? Ані копійки не перевели, тільки жалюгідні подачки на день народження, яких ні на що не вистачає. Зате Колька ось часто заходить, пригощає смаколиками. Попросив мене зробити все, щоб Полька йому дісталася. А мені для хорошої людини не шкода, тим більше грошей дав. Тож це не мої проблеми. Я свою роботу виконала? Виконала! А якщо ти прийшла мене повчати, а не гроші принесла, то йди звідси. Я не збираюся з вами просто так спілкуватися. Час — гроші, не чула про таке?
Говорити з матір’ю було вкрай неприємно. Надя давно зрозуміла, що матір’ю ця жінка була тільки формально. Народила — і дякую. Не віддала в дитячий будинок? Це вже залишалося під питанням, чи варто було за це дякувати. Можливо, там дитинство було б набагато кращим, ніж спостерігати за матір’ю, яка приводить у дім то одного, то іншого чоловіка. А скільки були варті бійки, які влаштовували її так звані «друзі»? Потасовки, ніби змагання без правил. Скільки разів Надя казала Поліні, що й та повинна повністю обірвати контакти з матір’ю, але молодша бачила менше бруду, тягнулася до матері, а в результаті… Добре, якби все обійшлося, і нервовий зрив не позначився негативно на дитині.
Надія зателефонувала Поліні, щоб переконатися, що та в порядку, і пообіцяла, що повернеться додому з її улюбленими тістечками. Вона також попросила сестру не хвилюватися.
— Усе обов’язково налагодиться. А твоя свекруха ще вибачатися буде. От побачиш.
Надія точно знала, куди їй їхати далі. Як би Анні Петрівні не здавалася Поліна неправильною чи легковажною, але чи варто було їй втручатися в життя свого сина? Вона могла дати Юрію шанс самостійно розібратися із дружиною. Тоді б і не було такого потрясіння. Глибоко всередині Надя звинувачувала себе за те, що це сталося. Вона завжди картала себе за те, що не забрала сестричку раніше, і та залишалася з матір’ю.
Адресу свекрухи Поліни Надя знала. Вона приїхала до її будинку й зраділа, що жінка відразу відчинила двері. Не довелося чекати на сходах Бог знає скільки часу.
— Прийшла захищати свою сестричку? Я вже мала можливість познайомитися та поспілкуватися з вашою матір’ю. Мені цього вистачило. Вона все розповіла. Як так можна? Жити з людиною і при цьому закрутити роман за його спиною? Ще й дитину на мого сина скинути хотіла.
— Ви так швидко повірили неврівноваженій людині? Може, ви спершу вислухаєте мене, а вже потім будете говорити, які ми з сестрою погані?
Надя говорила спокійно. Ще в дитинстві вона навчилася приборкувати емоції та спілкуватися з іншими людьми без їхнього прояву. Анна Петрівна кивнула і запросила Надію на кухню. Там жінка розповіла про своє непросте дитинство, коли здавалося, що всі дорослі пахнуть однаково й після роботи п’ють гидоту, яка перетворює їх на… тварин? Мабуть, саме так.
— Коли Поліна підростала, мати взялася за розум. У неї тоді навіть чоловік з’явився, наче непоганий, але довго вона не протрималася. Через кілька років вона повернулася до своєї згубної звички, і той чоловік від неї пішов. Поліна бачила більше доброї і турботливої мами, ніж я. Вона намагалася з нею ладнати. Через почуття вдячності за те, що мати її виростила й не покинула. Поліна не хотіла говорити про неї погано. Вона боялася, що погані відгуки про матір виставлять її саму в не найкращому світлі перед вами.
— Ми зустрічалися з нею вранці. Вона виглядала непогано, й від неї не пахло…
— Бо гроші вона отримала після зустрічі з вами.
Надія увімкнула запис диктофона із розмовою та зізнаннями матері. Вона знала, що простим словам мало хто повірить, тому виробила звичку записувати майже всі важливі розмови. Надія не використовувала диктофон під час посиденьок із сестрою чи на роботі, але часто вмикала його, якщо передбачала, що колись доведеться щось доводити.
Анна Петрівна схопилася за серце. Випивши заспокійливе й закінчивши слухати запис, вона похитала головою.
— А я ж повірила їй, — мовила жінка, зітхаючи. — І тепер почуваюся співучасницею. Я дуже імпульсивна людина. Важко розчаровуватися в людині, яка встигла стати тобі дорогою. Я так розлютилася на Поліну, що навіть не дозволила їй виправдатися.
— Якщо хочете переконатися остаточно, можемо разом поїхати до мами. Сумніваюся, що вона відчинить двері, але раптом? — запропонувала Надія.
Попри злість на Анну Петрівну за її вчинок, Надія придушила ці емоції, розуміючи, що кожен має право на помилку.
— Я вірю тобі. Дурна я, що так легко повелася. Але вона показала фотографії, і я втратила ясність думки.
— Про фотографії сестра розповідала. Колька почав бігати за Поліною ще з дев’ятого класу, але вона його боялася. Їм було не по дорозі. Однак він був одержимий ідеєю завоювати її. Зараз він хотів помститися за те, що вона відмовила йому і вийшла заміж за іншого. Впевнена, Юра з ним розбереться.
Дослухавши розповідь Надії, Анна Петрівна почала збиратися. Разом із Надею вона поїхала до квартири сестри й щиро вибачилася перед Поліною. Молода жінка вже встигла заспокоїтися. Вона сказала свекрусі, що не тримає на неї зла, але попросила в майбутньому вирішувати всі питання спокійно. Не можна виливати на людину відро бруду, а потім робити вигляд, ніби нічого не сталося.
Поліна була вдячна сестрі за те, що та владнала конфлікт ще до повернення Юри. Надія, у свою чергу, відчула полегшення, ніби скинула з себе тягар провини за те, що, вийшовши з батьківської квартири, не забрала Поліну з собою.
Юрій одразу розібрався з Миколою після повернення. Переляканий Микола поклявся, що більше й близько до Поліни не підійде, адже на зустріч із ним Юра поїхав не сам і ясно дав зрозуміти, що наступного разу їхнє спілкування матиме зовсім інший характер.
Стосунки між Поліною та Анною Петрівною швидко налагодилися. Свекруха, намагаючись загладити свою провину, багато чого робила для невістки. Вона зрозуміла, що сестри не отримали материнської любові в дитинстві, і визнала, що своїм імпульсивним вчинком мало не нашкодила дитині. Анна Петрівна стала другою матір’ю для Поліни, оточивши її турботою та любов’ю. Якщо дізнавалася, що Поліна і Юра трохи посварилися, одразу ж ставала на бік невістки й напучувала сина, нагадуючи, що він повинен цінувати справжній скарб, який йому дістався.
Імпульсивність може наробити багато біди, тому важливо завжди заспокоювати емоції, перш ніж ухвалювати рішення. Надія це добре зрозуміла, саме тому вона змогла швидко вирішити конфлікт. Вона не була егоїсткою, поважала матір за те, що та їх народила, і глибоко в душі завжди хотіла їй допомогти. Але Надя усвідомлювала, що свідомість і світогляд людини неможливо змінити, якщо та сама цього не захоче.
Переглянувши ще раз сайт реабілітаційного центру, Надія закрила сторінку. Силою змусити когось лікуватися неможливо, тому в цій ситуації вона вирішила просто відпустити. Тяжко зітхнувши, Надія повернулася до бронювання туру, в який планувала поїхати зі своїм нареченим. Настав і її час залишити минуле й почати нове життя.
Вміло відвадила родичів — любителів новорічної халяви