Я дивилася, як мій племінник Олег, ніби хазяйновитий ревізор, методично обліплює мою вітальню яскраво-жовтими стікерами. Один прилип до рами дзеркала, другий — до дверцят шафи, а найбільший він почепив просто на плазмовий телевізор. Здавалося, він уже намічав, що забере собі, а що — віддасть на поталу іншим.
— Олеже, ти зараз більше схожий на співробітника служби конфіскації, — зауважила я, навіть не поворухнувшись у кріслі.
— Та ні ж, тітко Олено, — відмахнувся він. — Це просто маркування, щоб потім не було плутанини і зайвих суперечок між рідними. Ми ж дбаємо про вашу спадщину.
У дверях виникла Світлана, Олегова сестра. Вона озиралася так, наче тільки-но завершила ревізію в Букінгемському палаці, а тепер прийшла перевірити мою скромну оселю. Гидливо провела пальцем по полиці, а потім уважно розглядала відбиток пилу, ніби це був важливий доказ у справі державної ваги.
— Олеже, дзеркало я забираю собі, — оголосила вона крижаним тоном. — Воно ідеально пасуватиме до мого нового коридору.
— Світланко, та ти його в свій коридор хіба боком затягнеш! А в моїй вітальні воно виглядатиме, як рідне, — тут же відгукнувся брат.
Я спостерігала за цим театром абсурду і відчувала дивну суміш азарту та легкої відрази. Мої родичі були немов зграя стерв’ятників, які вже тримали виделки напоготові, хоча обід ще досить жваво дихав і навіть час від часу кидав уїдливі зауваження.
— Взагалі-то, я поки що не планую перебиратися до кращого світу, — нагадала я, поправляючи шаль на плечах.
— Ой, Оленочко, — Світлана огорнула мене такою солодкою посмішкою, що аж зуби звело, — ми ж про ваш спокій дбаємо. Щоб ви потім не нервували через наші сімейні розбірки.
У кімнату ввалився Валерій, Світланин чоловік, тягнучи за собою величезну коробку. Він виглядав, як людина, що все життя мріяла про владу, але поки що здобула лише право обирати марку туалетного паперу.
— Світлано, я тут подивився, — радісно доповідав він. — У коморі стоять чудові інструменти, я їх уже в багажник переклав.
— Валерію, ці інструменти належали моєму покійному чоловікові, — мовила я. — І я не давала дозволу їх чіпати.
Валерій застиг, його обличчя вмить набуло відтінку вареного буряка, а очі забігали по стінах, шукаючи порятунку.
— Та ми ж по-родинному, Олено, — пробелькотів він. — Навіщо ці формальності? Вони ж все одно без діла лежать.
Жадібність має свій особливий звук: це різкий шелест купюр, що перераховуються подумки, і важке, хрипке дихання тих, хто боїться запізнитися до роздачі. Я точно знала, що за моєю спиною вони вже давно обговорюють мій банківський рахунок, на якому осіли кошти від продажу земельної ділянки.
— Тітко Олено, ви ж розумієте, що Олег — ваш єдиний прямий спадкоємець по чоловічій лінії, — закрадливо почала Світлана.
— Це по якій такій лінії? — я підняла брову. — По лінії ліні та бажання нічого не робити?
Олег, не звертаючи уваги на мої шпильки, вже примірявся до мого улюбленого дубового столу. Він поплескував долонею по стільниці, наче перевіряв міцність броні на танку перед вирішальним боєм.
— Стіл відмінний, справжній масив, — бурмотів він собі під ніс. — Зараз такого вже не роблять.
— Звісно, не роблять, — парирувала я. — Тому що нині люди віддають перевагу меблям, які можна пересунути з місця без допомоги трьох вантажників.
У передпокої пролунав різкий, наполегливий дзвінок, і мої родичі миттєво виструнчилися. Це був сигнал до початку головної дії нашої маленької трагікомедії, яку я готувала цілий місяць.
— А ось і нотаріус, вчасно, — я кивнула у бік дверей, намагаючись приховати хижу посмішку.
Микита увійшов до кімнати з таким серйозним обличчям, наче ніс у папці щонайменше мирний договір. На ньому був строгий чорний костюм, який був затісний у плечах, і окуляри у важкій оправі. Микита виглядав настільки офіційно, що навіть Валерій мимоволі сховав руки за спину, немов його могли заскочити на місці злочину.
— Доброго дня, пані та панове, — голос Микити вібрував від удаваної важливості. — Олена Петрівна запросила мене для попереднього ознайомлення членів сім’ї з її останньою волею.
Світлана судомно стиснула ремінець своєї сумочки, а Олег перестав бити по столу і застиг. У кімнаті стало настільки тісно від їхніх очікувань, що мені на мить здалося — стіни наче почали стискатися.
— Давайте без прелюдій, — Олег нервово смикнув плечем. — Ми всі дорослі люди, розуміємо серйозність моменту.
— Саме тому я попросив тиші, — Микита повільно відкрив масивну шкіряну папку. Він довго перекладав якісь папери з гербовими печатками, які я, між іншим, сама роздрукувала на хорошому принтері. Кожен шерех паперу відзивався в моїх родичах майже фізичним здриганням, немов це був звук гільйотини, що падає.
— Згідно з поточним розпорядженням, — Микита відкашлявся й обвів присутніх суворим поглядом. — Майно Олени Петрівни, включно з грошовими активами у розмірі чотирьох з половиною мільйонів гривень, підлягає розподілу.
У Валерія вирвався якийсь дивний звук, схожий на приглушений гик, а Світлана зовсім поблідла. Цифра в чотири з половиною мільйони подіяла на них, як заклинання, що паралізує волю й залишки розуму.
Микита витримав паузу, під час якої у кімнаті чутно було лише важке сопіння Олега. Всі присутні, здавалося, ще не оговталися від шоку, викликаного оголошеною сумою. Повітря загустіло від напруги та передчуття, ніби ось-ось має пролунати гуркіт грому.
— Однак, — нарешті продовжив він, опустивши погляд на папери, — власниця встановила особливий критерій, за яким буде визначено головного спадкоємця.
— Який ще критерій? — Світлана аж зойкнула, її голос зірвався на тонкий писк. — Ми ж сім’я, ми ж кровні родичі!
Микита спокійно підвів очі, обвівши всіх поглядом: — Критерій душевного тепла та фактичної допомоги, наданої протягом останнього календарного року.
Я відкинулась на спинку крісла, ледь стримуючи посмішку. Спостерігала, як мої рідненькі починають гарячково перебирати у пам’яті, коли ж то вони востаннє телефонували мені просто так, без приводу. Я бачила, як в їхніх очах напружено клацають рахунки, перебираючи в пам’яті: скільки разів привезли продукти, скільки хвилин тривав візит.
— Але ж я… я ж привіз тітці Олені ліки в березні! — випалив Олег, подавшись усім тілом уперед. Здавалося, він готовий був кинутися на Микиту, аби відстояти свій «вклад».
— Ті ліки, за які я тобі, Олеже, віддала вдвічі більше грошей, ніж вони коштували насправді? — лагідно нагадала я, піднявши брову.
Олег осів на стільці, його обличчя вкрилося червоними плямами. Світлана ж миттю вхопилася за можливість перехопити ініціативу, ніби акула, що відчула кров.
— А я! Я ж надсилала тобі листівки на всі свята у месенджері! Щомісяця!
— Листівки з мерехтливими котами — це, безперечно, вагомий внесок у моє душевне здоров’я, — кивнула я, намагаючись зберегти якомога серйозніший вигляд. Але посмішка сама просилася на вуста.
Валерій, відчуваючи, що їхня сімейна частка стрімко вислизає, вирішив піти ва-банк. Він заговорив про духовне, намагаючись врятувати ситуацію пафосними словами.
— Ми завжди були поруч думками, Олено, ти ж знаєш, яке нині життя складне, закрутились ми, не мали часу…
— Думки — це чудово, Валерію, але вони чомусь не допомогли мені пересунути шафу, коли під ним прорвало трубу. — Я подивилася на нього прямо, і він замовк.
Микита знову зашарудів паперами, повертаючи увагу присутніх до важливого документа у своїх руках.
— Таким чином, проаналізувавши всі факти, Олена Петрівна прийняла остаточне і безповоротне рішення.
Він витримав таку паузу, що вона здалася б вічністю навіть найтерплячішій людині на світі. Жадібні родичі вже розпинали мої мільйони у своїх мріях, але слова «нотаріуса» про єдиного спадкоємця прозвучали, як різкий ляпас по їхніх загребущих руках.
— Весь обсяг активів та нерухомість переходять до Микити Сергійовича Соколова, — урочисто прорік «нотаріус».
У кімнаті зависла така густа тиша, що її можна було різати ножем і подавати на десерт. Здавалося, навіть пилинки завмерли в повітрі.
— До кого?! — Олег першим знайшов свій голос, і його крик прорізав тишу. — До цього… до цього окулярника?! Це ж підробка! Ти його підкупила!
Світлана почала повільно сповзати на диван, на який вона вже подумки наділа новий чохол, можливо, навіть уявляла, як він пасуватиме до її майбутнього інтер’єру.
— Олено, ти при тямі? Віддати все чужій людині, коли у тебе є ми? — її голос звучав як отруйний шепіт.
— Микита Сергійович — мій хрещеник і син моєї найкращої подруги, — спокійно пояснила я, дивлячись на них. — А ще він єдиний, хто не чекав моєї смерті, щоб приліпити той стикер на мій старий холодильник.
Валерій зробив крок до Микити, стискаючи кулаки, але той лише спокійно поправив окуляри. А потім витягнув з папки ще один аркуш.
— Якщо ви маєте намір перешкоджати оголошенню волі, я буду змушений викликати наряд поліції для фіксації порушення порядку.
— Наряд?! — Світлана миттю підскочила з дивана. — Та ми тебе самого засудимо! Ми доведемо, що вона недієздатна!
— Доводьте, — я лише знизала плечима. — Тільки майте на увазі, що всі ваші сьогоднішні візити — від початку до кінця — дбайливо записані на приховану камеру.
Я вказала пальцем на маленьку полицю, де серед сувенірів непомітно причаївся об’єктив системи спостереження. Вираз їхніх облич у ту мить вартував куди більше за ті мільйони, що вже ввижалися їм у снах.
Олег зірвав жовтий стикер із дзеркала і зі злістю зім’яв його, кинувши на підлогу.
— Подавіться ви своїми грошима! Більше ми тобі й на очі не покажемось, живи собі у своєму склепі, як хочеш!
— Саме цього я й хотіла, Олеже, — відповіла я, посміхаючись йому найяснішою зі своїх посмішок.
Вони йшли гамірно, гучно грюкаючи дверима і викрикуючи в коридорі прокляття на адресу моєї «старечої деменції». Здавалося, самі стіни тремтіли від їхнього гніву.
Коли останній звук їхніх кроків затих, я нарешті змогла відчути, як повітря наповнює мої легені, неначе з мене більше не витягують душу по краплині. Микита стягнув піджак, розслабив краватку і з гуркотом опустив важку папку на стіл.
— Олено Петрівно, ви — справжня драматургиня, — він витер лоб хусткою. — Я ледве не розсміявся, коли Валерій почав про ті листівки з котами.
— Ти був неперевершений, Микито, особливо коли заговорив про «гербові печатки».
Я підійшла до вікна і побачила, як Олег зі Світланою шалено сперечаються біля машини, розмахуючи руками. Вони все ще ділили шкіру ще невбитого ведмедя, навіть не розуміючи, що ведмідь давно втік до іншого лісу.
— А гроші… ти справді вирішила віддати їх тому фонду? — запитав Микита, присідаючи на край столу.
— Половину — у фонд, а другу половину залишимо на ремонт, — я підморгнула йому.
— Який іще ремонт? — не зрозумів він.
— Ми зробимо тут перепланування, приберемо цей старий дубовий стіл і поставимо щось легке та сучасне. Почнемо з чистого аркуша.
Я підійшла до шафи, на якій все ще висів той жовтий стикер Олега з написом «Моє». Повільно, з насолодою я потягнула за край паперу, слухаючи, як він зі скрипом відривається від полірованої поверхні.
— Знаєш, Микито, я ж не хочу залишатися вільною, але самотньою у цих порожніх стінах, — я подивилася на нього. — У мене є план куди цікавіший, ніж просто випровадити цих родичів за поріг.
— І який ж? — Микита зацікавлено примружився.
— А знаєш, Микито, я ж не збираюся просто так сидіти в цих порожніх стінах, чекаючи, поки пил осяде, — голос Олени Петрівни зазвучав якось особливо рішуче. — Я здам дві кімнати студентам-музикантам. З консерваторії. Хай тут знову буде гамір, живий сміх, а не цей вічний розрахунок і скиглення.
Микита аж засміявся, уявляючи собі таку картину. Уявила її і я: як замість тих скрипучих дверей і нескінченних зітхань про ціни, ці коридори знову наповняться дзвоном молодих голосів, ніжними звуками віолончелі чи скрипки. Життя повернеться. Так, життя надто коротке, щоб марнувати його на тих, хто вміє лише ділити чуже, а не примножувати своє.
Микита, не довго думаючи, взявся допомагати мені віддирати ці липкі жовті позначки. Це перетворилося на справжнє полювання, веселу гру, хто швидше очистить вітальню від слідів чужої жадібності. До вечора квартира ніби видихнула з полегшенням. Здавалося, стелі стали вищими, а світла — більше. Вона скинула з себе той липкий наліт чужих сподівань, чужих претензій.
Я заварила запашний трав’яний чай, і ми довго сиділи на кухні, жваво обговорюючи, які шпалери найкраще пасуватимуть для майбутніх мешканців, які кольори сподобаються молодим музикантам. Микита, відставивши порожню чашку, раптом став серйозним.
— А якщо вони, Олено Петрівно, таки спробують до суду дійти? — запитав він.
— Хай спробують, — я повільно відпила чай. — Мій адвокат, Єгор Соколов, про все вже подбав. Хоча він сам про це ще й не здогадується.
Я була впевнена: Єгор, мій молодий, але надзвичайно розумний сусід, ніколи не відмовить. Він не знав, що став моїм «адвокатом», але його людяність була надійнішою за будь-які юридичні формальності. Йому не були потрібні мої «мільйони», про які так марили мої родичі. Єгор просто двічі на тиждень приносив свіжі газети, міг полагодити кран чи допомогти з важкою сумкою. Звичайна людська допомога, яка чомусь стала рідкістю.
Ось, мабуть, яка найцінніша валюта в цьому світі, подумала я, — щире «як ви себе почуваєте?», сказане від чистого серця. Я подивилася на свої руки — вони вже не тремтіли ні від образи, ні від гніву.
Наступного ранку я прокинулася від яскравого сонця, яке заглядало у вікно, і його промені танцювали на чистих, блискучих поверхнях меблів. Жодного жовтого папірця, жодного інвентарного номера, жодної жадібної «позначки активів».
Я вийшла на балкон, щоб вдихнути свіже повітря, і побачила внизу Валеру. Він саме намагався витягнути з багажника машини ту саму коробку з інструментами, що була в нього вчора. Мав глибоко нещасний вигляд, ніби кожен молоток і викрутка раптом поважчали втричі. Я легенько помахала йому рукою. Валера смикнувся, наче ошпарений, і моментально пірнув назад у свою машину, намагаючись навіть не дивитися в мій бік. Відвернувся, ніби й не знає, хто я така.
Це була не просто помста, я зрозуміла. Це була можливість продовжувати посміхатися, коли тебе вже, здавалося б, списали з рахунків, поховали заживо. Це була перемога не над ними, а над власною образою.
За кілька днів дім знову наповнився життям, але вже зовсім іншим. Приїхали перші студенти: усміхнена Катя з величезним чохлом від віолончелі й серйозний Тарас. Квартира одразу ожила — тут з’явився запах каніфолі, а з кімнат долинав гамір жвавих, іноді пристрасних, суперечок про класичну музику.
— Олено Петрівно, — запитала Катя, яка раптом визирнула з коридору, трохи несміливо. — Ми тут хотіли плакат на кухні повісити. Можна?
— Вішайте все, що вам до душі, — я посміхнулася, поглянувши на неї. — Головне, щоб без жовтих клейких папірців із тим самим словом «моє», добре?
Катя спочатку здивовано моргнула, потім, мабуть, вирішила, що це черговий жарт її трохи дивакуватої господині, і залилася дзвінким сміхом. А я сиділа у своєму улюбленому кріслі, заплющивши очі, і слухала, як за стіною народжуються перші, ще трохи невпевнені, але такі щирі звуки музики.
Здавалося, це була найвдаліша інвестиція в моєму житті. Я обміняла фальшиву турботу й холодну жадібність на справжню музику, на живі голоси. Це було того варте. І жоден нотаріус на світі не зміг би виміряти цінність цього спокою, який розливався в моїй душі, у грошовому еквіваленті. Він був безцінний.
Я заплющила очі, відчуваючи, як усередині розливається приємне, глибоке тепло, яке не мало нічого спільного з гарячим чаєм чи кавою. Це було тепло мого дому. Мій дім знову став моїм, і в ньому не залишилося жодного сантиметра, який би належав чиїйсь жадібності, — лише мені та музиці.
Розкаяння