Дзвінок пролунав у суботу зранку, коли Юля ще лежала в ліжку з чашкою кави. На екрані висвітився номер свекрухи — Валентини Петрівни. Зазвичай це нічого доброго не обіцяло.
— Юлечко, люба, — почувся нудотно-солодкий голос, — як справи? Як настрій?
— Нормально, — обережно відповіла Юля. Якщо свекруха починала з компліментів — значить, щось задумала.
— Слухай, у мене до тебе прохання, — продовжила Валентина Петрівна. — Ти ж знаєш, як мені важко далося розставання з Петром Миколайовичем. Нерви зовсім не витримують. Лікар каже — потрібен відпочинок, свіже повітря.
Петро Миколайович — це чоловік свекрухи, який місяць тому подав на розлучення. З того часу Валентина Петрівна обдзвонювала всіх родичів, жалілася на долю й просила співчуття.
— Так, розумію, — кивнула Юля, хоча свекруха цього не бачила.
— От думаю, може мені на тиждень до вас на дачу поїхати? Повітрям подихати, травички попити. Обіцяю — нікому не заважатиму. Тільки з Лідочкою чайку на терасі поп’ємо.
Лідочка — це подруга свекрухи, така ж бадьора пенсіонерка з невгамовною енергією. Разом вони складали гримучу суміш.
— Валентино Петрівно, — почала Юля, — дача ж не підготовлена до сезону. Там прибирати треба, воду вмикати…
— Та що там прибирати! — махнула рукою свекруха. — Ми ж не принцеси. Сами все зробимо. Навіть краще буде, ніж було.
Юля мовчала, обдумуючи прохання. Дача дісталась їм від бабусі Юлі. Невеликий будиночок із ділянкою в садовому кооперативі. Влітку родина виїжджала туди на вихідні, але цього року ще не були — роботи багато.
— Мамо, дай подумаю, — сказала Юля.
— Та що тут думати? — голос свекрухи став наполегливішим. — Дім усе одно стоїть порожній. А мені так зле, Юлечко. Навіть спати не можу нормально.
У розмову втрутився чоловік. Дмитро взяв трубку з рук дружини.
— Мамо, звісно, їдь, — сказав він без роздумів. — Відпочинь як слід. Юля просто переживає за порядок, а ти ж акуратна.
— Дякую, синочку, — засяяла Валентина Петрівна. — Я так вдячна! Завтра ж і поїду.
Після розмови Юля подивилась на чоловіка з нерозумінням.
— Дімо, ти взагалі розумієш, що буває, коли твоя мама з подружками збирається разом?
— Ну що може статися? — знизав плечима Дмитро. — Дві літні жінки на дачі. Чай пити будуть, в городі копатися.
— Твоя мама — в городі? — усміхнулась Юля. — Вона ж нігтем землю не зачепить.
— Юль, не перебільшуй, — відмахнувся чоловік. — Дай людині відпочити. У неї зараз важкий період.
Наступного дня Валентина Петрівна справді поїхала на дачу. Щоправда, не з Лідочкою, як обіцяла. Із собою вона прихопила ще одну подругу — Раїсу Степанівну, жінку років шістдесяти п’яти з гучним голосом і звичкою командувати всіма навколо.
Юля дізналася про це випадково, коли ввечері того ж дня зателефонувала сусідка по дачі Олена Вікторівна.
— Юлю, а у вас там що, вечірка? — здивовано спитала сусідка. — Музика гримить, сміх, якісь незнайомі голоси.
— Яка ще вечірка? — не зрозуміла Юля. — Там моя свекруха з подругою відпочиває.
— З подругою? — здивувалась Олена Вікторівна. — Та там жіночих голосів п’ять, не менше. І музика така… ну, зовсім не для дачі.
Юля насупилась. Зателефонувала свекрусі, але та не відповідала. Лише через годину передзвонила сама, голос веселий, на фоні — сміх і музика.
— Юлечко! — радісно вигукнула Валентина Петрівна. — Як справи? У нас тут усе чудово!
— Валентино Петрівно, сусіди кажуть, що у вас музика дуже гучно грає, — сказала Юля.
— Та що ви! — здивувалася свекруха. — Ми тихенько, душевно так. Просто настрій хороший, от і співаємо трішки.
— А скільки вас там?
— Як це скільки? Я ж казала — з Лідочкою приїхала.
— А Раїса Степанівна?
— А, Раєчка? — засміялася Валентина Петрівна. — Ну так, вона теж підтягнулася. Засумувала за природою. Ти ж не проти?
Юля зітхнула. Сперечатися було марно — свекруха вже все вирішила.
— Просто трохи тихіше, будь ласка, — попросила Юля. — А то сусіди скаржаться.
— Звісно-звісно, — запевнила Валентина Петрівна. — Ми ж культурні люди.
Але музика не стихла. На другий день Олена Вікторівна знову подзвонила, тепер уже роздратовано.
— Юлю, вони там зовсім вже знахабніли, — сказала сусідка. — До першої ночі верещали, собаки подуріли від гавкоту. А сьогодні зранку мангал розпалили о пів на сьому! Дим прямісінько в мої вікна.
— Вибачте, Олено Вікторівно, — винувато сказала Юля. — Я з ними поговорю.
Але Валентина Петрівна знову не відповідала на дзвінки. Взяла слухавку лише ввечері, коли Юля дзвонила вже вдесяте.
— Мамо, що там відбувається? — не витримала Юля. — Сусіди кажуть, ви там фестиваль влаштували.
— Та що ти, Юленько, — сміялася свекруха. — Ми просто гарно відпочиваємо. Знаєш, як це душі потрібно! Після всіх цих переживань з розлученням.
— Але ж сусіди скаржаться на шум.
— Сусіди завжди скаржаться, — відмахнулася Валентина Петрівна. — У них життя ніяке, от і заздрять, що в нас весело.
На третій день подзвонила не лише Олена Вікторівна, а й голова садового кооперативу Іван Семенович.
— Юліє Сергіївно, — сказав голова строго, — у мене на ваших гостей вже п’ять скарг. Шум у нічний час, порушення пожежної безпеки, злив мильної води на спільну територію.
— Який злив? — не зрозуміла Юля.
— Вони там авто миють прямо біля хвіртки, — пояснив Іван Семенович. — Вода з шампунем тече дорогою. А ще сміття палять у недозволеному місці.
— Іване Семеновичу, перепрошую, — зітхнула Юля. — Я зараз же їм подзвоню.
— Дзвоніть, — кивнув голова. — Бо доведеться офіційне попередження писати.
Юля знову намагалася додзвонитися до свекрухи. Цього разу Валентина Петрівна відповіла майже одразу, але говорила пошепки.
— Юлю? Що сталося?
— Мамо, мені дзвонив голова кооперативу, — почала Юля. — Каже, у вас там…
— Тихіше, тихіше, — перебила свекруха. — Дівчата сплять. Ми сьогодні так втомилися — весь день на природі провели.
— Які дівчата? — здивувалася Юля. — Скільки вас там?
— Ой, та небагато, — ухильно відповіла Валентина Петрівна. — Подружки приїхали ненадовго. Завтра вже поїдуть.
Але на четвертий день дзвінків стало ще більше. Тепер скаржилися вже сусіди з усіх боків. Хтось зламав паркан між ділянками, хтось витоптав клумби, а в когось зник садовий обприскувач.
— Валентино Петрівно, — знову подзвонила Юля, — що там коїться? Мені вже ціле селище дзвонить!
— Та нічого особливого, — весело відповіла свекруха. — Просто дівчатка трохи розслабилися. Ти ж знаєш, як буває — зібралися подружки, згадали молодість.
— Скільки там тих подружок?
— Ну… чоловік п’ять-шість, — зізналася Валентина Петрівна. — Але всі хороші! І ненадовго приїхали.
— Як це п’ять-шість?! — ахнула Юля. — Ви ж казали, що тільки з Лідочкою!
— Ну так вийшло, — виправдовувалась свекруха. — Розповіла дівчатам, яка у вас дача чудова, от і захотіли подивитися.
— Мамо, ви там відпочиваєте чи табір відкрили?
— Юлечко, не нервуй, — заспокоювала Валентина Петрівна. — Усе під контролем. Ще кілька днів — і поїдемо.
Кілька днів перетворилися на тиждень. Щодня надходили нові скарги. То музика до ранку, то вогнище не в тому місці, то якась машина перегородила проїзд.
Нарешті, в неділю зранку Валентина Петрівна подзвонила сама.
— Юлечко, ми їдемо, — повідомила свекруха бадьоро. — Дякую тобі величезне за гостинність! Так чудово відпочили!
— Коли їдете? — з полегшенням спитала Юля.
— Та вже збираємось. Машини завантажуємо. Боїмося, що дощ почнеться.
Справді, день був похмурий, небо затягло хмарами.
— А прибрати за собою встигнете? — поцікавилася Юля.
— Та що там прибирати? — здивувалась Валентина Петрівна. — Ми ж охайні. Як було — так і залишаємо.
Через тиждень, коли дощову погоду змінило сонце, Юля вирішила з’їздити на дачу сама. Подивитися, в якому стані будинок після тижня перебування свекрухи з подружками.
Те, що вона побачила, шокувало. Ділянка виглядала так, ніби тут проходив фестиваль просто неба. Усюди валялися пластикові пляшки, пакети, одноразовий посуд. Трава навколо будинку витоптана й подекуди спалена — очевидно, від іскор вогнища.
Пластикові садові меблі були зламані — у стільців відпали ніжки, стіл тріснув посередині. На терасі красувались плями від вина і сліди від цигарок.
Усередині будинку ситуація була не краща. Кухня вся в жирних розводах, посуд брудний стояв у мийці. На плиті — засохлі залишки якоїсь їжі. Холодильник був набитий недоїдками, деякі продукти вже зіпсувалися й смерділи.
У спальнях постіль була зім’ята й забруднена. На підлозі валялися якісь ганчірки, порожні пляшки, недопалки.
Але найгірше чекало Юлю в туалеті. Унітаз був забитий, на підлозі стояла вода, а запах був такий, що довелося вийти на вулицю подихати свіжим повітрям.
Поки Юля ходила по будинку й прикидала масштаб розгрому, до хвіртки підійшов Іван Семенович.
— Ну що, Юліє Сергіївно, — сказав голова, похитуючи головою, — надивились на результат?
— Іване Семеновичу, пробачте, — винувато мовила Юля. — Я не очікувала такого.
— Та ми всі не очікували, — зітхнув голова. — У мене тут офіційна скарга від мешканців. Порушення громадського порядку, псування спільного майна, несанкціоноване скидання сміття.
Голова протягнув Юлі аркуш із печаткою товариства.
— Це що? — спитала Юля, пробігаючи очима текст.
— Попередження, — пояснив Іван Семенович. — Наступного разу буде штраф. А якщо повториться — можливе й виключення з товариства.
Юля стиснула губи, відчуваючи, як усередині закипає обурення. Тиждень так званого відпочинку свекрухи обернувся повним жахом.
— Дякую, Іване Семеновичу, — сказала Юля, приймаючи офіційне попередження. — Я все владнаю.
— Сподіваюсь, — кивнув голова. — Бо дачники вже погрожують колективною скаргою.
Коли Іван Семенович пішов, Юля дістала телефон і почала методично фотографувати всю ділянку. Кожну пляму на терасі, кожен зламаний стілець, витоптану траву, сміття під кущами. Потім зайшла до хати й продовжила зйомку — брудну кухню, забитий туалет, забруднену постіль.
Після фотосесії Юля склала детальний список збитків. Хімчистка дивана і крісел — п’ять тисяч гривень. Нові пластикові меблі замість зламаної — вісім тисяч. Відновлення паркану, який зламали гості свекрухи — три тисячі. Професійне прибирання будинку — чотири тисячі. Виклик електрика для заміни перегорілої розетки — півтори тисячі.
Усього виходило двадцять одна тисяча п’ятсот гривень. Сума чимала, але справедлива. Юля все ретельно перерахувала й навіть знайшла в інтернеті розцінки, щоб переконатися в обґрунтованості цін.
Додому повернулася пізно ввечері, втомлена й зла. Дмитро зустрів дружину в передпокої.
— Ну як там дача? — спитав чоловік. — Мама казала, що все прибрали за собою.
— Подивися, — мовчки простягнула Юля телефон із фотографіями.
Дмитро перегорнув знімки, обличчя поступово витягувалося.
— Це що, наш дім? — перепитав чоловік.
— Наш, — підтвердила Юля. — Після тижневого «відпочинку» твоєї мами з подружками.
— Та як же так… — Дмитро хитав головою. — Мама ж казала, що тихо сиділи, чай пили.
— Вочевидь, чай пили дуже активно, — сухо зазначила Юля.
Наступного дня Юля подзвонила Валентині Петрівні. Голос намагалася тримати спокійним, доброзичливим.
— Валентино Петрівно, добрий день, — привіталася Юля. — Як справи? Як відпочинок?
— Юлечко! — зраділа свекруха. — Дякую тобі ще раз! Так прекрасно провели час! Дівчата досі згадують!
— Уявляю, — кивнула Юля. — Слухайте, я хотіла вас запросити до нас у гості. На чай. Поговорити трохи.
— Звісно, приїду! — погодилася Валентина Петрівна.
— Чудово. Чекаю через годину.
Юля взяла роздрукований кошторис з фотографіями. Валентина Петрівна мешкала у двокімнатній квартирі в центрі міста. Приїхала швидко.
— Мила, — метушилася свекруха. — Розповідай, як справи. Напевно, скучила за нашими посиденьками?
— Скучила, — погодилась Юля, сідаючи за стіл. — Валентино Петрівно, я вчора була на дачі.
— Та невже? — свекруха сіла пити чай. — Ну як там? Ми ж усе прибрали перед від’їздом.
— Так, я бачила результати прибирання, — кивнула Юля. — Дуже ґрунтовно вийшло.
— Звичайно! — гордо заявила Валентина Петрівна. — Ми ж культурні люди. Знаємо, як поводитися в гостях.
— Безумовно, — погодилася Юля й дістала з сумки теку з документами. — У мене до вас є невеличка розмова.
— Про що ж? — Валентина Петрівна сьорбнула чаю і пильно подивилась на невістку.
— Про те, скільки коштує тиждень відпочинку, — сказала Юля й поклала на стіл роздрукований кошторис.
Свекруха взяла аркуш, пробіглася очима по рядках. Її обличчя повільно змінювалося.
— Це що таке? — запитала Валентина Петрівна розгублено.
— Рахунок за ремонт і відновлення дачі після вашого відпочинку, — спокійно пояснила Юля. — З фотографіями для наочності.
— Який ще рахунок? — голос свекрухи підвищився. — Ти що, з глузду з’їхала? На рідних людей рахунки виставляти?!
— Рідні люди зазвичай не перетворюють чужий дім на руїни, — заперечила Юля. — Подивіться уважніше на фото.
Валентина Петрівна перегортала знімки, щось бурмочучи собі під ніс.
— Ну подумаєш, трохи сміття, — зрештою мовила свекруха. — Це ж дрібниці! Ти що, на рідних людей гроші рахуєш?
— Рахую, — підтвердила Юля. — Бо хтось має за це розплачуватись. І це точно буду не я.
— Та це ж усього тиждень був! — обурилася Валентина Петрівна. — Трохи розслабилися, ну й що?
— А те, що ваше «розслаблення» обійшлося у двадцять одна тисяча п’ятсот гривень, — сказала Юля. — Плюс офіційне попередження від голови садового товариства.
Свекруха відклала папери й обурено подивилася на Юлю.
— Ти хочеш, щоб я тобі гроші заплатила? За те, що відпочивала на вашій дачі?
— Саме цього й хочу, — кивнула Юля. — Бо відпочинок — це одне, а розгром — зовсім інше.
— Та не було ніякого розгрому! — вибухнула Валентина Петрівна. — Ти перебільшуєш!
— Тоді поясніть, звідки взявся зламаний паркан і перегоріла розетка, — попросила Юля.
— Паркан… — зам’ялася свекруха. — Ну, може, випадково хтось зачепив. А розетка сама згоріла.
— Від гучної музики о другій ночі?
— Ми ж не навмисно, — виправдовувалася Валентина Петрівна. — Просто настрій був хороший.
— За гарний настрій теж треба платити, — сказала Юля. — Особливо коли він перетворюється на хуліганство.
Свекруха мовчала, нервово м’яла серветку.
— Я не буду платити, — нарешті заявила Валентина Петрівна. — Це абсурд.
— Гаразд, — спокійно погодилася Юля. — Тоді завтра передам усі документи дільничному. І голові товариства — для складання офіційного позову.
— Ти що, мені погрожуєш? — ахнула свекруха.
— Ні, — похитала головою Юля. — Просто пояснюю наслідки. Ви порушили громадський порядок, зіпсували чуже майно. За це відповідають за законом.
— Дімко! — раптом закричала Валентина Петрівна. — Дімко, йди сюди! Подивись, що твоя жінка витворяє!
Дмитро працював у сусідній кімнаті за комп’ютером. Вийшов розгублений.
— Що трапилось? — спитав чоловік.
— Ось, — Валентина Петрівна тицяла пальцем у документи. — Твоя жінка вимагає з мене гроші! За те, що я на дачі відпочивала!
Дмитро взяв папери, уважно переглянув.
— Мамо, — тихо сказав чоловік, — а ти фото дивилася?
— Дивилася! — фиркнула свекруха. — Ну й що? Безлад невеликий!
— Невеликий? — Дмитро показав матері знімок зламаних меблів. — Мамо, тут пів ділянки зруйновано.
— Ти теж проти мене? — образилася Валентина Петрівна.
— Я за справедливість, — сказав Дмитро. — Якщо щось зламала — компенсуй.
— Але ж це ваша дача! — не здавалася свекруха. — Сімейна власність!
— Яку ви перетворили на руїни, — додала Юля. — Разом із п’ятьма подружками.
— Та не п’ятьма, а трьома! — поправилася Валентина Петрівна.
— Все одно більше, ніж обіцяли, — зауважив Дмитро.
Свекруха зрозуміла, що підтримки від сина не отримає. Сіла назад за стіл, насупилася.
— А якщо я не заплачу? — запитала Валентина Петрівна виклично.
— Тоді наступний тиждень на природі проведете на дільниці, пояснюючи поліцейському, як випадково зламали паркан, — сказала Юля. — А потім ще й у суді, якщо голова товариства подасть позов.
— Це шантаж, — буркнула свекруха.
— Це справедливість, — заперечила Юля. — Зламали — полагодьте. Зіпсували — компенсуйте.
Валентина Петрівна кілька хвилин мовчала, обдумуючи ситуацію.
— Гаразд, — нарешті сказала свекруха. — Але не всю суму. Половину.
— Увесь рахунок, — твердо сказала Юля. — Або через мене, або через суд. Обирайте.
Через три дні на рахунок Юлі надійшла двадцять одна тисяча п’ятсот гривень. Валентина Петрівна більше не дзвонила з проханнями щодо дачі. А коли влітку інші родичі цікавилися можливістю відпочити на природі, Юля спокійно відповідала, що гостьові послуги надаються лише на комерційній основі. З передоплатою й заставою за збереження майна.
Мільйонер зносить дім літнього чоловіка і несподівано знаходить своє дитяче фото серед уламків