Випробувальний термін. Оповідання

Поки мама була у ванній кімнаті, Ігор як слід перевірив усі її речі: перетрусив облізлу сумку, обнишпорив усі шухляди тумбочки, на всяк випадок підняв матрац — раніше вона й там ховала таблетки. Але нічого не було, і він заспокоївся. У ванній Ігор перевірив ще зранку, тож можна було видихнути.

— Мамо! — крикнув він уже в коридорі, натягуючи кросівки, які ось-ось мали розсипатися на частини. — Я на роботу!

На літо Ігор влаштувався офіціантом у місцеву кав’ярню не тільки через гроші, а й щоб рідше бачитися з новим маминим чоловіком. Зміни обирав вечірні, бо той працював провізором і повертався додому о сьомій.

Мама вискочила з ванни у своєму рожевому халатику, вся розчервонілася, з блискучими очима. Попри вік, мама все ще була красунею — висока, з довгим розкішним волоссям, і навіть зайва вага її не псувала.

— Зачекай, ти ж зовсім не поїв! — сплеснула вона руками. — Я там борщ зварила.

— Завтра поїм, — відмахнувся він. — Я вже запізнююся.

Ігор брехав — нікуди він не запізнювався, до зміни залишалося ще півтори години. Але перед зміною він сподівався зустрітися з Альбіною, яка два тижні тому погодилась бути його дівчиною.

Познайомилися вони в тій самій кав’ярні — Альбіна прийшла з подругами, і одна з них запала на Ігоря, залишила йому номер телефону на серветці. Він подзвонив, але на той момент дівчина вже відключилась, і слухавку взяла Альбіна. Так вони й познайомились.

У Альбіни був суворий батько, високий військовий чин, троє молодших братів і стара собака з пухлиною в кишківнику. Ігор і мріяти не міг, що така симпатична і забезпечена дівчина погодиться з ним зустрічатися, це було схоже на диво.

— Кросівки в тебе зовсім порвалися, — зітхнула мати. — Як тільки прийде пенсія, треба купити нові.

Пенсію Ігор отримував за батька. І щомісяця мати казала одне й те саме: треба купити кросівки, ось-ось прийде пенсія — і купимо, але щоразу пенсія кудись зникала, ніби її й не було, а мама на кілька днів забувала про свою обіцянку. Ігор не ображався, бачив у якому стані їхня квартира, та й із продуктами до того, як до них переїхав дядько Міша, було зовсім скрутно.

— Куплю з зарплати, — сказав Ігор, щоб не продовжувати цю розмову.

Насправді він не збирався купувати кросівки, бо хотів купити Альбіні браслет — бачив, як той їй сподобався, і хоч вона могла б сама його собі придбати, він наполіг, що зробить їй такий подарунок на день народження. Браслет коштував дві третини його зарплати, тож на кросівки точно не залишиться, ще і якось жити цілий місяць треба.

На сходах він зіткнувся з дядьком Мішею, похмуро з ним привітався, хоча найбільше хотілося вдарити його по писку: по-перше, бо той постачав маму таблетками, хоча й заперечував це, а по-друге, бо крутив з офіціантками — Ігор сам це бачив. Час був ранній, ще й з роботи, мабуть, утік — от працівничок, пощастило комусь.

Але думки про дядька Мішу швидко полишили Ігоря — вони не могли змагатися з думками про Альбіну, а тільки про неї він і міг думати.

Альбіна зустріла його з червоними заплаканими очима — її собаці стало зовсім зле, і ветеринар запропонував її приспати.

— Ти підеш зі мною? — спитала вона. — Я сама цього не витримаю.

Звісно, він пообіцяв, що піде. Альбіна записалась до ветеринара на одинадцяту, щоб Ігор встиг виспатися після зміни. І він би виспався, якби о восьмій ранку його не розбудили мамині крики: здається, вона знайшла в телефоні дядька Міші фотки чергової офіціантки. Ігор підвівся й з задоволенням спустив того зі сходів. Мама плакала і попросила його посидіти з нею. Ігорю не подобались її очі — вони здавалися зовсім чорними, ніби зіниці…

— Мамо? — з тривогою спитав він. — Ти що, знову пила таблетки?

На них вона підсіла після смерті батька — лікар їх призначив, і спочатку вони допомагали, але з часом мама почала перевищувати дозу, усіма правдами й неправдами намагаючись дістати новий рецепт. Після того як її забрала швидка і вона три тижні пролежала в лікарні, ті таблетки їй заборонили. Але час від часу вона зривалася і знову якось їх знаходила. Наприклад, через свого Мішу.

Мама, звісно, почала відмовлятися, але Ігор бачив по тому, як вона говорить і рухається, що вона бреше.

— Ти ж мені обіцяла! — закричав він. — Де ти їх ховаєш?

Він почав нишпорити в шухлядах, поки мама хапала його за руки й благала заспокоїтися. Потім вона присягалася, що більше ніколи, що це все Міша винен — він їй їх приносив. І знову плакала, жаліючись, яка вона нещасна.

Ігор з тривогою дивився на годинник — одинадцята все ближче, а мамі не ставало краще, тільки гірше: схоже, вона знову з’їла цілу жменю.

— Я викличу тобі швидку, — вирішив Ігор.

— Вони знову закриють мене в психлікарню, я прошу тебе, не треба… Я обіцяю, тільки дай мені випробувальний термін!

Скільки їх уже було, тих випробувальних термінів…

Звісно, мама мала рацію — швидка тут не допоможе. Точніше, допоможе, але потім і справді забере її в лікарню, а цього Ігор не хотів — пам’ятав, як їй там було погано. Робити нічого — довелося написати Альбіні, що не зможе прийти, і провести весь день з мамою, тримаючи її в русі та не даючи заснути. Альбіна, звісно, образилась і кинула його номер у чорний список.

Перед зміною він усе ж забіг до Альбіни, не побоявся навіть її батька, який зараз був у відпустці. Але до квартири його не пустили — мати Альбіни сказала, що та не хоче його бачити. Ігор не здався — він купив у магазині балончик фарби й вночі, вже після зміни, написав під її вікном: «Пробач мені, я тебе люблю!».

Це не допомогло. Через три дні Альбіна навмисне прийшла в кав’ярню з розцяцькованим типом, якому Ігор одразу набив пику. Адміністраторка зміни пообіцяла його звільнити, якщо таке ще раз повториться, і виписала йому штраф, але Ігорю було байдуже: від самої думки, що Альбіна тепер цілується з тим красунчиком, у нього всередині прокидався дикий звір, готовий трощити все навколо.

Остання його надія була на її день народження. Він вирішив, що все одно прийде і подарує їй той браслет, подивиться їй прямо в очі, щоб побачити там правду — справді вона його більше не любить, чи просто вирішила так покарати?

Ігор забіг додому помитися після зміни, сьогодні спеціально помінявся на денну, щоб увечері піти в те кафе, де Альбіна збиралась святкувати своє вісімнадцятиріччя. Йому самому виповнилося вісімнадцять три місяці тому, а це означало, що з коледжу його тепер не можна вилетіти — мама не переживе, якщо його заберуть до армії, не зараз, поки вона ще така слабка. Останні дні вона весь час лежала в ліжку і плакала, але таблетки не пила, він перевіряв.

— Я ненадовго, — пообіцяв Ігор. — Принесу тобі шматочок торта з дня народження.

Він не був упевнений, що його там пригощатимуть тортом, але можна буде купити в кондитерській.

Коли Ігор поліз у кишеню, щоб оплатити браслет, раптом зрозумів, що грошей там немає. Злякався, почав перевіряти інші кишені. Пропали, жодної купюри не лишилось.

У грудях неприємно защеміло — невже це мама? А якщо так, то навіщо? Щоб дістати собі нову дозу таблеток? Він нерішуче стояв біля прилавка, прикидаючи, як встигнути й на день народження, і перевірити маму. Все йшло до того, що всюди він не встигне — або мама, або Альбіна.

— Ви до котрої працюєте? — спитав він.

— До десятої, — зверхньо відповіла дівчина.

— Гроші вдома забув, — почав виправдовуватись Ігор.

Вибігши з торгового центру, він зупинився, так і не вирішивши, в який бік іти — додому чи до набережної в кафе. За маму було тривожно, але, з іншого боку, все це вже не вперше. А Альбіна… Альбіна одна, й іншої такої він більше ніколи не зустріне.

Нарвавши в клумбі біля магазину квітів під осудливі погляди перехожих, Ігор попрямував до кафе.

Народу там було море, але Альбіну він побачив одразу — вона була в білому платті, як наречена, волосся зібране в зачіску з дрібними квіточками. Поруч з нею терся все той самий тип.

Ігор розштовхав гостей, підійшов впритул і простягнув букет.

— З днем народження, — сказав він.

У Альбіни не було змоги відступити, й вона була змушена подивитися йому в очі. Ігор помітив, як розширилися її зіниці, як запалали щоки.

— Треба ж, прийшов, — уїдливо сказала вона. — І як тільки час знайшов!

— Альбіно, я ж пояснював — мамі було зле, я не міг її покинути, — повторив він вкотре.

— От і йди до своєї мами! — заверещала вона.

Той тип боязко відступив.

— Я тебе люблю, — сказав Ігор, хоча це далось нелегко — на них витріщались усі, включно з її батьком, погляд якого з-під густих брів нічого доброго не віщував.

— Любить він! Та ти ж жодного свого слова не дотримуєшся! Де браслет, який обіцяв?

Альбіна мала рацію — він справді обіцяв подарувати їй браслет на день народження, і не стримав обіцянки. Засоромлений, він розвернувся й пішов до виходу, стискаючи кулаки так, що заболіли кісточки.

Рішення прийшло само собою, коли, звернувши за міст, він побачив розцяцькованого франта, точнісінько такого, як той тип, що ув’язався за Альбіною. Ігорю й лякати його особливо не довелося — кілька разів вдарив по обличчю, і той миттю вивернув кишені.

Продавчиня подивилася на нього з переляком: кісточки в крові, сорочка забруднена. Здається, вона ледь не натиснула тривожну кнопку, але все ж вирішила не зв’язуватись. Браслет запакувала в подарункову коробку і навіть дала йому вологу серветку, щоб витерти руки.

Коли Ігор повернувся на святкування, там грала їхня пісня, під яку вони вперше поцілувалися: «А дощ на вікнах малює, нагадуючи про твої поцілунки…». Розшукуючи Альбіну серед тих, хто танцював, він відчував, як гучно б’ється серце, навіть голосніше за музику, від чого почала паморочитись голова.

Альбіна не танцювала. Вона сиділа за столиком із заплаканими очима й колупала торт ложкою. Ігор підійшов до неї, поклав на стіл коробочку і, не сказавши ні слова, пішов. У той момент Ігор ясно зрозумів — він не зможе розірватися навпіл, ці дві найважливіші жінки весь час тягнутимуть його кожна до себе, але якщо в Альбіни є батьки, подруги, натовп шанувальників, то в мами немає нікого. І краще все це одразу закінчити, бо далі буде тільки болючіше — і йому, і Альбіні.

Він купив у кулінарії шматочок торта для мами, хоча й розумів, що не мав цього робити — вона вкрала в нього всю зарплату, і зараз, найімовірніше, вже спить, прийнявши свою звичну дозу. Але в глибині душі все ж жевріла надія: може, він просто забув гроші вдома, мама не могла так із ним вчинити…

Але вдома на нього чекав ще один неприємний сюрприз — там була не тільки мама, а й дядько Міша, і вони весело щебетали, умикнувши на ноутбуці серіал і жуючи піцу прямо з коробки.

— Синочок повернувся! — протягнула мама підозрілим голосом, ніби щойно вийшла від стоматолога, і укол ще діяв, не даючи їй нормально говорити.

— Що він тут робить? — зло спитав Ігор. — Мамо, ти ж обіцяла!

Вона враз знітилася, опустила голову.

— Мої хлопчики, ну чого ж вас світ не мирить — я вас обох люблю, — пробурмотіла вона.

Дядько Міша дивився на нього байдуже — він завжди так, поводився, ніби Ігоря взагалі не існує.

— Де мої гроші?

— Які ще гроші? — почала прикидатися мама.

А от дядько Міша й не думав вдавати.

— Ти ще дякувати матері маєш за те, що народила тебе і дах над головою дала. Інші, он, до дитбудинку здають, а вона одна тебе тягне. Зарплату йому подавай! А їси ти на чиї гроші, дозволь спитати?

Ігор з усіх сил вдарив ногою по тумбочці, забивши палець так, що на очі набігли сльози. Мама зойкнула, дядько Міша загрозливо підвівся — пам’ятав, як Ігор спустив його зі сходів, і жадав реваншу. Але Ігореві було не до того — не чекаючи, поки той підійде, він сам вийшов із квартири, гримнувши дверима.

Сівши на дитячі гойдалки на майданчику, він з’їв шматок торта, купленого для мами. А потім уперше з того дня, як помер батько, Ігор розплакався.

Його заарештували наступного дня. Виявилось, він не розрахував сили, і той слабак отримав струс мозку, ще й із зором щось сталося. У поєднанні з крадіжкою грошей і високою посадою батька того хлопця, Ігор не відбувся умовним строком. І це було навіть на краще — не треба більше думати про маму, страждати через Альбіну, а вийде — і одразу в армію заберуть, хай тепер самі без нього розбираються.

Мама спершу приходила — голосила, клялась, що слатиме передачі, просила пробачення. Але, звісно, жодних передач не було. Хіба що листи іноді писала — і на тому спасибі, головне, що жива.

Альбіна не писала зовсім — і це було зрозуміло, навіщо їй тепер зек?

Строк і так був короткий, тому за зразкову поведінку й завдяки чи то амністії, чи ще чомусь, Ігоря відпустили через пів року. Була зима, морозне повітря приємно щипало щоки. Мама обіцяла зустріти, але, звісно ж, її знову не було — Ігор почекав хвилин десять і вже збирався йти, коли побачив невисоку фігуру дівчини. В руках у неї був повідець зі смішним кудлатим щеням, яке чимось нагадувало ведмежа. У роті пересохло, по спині пробігли мурашки — Ігор упізнав би цю постать серед сотень інших. Не вірячи очам, він зробив крок, ще один і ще. Хотів побігти, але чомусь зніяковів.

А вона не зніяковіла — побігла разом зі щеням, підбігла до нього рум’яна й трохи розгублена.

— Альбіно, — тільки й видихнув він.

Вона притулилась до його холодної щоки, й Ігор відчув її солоні губи на своїх.

— Чому ти мені не писала? — зірваним голосом спитав він, трохи відсторонюючись.

— Боялась, що ти мене не пробачиш, — тихо відповіла вона.

— Ну й дурепа! — сердито кинув Ігор.

— Дурепа, — погодилась Альбіна.

Він обійняв її.

— Як тебе тільки батьки відпустили, — буркнув він.

— А я від них з’їхала, — весело повідомила Альбіна. — Підпрацьовую, знімаю кімнату з подругами. Щоправда, я поки що на випробувальному терміні…

Це було несподівано — він і не думав, що Альбіна на таке здатна.

— Я теж, — усміхнувся Ігор. — Щоправда, зовсім на іншому…