— Давай ключі від дому, я гостей на Новий рік запросила, — заявила свекруха, хоча жодного разу не допомогла з ремонтом

— Спадок? — Женя примружився, розглядаючи документи в руках дружини. — І що там?

— Бабусин будинок у селі, — Рената обережно прибрала папери в папку.

— У якому ще селі?

— У Соснівці. Це недалеко, кілометрів сорок від міста.

— А-а-а, — протягнув чоловік з усмішкою. — Це та розвалюха на краю села? У всіх спадок як спадок — квартири в місті дістаються. А тобі — хатинка на курячих ніжках.

— Я його відремонтую.

— Та ладно! — Женя розсміявся. — Ти бачила, в якому він стані? Там же дах провалився.

— Підлатаю.

— На які гроші? — він скептично похитав головою. — Ти знаєш, скільки це буде коштувати?

У цей момент у квартиру без стуку увійшла Люба, сестра Жені.

— Про що сперечаєтеся? — поцікавилася вона, скидаючи туфлі в передпокої.

— Та ось, моїй дружині розвалюха у спадок дісталася, — хмикнув Женя. — А вона зібралася ремонт робити.

— У тій старій хаті? — Люба сплеснула руками. — Ренато, ти серйозно? Там же вікна перекосило, підлоги прогнили. Я якось проїжджала повз, паркан майже на землі лежить.

— Все можна виправити, — тихо, але твердо відповіла Рената.

— Виправити? — у розмову вступила свекруха, Олена Леонідівна. — Мила моя, цей будинок ніхто навіть купити не захоче. Навіщо він тобі? Тільки гроші на вітер пустиш. Ти що, зібралася цю руїну ремонтувати?

Рената мовчки дивилася на родичів. Вони стояли півколом, з однаковими поблажливими усмішками. «Нічого, — подумала вона. — Ви ще побачите, що вийде».

Наступного дня Рената поїхала оглянути свій спадок. Старенький автобус неспішно віз її розбитою дорогою через поля та переліски. З вікна вона першою побачила покосився дах — будинок стояв на самому краю села.

— Приїхали, Соснівка! — оголосив водій.

Калитка зі скрипом відчинилася. Рената пройшла зарослою стежкою. Будинок виглядав занедбаним: темні вікна з облупленою фарбою, місцями провалений дах, прогнилий ґанок. Але щось у ньому було рідне і тепле.

— Доброго дня, сусідко! — гукнув її чоловічий голос.

Рената обернулася. Біля сусіднього паркану стояв літній чоловік із сивою бородою.

— Доброго дня.

— Я Михалич. Вашу бабусю добре пам’ятаю, світлою людиною була. А ви, значить, онука?

— Так, я Рената. Будинок мені дістався.

— І що думаєте з ним робити?

— Ремонтувати буду.

Михалич уважно подивився на неї:

— Роботи багато. Дах насамперед треба латати, а то все протече. Та й підлога місцями зовсім прогнила.

— Справлюся потихеньку.

— Ну-ну, — Михалич усміхнувся в бороду. — Якщо що, звертайтеся. Підкажу, що і як.

Вдома ввечері Рената дістала калькулятор і блокнот. Зарплата у неї була невелика, але стабільна. Якщо економити, то все можливо.

— Знову свою руїну вивчаєш? — Женя заглянув їй через плече. — Кинь ти цю затію.

— Не кину. Це бабусин будинок.

— Ну і що? Бабусі вже немає, а цей будинок тільки гроші тягнутиме.

— Це мій спадок, і я сама вирішу, що з ним робити.

Женя знизав плечима:

— Воля твоя. Тільки май на увазі, я в це діло ні копійки не вкладу.

— Почала Рената з даху. Взяла відпустку, купила матеріали. Михалич допоміг порадою, показав, як правильно стелити руберойд, як зміцнювати крокви.

— А ви молодець, — говорив він, спостерігаючи за її роботою. — Не кожен чоловік за таке візьметься.

Дах зайняв майже місяць. Потім взялася за вікна, одне за одним замінювала старі рами на нові. З кожної зарплати відкладала гроші на матеріали. Взяла невеликий кредит.

Люба приїхала в гості, коли Рената фарбувала новий паркан.

— Треба ж, правда взялася за ремонт, — здивувалася вона. — Тільки навіщо? Все одно жити тут не будеш.

— Буду приїжджати на вихідні.

— У таку далечінь? Ні, це все безглуздо. Краще б машину купила чи у відпустку поїхала.

Рената мовчки продовжувала фарбувати. Вона вже звикла до таких розмов. Поступово будинок змінювався. Новий дах, міцні вікна, свіжопофарбований паркан. Усередині Рената здерла старі шпалери, вирівняла стіни, перестелила підлогу. Купила недорогі, але добротні меблі. Влітку розбила невеликий город, посадила квіти. Сусіди вже віталися привітно, цікавилися успіхами. Михалич допомагав порадами з господарства.

Олена Леонідівна приїхала без попередження, коли основні роботи вже були закінчені.

— Ого! — тільки й сказала вона, оглядаючи світлу кімнату з новими шпалерами й гарними фіранками. — А тут затишно вийшло.

— Так, вийшло, — спокійно відповіла Рената. — І город є, і квітники.

— А може, ти мені цей будинок віддаш? — раптом запропонувала свекруха. — Я б тут на пенсії жила, городом займалася. А вам із Женею він все одно не потрібен, ви в місті працюєте. — Вона спробувала заглянути їй в очі. — Віддай мені цей будинок, тобі ж він не потрібен!

Рената навіть розгубилася від такої нахабності:

— Що значить віддам? Це мій будинок.

— Ну як твій, Ренаточко. Ти ж його тільки відремонтувала. А я тобі за ремонт заплачу.

— Ні.

— Що значить ні? — обурилася Олена Леонідівна. — Я ж мати твого чоловіка! Як ти можеш мені відмовити?

— Легко. Це мій будинок, і я його не віддам.

Олена Леонідівна повернулася через тиждень. Цього разу з групою підтримки — Любою і двома подругами.

— Рената, ти все ж подумай, — почала вона з порогу. — Навіщо тобі цей будинок? Я б тут і город завела, і квіти посадила.

— Олено Леонідівно, я вже сказала — ні.

— Яка ти невдячна! — обурилася свекруха. — Я тебе як доньку прийняла, а ти!

— Як доньку? — перебила Рената. — Ви ж сміялися, коли я ремонт почала робити. Усі сміялися. А тепер будинок сподобався?

— Ми не сміялися, — втрутилася Люба. — Ми хвилювалися, що ти гроші дарма витратиш.

— Та? А я пам’ятаю інше. «У всіх спадок як спадок, а тобі розвалюха дісталася» — чиї це слова?

Люба почервоніла і відвернулася.

— Гаразд, — несподівано спокійно сказала Олена Леонідівна. — Я тобі пропоную по-доброму: віддай мені будинок.

— Ні.

— Тоді я буду діяти по-іншому.

Вона справді почала діяти. Спочатку просто телефонувала щодня з «вигідними пропозиціями». Потім стала скаржитися Жені, мовляв, зовсім його дружина совість втратила, матері рідній будинок шкодує.

— Уявляєш, — розповідала Рената сусідові Михаличу, — учора запропонувала мені гроші за будинок. Каже: «Ти ж все одно у кредит влізла, я тобі його погашу».

— А ти що?

— А що я? Це бабусин будинок. Я його для себе ремонтувала, не для продажу.

Напередодні Нового року Олена Леонідівна з’явилася знову.

— Давай ключі від будинку, я гостей на Новий рік запросила, — з порогу заявила вона.

— Що? — Рената не повірила своїм вухам.

— Ключі давай. Гості вже внизу чекають, із сумками.

— Ви при своєму розумі? Як можна запрошувати людей у чужий будинок?

— Чому в чужий? Ми ж одна родина!

— Ні, Олено Леонідівно. Ми не одна родина. Йдіть.

— Та як ти смієш!

Рената зачинила двері перед носом свекрухи. Вона вже готувалася до святкування Нового року й не збиралася влаштовувати розбірки.

Свекруха почала телефонувати Жені, але він уперше твердо зупинив матір:

— Мамо, досить. Це будинок Ренати, і тільки вона вирішує, кого туди пускати.

— Та як же так! — голос Олени Леонідівни перейшов на вереск. — Я ж твоя мати!

— Саме тому я кажу тобі: досить. Залиш Ренату в спокої.

Навесні будинок було не впізнати. Яблуні в саду розквітли, грядки зеленіли. На новій веранді Рената поставила плетене крісло — щоб сидіти вечорами та милуватися заходом сонця.

Через кілька тижнів після новорічного скандалу Рената зустріла Любу в магазині.

— Привіт, — сказала зовиця, нерішуче переминаючись із ноги на ногу. — Можна з тобою поговорити?

— Кажи.

— Знаєш, я хотіла вибачитися. Ми з мамою дуже некрасиво вчинили.

Рената мовчки дивилася на неї.

— Правда, вибач. Спочатку сміялися з твоєї затії з ремонтом, потім вимагали віддати будинок. Я розумію, як це виглядає збоку.

— А як це виглядає?

— Ніби ми чекали, поки ти все зробиш своїми руками, а потім вирішили забрати готове.

— Саме так і виглядає.

— Мені соромно, — Люба опустила очі. — Мама, звісно, досі обурюється. Але я-то бачу, що була неправа. Ти молодець, узяла й зробила таку красу. А ми тільки й робили, що заважали й насміхалися.

У її голосі звучало щире каяття. Рената пом’якшилася:

— Гаразд, нехай так.

— Справді? — Люба засяяла. — Слухай… А можна я якось до тебе приїду в гості? Просто посидіти на веранді, чаю попити?

Рената задумалася. Потім кивнула:

— Приїжджай у суботу. Тільки сама, без мами.

— Звісно! Дякую!

У суботу вони сиділи на веранді. Люба з цікавістю розглядала новий паркан, доглянутий сад, акуратні грядки.

— Як у тебе все гарно вийшло, — зітхнула вона. — А я ж радила машину купити замість ремонту.

— Машину я ще встигну, — усміхнулася Рената. — А тут тепер мій куточок. Приїжджаю — і наче в інший світ потрапляю. Тихо, спокійно.

— А Женя як?

— Теж оцінив. Тепер сам проситься на вихідні приїхати.

— От бачиш, — Люба похитала головою. — А ми ж не вірили. Я вчора мамі сказала — досить уже претензії пред’являти. Це твій будинок, ти його своїми руками відновила.

— І що вона?

— Образилася, звісно. Але, може, з часом зрозуміє.

Увечері, коли Люба поїхала, Рената сиділа на ґанку й дивилася на захід сонця. З сусіднього двору донісся голос Михалича:

— Ей, господине! Зайди по малину, в мене багато вродило.

Рената усміхнулася. Тепер вона справді була тут господинею — повноправною, впевненою в собі. І жодні насмішки, вимоги й претензії не могли цього змінити.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

— Давай ключі від дому, я гостей на Новий рік запросила, — заявила свекруха, хоча жодного разу не допомогла з ремонтом