— Де суп, який я вчора зварила? — обурено запитала Світлана.
— Вилила, — бадьоро відповіла свекруха, помішуючи щось на сковороді. — Рідкуватий був. Я новий зварила — жирніший і густіший. Чоловіка треба добре годувати!
***
Світлана та Льоша жили в невеличкій, але затишній квартирі на околиці міста. Їхнє життя здавалося гармонійним: Мілана, їхня дворічна донька, тільки-но почала ходити до садочка, а Світлана нарешті могла замислитись про повернення на роботу. Вона мріяла про кар’єру, власні гроші, про свободу, яку втратила, пішовши в декрет. Але Льоша бачив майбутнє інакше.
— Ну от тепер, коли Міланка пішла в садок, можна і другу дитину, — казав він увечері, обіймаючи Світлану за плечі. — Пора б уже й хлопця народити, а то родичі сміються.
— Які ще родичі? Мої спокійно ставляться і до дівчат, і до хлопців, — відповіла дружина.
— Ти розумієш, про що я. Не вдавай із себе дурненьку. Мій батько незадоволений, він чекає онука і продовження прізвища. А то Мілана вийде заміж і стане якоюсь Івановою.
— Смішно. Ковальчук — це прям божа благодать, а не прізвище, так? — засміялась Світлана, а чоловік став ще серйознішим.
— Загалом, місяць тобі на роздуми, — чоловік відсторонився.
— А якщо не надумаю? Нову дружину знайдеш? Буде в тебе гарем і від кожної дружини по дитині, — продовжувала жартувати вона.
— Побачиш, що буде.
— Льошо, давай хоч до наступної осені почекаємо, — відмахувалась Світлана. — Нехай Мілана звикне до садка, перестане хворіти. А я хочу попрацювати, допомогти з фінансами. Сам знаєш, грошей ні на що не вистачає…
— Ти на що натякаєш? Що я поганий чоловік?
— Та ні, але хотілось би зробити ремонт у квартирі. А твоїх грошей вистачає лише на щоденні витрати, а на щось більше — не виходить відкласти, — обережно зізналася Світлана.
Чоловік образився й пішов на кухню, а Світлана так і залишилася сидіти на дивані, шукаючи нові вакансії. Вона вирішила звільнитися з попередньої роботи й знайти місце ближче до дому, аби не витрачати час на дорогу.
Вранці Світлана, як завжди, встала першою. Мілана ще сопіла в ліжечку, міцно обійнявши свого плюшевого котика. Світлана усміхнулася — донечка була такою милою і завжди підіймала настрій. Вона швидко приготувала одяг і за пів години вони з Міланою вже йшли до дитсадка, тримаючись за руки.
— Мамо, ти сьогодні підеш на роботу? — позіхаючи спитала Мілана.
— Майже, сонечко. Спершу поговорю з тітонькою, може, я їм підійду.
— Добре… Купиш мені на зворотному шляху мої улюблені зефірки?
— Обов’язково, — засміялася Світлана.
Прощання біля воріт садочка було коротким. Мілана вже звикала до нового місця, навіть знайшла собі подружку. Світлана дивилась їй услід, поки та не підійшла до виховательки, і тільки тоді видихнула.
Вона сіла в трамвай, перевіряючи на телефоні адресу нового місця. Сьогодні — три співбесіди, але особливо вона покладала надії на банк: операціоніст з навчанням, стабільна зарплата і головне — всього дві зупинки від дому. Це було майже ідеально.
Минуло вже три тижні з моменту, як Світлана почала серйозно шукати роботу. За цей час вона обійшла понад десяток місць: десь не підходив графік, десь зарплата була замала, а десь просто щось підказувало — не варто. Світлана не хотіла влаштовуватись абияк. Хотілось знайти стабільне місце.
До банку вона підійшла трохи схвильована. Її зустріли чемно. Менеджерка з персоналу виявилася привітною жінкою, ставила конкретні запитання й уважно слухала відповіді. Наприкінці співбесіди жінка усміхнулась:
— Ми вам передзвонимо впродовж трьох днів, але, чесно кажучи, ви нам дуже підходите.
Світлана подякувала, стримуючи емоції. Лише вийшовши на вулицю, вона дозволила собі усміхнутися. Було відчуття, що це саме те, чого вона чекала: спокійне місце, безкоштовне навчання і гарна заробітна плата.
Того вечора Світлана готувала вечерю з особливим натхненням. Поставила на стіл тушковане м’ясо з картоплею, салат і домашній компот. Коли Льоша повернувся з роботи, усе вже було накрито.
— У нас якесь свято? — з підозрою спитав він, роззуваючись. — Пахне дуже смачно.
— Просто вирішила вас потішити. І, до речі, маю гарні новини, — спокійно відповіла Світлана.
— Ти нарешті завагітніла? — миттєво оживився чоловік.
— Ні, Льошо, — Світлана невдоволено цокнула. — Я знайшла роботу.
— А… це… Ти ж знаєш, я не хотів, щоб ти працювала.
Світлана завмерла на мить.
— Може, я буду сама вирішувати? Бо складається враження, що я для тебе просто інкубатор. Ти хоч коли-небудь запитував, чого я хочу?
— Ну і? — Олексій схрестив руки на грудях.
— Я хочу відчувати себе не лише мамою й дружиною, а й реалізованою людиною. Я не прошу дозволу. Я ставлю до відома.
Льоша сів на стілець і з досадою відкинувся на спинку.
— З тобою стало неможливо говорити.
— Бо раніше я мовчала, — сказала Світлана, беручи виделку. — Тобі було зручно мене затикати, бо ти був єдиним годувальником у сім’ї.
Він нічого не відповів. Вечеря пройшла у мовчанні. Але Світлана вперше за довгий час відчула… маленьку перемогу. Вона ще не знала, який сюрприз приготував їй чоловік.
Навчання в банку йшло легко та з цікавістю. Їй було приємно відчувати себе потрібною, занурюватись у нові процеси, вчитись і усвідомлювати, що вона справляється не гірше за інших. Наставниця навіть якось сказала:
— У тебе світла голова. Видно, що в декреті мозок не розгубила. Знаєш, що найсмішніше?
— Що? — зацікавлено спитала Світлана.
— Що зазвичай, коли беремо жінок після декрету, у них, крім пісні «Їде тракторець», у голові нічого не лишається, — засміялась наставниця.
Світлана всміхнулася і мимоволі подумала: якби послухала чоловіка — з нею було б так само…
Щоранку Світлана будила Мілану, збирала її до садочка, готувала сніданок, а потім — мчала на навчання. Ввечері — все спочатку: садочок, вечеря, ванна, казка на ніч. Олексій у всьому цьому майже не брав участі. Він вважав, що все, що стосується дитини й побуту — «жіноча справа».
Іноді він міг занести додому пакет з продуктами, але навіть тоді чекав похвали й визнання. У Світлани не було часу на сварки й конфлікти — головне для неї зараз було влаштуватися на роботу й стати на ноги.
Якось, втомлена, але задоволена після продуктивного дня, Світлана забрала Мілану, купила їй улюблені зефірки й разом вони піднялися на свій поверх. Дівчинка без угаву щебетала:
— Мамо, а у Варі із садочка є собака! Уявляєш? Жива, справжня! Вона каже, можна до них у гості… А може, заведемо собаку?
Світлана уважно слухала розповіді доньки й водночас намагалась відчинити двері, але ті не піддавались. Виявилось — двері не були замкнені.
«Невже зранку в поспіху забула замкнути?» — майнуло в голові, і по спині пробіг холодок.
Світлана різко відчинила двері, щоб якнайшвидше оглянути квартиру. І тут почула, як із кухні долинає дзвін чашок і голос. Вона миттєво скинула туфлі, забігла на кухню, залишивши доньку в коридорі — й завмерла.
За столом, діловито сьорбаючи чай з чашки з квіточками, сиділа свекруха — Галина Анатоліївна. Волосся акуратно зібране, на плечах — улюблена пухова шаль (хоч у квартирі було тепло), на обличчі — втішене-втішене вираження.
— Галино Анатоліївно? — видихнула Світлана, обіймаючи Мілану за плечі, яка підбігла слідом. — Ви як тут опинились?
— Ну і довго ж ви! — спокійно сказала свекруха, відкладаючи ложку. — Я приїхала в гості на тиждень. Мене Льоша сьогодні привіз.
— Він що, на роботі сьогодні не був? Це ж пів дня витратити, щоб туди й назад з’їздити.
— Синочок сказав, що взяв вихідний. А зараз пішов до магазину. Так захотілось ковбаски міської.
— Та невже? — здивовано відповіла Світлана.
Вона мовчки поставила сумку з продуктами на підлогу. Галина Анатоліївна жила в іншому місті, за триста кілометрів. Приїжджала рідко, але коли вже приїжджала — поводилась, ніби господиня. Світлана ще нічого не встигла сказати, як з коридору з’явився Льоша.
— О, прийшли! Ну, маму зустріла? Я ж казав, буде сюрприз.
— Прекрасний сюрприз, — крізь зуби проговорила Світлана.
— Мама трохи поживе з нами. Ти ж не проти?
Світлана подивилась на доньку — та вже скидала черевички й бігла до бабусі.
— Бабусю! Ти будеш з нами жити?
— Авжеж, моя хороша. Я тобі й варення привезла, і платтячко.
— Світлано, — звернувся Льоша, роблячи вигляд, що не помічає зміни в обличчі дружини, — мамі, до речі, дуже сподобалась наша нова кухня. Тільки сказала, що колір невдалий.
Світлана не могла знайти слів від нахабства чоловіка. Він вирішив, що ось так просто — без попередження, без дозволу — може привезти свою матір у дім.
Вона відчувала, як усередині підіймається буря, але стримувала себе. Мовчки підняла сумку з підлоги й пішла на кухню.
— Я приготую вечерю, — тихо сказала вона.
— Ти чого така? Втомилась, чи що? — спитала свекруха з натягнутою посмішкою. — Та розслабся ти. Чоловік на роботі, дитина в садочку. Всіх розставила. Ти тепер у кар’єристки подалася? А домом хто займатиметься?
Світлана повільно обернулась:
— Я й раніше все тягнула сама. І тепер упораюсь.
— Ого, яка серйозна стала. І слова поперек не скажи! — примружилася Галина Анатоліївна.
Льоша зрозумів, що атмосфера напружується, й хутко зник у ванній.
Світлана стояла біля плити, з такою силою нарізаючи овочі, що огірки розліталися по всій кухні й падали на підлогу.
Увечері, коли Світлана повернулась з роботи, почула гучні голоси на кухні. Галина Анатоліївна вже активно командувала сином:
— Льошенько, ти що, чай без цукру п’єш? Це ж гидота! Он візьми молочка, та цукру побільше клади.
Світлана скинула туфлі з втомлених ніг і зайшла на кухню. Її погляд одразу впав на тарілку чоловіка, повну супу з товстим шаром жиру зверху.
— А де суп, який я вчора зварила? — обурено запитала Світлана.
— Вилила, — бадьоро відповіла свекруха, помішуючи щось у сковорідці. — Водянистий був. Я новий зварила — жирніший і густіший. Чоловіка треба годувати як слід!
Світлана промовчала й невдоволено подивилась на чоловіка. Учора вона провела півтори години біля плити, щоб приготувати курячий суп — саме такий, як любила Мілана.
— Ви не мали права викидати мою їжу, — крізь зуби проговорила Світлана.
— Та ну тебе, — махнула рукою Галина Анатоліївна. — Дрібниця яка. Знайшла через що сперечатися.
Льоша, який саме жував бутерброд із салом, лише знизав плечима:
— Ну й що? Мама ж краще готує. Не треба через їжу сваритися.
Світлана різко розвернулась і пішла у ванну. Вона відчула, що ще трохи — й вона вибухне та наговорить зайвого.
Наступного дня ситуація повторилась. Повернувшись з роботи, Світлана застала кухню в стані хаосу: жирні плями на стінах, на плиті диміла її улюблена керамічна сковорідка — подарунок мами.
— Що ви робите?! — вигукнула Світлана, хапаючи сковорідку. Дно було чорне від пригорілого тіста.
— Смажила біляші, — байдужо відповіла свекруха. — Ти що, ніколи не готувала?
— Ви подивіться, на що перетворилась сковорідка!
— Вибачайте вже. Ми, сільські, не знаємо, що у вас тут за хитромудрі сковорідки, — пирхнула Галина Анатоліївна. — Ти тепер працюєш — то й купиш нову.
Льоша, який сидів за столом, навіть не відірвався від телефону:
— Світлано, може вже годі? У тебе на роботі щось не так? Чи тому щовечора кидаєшся на мою маму?
— На роботі в мене все чудово. Сьогодні завершила навчання. Завтра — перший робочий день.
— А ми ж так за тебе переживали, — з ноткою глузування проказала Галина Анатоліївна.
Останньою краплею став вечір того ж дня. Світлана мила посуд, коли свекруха сіла навпроти, склавши руки на столі.
— Ну що, час поговорити по-жіночому, — почала вона. — Тобі вже тридцять. Пора народжувати другого, бо потім буде пізно.
— Галино Анатоліївно, це не ваша справа, — холодно відповіла Світлана.
— Як це не моя? Це ж мій онук буде! Льоша хоче сина, а ти що, проти?
— Я проти того, щоб ви з Льошею вирішували за мене!
— Та що ти розумієш?! — підвищила голос свекруха. — Чоловік має бути головним! А ти пішла працювати — тепер носа задираєш!
Світлана різко ляснула долонею по столу.
— Досить! — вигукнула вона. — Ми з Льошею самі вирішимо, що нам робити. Це не ваша справа! Хочете малого — народжуйте самі.
Галина Анатоліївна відкрила рота, але Світлана вже прямувала до чоловіка в кімнату:
— Льоша, може, досить уже гостює твоя мама?
Льоша здивувався — він уперше бачив дружину настільки розлюченою.
— Тобі що?
— Я хочу просто відпочити після роботи вдома, а не щовечора відмивати кухню після твоєї мами!
— То не треба було працювати. І взагалі — мама тепер у нас житиме, поки ти працюєш. От підеш у декрет — тоді й поговоримо.
У кімнаті запала тиша. Навіть Мілана, яка гралась у кутку, завмерла.
Галина Анатоліївна раптом встала й заголосила:
— Та як ти смієш таке про мене казати! Я ж сина виростила, допомогла йому квартиру купити!
— Квартиру купили мої батьки, — холодно сказала Світлана. — І якщо Льоша не може бути чоловіком і захистити свою сім’ю, то мені такий чоловік не потрібен.
Льоша нарешті підвівся.
— Ти себе чуєш? Прокинься! Здається, ти в себе занадто повірила.
— Ні, любий. Це ти в себе повірив. З твоєю зарплатнею треба скромніше поводитись. Дитину він хоче, — Світлана зло засміялась. — Передумаєш. Двері он там, якщо забув. Речі зібрав — і геть.
— Ти що твориш! — Льоша вхопив склянку з водою і плеснув Світлані в обличчя.
Вона завмерла, Мілана розплакалась і побігла до мами. Світлана одним рухом витерла обличчя.
— Геть! Ти що, не чуєш?! — закричала вона так, що навіть Галина Анатоліївна перелякалась і побігла збирати речі.
— Ще пошкодуєш! — видихнув Льоша в обличчя дружині.
— Колись — обов’язково. Але точно не сьогодні!
Вони зібралися дуже швидко. Галина Анатоліївна була тиха, як миша. Тільки несміливо питала в невістки, де Льошині речі — бо сам не знає.
Перед тим як вийти, Льоша злісно пробурмотів:
— Аліментів не чекай. Навіть не сподівайся.
— Це вже як суд вирішить, — Світлана схрестила руки на грудях.
Через два місяці їх офіційно розлучили. Як би він не намагався підробити довідки про доходи, Льоші все одно призначили аліменти, які йому довелось сплачувати щомісяця. Про доньку він не згадував. Світлана лише знала, що колишній дуже швидко знайшов «замість неї» — з квартирою.
Але було дещо, що здивувало Світлану. Через кілька днів після розлучення їй подзвонила Галина Анатоліївна й вибачилась.
Більше Світлана з родиною колишнього не спілкувалась. А через чотири роки знову вийшла заміж і народила сина — бо хотіла, а не тому, що «треба».
— Ні, ні і ні! Я не дам ключі від дачі своїх батьків твоєму братові, щоб він там влаштовував свої вечірки! Хоче відсвяткувати…