Літній вечір у п’ятницю обіцяв бути спокійним, але Олександр повернувся додому з якимось особливим виразом обличчя. Тетяна відразу помітила напруження в його рухах, незвичну метушливість.
— Тетянко, у нас сьогодні будуть гості, — повідомив чоловік, знімаючи сорочку. — Мама прийде, і Максим теж.
— У такий час? — здивувалась Тетяна, глянувши на годинник. — Уже восьма вечора.
— Так, треба дещо обговорити. Сімейна справа.
Щось у тоні Олександра насторожувало. Зазвичай дівер приходив без попередження, а свекруха Людмила Іванівна воліла заздалегідь домовлятися про візити. Раптові збори всієї родини виглядали підозріло.
За пів години пролунав дзвінок у двері. Людмила Іванівна увійшла першою, поцілувала невістку в щоку й одразу пішла на кухню ставити чайник. Максим з’явився слідом, виглядав він втомленим і якимось пригніченим.
— Привіт, Тетянко, — буркнув дівер, плюхнувшись на диван.
Тетяна окинула поглядом присутніх. Максим нервово крутив у руках телефон, Олександр походжав кімнатою, Людмила Іванівна метушилась із посудом. Атмосфера була явно не святкова.
— Отже, — почала свекруха, коли всі сіли за стіл із чаєм, — ми зібралися з важливої причини. Треба допомогти Максиму.
Тетяна перевела погляд на дівера. Той сидів, опустивши голову, і мовчав.
— Що сталося? — обережно спитала Тетяна.
— Та все сталося! — сплеснула руками Людмила Іванівна. — Мій молодший син живе в таких умовах, що соромно розповідати. Знімає куток у якихось людей, немає навіть де речі покласти.
Максим підвів очі.
— Мамо, не перебільшуй так.
— Як це — не перебільшуй? — обурилась свекруха. — Ти дорослий чоловік, тридцять років, а живеш гірше за студента! І Лариска вже натякає, що так далі бути не може.
При згадці про дівчину Максим іще більше знітився. Тетяна знала Ларису — симпатичну дівчину років двадцяти п’яти, яка працювала в салоні краси. Зустрічалися вони вже півтора року.
— Вона прямо сказала: або нормальне житло, або розлучаємось, — продовжила Людмила Іванівна. — І правильно говорить! Яка дівчина захоче жити в кімнатці з чужими сусідами?
Олександр покашляв, привертаючи увагу.
— Ми тут з мамою подумали, як Максиму допомогти.
— І що придумали? — поцікавилась Тетяна, хоча вже передчувала недобре.
— Ну, — Людмила Іванівна багатозначно подивилась на невістку, — у вас із Сашком чудова кредитна історія. Зарплати хороші, жодних прострочень. Банки вам будь-яку суму схвалять.
Тетяна насупила брови. До чого хилиться розмова?
— І що з того?
— А те, що можна взяти іпотеку на квартиру для Максима, — як про щось звичне сказав Олександр.
Тетяна витріщилась на чоловіка, не вірячи почутому.
— Це як?
— Дуже просто, — втрутився Максим, пожвавлюючись. — Ви оформлюєте кредит, а я живу у квартирі й допомагаю з виплатами. Усі у виграші!
— Зачекай, — Тетяна підняла руку. — Іпотека оформляється на нас, а жити будеш ти?
— Ну так, — кивнув дівер. — А що тут дивного? Сім’я ж має допомагати одне одному.
— Справді, — підтримав Олександр. — Ми ж рідні люди. І Максим обіцяє робити ремонт власноруч. Економія виходить.
Тетяна повільно поставила чашку на стіл. План вимальовувався неймовірно зухвалим.
— Тобто ми беремо кредит на двадцять років, а ти живеш у квартирі?
— Не просто живу! — заперечив Максим. — Я ж братиму участь у виплатах. Половину беру на себе.
— Половину з чого? — уточнила Тетяна.
— Ну, — дівер зам’явся, — з того, що зможу. Зарплата в мене не дуже.
Людмила Іванівна вирішила посилити тиск.
— Танечко, ти ж не хочеш, щоб брат твого чоловіка жив у таких жахливих умовах? Ми так на тебе розраховуємо! Ти ж у нас розумна, добра.
Лестощі не подіяли. Тетяна відчувала, як зростає обурення.
— А де жити будемо ми? — спитала Тетяна.
— Як де? — здивувався Олександр. — Тут же. У нас квартира нормальна.
— Однокімнатна, — нагадала Тетяна. — А Максиму потрібна щонайменше двокімнатна.
— Ну і що? — знизав плечима чоловік. — Нам поки вистачає однієї кімнати.
— Поки? — перепитала Тетяна. — А якщо з’являться діти?
— До дітей ще далеко, — відмахнувся Олександр. — Максиму допомога потрібна зараз.
Тетяна подивилась на зібраних. Усі троє дивилися на неї вичікувально, ніби рішення — справа техніки.
— І ремонт я зроблю, — додав Максим. — Руки в мене ростуть, звідки треба. Зекономимо на майстрах.
— Комунальні теж беру на себе, — пообіцяв дівер. — Справедливо ж.
— Бачиш, як усе продумано! — зраділа Людмила Іванівна. — Максим і в ремонт вкладе гроші, і допоможе платити. А вам — просто кредит оформити.
— Просто кредит, — тихо повторила Тетяна.
— Ну так! — пожвавився Олександр. — Ми ж не чужі люди. Родина повинна підтримувати одне одного.
— І потім, — додала свекруха, — відсоткові ставки ростуть. Хороші квартири швидко розбирають. Треба діяти, поки не пізно.
Тетяна мовчала, переварюючи почуте. План виглядав божевільним. Взяти іпотеку на чуже житло, де буде жити дівер із дівчиною.
— А документи як оформлятимемо? — поцікавилася Тетяна.
— Які документи? — не зрозумів Максим.
— Угоду про те, що ти береш участь у виплатах. Розписки. Гарантії.
Максим ніяково засміявся.
— Тань, ну ти даєш! Між рідними які папірці?
— Правильно каже, — підтримала Людмила Іванівна. — Ми ж сім’я. Навіщо нам ті договори?
— Чесне слово дорожче за будь-який папір, — додав Олександр.
Тетяна переводила погляд з одного на іншого. Неймовірно, але родина чоловіка всерйоз пропонувала їй узяти багатомільйонний кредит на довіру.
— А якщо Максим не зможе платити? — запитала Тетяна.
— Чому це не зможу? — образився дівер. — Я ж обіцяю.
— Роботу втратиш, захворієш, вирішиш одружитися з іншою…
— Тань, ти якось надто похмуро дивишся на речі, — похитав головою Олександр. — Максим же обіцяє допомагати.
— Обіцянки — не документи, — заперечила Тетяна.
— Ну от бачите! — вигукнула Людмила Іванівна. — Я ж казала, що Тетяна може відмовити! Шкода їй допомогти рідній людині!
Почались звинувачення в черствості й егоїзмі. Свекруха мальовничо описувала жалюгідний стан молодшого сина, Олександр дорікав дружині в недовірі до родини, Максим зображав страждання.
— Уявляєш, — схлипнула Людмила Іванівна, — мій син живе в кімнаті зі стелею, що протікає! Сусіди п’ють щодня, галасують. Лариса вже сказала, що більше не витримає.
— І правильно сказала! — підтримав Максим. — Нормальна дівчина не захоче в таких умовах жити.
— А ви хочете, щоб Максим залишився сам? — з докором подивилася на Тетяну свекруха.
Тетяна відчувала, як із кожною хвилиною тиск посилюється. Тріо явно готувалося до розмови, продумало аргументи, розподілило ролі.
— Тань, — м’яко сказав Олександр, — я розумію, що рішення серйозне. Але ж ми родина. А родина допомагає в складну хвилину.
— Це точно! — кивнула Людмила Іванівна. — Коли ще родина потрібна, як не в такій ситуації?
Максим дістав телефон, показав фото орендованої кімнати.
— Подивись, у яких умовах доводиться жити. Ліжко, стіл, шафа — і все. Навіть кухню доводиться ділити з господарями.
На фотографіях і справді була тісна кімната з мінімумом меблів. Виглядало вбого.
— І за це двадцять п’ять тисяч щомісяця плачу, — додав дівер. — А за ті самі гроші можна іпотеку виплачувати.
— От саме! — зраділа Людмила Іванівна. — Виходить, що Максим і так витрачає гроші на житло. А тут хоча б у власність вкладається.
— У чию власність? — уточнила Тетяна.
Повисла ніякова пауза. Це питання, очевидно, не обговорювалось.
— Ну… — зам’явся Олександр, — формально квартира буде наша. Але фактично Максим там житиме й платитиме.
— А якщо він захоче продати?
— Навіщо йому продавати? — здивувалась свекруха. — Квартира ж потрібна для життя.
— А якщо ми захочемо продати?
— Ви ж не будете! — злякався Максим. — Навіщо вам продавати квартиру, яку ви не для себе купували?
Логіка вражала своєю простотою. Оформити іпотеку на себе, але вважати квартиру чужою.
— Слухайте, — Тетяна підвелась із-за столу, — мені треба подумати.
— Думати особливо нема про що, — поспішно сказав Олександр. — Рішення очевидне. Допоможемо брату — зробимо добру справу.
— Час не чекає, — підхопила Людмила Іванівна. — Банки можуть підняти ставки, а хороші квартири швидко розбирають.
Тетяна попрямувала на балкон, щоб вдихнути свіжого повітря. Голова йшла обертом від зухвалості пропозиції. Взяти іпотеку для дівера! Стати боржницею на двадцять років заради чужого комфорту.
Прохолодний вечірній вітерець освіжив розпечене обличчя. Тетяна опустилася на пластиковий стілець, намагаючись упорядкувати думки. У пам’яті спливли недавні події, які яскраво характеризували «надійність» чоловікової родини.
Два роки тому вони з Олександром робили ремонт у квартирі. Свекруха обіцяла знайти майстрів через знайомих за зниженими цінами, Максим клявся допомогти з оздоблювальними роботами. У результаті майстри не прийшли, а дівер з’явився лише в останній день, коли все вже було майже зроблено.
А ще була історія з великим боргом. Максим просив сто тисяч гривень «на три місяці» — треба було закрити борги по кредитній картці, інакше загрожував суд. Обіцяв повертати частинами. Минуло вже два роки, а дівер навіть не згадує про повернення. Коли Олександр обережно натякав на борг, Максим лише підіймав брови: мовляв, між братами рахуватись — соромно.
І ці люди тепер просять довірити їм іпотеку на кілька мільйонів гривень? На якій підставі? На братській любові?
Тетяна повернулась до кімнати. Сімейна нарада тривала без неї. Трійця про щось шепотілася, видно, вигадували нові аргументи.
— Ну що, подумала? — спитала Людмила Іванівна, щойно побачила невістку.
— Подумала, — кивнула Тетяна, сідаючи на своє місце. — У мене питання. А що буде, якщо Максим перестане платити або захоче виїхати? Іпотека залишиться на нас, а квартира — у нього?
Дівер нервово засміявся.
— Тань, ну що ти за дурниці говориш! Навіщо мені виїжджати з власної квартири?
— Не з власної, а з нашої, — поправила Тетяна. — За документами квартира буде оформлена на мене з Олександром.
— Ну… формально — так, — погодився Максим. — Але ж фактично це моя квартира. Я ж у ній житиму.
— От саме, — підхопила Людмила Іванівна. — Максим же не дурень, щоб кидати квартиру, де живе!
— А якщо одружиться? Захоче жити окремо зі своєю сім’єю?
— Та він же з Ларисою й житиме! — обурилась свекруха. — Про яку іншу сім’ю йдеться?
— Стосунки можуть закінчитись. З’явиться інша дівчина, яка не захоче жити у квартирі, оформленій на сторонніх людей.
Максим зам’явся. Такий поворот подій явно не розглядався.
— Ну це ж десь у далекому майбутньому… Якщо взагалі станеться…
— А тим часом двадцять років ми будемо платити іпотеку за чужу квартиру, — підсумувала Тетяна.
— Не за чужу! — заперечив Олександр. — Максим же обіцяє брати участь у виплатах.
Тетяна повернулась до чоловіка.
— Як він «брав участь» у поверненні боргу сто тисяч гривень?
Олександр почервонів. Тема старого боргу була болючою.
— Це інша справа…
— Чим інша? — наполягала Тетяна. — Максим обіцяв повернути гроші за три місяці. Минуло два роки. Про які іпотечні виплати може йти мова?
— Та годі тобі, — махнув рукою дівер. — Сто тисяч — це не ті гроші. Віддам колись.
— Колись, — повторила Тетяна. — А іпотечні платежі потрібно вносити щомісяця. Без затримок.
— Буду вносити! — пообіцяв Максим. — Чесне слово!
— Твоє «чесне слово» я вже чула два роки тому — щодо ста тисяч.
Людмила Іванівна вирішила перехопити ініціативу.
— Танечко, ну що ти згадуєш старе? Ми ж рідні люди! Максим не та людина, щоб підвести сім’ю!
— Саме така, — спокійно відповіла Тетяна. — Я вже бачила, як ви «допомагаєте». Коли Олександру потрібна була підтримка з ремонтом, усі були зайняті. А тепер моя кредитна історія раптом стала всім цікава.
— Ремонт — це дрібниці, — відмахнулась свекруха. — А тут серйозна ситуація. Людині житло потрібне!
— Дрібниці? — перепитала Тетяна. — Ми витратили вдвічі більше грошей, бо довелося шукати майстрів в останню мить. Це дрібниці?
— Ну… — зам’ялася Людмила Іванівна. — У мене тоді голова боліла…
— А в Максима що боліло?
Дівер мовчав, вивчаючи візерунок на скатертині.
— Слухайте, — твердо сказала Тетяна, — іпотеку я оформляти не буду. Якщо Максиму потрібна квартира — нехай сам іде в банк або просить батьків стати співпозичальниками.
— Як це — не будеш? — розгублено спитала свекруха. — Ми ж домовились!
— Ви домовились. Без мене. А я — не згодна.
— Але чому? — розгублено запитав Олександр. — Ми ж пояснили, що Максим буде допомагати…
— Бо я не вірю в цю «допомогу», — прямо відповіла Тетяна. — Досвід підказує.
Максим підскочив з місця.
— От це так! Виходить, тобі чужі люди дорожчі за родину чоловіка?
— Які ще чужі люди? — не зрозуміла Тетяна.
— Ну… — дівер запнувся, не знайшовши аргументу.
Людмила Іванівна вирішила піти у наступ.
— Тобто тобі справді байдуже на сім’ю? — з докором подивилася свекруха. — Як ти можеш! Ми ж так на тебе розраховували!
— Саме тому, що мені дорога сім’я, я не хочу псувати стосунки через гроші, — відповіла Тетяна. — Коли мова про великі суми — навіть рідні можуть стати ворогами.
— Але ж ми не вороги! — обурився Максим.
— Поки не вороги. Але варто мені відмовити в іпотеці — і ви вже звинувачуєте мене в черствості.
Олександр спробував знайти компроміс.
— Тань, може, все ж таки спробуємо? Максим обіцяє…
— Обіцянки — не документи, — перебила Тетяна. — А я не готова двадцять років розраховуватись за чужі обіцянки.
— Добре! — вибухнув дівер. — Обійдусь без вашої допомоги! Сам усе вирішу!
— От і чудово, — погодилася Тетяна. — Самостійність — корисна якість.
Максим схопив куртку й пішов до виходу.
— Дякую за гостинність! — кинув дівер і грюкнув дверима.
Людмила Іванівна тяжко зітхнула.
— Ну що ж… Бачу, сучасна молодь зовсім бездушна стала. В наші часи родичі один одному допомагали.
— Допомагали, — погодилася Тетяна. — Але не за рахунок розорення. І не обманюючи.
— Який обман? — образилась свекруха.
— А те, що ви пропонуєте мені взяти іпотеку нібито для сім’ї, а насправді — для Максима. Це називається вводити в оману.
Людмила Іванівна підвелась, збираючись йти.
— Гаразд, Тетянко. Твоє право. Але пам’ятай — відмовляєшся ти, а страждає невинна людина.
— Невинна людина, яка два роки не може повернути сто тисяч гривень, — нагадала Тетяна.
Свекруха пішла, залишивши за собою шлейф невдоволення й осуду. Олександр розгублено дивився на дружину.
— Тань, може, я даремно погодився на цей план?
— Не даремно погодився, а даремно запропонував, — поправила Тетяна. — Добре, що я встигла відговорити.
— Але ж Максиму справді потрібна допомога…
— Хай працює більше, відкладає гроші, бере кредит сам. Як усі нормальні люди.
Олександр кивнув, визнаючи правоту дружини. План з іпотекою справді був авантюрою, яка могла дорого обійтись родині.
Тетяна прибирала зі столу, обмірковуючи події вечора. Добре, що вдалося вчасно зупинити цю витівку. Інакше за кілька років довелося б платити чужий кредит і судитися за власну квартиру.
Родина — це святе. Але святість не повинна перетворюватись на безмежну дурість.
— Та я сама твою матір у баранячий ріг скручу, якщо вона ще хоч раз щось пискне в мій бік