— А що тут, власне, обговорювати? Звісно, все дістанеться їй, — голос свекрухи, що лунав із кухні, змусив Арину завмерти в коридорі. — Зараз такі закони, сину. Завжди жінка у виграші.
— Мам, ми ж не розлучаємося, — у голосі Віктора звучало роздратування.
— Поки що не розлучаєтесь. Але подумай ось про що. У неї є своя квартира, з якого дива вона ще й на спільну претендуватиме? За цю квартиру, між іншим, ти платив.
— Ми разом платили, — заперечив Віктор, але без особливої впевненості.
— Ой, не сміши мене. Твоя зарплата вдвічі більша. А вона що? Свою квартиру береже, а спільну вважає своєю? Ні вже.
Арина прихилилася до стіни. Коліна зрадницьки затремтіли. Три роки тому, коли вони з Віктором купували цю квартиру в новобудові, все було інакше. Вони разом обирали район, планування, разом стежили за будівництвом. Так, Віктор заробляв більше — він обіймав керівну посаду. Але хіба це привід тепер ділити внесок у сім’ю?
— Вітю, ти зрозумій, — продовжувала Ольга Станіславівна. — Я не просто так про це заговорила. Ви три роки у шлюбі, а дітей немає. Про що це говорить?
— Про що?
— Про те, що вона не поспішає. У неї ж усе продумано — своя квартира є, потім ще й половину вашої спільної відсудить.
Арина відштовхнулася від стіни й навшпиньки прокралася назад до вхідних дверей. Відчинила їх і голосно зачинила.
— Я вдома! — оголосила вона, намагаючись, щоб голос звучав звично.
Треба зібратися. Не показувати, що чула цю розмову. Не влаштовувати сцен. Усе обдумати.
— О, Арино! — Ольга Станіславівна випливла з кухні з черговою посмішкою. — А ми тут із Вітенькою чай п’ємо. Зголодніла? Я пиріг принесла.
— Дякую, я не голодна, — Арина роззулася і пройшла в спальню.
Увечері Арина не могла заснути. Віктор мирно сопів поруч, а вона крутилася з боку на бік, прокручуючи в голові почуте. Їй раптом згадалося, як два тижні тому свекруха принесла якісь документи, і вони з Віктором довго про щось шепотілися на кухні. Тоді вона не надала цьому значення.
— Марино, нам потрібно зустрітися, — написала вона подрузі.
Відповідь прийшла миттєво: «Завтра о другій у нашій кав’ярні?»
Наступного дня Арина спеціально пішла з роботи раніше. Марина вже чекала її за столиком біля вікна.
— Уявляєш, вчора випадково почула, як свекруха з Віктором обговорюють поділ майна при розлученні. При якому розлученні? Ми ж не розлучаємося! — Арина говорила тихо, але емоційно.
— А чому раптом така розмова?
— Нібито я хитра. У мене є своя квартира, а при розлученні ще й половину спільної заберу.
Марина похитала головою:
— Знайома історія. Пам’ятаєш Світлану з третього поверху? Її свекруха теж починала здалеку. Спочатку розмови про майно, потім натяки, що невістка нічого в дім не вкладає. А закінчилося тим, що її чоловік нишком продав машину.
— Мій Віктор не такий.
— Усі так кажуть, — Марина відсьорбнула кави. — Слухай, а за скільки ви купували вашу квартиру?
— За дванадцять мільйонів. Перший внесок – п’ять, решта — іпотека.
— І скільки ти внесла з першого внеску?
— Два мільйони. Продала свою машину й використала частину заощаджень.
— А платежі?
— П’ятдесят на п’ятдесят, — Арина замовкла. — Слухай, а справді дивно. Останні три місяці Віктор наполягав, щоб я переказувала йому гроші на картку, а він сам вносив платіж.
— І ти погодилася?
— Ні, вношу свою частку сама. А що?
— На всяк випадок збери всі документи про перший внесок і платежі. І щось мені підказує — це лише початок.
За тиждень Арина зрозуміла, що подруга мала рацію. Свекруха стала приходити майже щодня. Одного разу Арина повернулася додому раніше, ніж зазвичай, і почула, як Ольга Станіславівна говорить телефоном:
— Так, Ліночко, так і є. Квартира мого Віті у центрі, трикімнатна, уявляєш? А ця вискочка навіть не ділиться доходами від здачі своєї квартири.
Арина завмерла. Про яке здавання квартири йдеться? Її квартира стоїть порожньою — вона не хотіла морочитися з орендарями.
— Ні, ти уявляєш? — продовжувала свекруха. — Мій син їй і шубу купив, і на море возив, а вона тільки про себе думає. Я Віті кажу — треба було шлюбний договір складати.
Увечері Арина вирішила обережно перевірити ситуацію:
— Вікторе, мені здається, чи твоя мама останнім часом частіше буває у нас?
— Вона переживає за нас, — чоловік не відривався від телефону.
— За що саме?
— Ну, ми три роки одружені, а дітей немає.
— До чого тут діти? — Арина намагалася говорити спокійно. — І чому вона розповідає своїм подругам, що я здаю квартиру?
— А хіба ні? — Віктор вперше за вечір підняв на неї очі.
— Ні. З чого вона це взяла?
— Ну, мама припустила…
— А ти не міг її виправити?
— Арино, не починай, — Віктор зморщився. — Мама хоче як краще.
— Для кого «краще»? Коли вона поширює неправду про мене?
— Знаєш, — Віктор встав, — якщо тобі не подобається моя мама, так і скажи.
— Я не це мала на увазі…
— А що тоді? — він підвищив голос. — Тобі моя мама не подобається, моя квартира не подобається. Може, і я тобі не подобаюся?
— Зачекай, давай спокійно поговоримо.
— Про що? Про те, що ти три роки у шлюбі, а дітей немає? Чи про те, що ти ніяк не визначишся зі своєю квартирою?
Арина відчула, як у горлі став клубок:
— А що не так із моєю квартирою?
— Нічого. Просто незрозуміло — ти заміжня жінка чи одиначка із запасним аеродромом?
Ці слова вдарили болючіше, ніж ляпас. Арина мовчки вийшла з кімнати. Сіла на кухні, увімкнула чайник, просто щоб хоч чимось зайнятися. У голові крутилася фраза: «одиначка із запасним аеродромом».
Телефон тихо завібрував. Дзвонив батько.
— Привіт, тату.
— Як ти там? — у голосі батька чулася тривога.
— Нормально, — Арина намагалася говорити рівно, але голос зрадницьки здригнувся.
— Доню, що сталося?
— Тату, пам’ятаєш, ти казав — якщо щось піде не так, одразу звертайся до тебе?
— Звісно. Я зараз приїду.
— Не треба, уже пізно. Давай завтра зустрінемось? І, тату… Візьми, будь ласка, всі документи на мою квартиру.
Павло Миколайович приїхав до офісу доньки наприкінці робочого дня. Вони влаштувалися в невеличкому кафе навпроти. Арина розповіла про все — і про підслухану розмову, і про дивну поведінку свекрухи, і про вчорашню сварку.
— Значить, запасний аеродром, — Павло Миколайович задумливо постукував пальцями по столу. — А ти пам’ятаєш, як тобі дісталася ця квартира?
— Звичайно. Бабуся заповіла.
— Не зовсім. Я ніколи тобі не розповідав, але… Квартира була заповідана нам із твоєю мамою. Після її смерті я вирішив переоформити її на тебе. Знаєш чому?
Арина похитала головою.
— Тому що твоя мама завжди казала: у жінки має бути опора. Не запасний аеродром, а фундамент, який не дасть упасти.
— Мама була мудрою.
— Так. І ще вона вчила мене: ніколи не дозволяй людині вважати, що він тобі щось винен. Або що ти йому щось винна.
Наступного дня Арина взяла відгул і поїхала у свою квартиру. Давно тут не була — майже пів року. У повітрі пахло пилом і застоєм. Вона відчинила вікна, увімкнула світло. Порожні стіни зберігали спогади — ось тут стояв її письмовий стіл, тут було улюблене крісло.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. На порозі стояла сусідка, Анна Борисівна.
— Аринко! Нарешті! А я дивлюся — світло горить.
— Добрий день, Анно Борисівно.
— Я так рада, що ти приїхала! Знаєш, тут така справа… До тебе приходили.
— Хто?
— Якась жінка. Представилася рієлторкою. Казала, що ти продаєш квартиру. Я їй сказала — не може бути, Арина б мене попередила. А вона наполягала, що має з тобою домовленість.
Арина похолоділа:
— Коли це було?
— Десь минулого тижня. А позавчора твій чоловік приходив із якоюсь жінкою. Я у вікно бачила — вони хвилин сорок біля під’їзду стояли, розмовляли.
Увечері Арина набрала номер Марини:
— Мені потрібна допомога. Пам’ятаєш свою рієлторку Кіру? Ти казала, вона хороший фахівець.
— Так, а що сталося?
— Здається, мою квартиру намагаються продати без мене.
Вони зустрілися з Кірою наступного дня. Вислухавши історію, та присвиснула:
— Цікава ситуація. У мене є знайомий у реєстраційній палаті, можна перевірити, чи не подавав хтось документи на угоду.
— А хіба можна продати квартиру без власника?
— За підробленими документами — можна спробувати. Але це кримінальна справа.
— Ви думаєте…
— Поки що я нічого не думаю. Але краще перестрахуватися. І ще порада — поставте заборону на операції з нерухомістю без особистої присутності. Це можна зробити через нотаріуса.
Увечері Віктор був незвично лагідним:
— Може, на вихідні з’їздимо за місто? Як раніше?
— Не можу, у мене справи.
— Які справи важливіші за сім’ю?
— Пам’ятаєш, ти питав про мою квартиру? — Арина подивилася чоловікові в очі. — Так ось, я вирішила її продати.
Віктор помітно оживився:
— Справді? А навіщо?
— Куплю меншу. Або вкладусь у щось інше.
— Давай я допоможу з продажем? У мами є знайомий рієлтор, вона якраз згадувала.
— Дякую, я вже знайшла спеціаліста.
Обличчя чоловіка закам’яніло:
— Ти завжди все робиш по-своєму.
Через тиждень Кіра подзвонила рано-вранці:
— Ви мали рацію. У реєстраційній палаті є запит щодо вашої квартири.
— У якому сенсі?
— Хтось цікавився історією власності, паспортними даними власника. Зазвичай так роблять перед угодою.
— І хто цікавився?
— Якась Романова Олена Петрівна. Знайоме прізвище?
Арина згадала телефонну розмову свекрухи: «Так, Леночко, саме так…»
— Це подруга моєї свекрухи.
— Тепер ще цікавіше. Вчора ця Романова подала заявку на електронний підпис від вашого імені.
— Але як? У неї ж немає моїх документів.
— От і я думаю — як? Ви не втрачали документи останнім часом?
Арина замислилась. Місяць тому вона не могла знайти паспорт. Шукала два дні, потім він знайшовся у кухонній шафці. Вона ще тоді здивувалася — як він туди потрапив?
— Кіро, що мені робити?
— Перше — терміново до нотаріуса, відкликати електронний підпис. Друге — заява в поліцію. Третє…
— Що?
— Третє — до хорошого адвоката. У мене є знайомий, якраз спеціалізується на майнових справах.
Увечері Віктор знову завів розмову про продаж:
— Ти вже знайшла покупців?
— Поки що ні.
— Мама каже, зараз гарний час для продажу. Ринок на підйомі.
— Справді? А що ще каже твоя мама?
— До чого тут мама? — Віктор почав дратуватися. — Я про нас турбуюся. Ось продаси квартиру — буде перший внесок на будинок. Купимо дім, народимо дітей.
— Навіщо продавати мою квартиру заради першого внеску? У нас же є спільна.
— Ну знаєш! — Віктор підскочив. — Я думав, ти хочеш сім’ю! А ти тільки про себе думаєш.
— Я думаю про справедливість.
— Про що?
— Про справедливість, — Арина підвелася. — Отже, твоя квартира — це твоя квартира, а наша — спільно нажите майно? А моя — схованка? Так виходить?
— Ти про що?
— Про розмову з твоєю мамою. Яку я випадково почула.
Віктор зблід:
— Ти підслуховувала?
— Ні. Я прийшла додому і почула, як ви обговорюєте, що все дістанеться мені при розлученні. При якому розлученні, Вітю?
— Мама просто хвилюється…
— Про що? Про те, що я нібито здаю квартиру і приховую доходи? Чи про те, що твоя подруга Олена Романова намагається отримати електронний підпис від мого імені?
— Який підпис?
— Не знаєш? А може, поясниш, навіщо ти приходив до моєї квартири з рієлтором?
— Ти за мною стежиш?
— Сусіди розповіли. І знаєш що? Я сьогодні була у нотаріуса. Ти знаєш, що таке заборона на операції з нерухомістю без особистої присутності?
Віктор мовчав.
— Так ось, тепер ніхто не зможе продати мою квартиру без мене. Навіть з електронним підписом.
— Ти з глузду з’їхала, — процідив Віктор. — Хто збирався продавати твою квартиру?
— А навіщо тоді отримувати електронний підпис від мого імені?
— Який ще підпис? Ти стала параноїком!
У двері подзвонили. На порозі стояла Ольга Станіславівна:
— Я так і знала! Знову скандал! — вона пройшла у квартиру. — Вітенько, чому ти дозволяєш із собою так розмовляти?
— Мамо, не зараз.
— Ні, саме зараз! — Ольга Станіславівна повернулася до Аріни. — Ось що, люба моя. Або ти починаєш поводитися як нормальна дружина, або…
— Або що? — тихо запитала Аріна.
— Збирай речі й іди у свою дорогоцінну квартиру!
— Мамо! — Віктор схопив її за руку. — Перестань!
— Ні, це ти припини! Я мовчала, коли ти одружився незрозуміло з ким! Мовчала, коли вона відмовлялася народжувати! Мовчала, коли вона приховувала свої доходи! Але тепер досить! Або ти ставиш її на місце, або я зроблю це сама!
Аріна мовчки пройшла в спальню. Дістала валізу.
— Що ти робиш? — Віктор з’явився у дверях.
— Те, що запропонувала твоя мама. Збираю речі.
— Не влаштовуй цирк!
— Цирк? — Аріна складала речі з механічною точністю. — На твою думку, цирк — це коли твоя мати намагається організувати продаж моєї квартири? Чи коли ти водиш туди рієлторів?
— Я нікого не водив! Мама каже, зараз хороший час для продажу твоєї квартири. Але це не означає, що я її підтримую.
— Знаєш, що найсмішніше? Я ж справді хотіла сім’ю. Дітей. Але, мабуть, правильно, що не поспішала.
До кімнати влетіла Ольга Станіславівна:
— От і правильно, йди! Дорога тобі стелиться! Тільки май на увазі — половину цієї квартири ти не отримаєш!
— Мамо! — гаркнув Віктор.
— Що «мамо»? Я правду кажу! Ми з батьком тобі на перший внесок давали? Давали! А вона що? Лише свою квартиру берегла!
Аріна застебнула валізу:
— Ви знаєте, Ольго Станіславівно, я давно зрозуміла: справа не у квартирі. І не в грошах. Справа у вас.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, що ви ніколи не дозволите синові мати власну сім’ю. Вам потрібен слухняний хлопчик, а не дорослий чоловік.
— Як ти смієш?
— Смію. І знаєте що? Дякую вам.
— За що це? — свекруха усміхнулася зневажливо.
— За те, що показали своє справжнє обличчя. І твоє, Вікторе, теж.
Віктор стояв, опустивши очі:
— Може, не треба так одразу…
— Одразу? — Аріна гірко всміхнулася. — По-твоєму, три роки — це одразу? Три роки я намагалася побудувати сім’ю. А ти весь цей час обирав між мною і мамою. І знаєш що? Ти навіть не помітив, як зробив вибір.
Наступного дня Аріна подала на розлучення. Через тиждень з’ясувалося, що Віктор встиг зняти велику суму з їхнього спільного рахунку. Ще через день Кіра принесла роздруківки оголошень про продаж — хтось розмістив інформацію про її квартиру на трьох майданчиках.
— Ось тут підпис рієлтора — Романова Є.П., — Кіра підкреслила рядок. — Та сама Олена Петрівна. І ціна значно нижча за ринкову.
— Навіщо продавати нижче ринку?
— Щоб швидше знайшовся покупець. Схема проста: знаходять клієнта, готують документи, а потім «раптово» з’ясовується, що власник ні про що не знає. Клієнт засмучений, вимагає компенсацію моральної шкоди…
— І що тепер?
— Тепер працює поліція. Спроба отримання електронного підпису за чужими документами — це серйозно.
Увечері зателефонувала незнайома жінка:
— Аріно? Мене звуть Наталія Вікторівна. Я тітка Віктора.
— Добрий вечір.
— Вибачте, що втручаюся. Я дізналася про ситуацію і… Загалом, ви не перша.
— У якому сенсі?
— Перша дружина Віктора теж розлучилася з ним через Ольгу. Мій брат, батько Віктора, теж пішов від неї з тієї ж причини. Оля нікого до нього не підпускає. Я намагалася поговорити з нею, але…
— Дякую, що розповіли.
— Я хочу допомогти. У мене є деякі документи. Думаю, вони знадобляться вашому адвокату.
За місяць відбувся суд щодо поділу майна. Ольга Станіславівна намагалася довести, що перший внесок за квартиру зробили батьки Віктора. Але документи, які передала його тітка, свідчили про протилежне. Виявилося, що гроші на перший внесок Віктор позичив у тітки, а батьки тут були ні до чого.
Питання зі спільною квартирою вирішилося просто — Аріна документально підтвердила свою частину першого внеску та всі платежі по іпотеці. А от щодо незаконного отримання електронного підпису та спроби продажу чужої нерухомості було відкрито кримінальну справу.
Розв’язка цієї історії виявилася несподіваною. Після розлучення Віктор переїхав до матері. А через пів року Аріна випадково зустріла його в супермаркеті — виснаженого, постарілого.
— Пробач мені, — сказав він, дивлячись у підлогу. — Ти мала рацію. Щодо мами. І щодо мене.
— Я знаю.
— Вона й досі контролює кожен мій крок. Переглядає телефон, перевіряє всі витрати. Каже, що без неї я пропаду.
— А ти?
— А я тільки зараз зрозумів, що все життя жив чужим розумом. Спочатку мама вирішувала, на кому мені одружитися. Потім — з ким дружити. Тепер — як витрачати гроші.
Аріна мовчки слухала.
— Знаєш, що найприкріше? Я ж справді тебе любив. Просто не вмів любити по-справжньому. Не вмів бути чоловіком, главою сім’ї. Було простіше ховатися за мамину спідницю.
Гaдaв, щo зyстpів жінкy свoєї ʍpії. Aлe тenep хoчy noвepнyтuся дo кoлuшньoї і гoтoвuŭ нaвіть noлeтітu нa іншuŭ кінeць світy!