Анна стояла біля вікна своєї нової кухні й дивилася на подвір’я, яке ще місяць тому здавалося їй ідеальним. Рівний зелений газон, молоді ялинки по периметру, акуратні доріжки з натурального каменю. Тепер же половина газону була перекопана, перетворена на грядки з помідорами й огірками, які вона могла б купити в магазині.
— Анечко, а де в тебе друшляк? — долинув голос Світлани з глибини кухні. — Ніяк не можу знайти.
Анна озирнулася й побачила, як зовиця нишпорить у нижніх шафках, виставляючи на підлогу каструлі й сковорідки.
— У верхній шафі зліва, — втомлено відповіла Анна. — Світлано, ти не могла б потім усе назад поставити?
— Звісно, звісно, — розсіяно кивнула Світлана, витягаючи свій власний друшляк із коробки, що стояла тут же на підлозі. — А цей якийсь маленький. Мій зручніший.
Анна простежила поглядом, як Світлана недбало заштовхала її друшляк у далекий кут шафи, а свій поставила на найзручніше місце. Такі дрібниці траплялися щодня вже два тижні.
Спочатку все здавалося тимчасовим і навіть зворушливим. Коли Ігор, чоловік Світлани, пішов до іншої жінки, залишивши дружину з восьмирічним Максимом, Анна щиро співчувала зовиці. Звісно, вони мали їй допомогти. У них великий будинок, чотири спальні — місця вистачить усім.
— Це ненадовго, — запевняв тоді Андрій, чоловік Анни. — Поки Свєта не встане на ноги, не знайде нормальну роботу.
Анна кивала. Вона розуміла. Родина є родина.
Але «ненадовго» розтягувалося. Спочатку Світлана привезла дві сумки з найнеобхіднішим. Потім забрала з квартири зимові речі. Потім знадобилась її швейна машинка — вона ж може підробляти шиттям вдома. Потім дитячі іграшки, книжки, ще одна коробка з посудом.
— Мамо, а чому тітка Свєта поставила свою мікрохвильовку поряд із нашою? — якось вранці спитала Катя, дванадцятирічна донька Анни.
Анна теж це помітила. На кухонному столі тепер стояли дві мікрохвильовки, і виглядало це безглуздо.
— Напевно, їй зі своєю зручніше, — відповіла Анна доньці, але всередині задзвенів тривожний дзвіночок.
До кінця другого тижня Анна почала помічати, що знаходить речі не там, де їх залишала. Цукорниця переїхала з правої шафи в ліву. Половники висіли з іншого боку. Спеції стояли в зовсім іншому порядку.
— Свєта, — нарешті наважилась Анна, — ти не переставляла мої баночки зі спеціями?
— А, так, — спокійно відповіла Світлана, навіть не піднявши очей від телефону. — Я по алфавіту розставила. Зручніше ж, правда? А то в тебе як попало стояли.
Анна хотіла сказати, що в неї був свій порядок, що вона точно знала, де що лежить, але промовчала. Не через спеції ж сваритися.
Але найбільше її дратувало, що Світлана почувалася дедалі вільніше. Вона більше не питала дозволу скористатися пральною машиною чи ввімкнути телевізор у вітальні. Могла повернутися з прогулянки з Максимом і друзями та влаштувати їм підвечірок на кухні, не попередивши. А коли Анна делікатно зауважила, що було б непогано попереджати про гостей, Світлана здивувалась:
— Та це ж дитячий підвечірок! Що тут такого? Максиму потрібно спілкуватися з однолітками.
І ось сьогодні, коли Анна повернулась із роботи, вона побачила у вітальні Світлану, свекруху Галину Петрівну та ще одну незнайому жінку. Вони пили чай із її улюбленого сервізу, який вона берегла для особливих випадків.
— Анечко, йди до нас! — покликала свекруха. — Познайомся, це Лідія Іванівна, моя подруга. Ми з нею сьогодні були в салоні краси, процедури робили.
Анна чемно привіталася, але всередині закипала. Ніхто не спитав у неї дозволу на чаювання. Ніхто не попередив про гостей. І головне — цей сервіз! Вона отримала його в подарунок від бабусі, і він був для неї особливим.
— Який у вас гарний дім, — захоплювалась Лідія Іванівна. — І подвір’я таке доглянуте! Городик — просто очей не відвести!
— Це ми зі Свєточкою постарались, — гордо сказала свекруха. — Вирішили навести красу. А то газон та й газон, а користі ж ніякої. А тепер хоч свої овочі будуть.
Анна відчула, як до обличчя приливає кров. Вона повільно пройшла на кухню, налила собі води й спробувала заспокоїтись.
Увечері, коли гості розійшлися, а діти робили уроки, Анна наважилась на розмову з чоловіком.
— Андрію, мені треба з тобою поговорити.
— Звісно, сонце. Щось сталось?
Вони сиділи у спальні, і Анна підбирала слова.
— Розумієш, мені здається, що ситуація зі Свєтою… якось затягнулась.
— У якому сенсі? — насторожився Андрій.
— Ну, ми ж домовлялися, що це тимчасово. А тепер… Вона постійно щось привозить, переставляє, змінює. Сьогодні взагалі свекруха привела подругу, вони пили чай із мого святкового сервізу, який мені дорогий.
— Аню, ну що ти! Це ж родина. Мама має право прийти в гості.
— Я не проти гостей! — Анна підвищила голос, але одразу стрималась. — Я проти того, що мене ніхто не попереджає. Це мій дім, і я хочу знати, хто в ньому буде.
— Наш дім, — поправив Андрій. — І Свєта — теж родина.
— Андрію, ти мене не розумієш. Подивись на кухню — там усе переставлено. На подвір’ї замість газону — город. Свєта поводиться так, ніби це її дім.
— А що поганого в городі? Економія сімейного бюджету.
Анна глибоко зітхнула. Вона бачила, що чоловік не розуміє її почуттів.
— Добре, давай так. Нехай Свєта знайде собі окреме житло. Ми допоможемо з орендою перші місяці, поки вона влаштується.
— Анно, ти що таке кажеш? — Андрій навіть підвівся. — Виганяти сестру з дитиною на вулицю?
— Не виганяти, а допомогти почати самостійне життя!
— Слухай, а може, проблема в тобі? — Андрій дивився на дружину з подивом. — Свєта нікому не заважає, допомагає по господарству, мама задоволена. А ти влаштовуєш сцени.
— Сцени? — Анна не повірила своїм вухам. — Андрію, я просто хочу жити у своєму домі за своїми правилами!
— Це не тільки твій дім, — холодно сказав чоловік. — Моя сестра така ж господиня в цьому домі, як і ти. Поважай її правила.
Анна відчула, як у ній закипає гнів. Вона дивилась на чоловіка і не впізнавала його. Ця людина, з якою вона прожила п’ятнадцять років, з якою вони разом збирали гроші на будинок, разом вибирали кожну деталь інтер’єру, тепер казала їй, що вона не повноправна господиня у власному домі.
— Зрозуміло, — тихо сказала вона й підвелась.
— Аню, зачекай, я не це мав на увазі…
Але вона вже вийшла зі спальні.
Анна не спала всю ніч. Вона лежала й думала про те, що сталося. Про те, як непомітно її власний дім перестав бути її домом. Про те, як її думка перестала щось важити. Про те, що чоловік поставив інтереси сестри вище за її комфорт.
Зранку вона встала рано й приготувала сніданок для всієї родини. Як завжди. Але не з турботи — а тільки для того, щоб зібрати всіх за одним столом.
— Добрий ранок, — сказала Світлана, заходячи на кухню в халаті. — Ой, а кава вже готова? Чудово! А то я так хотіла ще поспати.
— Тітко Свєто, а чому ти переставила мої книжки? — спитала Катя. — Я вчора шукала «Гаррі Поттера», а він тепер в іншому місці.
— Та я навела порядок на полицях, — відповіла Світлана. — За розміром розставила — гарніше виглядає.
Анна слухала цю розмову й розуміла, що її рішення остаточно дозріло. Вона підвелася з-за столу.
— Мені треба вам усім дещо сказати.
Усі підняли на неї очі. Андрій виглядав настороженим — мабуть, відчув щось недобре.
— У вас є дванадцять годин, щоб зібрати речі й покинути цей дім, — спокійно сказала Анна, дивлячись на Світлану й свекруху.
— Анно! — вигукнув Андрій.
— Почекай. Я ще не закінчила, — зупинила його Анна. — Якщо через дванадцять годин ви не поїдете, я просто викину всі ваші речі на газон, зачиню дім зсередини, а якщо почнете шуміти — викличу поліцію.
На кухні запала мертва тиша. Світлана відкрила рота, але не вимовила ані слова. Галина Петрівна зблідла.
— Мамо, що відбувається? — тихо спитала Катя.
— Відбувається те, що мама вирішила повернути собі дім, — відповіла Анна, не зводячи очей із зовиці.
— Ти з глузду з’їхала? — нарешті видавив Андрій.
— Ні. Я просто згадала, хто в цьому домі господиня. Вчора ти сказав, що твоя сестра така ж господиня, як і я. Але це неправда, Андрію. Господиня тут я. І тільки я вирішую, хто тут живе і за якими правилами.
Анна обвела поглядом усіх, хто сидів за столом.
— Я продала свою квартиру в місті, щоб побудувати цей дім. Я обирала кожну плитку, кожну ручку на дверях. Я хотіла газон, а не город. Я хотіла тишу вечорами, а не постійних гостей. Я хотіла жити зі своєю родиною, а не перетворювати дім на гуртожиток.
— Аню, ну навіщо ж так категорично, — спробувала втрутитись свекруха.
— Галино Петрівно, — перебила її Анна, — у вас є своя квартира. У Свєти теж була квартира, яку вона здає. Живіть там. А це мій дім, і тут — мої правила.
Світлана нарешті прийшла до тями:
— Андрію, ти що, дозволиш дружині так із нами розмовляти?
Анна повернулась до чоловіка. Він сидів, опустивши голову, і вона бачила, що він зрозумів: вона не жартує.
— Андрійку, — м’яко сказала вона, — ти можеш обирати. Або ти зі мною, або з ними. Третього не дано.
— Анно, давай обговоримо це спокійно…
— Ні. Час для обговорень минув. Учора ввечері. Коли ти сказав мені, що я повинна поважати правила твоєї сестри у власному домі.
Анна глянула на годинник.
— У всіх є час зібратись. Катю, ти, звісно, залишаєшся зі мною.
Вона розвернулась і вийшла з кухні.
— Мамо, — окликнула її донька.
— Так, сонечко?
— А якщо тато не захоче обирати?
Анна на мить замислилась.
— Тоді й він поїде. Бо в моєму домі живуть тільки ті, хто поважає мене і мої правила.
З цими словами вона піднялась до себе в кімнату.
У будинку було чути кроки, шелест пакунків, приглушені голоси. Анна лежала в ліжку й слухала, як розбирається її життя. Але вперше за багато тижнів вона не відчувала провини — лише гордість за власну твердість.
Буквально за годину все закінчилось — почувся звук двигуна машини чоловіка. Анна спустилась на кухню. Будинок був тихим. На столі лежала записка від Андрія:
«Пробач мені. Я не розумів, як тобі важко. Свєта поїхала до мами, я їх відвіз. Можна я повернусь? Обіцяю, що більше такого не буде.»
Анна склала записку й подивилась у вікно. На газоні не було жодної чужої речі. Зате красувались рівні грядки з помідорами.
Вона посміхнулась і пішла шукати лопату. Останній штрих — прибрати ці помідори з очей. Але не зараз. Пізніше. Коли повернеться чоловік. Якщо повернеться.
До вечора Андрій повернувся. Він мовчки обійняв дружину й довго не відпускав.
— Пробач, — шепотів він. — Я був дурнем.
— Так, був, — погодилась Анна. — Але я тебе прощаю. За умови, що ти розумієш: це наш дім. Твій і мій. А всі інші тут — гості. І поводяться відповідно.
— Розумію, — кивнув Андрій. — Повністю розумію.
Увечері вони сиділи на веранді, пили чай і дивилися на подвір’я.
— Шкода город знищувати, — зауважив Андрій. — Помідори гарні виростуть.
— Нічого, — відповіла Анна. — Газон важливіший. Це мій вибір.
І Андрій кивнув. Він зрозумів головне: вибір має бути за тим, хто цей дім будував. А будувала його Анна. Всім серцем.
На день народження сина з’ясувалося, що чоловік віддав усі гроші сестрі