Валентина обережно вмочила пензель у фарбу й провела тонку лінію по полотну. Тиша в майстерні заспокоювала. Тут, серед мольбертів і банок з фарбами, вона могла забути про зовнішній світ. Трикімнатна квартира в центрі міста була її головним досягненням. Кожен квадратний метр куплений на власні гроші ще до знайомства з Андрієм.
Три роки шлюбу промайнули непомітно. Чоловік працював інженером, вона викладала живопис у приватній студії. Писала картини на замовлення. Жили спокійно, розмірено. Єдиним подразником була Людмила Петрівна. Свекруха з’являлася без попередження, ніби господиня. Заходила на кухню, морщилася:
— Знову макарони вариш? Андрій з дитинства борщ любить.
Переставляла посуд у шафках, критикувала розміщення меблів. Валентина мовчала, зціпивши зуби. Заради миру в сім’ї доводилося терпіти.
Але вчора все змінилося. Людмила Петрівна з’явилася з неочікуваною заявою:
— Хочу жити ближче до сина. В моєму районі зовсім кепсько стало.
Андрій підтримав матір одразу:
— Мамо, звісно. У нас місця вистачить. Ми все підготуємо і допоможемо тобі переїхати.
Валентина завмерла з пензлем у руці. Ніхто не запитав її думки. Ніби вона була гостею у власній квартирі.
Увечері за вечерею чоловік недбало кинув:
— Мама старіє, їй потрібна підтримка. Ми ж родина.
— Андрію, це моя квартира, — тихо сказала Валентина.
— Наша, — поправив він. — Ми ж одружені.
— Я купувала її до весілля. За власні гроші.
Чоловік відклав виделку, поглянув на дружину холодно:
— Тобто, мені тут не місце?
— Річ не в тобі. Річ у твоїй матері.
— Моя мати — тепер і твоя мати.
Валентина підвелася з-за столу. Руки тремтіли від обурення. Спокійний світ валився просто на очах. Попереду маячила боротьба за власний дім.
Наступний місяць став випробуванням на витривалість. Людмила Петрівна з’являлася щодня. Приходила зранку, оглядала кожен кут квартири. Обговорювала з сином плани переїзду, ніби Валентини поряд не було.
— Андрюшо, а ця кімната скільки має метрів? — запитувала свекруха, заглядаючи в майстерню.
— Вісімнадцять квадратів, мамо.
— Чудово. Тут моє ліжко поміститься. І комод поставлю.
Валентина стискала пензель до болю в пальцях. Майстерня була її святим місцем. Тут вона працювала, заробляла гроші, створювала картини.
— Людмило Петрівно, це моя майстерня, — обережно заперечила вона.
— А де ж мені жити? В коридорі? У вітальні місця нема! — зітхнула свекруха.
Андрій уникав прямих розмов. Але підтримував матір поглядами, кивками. Коли Валентина намагалася пояснити важливість майстерні, він відмахувався:
— Знайдеш інше місце для малювання. Можеш у спальні куточок організувати.
— Андрію, це мій основний дохід. Тут я проводжу онлайн-уроки.
— Мама важливіша за твої уроки.
Нерви були на межі. Валентина погано спала, не могла зосередитись на роботі. Людмила Петрівна тиснула на жалість:
— Так самотньо мені, Валечко, — зітхала вона. — Сусіди шумлять до ранку. Мені страшно самій у квартирі.
— Але ж у вас є друзі, знайомі, — обережно пропонувала Валентина.
— Які друзі? Всі пороз’їжджалися. Діти в усіх далеко. Один Андрій у мене лишився.
Валентина вагалася між співчуттям і люттю. Вона розуміла, що її думка нікого не цікавить. Андрій уже все вирішив.
Вирішальна сварка розгорілася в середу ввечері. Чоловік повернувся з роботи пізно, зняв куртку і недбало кинув на диван. Валентина накривала на вечерю, коли він промовив фразу, що перевернула все:
— Завтра приїде вантажник з маминими речами.
Валентина застигла з тарілкою в руках. Час ніби зупинився.
— Що значить завтра? Ми ж про це не домовлялись.
— А про що тут домовлятись? — знизав плечима Андрій, сідаючи за стіл. — Мама переїжджає до нас. Усе вирішено.
— Ким вирішено? — голос Валентини тремтів від обурення. — Я на це згоди не давала!
— Згода не потрібна, — холодно відповів чоловік. — Це мій дім теж. Я тут живу вже три роки.
— Андрію, квартира куплена на мої гроші! Оформлена тільки на мене!
Обличчя чоловіка почервоніло, його перекосило від злості. Такого виразу Валентина в нього ще ніколи не бачила. У цей момент задзвонив домашній телефон. Людмила Петрівна вимагала підтвердження планів переїзду.
— Андрюшо, ти ж учора обіцяв! Я вже всім сусідам сказала, що завтра переїжджаю!
Валентина швидко потяглася до слухавки. Хотіла сама поговорити зі свекрухою, пояснити ситуацію. Але Андрій різко перехопив телефон, не давши їй доторкнутись.
— Мамо, все в порядку. Завтра зранку переїжджаєш до нас.
Людмила Петрівна щось вимагала на тому кінці дроту, обурювалася. Валентина чула уривки фраз крізь динамік. Андрій дивився на неї холодно, майже вороже. Він попрощався з матір’ю, поклав слухавку.
— Моя мама важливіша за все! — раптом закричав він, не зводячи з Валентини очей. — Звільни негайно кімнату!
Валентина завмерла від такого тону. Вона ніколи не чула від чоловіка подібних криків.
— Мати завтра приїде сюди жити, — продовжив Андрій уже спокійніше. — Вона вже здала свою квартиру квартирантам. Гроші капатимуть щомісяця. А мама буде під нашим наглядом.
— Ти що зараз сказав?.. — прошепотіла Валентина. — Вона вже здала квартиру?
— Звичайно. Навіщо їй порожня квартира, якщо вона житиме в нас?
Валентина отетеріла від такої цинічної нахабності. Отже, все було заздалегідь сплановано. Без її відома, за її спиною. Людмила Петрівна вже позбулася свого житла. Зворотної дороги не було. У той гіркий момент Валентина остаточно зрозуміла — її шлюб безповоротно завершено.
Вона повільно пройшлася кімнатою. Руки тремтіли, але голос став твердим і рішучим:
— Андрію, можеш збирати речі. У моїй квартирі вам не місце.
Чоловік не повірив почутому. Дивився на дружину з подивом.
— Що ти несеш? Валю, опам’ятайся. Я твій чоловік.
— Колишній чоловік, — спокійно поправила вона.
— Ти не маєш права мене виганяти! — закричав Андрій. — Це мій дім теж!
Валентина мовчки пішла в спальню. Дістала з шафи його сорочки, штани, білизну. Акуратно склала все у дві дорожні сумки. Андрій ішов за нею, вимагаючи пояснень.
— Валю, припини цей цирк! Мама вже все підготувала!
— Це ваші проблеми, — відповіла Валентина, застібаючи блискавку на сумці.
— Я нікуди не піду! Ти моя дружина!
Валентина підняла сумки, винесла їх у передпокій. Відчинила вхідні двері. Виставила багаж на сходовий майданчик. Андрій хапав її за руку, намагаючись зупинити.
— Валю, ти з глузду з’їхала! Де я буду жити?
— З матусею у її квартирі.
— Вона ж здала свою квартиру!
— Ваші проблеми, — холодно відрізала Валентина.
Людмила Петрівна примчала за годину. Очевидно, син устиг їй зателефонувати. Свекруха влаштувала справжню істерику на сходовому майданчику.
— Валентино! Як ти можеш так чинити з родиною?
— Якою родиною? — спитала Валентина через дверний ланцюжок.
— Ми рідні люди! Ти черства егоїстка!
— Можливо.
— Сусіди дивляться! Тобі не соромно?
Справді, з сусідських дверей визирали цікаві обличчя. Валентина байдуже знизала плечима.
— Мені не соромно захищати свій дім.
Валентина спокійно зачинила двері перед розлюченою свекрухою. Людмила Петрівна стукала у двері, вимагала відчинити. Крики та обурення поступово стихли.
Валентина звернулася до юриста через інтернет. Написала детального листа з описом ситуації. Розлучення було неминучим і необхідним.
Андрій і його мати телефонували весь наступний день. Погрожували, благали, обіцяли компроміси. Валентина слухала автовідповідач і видаляла повідомлення. Наступного дня викликала слюсаря. Змінила замки на вхідних дверях. Домашній телефон вимкнула назавжди.
Через місяць Валентина підписала документи про розлучення в РАЦСі. Процедура пройшла швидко і без зайвих емоцій. Андрій до останнього намагався претендувати на половину квартири через суд.
— Ми були в шлюбі! — кричав він адвокату. — Маю право на спільно нажите майно!
Але всі документи на квартиру були оформлені на ім’я Валентини. Купівлю здійснено до шлюбу. Суд відмовив у претензіях.
Людмила Петрівна активно поширювала серед знайомих чутки про жорстокість невістки. Розповідала, як Валентина вигнала на вулицю хвору стареньку.
— Уявляєте? — обурювалася вона сусідкам у магазині. — Сина рідного без даху залишила! Безсердечна егоїстка!
Валентина чула ці розмови, але не реагувала. Думка сторонніх більше її не турбувала.
Майстерня знову стала справжнім прихистком. Без постійної напруги робота пішла значно краще. Звільнення від стресу вивільнило творчу енергію. Картини виходили яскравими, живими.
Замовлень помітно побільшало. З’явилися нові цікаві проєкти. Валентина розширила групи з малювання, додала майстер-класи на вихідні.
— Валентино Сергіївно, ви ніби помолодшали! — говорили учні.
Вона справді розквітла. Тепер розуміла, скільки сил витрачала на підтримання ілюзії сімейного благополуччя. Постійні компроміси, поступки, мовчання заради «миру» виснажували душу.
Тепер Валентина жила виключно для себе. Ухвалювала власні рішення, не озираючись на чужі інтереси. Купувала те, що подобалося. Облаштовувала дім на свій смак.
Іноді вона зустрічала колишнього чоловіка. Андрій виглядав гірше, ніж вона його пам’ятала.
Одного разу Валентина побачила їх біля під’їзду. Свекруха демонстративно відвернулася. Андрій ніяково кивнув і швидко пройшов повз.
Валентина не відчувала ні злості, ні жалю. Лише глибоке полегшення. Вона була абсолютно вільною. По-справжньому щасливою у своєму просторому домі. Тут більше ніхто не мав права диктувати їй умови. Або нав’язувати чужу волю.
— Ми виселимо їх і здамо квартиру, — впевнено заявила Даша