Олена вже й забула, що шукала викрутку. Всі думки вилетіли з голови, щойно її пальці стиснули старий «Самсунг», засунутий поміж пасатижами й мотком ізоляційної стрічки. Цей телефон Гліб нібито викинув ще півтора року тому, але тепер він лежав тут, у ящику з інструментами, на антресолях, за коробкою з ялинковими прикрасами.
Вона крутила його в руках, розглядаючи потертий до блиску корпус, задню кришку, що ледь трималася на скотчі. Майже не сподіваючись, натиснула бічну кнопку. Екран спалахнув на мить, показав дату й одразу згас — батарея була повністю розряджена.
Поклавши телефон на кухонний стіл, поруч із зошитом, де записувала щотижневі витрати, Олена під’єднала його до старої зарядки від колонки. І зовсім забула про викрутку.
Вони жили разом вже дев’ять років, виховували двох дітей: семирічного Максима та чотирирічну Поліну. Їхня двокімнатна квартира на околиці міста була придбана в іпотеку, яку вони, як здавалося, тягнули разом. От тільки «разом» для кожного з них мало дещо інше значення.
Гліб працював виконробом на будівництві. Олена знала, що його офіційна зарплата на картку становила тридцять одну тисячу гривень. Іноді він приносив гроші від якихось «халтур», але завжди відмахувався: «Це ж копійки, Олено, не переймайся». Вона сама працювала вихователькою в дитячому садку й отримувала дев’ятнадцять тисяч. Щомісяця вони складали всі кошти в спільний конверт, який лежав у шухляді комода, і Олена розподіляла їх: іпотека, комуналка, продукти, одяг дітям, а ще намагалася щось відкласти на літній відпочинок.
На літо відкладати, щоправда, не виходило ніколи.
Вона звикла економити на всьому. Купувала курку на акціях, заморожувала хліб, лагодила дитячі колготки, замість того щоб постійно купувати нові. Гліб ніколи не заперечував. Взагалі, він рідко втручався в побутові справи. Приходив додому, вечеряв, бавився з Максимом у конструктор, укладав Поліну спати, а потім сідав до телевізора. На вихідних він зазвичай їздив до матері або на риболовлю.
Олена ніколи не скаржилася. Їй здавалося, що так живе більшість. Грошей обмаль, але вистачає. Ледь-ледь, але вистачає. Вона навіть відчувала певну гордість за те, як уміло вкладається в бюджет, як із майже нічого може приготувати борщ на кілька днів.
А потім телефон зарядився.
Вона зовсім не планувала нишпорити. Просто хотіла зрозуміти, чому чоловік його так старанно приховував. Можливо, там були старі фотографії, чи якась гра, яку Максим міг би собі встановити.
Повідомлення відкрилися самі по собі. Екран був невеликий, літери крупні, і перше, що вона побачила, було листування з контактом «Сергій бриг».
«Бригадир», — миттєво зрозуміла Олена. Той самий Сергій, з яким Гліб працював на об’єктах.
Вона прочитала останнє повідомлення. Потім передостаннє. І далі, далі, гортала назад, доки не усвідомила, що читає вже добрих двадцять хвилин, а чайник, який вона щойно поставила, давно закипів і охолов.
Листування було робочим. Але в ньому раз у раз проскакували цифри.
«За жовтень прийшло 57».
«Листопад закрили, 54 на картку».
«Грудень із премією, чекай 65».
П’ятдесят сім тисяч. П’ятдесят чотири. Шістдесят п’ять.
Олена повільно опустила телефон на стіл. Перевела погляд на свій зошит із витратами. На стовпчик цифр, де кожна гривня була розписана до копійки: молоко 45 грн, макарони 32 грн, мандарини 120 грн.
Мандарини вона купувала виключно на Новий рік.
Першою думкою була: помилка. Може, це не його зарплата. Може, «прийшло 57» стосувалося чогось іншого. Будівельних матеріалів. Чи чужих грошей.
Але вона гортала далі. І що далі вона заглиблювалася в переписку, то чіткішою ставала картина.
Гліб отримував більше п’ятдесяти тисяч гривень. Стабільно. Вже щонайменше два роки, судячи з дат повідомлень. А в їхній спільний конверт приносив тридцять одну. Рівно тридцять одну. Щомісяця.
Куди йшла різниця, Олена поки не знала. Вона підвелася, підійшла до вікна й притиснулася чолом до холодного скла. На вулиці хлопчаки ганяли м’яча у дворі. Поліна спала в кімнаті, Максим був у бабусі. У квартирі панувала тиша, і в цій тиші Олена чула, як клацає холодильник, перемикаючись на новий цикл.
Її пальці були крижаними. Вона сховала їх під пахви й стояла так, аж доки не задзвонив домофон.
— Олено, я черевики в коридорі залишу, там брудно, не сварися.
Гліб увійшов у куртці, що пахла цементним пилом і морозним повітрям. Високий, метр вісімдесят два, широкі плечі, залисина на маківці, яку він приховував короткою стрижкою. Руки великі, з вічно збитими кісточками. Він усміхнувся їй, як завжди, лише куточками губ.
— Будемо вечеряти?
— Будемо, — відповіла вона, і сама здивувалася, наскільки рівно прозвучав її голос.
Вона поставила на стіл тарілку з гречкою та котлетами. Гліб сів, узяв виделку й почав їсти. Вона сіла навпроти. Не їла. Спостерігала, як він жує, як рухається його щелепа, як запиває молоком з кухля з написом «Найкращий тато». Кухоль Максим дарував на День захисника.
— Чого не їси? — він підняв очі.
— Не голодна.
— Знову дієта?
— Ні. Просто не хочу.
Він знизав плечем, лівим, як завжди робив, коли тема його не цікавила. Доїв, підвівся, поставив тарілку в раковину. Не помив. Він ніколи не мив посуд за собою.
— Я в душ.
— Угу.
З-під дверей ванної вже чулося, як шумить вода, заглушаючи всі думки. Тоді Олена дістала телефон з кишені фартуха. Їй здавалося, що пальці тремтять, коли вона знову почала перечитувати ті повідомлення, одне за одним, повільно проводячи по екрану.
Тієї ночі вона й ока не стулила. Лежала на своїй половині ліжка, дивилася в стелю, а поруч Хліб дихав так спокійно, так рівно. Можливо, його совість була чистою. Або просто він вже звик так жити. Олена подумки зводила цифри. Якщо його дохід справді був п’ятдесят п’ять тисяч, а в дім він приносив лише тридцять одну, то різниця — цілих двадцять чотири тисячі. За два роки це виходило більше пів мільйона гривень. Ці гроші були десь тут, поруч, у цьому самому житті, в цій квартирі. Але вона їх ніколи не бачила. А вона ж тим часом рахувала мандарини, щоб дітям вистачило.
Олена повернулася на бік, поглянула на його потилицю. Там, трохи нижче вуха, була родимка, яку вона колись так ніжно цілувала. Їй так хотілося в цю мить розбудити його. Просто схопити за плече, струснути й кинути: «Хлібе, куди ти діваєш ці гроші?!» Але вона стрималась. Бо добре знала: він спокійно відповість. Знайде пояснення, підбере правильні слова. Він завжди майстерно виправдовувався, коли йшлося про щось незручне. Та так, що вона сама зрештою почувалася винною. Ні, спочатку вона мусить дізнатися все сама.
Понеділок почався буденно. Підйом о шостій, сніданок для малечі, потім Максима до школи, Поліну в садок. А тоді й сама на роботу. Дитячий садок «Сонечко» зовсім поруч, на сусідній вулиці. Двадцять три гамірні дитини в групі, вічний запах манної каші та мокрих рукавиць. Але в обідню перерву, коли діти нарешті поснули, Олена не пішла пити чай з колегами в методичному кабінеті. Вона тихенько присіла в роздягальні, дістала телефон і почала перевіряти.
Спільний рахунок, куди вони щомісяця сплачували іпотеку, вона знала напам’ять – там усе чисто. А ось його зарплатна картка була прив’язана до банківського додатку. Пароль Олена пам’ятала: день народження Максима. Хліб ніколи не заморочувався зі складними комбінаціями. Вона відкрила додаток. Останні операції: тридцять одна тисяча, зарплата. Як завжди. Перекази за покупки: продукти, бензин, пиво. Нічого підозрілого. Але ж зарплата була лише одна. Тридцять одна. А Сергій у переписці чітко згадував про п’ятдесят сім. Виходить, мусила бути друга картка.
— Зінаїдо Петрівно, можна з вами поговорити?
Зінаїда Петрівна, нянечка, що вже тридцять років працювала в садочку, була маленька, метка, з коротким сивим волоссям і голосом, який чути було за три стіни. Вона знала все про всіх, але ніколи не осуджувала вголос.
— Кажи, Олено, тільки хутчіш. Мишко з п’ятнадцятої групи знову штани намочив.
— Якщо чоловік гроші ховає… це значить, що в нього хтось є?
Зінаїда Петрівна зупинилася. Подивилася на неї поверх окулярів.
— Не обов’язково, – протягнула вона. – Але й нічого доброго в тому нема.
— А що тоді?
— Може, збирає. На машину, на нову квартиру. Або на власне життя, окремо від сім’ї. Чоловіки так часто роблять: однією ногою ще в родині, а другою вже на порозі стоять.
— Хліб не такий, – упевнено сказала Олена.
— Усі «не такі», – Зінаїда Петрівна втомлено зітхнула. – Доки не з’ясується, що таки «такі».
Олена мовчала, наче в неї забрало мову. Зінаїда Петрівна зітхнула, поправила фартух і поспішила до Мишка. А Олена так і залишилась сидіти на малесенькій лавці в роздягальні, серед дитячих курточок та гумових чобітків. І відчувала, як на її плечі опускається щось важке, нестерпне.
Увечері вона спробувала зайти з іншого боку.
— Хлібе, а як там на роботі, все гаразд?
Він сидів на дивані, гортаючи телефон, палець то вгору, то вниз.
— Усе нормально. А що?
— Та нічого… Просто, зарплату не затримують?
— Ні, все як по графіку. П’ятнадцятого числа, як годинник.
Олена стояла в дверях кухні, з рушником у руках.
— Я ось подумала, може, тобі підвищення запропонують? Ти ж давно працюєш, стільки років віддав.
Він навіть не підняв голови.
— Можливо. Поки що не знаю.
— А якби самому попросити?
— Олено, ну що ти починаєш? Дадуть – значить, дадуть. Зараз не час для цього.
Вона повернулася на кухню. Розставила чистий посуд, протерла стіл. Рухи були чіткі, вивірені, як у людини, яка робить це щовечора протягом багатьох років. Полотенце вона повісила на ручку духовки, край трохи звисав. Олена машинально поправила його.
У вівторок вона зателефонувала сестрі. Марта жила в Полтаві, працювала бухгалтеркою, була на чотири роки старша і мала звичку починати кожну фразу зі слова «От».
— От, зачекай. Ти точно певна, що це його зарплата, а не якісь інші надходження?
— Сергій написав: «тобі за жовтень прийшло». Тобі. Йому. Хлібу.
— От. А іншу картку ти бачила?
— Ні. Я навіть не уявляю, який там банк.
— От, Олено, слухай мене уважно. Не роби скандалу. Спочатку треба в усьому розібратися. Може, він збирає на щось хороше. На машину, на якийсь дорогий подарунок.
— Два роки, Марто. Два довгих роки. Який подарунок може коштувати пів мільйона гривень?
— От. Ну, тоді на квартиру?
— У нас є власна квартира.
— На другу, – прозвучало у слухавці.
Олена замовкла. Марта теж. Було чутно лише далеке цокання годинника десь у Полтаві.
— Ти думаєш, він хоче піти від мене? – тихо запитала Олена.
— Я не знаю, чого він хоче. Але ти повинна це з’ясувати.
Вона почала шукати. Не істерично, не з відчаєм, а методично, наче звіряла витрати у своєму зошиті: рядок за рядком, пункт за пунктом. У середу, поки Хліб був на роботі, Олена обшукала всю квартиру. Перевірила антресолі, зазирнула до шафи, порилася у шухлядах комода, обмацала кишені зимових курток. І таки знайшла. В кишені осінньої куртки, яку він ще не сховав на літо, лежав чек з будівельного магазину: фарба, валик, малярний скотч. На три з половиною тисячі гривень. На три з половиною тисячі! Але ж вони вдома нічого не фарбували.
Наступного дня, у четвер, Лена зазирнула до машини Гліба. Сіра, вже немолода «Лада Гранта» з помітною подряпиною на передньому крилі, приховувала в бардачку свої маленькі таємниці. Там, серед серветок і сонцезахисних окулярів, лежала квитанція про оплату паркування. Великими літерами на ній було написано: «Торговий центр «Мегаполіс». Вона ніколи не бувала в тому «Мегаполісі». І Гліб ніколи про нього навіть словом не обмовився.
У п’ятницю, одразу після роботи, ноги самі привели її туди. Величезний торговий центр, на самому виїзді з міста, здавався цілим окремим світом. Вона підіймалася сходами, оглядаючи поверхи: меблеві магазини, будівельні матеріали, сантехніка. А потім, на третьому поверсі, її погляд зупинився. Ріелторські контори.
Лена стояла просто перед скляними дверима з написом «Метраж. Квартири, офіси, комерція», і раптом відчула, як земля під ногами стає м’якою, ніби гумовою. Долоні поховала в кишені – не хотіла бачити, як їх починає дрібно трусити.
Вдома вона з’явилася десь о сьомій вечора. Діти вже поїли – Гліб розігрів їм учорашній суп. Полінка сиділа на килимі, захоплено малюючи фломастерами, а Максим за столом робив уроки. Гліб, за своєю звичкою, стояв біля відчиненого вікна, димлячи цигаркою просто у форточку, хоча вона вже сто разів просила його не курити в квартирі.
— Де була? — запитав він, навіть не повернувши голови.
— Затрималась на роботі. Збори батьківські.
— У п’ятницю ж?
— Позапланові.
Він загасив цигарку об підвіконня. Ще одна звичка, від якої Лена його так і не змогла відучити: попіл струшував у жерстяну банку, а недопалок тушив об край, лишаючи чорні цятки на білій фарбі.
— Я суп розігрів, до речі.
— Дякую.
— Поля двічі питала, де мама.
— Наступного разу подзвоню, якщо затримаюсь. Обіцяю.
Гліб кивнув і пішов у кімнату. Лена присіла поруч із Полею. Дівчинка підвела голівку: кругле обличчя, такі ж карі очі, як у тата, і пластир на коліні.
— Мамо, дивись, я хатинку намалювала.
На аркуші паперу був намальований квадрат, трикутний дах, два віконця і двері. Поруч — четверо чоловічків: двоє великих, двоє маленьких.
— Гарна хатинка, — мовила Лена.
І її голос ледь-ледь здригнувся. Зовпа нечутно.
У суботу вона наважилась.
Гліб поїхав до своєї матері, забравши Максима. Поля залишилась удома, Лена ввімкнула їй мультфільм, а сама замкнулась у ванній кімнаті і дістала телефон.
Вона набрала номер, який знайшла на сайті того самого «Метражу».
— Добрий день, агентство «Метраж», Оксана слухає, чим можу допомогти?
— Доброго дня. Мій чоловік, можливо, звертався до вас. Гліб Тарасов. Можете перевірити?
У слухавці запала пауза, чутно було лише легке клацання клавіатури.
— А ви йому хто будете?
— Дружина.
— Секундочку. Так, Гліб Володимирович Тарасов, у нас є договір. Квартира-студія на вулиці Річній, двадцять шість квадратних метрів. Оформлення в процесі.
Лена так сильно притиснула телефон до вуха, що аж хрящик занив від болю.
— Коли він до вас звернувся?
— Майже рік тому. У березні.
— А як щодо оплати?
— Знаєте, я не маю права розголошувати фінансові деталі без присутності клієнта. Але якщо ви прийдете разом…
— Дякую. Я все зрозуміла.
Вона повільно поклала телефон на край ванни. Подивилась у дзеркало. Обличчя було спокійним, жодної сльозинки. Лише губи — білі-білі, ніби вона довго кусала їх зсередини.
З кімнати долинув веселий, дзвінкий, до неможливості життєрадісний голос із мультфільму.
Квартира на Річній. Двадцять шість квадратних метрів.
Вона думала про це весь вечір, годуючи Полю, вкладаючи її спати, стоячи на кухні й миючи посуд. Вода шуміла по тарілках, піна ковзала між пальцями, а в голові невпинно крутилося: двадцять шість метрів. Студія. Річна.
Вона добре знала вулицю Річну. Тихий район, нові будинки, зовсім поруч зупинка автобуса. Минулого року там відкрили пекарню, і якось Гліб приніс звідти круасани. Тоді Лена ще здивувалася: відколи це він знає, де продають смачні круасани? Він відповів: «Колега порадив». Вона не стала розпитувати.
Тепер усе складалося в єдину картину. Фарба з будівельного магазину. Парковка біля «Мегаполісу». Круасани з Річної. І гроші. Сорок вісім тисяч гривень щомісяця, що тихо витікали з їхнього спільного життя в якесь інше. У ті самі двадцять шість квадратних метрів, які він облаштовував для себе.
Або ж… не для себе.
Ця думка була як голка. Маленька, але надзвичайно гостра, і вона вп’ялася десь під правим ребром.
Гліб повернувся в неділю, до обіду. Максим вбіг першим, кинув куртку на підлогу і вигукнув: «Мам, бабуся пиріжків дала!» За ним увійшов Гліб з пакетом, з якого стирчала фольга.
— Мати напекла, — сказав він. — Просила вам передати.
Він поставив пакет на стіл і подивився на Лену. Його погляд затримався на секунду довше, ніж зазвичай.
— Ти в порядку? Якась бліда.
— Все добре. Просто не виспалась.
— Лягай сьогодні раніше.
— Угу.
Він скуйовдив Полі волосся і пішов переодягатися. Лена розгорнула фольгу. Пиріжки з капустою та яйцем, свекруха пекла їх щонеділі. Гарячі, рум’яні, охайні. Валентина Сергіївна завжди все робила дуже акуратно: пиріжки, грядки, зауваження.
Лена взяла один пиріжок, відкусила. Жувала повільно, зовсім не відчуваючи смаку.
Вона думала: чи знає свекруха? Чи відомо їй про квартиру на Річній? Про другу картку? Про те, що її син ось уже два роки обкрадає власну родину?
Обкрадає. Слово вискочило саме, і Лена зловила себе на тому, що беззвучно повторює його про себе, лише губами. Обкрадає. Обкрадає. Обкрадає.
Пиріжок вона все ж доїла. Бо викидати їжу вона просто не вміла.
У понеділок Лена поїхала на Річну.
У понеділок Лена вислизнула з роботи раніше, сказавши завідувачці, що йде до лікаря. Та лише кивнула, не розпитуючи. Дорога на автобусі зайняла якихось двадцять хвилин від самого центру Дніпра. На пустирі, поруч із порожнім паркуванням, вимальовувалась нова багатоповерхівка, а біля неї — знайома вже пекарня. Круасани на вітрині здалися їй глузуванням, і Лена різко відвернулася.
Під’їзд був охайний, з домофоном. Вона не знала номера квартири, але пам’ятала, що це третій поверх. Постояла, дивлячись на вікна — друге ліворуч було із прочиненою шторкою. Крізь скло проглядалася свіжа, ніжна стіна. Голуба стіна.
Точнісінько такий відтінок фарби вони якось обирали разом у будівельному магазині. «Леруа Мерлен» — згадала Лена.
Ще кілька секунд вона стояла там, відчуваючи, як річковий вітер пронизує наскрізь. Пахло сирою землею і чимось солодким — може, від випічки, а може, тополині бруньки так віддавали вологістю. Потім Лена розвернулася і, не заходячи всередину, пішла назад до зупинки.
Вдома, у тиші, вона дістала старий зошит із домашніми витратами. Гортала сторінки, наче перечитувала власне життя: місяць за місяцем, рядок за рядком. Молоко, хліб, гречка, памперси для Полі (ще рік тому, коли донька ще не відвикла), іпотека, світло, вода, інтернет. На полях дрібним почерком були помітки: «залишилось 1200 до зарплати», «позичити у Рити 3000», «повернути Риті».
Вона позичала у сестри постійно. Регулярно. То три, то п’ять тисяч гривень. Рита ніколи не відмовляла, та й ніколи не питала, навіщо. Рита добре знала, навіщо: грошей просто не вистачало.
А виявляється, грошей було майже вдвічі більше.
Лена повільно закрила зошит. Поклала на нього долоню, наче на щось надзвичайно цінне, щойно розбите. Так і просиділа з цим відчуттям близько десяти хвилин, дивлячись у порожнечу стіни. А потім підвелася і, як завжди, пішла готувати вечерю.
Вона чекала ще три дні. Не тому, що боялася цієї розмови – просто хотіла остаточно зрозуміти. Для чого йому та квартира? Для кого вона? Можливо, для нього самого? Або для іншої жінки? Чи, може, як «запасний аеродром», якщо тут, удома, стане вже зовсім нестерпно?
А може, це їй самій давно вже було нестерпно, а вона просто не помічала?
У середу ввечері діти заснули незвично рано. Максим, стомлений після тренування з дзюдо, Поля — після гучної істерики через зламаний фломастер. Гліб сидів на кухні, повільно пив чай. Перед ним стояла улюблена кружка з написом «Найкращий тато», і від неї підіймалась тонка струминка пари.
Лена сіла навпроти. Без зайвих рухів поклала на стіл старенький «Самсунг».
Гліб побачив телефон не одразу. Спочатку підніс кружку до губів, зробив ковток. Лише потім опустив погляд. Його рука з кружкою застигла на півдорозі до блюдця.
— Звідки це? — прошепотів він ледь чутно.
— З шухляди, де інструменти лежать.
Він поставив кружку. Дуже акуратно, точно по центру блюдця.
— Лен…
— Сто чотирнадцять тисяч у жовтні. Сто вісім у листопаді. Сто тридцять у грудні, із премією. Ти приносив шістдесят дві.
Він мовчав. Щелепа напружено рухалася, ніби він щось жував, хоч нічого не було видно.
— Квартира на Річній. Двадцять шість метрів. Стіни блакитні.
Він підвів очі на неї. У його погляді промайнуло щось, чого Лена раніше ніколи не бачила. Це не був ані страх, ані злість. Щось схоже на глибоку втому. Втому, що накопичувалась роками, втому людини, яка несла важкий тягар, і яку нарешті викрили.
— Ти думаєш зовсім не те, що є насправді.
— А що я думаю?
— Ти, мабуть, гадаєш, там хтось живе.
— Живе?
— Ні. Нікого немає.
Він заговорив, але не відразу. Спочатку просто сидів, крутив кружку на блюдці, погладжував великим пальцем ручку. А потім почав.
— Два роки тому мій напарник, Мишко, розлучився. Дружина забрала квартиру, дітей, машину. Він залишився в гуртожитку. У сорок три роки, Лен, уявляєш? В гуртожитку. Із пакетом речей.
Лена слухала. Не перебивала його.
— Я тоді подумав: а якщо зі мною те саме станеться? Якщо ти раптом вирішиш піти? Чи я щось зроблю, і ти скажеш: «Збирай речі»? Мені ж нікуди йти. До мами? У її однокімнатну, де кішка і телевізор на повну гучність?
Він замовк, потер перенісся.
— Я почав відкладати. Не від тебе, а про всяк випадок. Для власної безпеки. Потім побачив цю квартиру на Річній, ціна була нормальна, можна було оформити розстрочку. Ну і купив.
— Ти два роки ховав від мене половину своєї зарплати, бо боявся розлучення?
— Не половину.
— Майже половину.
— Лен, я не хотів, щоб ти…
— Що? Що ти не хотів?
Вона не кричала. Голос її був дивно рівним. І вони обоє розуміли, що це було набагато гірше будь-якого крику.
— Я не хотів, щоб ти переживала.
— Я позичала у Рити. Кожного місяця. По три тисячі. Тому що нам не вистачало.
Він кліпнув.
— Ти позичала у Рити?
— Два роки, Глібе. Два довгих роки.
Настала тиша. Десь клацнув холодильник. Зверху, поверхом вище, почулися чиїсь кроки.
Він сидів, опустивши голову, і розглядав свої руки. Долоні були в мозолях, ніготь на лівому вказівному пальці чорнів — прищемив минулого тижня. Лена дивилася на ці руки і думала: ось цими руками він будує чужі доми. І свій власний, маленький дім, куди її не запросили.
— Ти розумієш, що це все означає? — запитала Лена.
— Що?
— Ти готувався піти. Кожного місяця, відкладаючи гроші, ти, по суті, казав собі: «Можливо, я піду». Кожного дня, живучи тут, ти знав, що у тебе є запасний вихід.
— Це неправда.
— А як тоді?
— Це була така собі подушка безпеки. Для нас обох.
— Для нас обох? — Лена подалася вперед. — На кого оформлена ця квартира?
Він не відповів.
— На тебе. Лише на тебе.
Гліб знову потер перенісся. Ця звичка була знайома Лені вже вісім років. Так він робив щоразу, коли не знав, що сказати.
— Я мав намір розповісти тобі.
— Коли ж?
— Коли оформлю всі документи до кінця.
— І що б ти тоді сказав?
«Лен, я тут квартиру купив, не звертай уваги»?
Він підвів очі.
— Я б сказав: «Лен, це для Максима. Коли виросте, буде його».
— Для Максима.
— Так.
— Це та студія в двадцять шість метрів? Для Максима? Із тими блакитними стінами, які ти самотужки фарбував? — Мій голос прозвучав дивно, майже чужо. Я відчула, як холод пробирався всередину.
— Так, — тихо відповів Гліб.
Я підвелася, відчуваючи якусь дивну порожнечу в животі. Підійшла до раковини, увімкнула воду, потім одразу вимкнула. Знову відкрила кран — просто щоб щось робити, щоб не дивитись на нього.
— А мандарини, — прошепотіла я, звертаючись до тоненького струменя, що зникав у стоці. — Мандарини я купувала раз на рік. Тільки на Новий рік. Бо сто двадцять гривень за кілограм, і це ж дорого.
Гліб мовчав. Його мовчання було важким, як той камінь, що лежав у мене на душі.
— Поля просила мандарини ще у вересні. Я тоді їй сказала: «Зачекаємо до зими, сонечко». А гроші ж були, Глібе. У тебе були гроші.
Я різко закрила кран. Провела руками по рушнику, ніби намагаючись стерти з них невидимий бруд. Повісила його на ручку духовки, не звертаючи уваги, що край звисає криво.
Він не міг відповісти. І не відповів. Його погляд був прикутий до столу.
Я пішла в кімнату, залишивши його самого на кухні. Ще з півгодини чула, як поскрипує стілець, як він підводиться, сідає, знову підводиться. Як наливає води. Як іде у ванну, чистить зуби.
Лежала в темряві, рахуючи кожен звук. Два рази щітка вгору, два вниз, пауза. Шумить вода. Шурхіт рушника. Шльопанці по підлозі. Кожен звук врізався в мозок, як голка.
Він ліг поруч. Не повернувся до мене. Не обійняв, не сказав «на добраніч». Просто ліг і немов закам’янів.
Я прислухалася до його дихання. Воно було нерівним, хоча він не задихався. Просто дихав так, як дихає людина, що лежить із широко розплющеними очима і, здається, вперше в житті по-справжньому про щось думає.
Ми пролежали так дві години, мовчазні й чужі. Поруч, але ніби в різних вимірах, у різних кімнатах.
Вранці першим піднявся Гліб. Я почула характерний клац вимикача у ванній, потім зашуміла вода, а невдовзі з кухні долинув брязкіт сковорідки.
Коли я зайшла, на столі вже стояла тарілка з яєчнею. Моя. Він ніколи раніше не готував сніданки.
Поля вже сиділа на стільці, весело бовтаючи ніжками.
— Мамо, тато приготував яєчню з помідорами!
— Бачу, — сухо відповіла я.
Гліб стояв біля плити, втупившись поглядом у стіну.
— Лєно, — тихо мовив він.
— Що? — відгукнулася я.
— Я перепишу ту квартиру на нас обох. І відтепер усі гроші віддаватиму тобі.
Я подивилася на тарілку. Жовток розтікся, помідори були нарізані великими, безсистемними шматками — так, як ріжуть чоловіки, що не звикли до куховарства.
— Скільки ж часу ти мені брехав? Два роки? — запитала я.
— Я знаю, — його голос ледве чутно.
— Яєчнею цього не виправити.
— Я знаю.
На кухню увійшов сонний Максим, в одному шкарпетці, іншу, мабуть, загубив десь дорогою. Він подивився то на батьків, то на тарілку, то на батька біля плити.
— А мені? — запитав.
— Зараз зроблю, — квапливо відповів Гліб.
Я сіла за стіл. Взяла виделку, поколупала жовток. Їсти зовсім не хотілося.
Цей тиждень промайнув, ніби в густому тумані. Ми розмовляли, але наші слова розходилися в різні боки, не зустрічаючись. Він говорив про черговий іпотечний внесок, я у відповідь лише мимрила «угу». Він пропонував поїхати на Річкову, показати квартиру, я відмахувалася: «Не зараз». Він клав гроші на стіл — спочатку сорок тисяч, потім ще десять. Я мовчки перекладала їх у конверт, жодного разу не зробивши запису в зошиті.
Мій зошит для обліку лежав на комоді, зачинений. Я не торкалася його вже шість днів.
У п’ятницю подзвонила Рита.
— Ну що, як справи? — почула я її голос.
— Каже, що для Максима збирав, — відповіла я.
— І що, ти йому віриш? — запитала Рита.
— Не знаю, — зітхнула я.
— А квартиру хоч бачила? — наполягала вона.
— Ззовні.
— Лєно, ти обов’язково маєш туди зайти!
— Навіщо? — не розуміла я.
— Бо якщо там стоять жіночі капці, це одна історія. А якщо свіжа фарба і драбина — зовсім інша.
У суботу вранці я просто сказала Глібові:
— Поїхали на Річкову.
Він подивився на мене так, ніби я запропонувала щось абсолютно неможливе, але за мить кивнув.
Ми залишили дітей у Валентини Сергіївни. Дорога минула в повній тиші, хвилин двадцять п’ять. Я дивилася у вікно на звичайне суботнє місто: будинки, зупинки, люди з пакетами. Все здавалося таким буденним, і лише в моїй душі палав незрозумілий вогонь.
Гліб припаркувався біля під’їзду. Третій поверх, другі двері ліворуч. Він відкрив їх тим самим ключем, який, як виявилося, весь цей час носив на зв’язці разом із ключем від гаража.
Квартира виявилася маленькою. Прихожа, поєднана з кухнею, невелика кімната та санвузол. Стіни дійсно були блакитними, як я вже бачила раніше крізь скло. На підлозі — світлий ламінат, ще не встиг затоптатися. Біля стіни стояла драбина. У пластиковому лотку лежав валик із засохлою фарбою.
Жіночих капців не було.
На підлозі лежав матрац, без простирадла. Подушка. Зім’ята ковдра. На підвіконні стояла склянка з водою та зубна щітка.
— Ти тут ночував? — запитала я, відчуваючи, як стискається горло.
— Двічі, — відповів він. — Коли пізно закінчував на об’єкті й не хотів вас будити.
Я повільно пройшлася кімнатою. Усього двадцять шість метрів. Вікно дивилося на двір, де була дитячий майданчик, гойдалки, пісочниця з бортиками. Точнісінько така ж, як і біля нашого будинку.
На стіні, біля вікна, був приклеєний малюнок. Будинок із трикутним дахом, два віконця, двері. Чотири маленькі чоловічки: двоє великих, двоє зовсім крихітних.
Полин малюнок.
Я стояла, вдивляючись у нього. Краї паперу трохи загнулися, фломастер подекуди вицвів.
— Звідки він у тебе? — тихо запитала я.
— Поля сама дала, — відповів Гліб. — Сказала: «Тату, повісь на роботі». Я повісив тут.
Він стояв у дверях, великий, сутулий, і вперше за всі ці дні виглядав не просто винним, а абсолютно розгубленим. Ніби сам не розумів, навіщо все це робив. Або знав, але не міг вимовити.
Додому ми повернулися близько четвертої.
Діти вибігли нас зустрічати з порогу, Поля відразу повисла на нозі, Максим із гордістю показав оцінку за контрольну — четвірку з математики. Валентина Сергіївна стояла в дверях, дивлячись на нас із виразом, який я не могла прочитати. А може, й могла, але не хотіла.
— Все гаразд? — поцікавилася Валентина Сергіївна.
— Все нормально, мамо, — відповів Гліб.
— Нормально, — підтвердила я, відчуваючи дивний присмак обману на язиці.
Свекруха кивнула. Одягла пальто, попрощалася з дітьми й пішла. Та на порозі вона обернулася й лише на секунду подивилася на сина. У цю коротку мить я раптом все зрозуміла: вона знала. Про квартиру. Про гроші. Може, не про все, але про щось точно.
Двері зачинились.
Увечері, коли діти нарешті заснули, я дістала свій зошит.
Я відкрила чисту сторінку в зошиті. Взяла олівець і вивела зверху: «Квітень». Потім на мить відклала його, заплющила очі й повільно зачинила свій зошит. Але вже за мить знову розкрила.
Вписала: «Дохід: сто сорок вісім тисяч гривень». Це була Глібова зарплата за місяць, яку він вперше назвав повністю, разом із моєю. І завмерла. Ця величезна цифра була настільки чужою, що здавалося, ніби я записала її в чийсь чужий зошит, у чиєсь чуже життя.
Усе своє життя я рахувала інакше: шістдесят дві плюс тридцять вісім. Це давало сто тисяч. Від цієї суми віднімалася іпотека, комуналка, продукти. Залишалося півтори-дві тисячі гривень на місяць. Або мінус три тисячі, і тоді я дзвонила Ріті, щоб позичити.
А тепер — сто сорок вісім. З тими самими витратами. Різниця була такою приголомшливою, що голова йшла обертом.
— Олено, — пролунав його голос із кімнати.
— Що таке?
— Ти мене пробачиш?
Я не відповіла. Зовсім не тому, що не хотіла. А тому, що справді не знала відповіді.
Дивлячись на цю цифру, я згадала про мандарини. Про те, як Полінка так сильно просила їх у вересні. Про те, як я сама шукала акційну курку і заморожувала хліб. Про те, як латала колготки, аби не купувати нові. Тоді тридцять вісім тисяч здавалися мені дуже пристойною зарплатою, бо іншого життя я просто не знала.
Але інше життя було. За кілька зупинок звідси, на вулиці Річковій, у двадцяти шести квадратних метрах на третьому поверсі.
Я зачинила зошит і поклала його в шухляду комода. Поруч із тим самим конвертом, у якому лежали гроші, що їх приніс Гліб. Усі до копійки. Вперше.
Минув місяць.
Гліб, як і обіцяв, переоформив квартиру на нас обох. Показав мені всі документи, паролі від другої картки, виписки з рахунків. Тепер гроші були на видноті. Я бачила кожен переказ, кожну витрату. Він приносив чеки з магазинів, наче школяр приносить щоденник із оцінками.
Ми не примирилися. Ми просто жили далі. Сніданок, робота, вечеря, діти, сон. Якось я помітила, що він почав мити посуд. На третій день. Я нічого йому не сказала.
Вечорами ми сиділи на кухні й мовчали. Але це було зовсім інше мовчання. Не те, звичне, фонове, як шум холодильника, що було раніше. Це мовчання було щільним, відчутним. У ньому щось рухалося. Повільно, наче тісто, що поволі сходить протягом ночі.
— Я купила мандарини, — сказала я якось в один із буденних вечорів, ні сіло ні впало.
Він підняв очі від телефону.
— Два кілограми. Полінка їла їх ще в машині, дорогою додому.
Гліб кивнув.
— Добре.
— Двісті сорок гривень.
Він нічого не відповів. Але я бачила, як він ковтнув. Як смикнувся його кадик. І як він поклав телефон на стіл екраном донизу.
У травні я перестала записувати витрати в зошит.
Не тому, що грошей стало вистачати, хоча їх і справді стало достатньо. І не тому, що я пробачила, хоча саме слово «пробачила» тут зовсім не підходило. Я просто втомилася рахувати. Втомилася від цифр, від рядків, від олівцевих позначок на полях.
Зошит так і залишився лежати в шухляді комода. Поруч із порожнім конвертом, який був уже не потрібен.
Іноді ввечері, вкладаючи Полінку спати, я згадувала той момент на кухні: старий мобільний на столі, тріснутий екран, букви повідомлень, у яких моє життя розкололося на «до» і «після». Згадувала і відчувала, як щось гаряче піднімається від живота до самого горла. Це була не образа. І не злість. Щось зовсім інше, для чого я так і не знайшла слова.
Полінка засинала швидко. Обнімала свого плюшевого зайця, згорталася калачиком і дихала тихо, з ледь чутним посвистуванням. Я сиділа поруч, на краю ліжка, і вслухалася в це рівне дихання.
Потім вставала, виходила на кухню, наливала собі чай.
Гліб сидів на дивані в кімнаті. Іноді я чула, як він перемикає канали: клацання, пауза, знову клацання. Іноді було тихо.
Я пила чай і дивилася у вікно. За склом — двір, ліхтар, лавка. На лавці нікого. Вже стемніло, і лише ліхтар горів жовтою плямою, освітлюючи порожній дитячий майданчик.
На підвіконні стояв горщик із фіалкою. Я купила його минулого тижня. Просто тому, що побачила в магазині й захотіла. Раніше я б пройшла повз: сто гривень за квітку, яка, може, й не виживе.
Фіалка була фіолетова. Маленька. Листя на дотик — оксамитові.
Я торкнулася одного листка. Провела пальцем по краю.
Чайник на плиті клацнув, остигаючи. За стіною Максим повернувся уві сні й пробурмотів щось нерозбірливе. Ліхтар за вікном моргнув і знову загорівся рівним світлом.
Я допила чай. Вимила кружку. Поставила її на полицю, не догори дном, а як завжди, коли знаєш, що завтра знову питимеш із неї чай.
І вимкнула світло на кухні.
Пояснювати свекрам — марна справа