— А тепер ось так повернись, — не відривалася від фотоапарата Світлана, продовжуючи бігати навколо Олі.
— А так? — запитала дівчина й трохи підняла підборіддя.
— Чудово, а тепер ось так, ще ось так, — фотоапарат затріщав, як кулемет.
— Може, досить? — поцікавилася Оля, трохи вже втомившись позувати перед подругою, яка минулого року вступила до художнього вишу й тепер вивчала фотографію.
— Мені для практики треба, а тобі — для історії, — відповіла Світлана. — А це я трішки далі… Стань проти вікна… От, супер, контрове світло — саме те! — і знову клацання затвора.
— Ти — чудо! А тепер ходімо, я тебе зніму на фоні картин.
Раніше Оля ніколи так не фотографувалась — хіба що іноді на свій телефон. Але зараз вона почувалася справжньою зіркою.
— Так, стій тут, — заявила Світлана. Вона відклала фотоапарат, підійшла, розстебнула сукню й оголила плече.
— Це не занадто? — поцікавилася Оля й намагалася прикрити плече.
— Не чіпай! — з образою відповіла Світлана й знову опустила край сукні нижче плеча. — Я фотограф, я знаю, як краще!
Ще пів години вони носились по кімнатах: то на кухні Оля пила каву, то у ванній розчісувала волосся, то заходила в спальню й, гепнувшись на ліжко, дивилася в стелю.
— Ну все, — втомлено сказала Світлана. — Ти не проти, якщо я викладу ці фото у себе на сторінці?
— Покажи, — попросила Оля, і подруга одразу ж увімкнула екран фотоапарата й почала гортати знімки.
— Класно, але я ще їх оброблю. Тут ти просто як зірка!
— Та вже ж, — з усмішкою відповіла Оля. Їй самій дуже сподобались ці фото. — Гаразд, викладай, — сказала вона й чмокнула подругу в щоку.
Наступного дня видалось напрочуд сонячно. В університетських коридорах вирувало життя — студенти поспішали на пари, обмінювались новинами, сміялися. Ніхто — ні Світлана, ні Оля — не очікували, що хлопці так відреагують на опубліковані фотографії. Дівчата, звісно, одразу відчули заздрість і якусь дурнувату ревність. Але хлопці… Спершу почали крутитись навколо Світлани, адже фото були на її сторінці. А та, увімкнувши фантазію, почала вигадувати легенду.
— О, ви б ще зал побачили! А там кабінет такий… — протягнула Світлана й розвела руками.
Кожен уявив це по-своєму: хтось — величезне приміщення, хтось — дорогий інтер’єр. Загалом, у кожного в голові свої фантазії.
У просторій аудиторії університету Віктор сидів, уткнувшись у телефон. Він походив з заможної родини — батько володів мережею магазинів, мати керувала швейним виробництвом. Грошей вистачало, а от із дівчатами було складніше. Ще зі школи батько чітко сказав: «Ніяких без посагу!» І з ним краще не сперечатися. Мати також не хотіла бачити біля сина дівчину «без нічого». Мабуть, саме тому Віктор і прилип до сторінки Світлани, годинами розглядаючи фото Олі.
— Гарна, — нарешті вимовив він замислено, хоча вчилися разом уже другий рік і досі не звертав на неї уваги.
— Гарна, — повторив Віктор, роздивляючись інтер’єр позаду неї.
Пара закінчилась. Він усе пропустив і навіть не знав, про що говорив викладач — увагу повністю поглинув екран. Студенти піднялися й рушили до виходу. Віктор теж встав, почав шукати Олю очима й помітив, що біля неї вже крутяться Ігор і Микола.
«Треба поспішати», — подумав він, прикидаючи, як би підійти до неї.
— Чого застиг? — підштовхнула його Альона, яка стояла позаду й чекала, поки звільниться прохід.
— А, так… — розгублено відповів він і відійшов убік.
«Треба встигнути», — знову подумав Віктор і став прокручувати в голові варіанти знайомства.
Світлана затрималась після пари, захоплено обговорюючи щось із викладачем. Нарешті, кивнувши на прощання, вона попрямувала до виходу. Біля дверей її вже чекав Віктор.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — відповіла дівчина. — Застебни сумку.
— У тебе гарні фото вийшли.
— А, ти про Олю? — одразу зрозуміла Світлана, про що йдеться.
— Так, а ще є?
— Багато, але Оля не дозволяє їх показувати — надто вже… — вона закотила очі вгору й грайливо усміхнулася, натякаючи, що знімки не для загального перегляду.
— Слухай, я от тут навіть… — він запнувся, добираючи слова.
— Та просто підійди й познайомся. Вічно сидиш у кутку і всіх цураєшся, — заявила Світлана, прямувавши до виходу.
— Думаю, що б їй такого подарувати, щоб вона…
— Звернула увагу? — закінчила за нього Світлана.
Хлопець усміхнувся — вона й справді зрозуміла, що він має на думці.
— Ну, щось таке…
— Рибка золота, — мала на увазі Олю, — тож і подарунок має бути відповідний, навіть вищого рівня. Думаю, ти зрозумів.
Віктор був не дурень, усе прекрасно розумів. Зараз біля Олі купа хлопців — обирай будь-кого, і це лише ті, кого він бачив. Напевно, є ще ті, хто справді можуть зробити для неї особливий подарунок. Світлана побігла далі, залишивши Віктора трохи розгубленим.
— Може, підвезти вас? — крикнув він уже майже зниклій Світлані.
— Давай, — відповіла вона й, визирнувши з-за дверей, махнула рукою. — Тоді не відставай, у нас купа справ!
Минуло якихось п’ять хвилин, і Оля зі Світланою вже сиділи в його дорогому джипі. Світлана присвиснула, а от подруга, відкинувшись на сидіння, прикрила очі — ніби їй усе це байдуже. Вона не очікувала, що фото справлять такий ефект на хлопців, і навіть трохи образилась — бо все це, врешті-решт, лише мішура.
Через пів години, петляючи вулицями й об’їзними шляхами, машина в’їхала в елітне котеджне містечко. Оля дістала з кишені електронний пропуск і, приклавши його до охоронної системи, відкрила ворота.
Віктор остовпів — тут справді було на що подивитися: дво-, три-, навіть чотириповерхові котеджі потопали в доглянутих садах. Під’їжджаючи до будинку, на який вказала Світлана, він мимоволі подумав: «Скільки ж це коштує?..»
— Заходь, кави зроблю, — запропонувала Оля, і Віктор з радістю побіг за дівчатами.
Просторий хол зустрів їх теплом і затишком. Світлана по-домашньому метнулась у ванну, потім зникла в кімнаті, а Оля одразу попрямувала на кухню.
— Можна я тебе сфоткаю? — обережно запропонував Віктор, витягнувши телефон.
— Фоткай-фоткай! — долинув іздалеку голос Світлани.
Сама ж Оля не відповіла. Так, увага хлопців була приємною, але все здавалося якимось… фальшивим.
За п’ять хвилин вони вже сиділи за столом, уплітаючи бутерброди, які Оля встигла приготувати, і пили ароматну каву. Сучасна кухня була залита м’яким світлом, а за панорамними вікнами вже згущалися сутінки.
— Все, тобі час! — наказовим тоном заявила Світлана й кивнула на вихід, щоб Віктор йшов.
— Дякую, — звернувся хлопець до Олі й поставив чашку на стіл.
Так закінчився цей день, залишивши кожного з власними думками й надіями.
Оля гадала, що на цьому все й скінчиться. Але вона помилялася. Так, Ігор продовжував крутитися навколо неї, як і Микола. Але Віктор… він був іншим. Ні, він не дарував квіти, не приносив цукерки, але вмів тримати її за руку так, як ніхто інший.
«Він як усі», — думала Оля, розмірковуючи, що хлопці просто граються. От і Віктор вирішив побавитися в нареченого.
«Ну що ж, підіграємо йому», — подумала вона.
— Я усміхнулася, — розповідала згодом Оля подрузі, — а він одразу розцвів.
«Цікаво», — майнула в неї думка, і вона кокетливо повела плечима.
Тепер Віктор запрошував її в кафе, пригощав і кілька разів дарував великі букети квітів.
— Дивись, не переграй, — застерегла її Світлана, сидячи в улюбленій кав’ярні. — А то ще раптом освідчиться.
— Ой, — злякалась Оля, розуміючи, що справді може переграти.
— А так-то нічого: тачка, шмотки…
— І усмішка, — додала Оля.
Минуло три місяці. Ігор і Микола старалися як ніколи, ніби боялися запізнитись — між ними явно почалася негласна конкуренція. Віктор дивився на них з острахом. Він їх боявся, боявся суперників і розумів, що це далеко не всі, хто є в житті Олі. Тому буквально щодня відвозив її зі Світланою до котеджного містечка.
Цього разу подруга Олі розгортала Віктора й відправляла додому. Він не наполягав на каві й погоджувався бути просто водієм. Але Оля, хай повільно, та закохувалась у цього хлопця. Було в ньому щось особливе, щось інше, що тягнуло її до нього.
І ось одного разу, коли Світлани не було поруч, вони поцілувалися. Коли Віктор поїхав, Оля лежала на ліжку й думала: «Я закохалась…» — а що ще вона могла сказати? Так, закохалась по самі вуха, ніби це була її перша любов. Тепер вона думала тільки про нього, про свого Віктора.
Та й сам Віктор, видно, закохався в дівчину. Тому вже наступного дня він дочекався, поки Світлана, її вірна подруга, зникне за горизонтом, взяв Олю за руку, торкнувся її губами й тихо сказав:
— Вийдеш за мене?
Оля чекала на цю пропозицію, але водночас злякалася. Вона згадала слова Світлани: «Не переграйся». Дівчина мовчала. Мовчав і Віктор. Зовні він був спокійний, але в душі вирувала буря — він до жаху боявся, що вона скаже «ні».
— Не відповідай одразу… подумай, — прошепотів він і знову поцілував їй руку.
«Ох», — подумки вимовила Оля й сумно усміхнулась.
— А хочеш, я покажу тобі свій дім? — мовив він, намагаючись приховати хвилювання в голосі.
Оля на мить задумалась.
— Давай, — просто відповіла вона.
Вони попрямували до його новенького «Мерседеса», припаркованого біля тротуару. Цього разу Оля сіла на переднє пасажирське сидіння. Занурена у власні думки, вона розсіяно дивилася у вікно на пейзажі, що пропливали повз.
— Ходімо, — радісно сказав хлопець, вийшовши з авто й галантно відчинивши дверцята супутниці. Він взяв її за руку.
У під’їзді пахло свіжою фарбою. Піднявшись на восьмий поверх, вони зайшли в просторий коридор. Оля вже хотіла зняти туфлі, та Віктор зупинив її:
— Не треба, проходь так.
Дівчина, цокотячи підборами, увійшла до вітальні. Розкішна обстановка вражала: темний паркет бездоганної якості, дорогі картини в масивних рамах, кришталеві люстри, химерний дизайнерський торшер, шкіряне крісло — усе дихало достатком і витонченим смаком.
— Гарно, — лише й мовила Оля, не розсипаючись у компліментах. Вона мовчки пройшлася кімнатами. Віктор із захопленням показав навіть спальню батьків.
— Мені час, — спокійно сказала Оля й попрямувала до виходу.
— Я тебе підвезу.
— Добре, — сумно відповіла вона й, щойно двері відчинилися, вийшла на сходовий майданчик.
Віктор помітив пригнічений настрій Олі, але витлумачив його по-своєму. Його серце стиснулося, і знову з’явився страх — страх бути відкинутим.
За вікном згущалися сутінки, і перші краплі дощу застукали по підвіконнях.
Минуло кілька днів після візиту до Вікторової квартири. Оля не розповіла Світлані про пропозицію, блукала просторими кімнатами, думаючи про своє майбутнє.
Розкішний маєток, загорнутий у вечірній туман, беріг її сумніви. Вихідні промайнули непомітно. Віктор не телефонував, і вона не наважувалась набрати його номер. У понеділок, коли головний біль не дозволив піти до інституту, Оля залишилась удома.
Увечері, коли сутінки окутали котеджне містечко, пролунав дзвінок.
— Добрий вечір, можна мені проїхати? — почувся знайомий голос у домофоні.
— Проїжджай, — відповіла вона, натискаючи кнопку.
Масивні ворота повільно відчинилися. Віктор, елегантний у суворому костюмі, зайшов до будинку.
— Кави? — спитала Оля втомленим голосом.
Хлопець підійшов, узяв її за руку й, як минулого разу, поцілував. Оля усміхнулася, потяглася до нього й торкнулася його губ.
— Це мій весільний подарунок, — Віктор дістав з кишені піджака конверт і простягнув дівчині.
— Що це? — спитала вона, притискаючи конверт до грудей.
— Це твоє, — відповів Віктор, не вдаючись у пояснення.
Оля поклала конверт на стіл, навіть не відкривши його. Підійшла до хлопця, обійняла й тихо прошепотіла:
— Я згодна.
— Тоді давай зіграємо весілля, — запропонував він, міцно пригортаючи до себе тепер уже наречену.
— Давай, — відкинувши всі сумніви, відповіла Оля.
Після того вечора Оля й Віктор проводили майже весь вільний час разом. Вишукана атмосфера дому, з антикварними меблями й дорогими картинами, створювала особливий настрій.
Молоді люди, вмостившись на дивані у вітальні, захоплено обговорювали майбутнє весілля. Глянцеві журнали з весільним вбранням були розкладені на скляному столику, поруч — каталоги престижних ресторанів.
— Подивися, яке чудове плаття, — захоплено промовила Оля, показуючи чергову сторінку.
— Усе, що ти вибереш, буде ідеальним, — ніжно обіймаючи наречену, відповів Віктор. — Всі витрати бере на себе моя родина, не хвилюйся.
За вікнами шелестіло листя. Увечері вони довго сиділи біля каміна, будуючи плани на майбутнє. Оля, пригортаючись до Віктора, думала: «Справжня казка…»
А Віктор, цілуючи свою наречену, подумки вітав себе: «Я випередив усіх…»
Наступного дня, після занять, Оля зібралася з духом і вирішила відкрити Віктору правду. В аудиторії залишилися лише вони двоє.
— Хочеш, покажу тобі свій дім? — тихо запитала вона.
— Звісно! — з ентузіазмом відповів Віктор, хоча вже багато разів бував у її котеджі й знав там усе.
— Тоді поїхали, — сказала дівчина і продиктувала адресу.
Це було не котеджне містечко, а звичайний міський мікрорайон. Віктор не звернув на це уваги. Його авто зупинилось біля п’ятиповерхівки, але й тоді він не замислився, чому вони тут.
— Ходімо! — весело сказала Оля й потягнула його за собою.
Вони піднялися на четвертий поверх. Дівчина дістала ключі, відчинила двері й зайшла у коридор.
— Заходь.
— Що це? — тепер до Віктора щось почало доходити.
— Це мій дім, — відповіла дівчина і, обережно знявши босоніжки, увійшла до вітальні. — Я тут живу.
— А той? — невимушено промовив Віктор, маючи на увазі котедж.
— Ааа, — протягнула дівчина, хихотнувши. — Це ж будинок Віктора Степановича, професора. Я в нього навчалася, він на рік поїхав до Австралії, а тепер повернувся.
Віктор стомлено сів на стілець.
— Я просто доглядала за будинком — поливала, прибирала… А ти що подумав? — запитала вона й підійшла ближче.
Віктор мовчав. Він був у цій «хрущовці», яку його мати назвала б «дірою», а батько — «конурою», усвідомлюючи, що тут живе його наречена.
— Ні, ні, — не вірячи, мовив Віктор. — Ти жартуєш?
— Ні, — відповіла вона і додала: — Це квартира моєї бабусі. Я зробила ремонт. Гарно, правда ж?
— Гарно, — промовив він так, ніби йому стало огидно. — Гарно, — повторив, намагаючись надати слову тепла, та не зміг і раптом викрикнув: — Огидно!
— Що? — не чекаючи на таку реакцію, Оля різко зробила крок назад.
— Огидно! — закричав Віктор і, схопивши книжку зі столу, жбурнув її в стіну. — Ти мене обдурила!
Оля притислася до шафи, дивлячись на нього і не впізнаючи того чоловіка, з яким ще зранку цілувалася.
— Ти! — загорлав Віктор, тицяючи в її бік пальцем. — Ти мене обвела навколо пальця!
— Ні, — відповіла Оля, приходячи до тями.
— Ти казала, що той будинок твій! — показав він рукою кудись у бік.
— Я такого ніколи не говорила, — твердо заявила дівчина.
— А твоя Свєтка… — Віктор метушився по квартирі, як звір у клітці. — Вона всім казала, що ти там живеш!
— Так, — зітхнула Оля, — жила. Але я не казала, що це мій будинок.
— Ні! — заревів Віктор і швидко попрямував до виходу.
— Що — ні? — запитала дівчина й побігла за ним.
— Жодного весілля! — він це не сказав, він гавкнув, як собака.
Від його слів Оля завмерла.
— Ніякого весілля! — гарчав він, вдаривши двері так, що дверна рама захиталась.
— Я думала, ти мене любиш… — прошепотіла дівчина. — Я не знаю, що тепер робити…
— Жодного весілля! — насамкінець промовив він і, вийшовши з квартири, з гуркотом зачинив за собою двері.
У маленькій, але затишній квартирі з нещодавно зробленим ремонтом повисла важка тиша. За вікном шуміло листя старого тополя, а десь у далині чулося, як проїжджають машини.
У тьмяному світлі нічника квартира здавалася особливо порожньою й непривітною. Світлана лежала на дивані, уткнувшись обличчям у подушку. Вона була з тих, хто звик тримати все в собі, але зараз емоції накрили її з головою. В пам’яті наполегливо виринали слова подруги:
— «Не загравайся», — тоді попереджала Світлана.
А вона не послухала. Загралась. У квартирі було прохолодно, батареї ледь гріли.
— Хай уже й сльози, — промовила вона в порожнечу. — Треба було сказати йому все одразу, треба було… — повторювала знову й знову, наче мантру.
Було прикро. Дуже прикро — і за себе, і за Віктора. Старий годинник на стіні монотонно відраховував час, а вона все не могла заспокоїтись. Настільна лампа відкидала химерні тіні на стіни, створюючи відчуття нереальності того, що відбувається.
Вона згорнулася клубочком, накрилась тонким пледом і насилу заснула. А зранку прокинулась із головним болем. Сонце вже піднялося над містом, його промені пробивались крізь нещільно затягнуті штори, залишаючи на підлозі світлі смуги.
Світлана, педантична й уважна студентка, відразу помітила відсутність подруги на парі. Вона підійшла до однокурсників, які стояли біля вікна.
— Ви не бачили Олю? — запитала вона.
До групи приєднався Ігор, який мовчки кивнув у бік Віктора, що саме проходив повз них із явно недоброзичливим виглядом.
— О, вся тусівка в зборі, — промовив він із неприхованою зневагою. — А де ваша гульвіса?
Не дочекавшись відповіді, Віктор зник за поворотом коридору. Друзі переглянулись. Світлана була здивована такою різкою зміною в поведінці Віктора — ще вчора він здавався закоханим хлопцем, а сьогодні перетворився на злісну людину.
Оля так і не з’явилась в інституті. Зате Віктор, ніби одержимий, ходив коридорами, розповідаючи всім підряд про «розпусну» Олю.
Світлана не витримала й підійшла до нього біля буфету:
— Навіщо ти це говориш?
— Це тебе не стосується, — огризнувся Віктор.
— Стосується! Оля — моя подруга. Чому ти говориш про неї такі гидоти?
— Ти… — Віктор, ледь стримуючись, витягнув шию й уважно подивився на дівчину. — Ти розіграла цю сцену разом зі своєю шмарою!
— Дурень! — кинула Світлана, зрозумівши, що Віктор тепер знає всю правду про Олю.
Пояснювати щось цьому розлюченому хлопцеві вона не стала. Вирішила після пар поїхати до подруги, яка, напевно, зараз сидить вдома вся в сльозах.
Віктор теж не став зволікати. Вилетівши з корпусу, він сів у свою машину й помчав до тієї самої хрущовки, з якої нещодавно тікав, не тямлячи себе.
— Відчиняй! — гримав у двері Віктор, вигукуючи з-під дверей.
Оля вийшла зі своїх думок, почувши крики. Це був не просто голос її нареченого — це був наказ.
Вона підійшла до дверей. Їй справді хотілося ще раз поговорити з ним, пояснити, що вона не винна, що не обманювала його, що була чесною. Це він додумав собі щось там, але вона тут ні до чого.
Щойно двері відчинилися, Віктор, не глянувши навіть у її бік, стрімко пройшов у вітальню. Оля пішла за ним.
— Де він? — звернувся Віктор.
— Тут нікого немає, — відповіла вона.
— Конверт! — гаркнув він і, не дочекавшись відповіді, схопив Оліну сумку, висипаючи з неї все на підлогу.
Дівчина мовчки дивилася на це безумство. Він, ніби навіжений, розкидав книги, рився в шафах, тумбочках, заглядав навіть під диван. Він шукав той самий конверт, який подарував. Оля намагалася згадати, куди його поділа, але пам’ять відмовлялась допомагати.
— Віддай його мені! — закричав Віктор, схопив дівчину за плечі й почав її трясти.
— Напевно, я його викинула… — відповіла Оля, так і не згадавши, куди діла той конверт.
— Дура! — гаркнув Віктор і відпустив її.
Він кинувся на кухню, де старенький лінолеум ще пам’ятав радянські часи. Відчинивши шафку, він дістав звідти відро для сміття, порився в ньому, але, не знайшовши нічого, повернувся у вітальню.
— Дура, — повторив він і ще кілька хвилин нишпорив у речах Олі. Не знайшовши конверта, втретє обізвав її «дурою» і пішов, залишивши по собі повний безлад у маленькій квартирі.
Світлана, як і планувала, після пар одразу ж поїхала до Олі. Енергійно натиснувши на дзвінок, вона побачила на порозі подругу, яка виглядала зовсім не так, як зазвичай.
— Ого… — зайшовши у вітальню, вона присвиснула. — Тут що, торнадо пройшло?
— Віктор приходив, — стримуючи сльози, відповіла дівчина.
— Дурень він, — сказала Світлана.
— І ти туди ж… — Оля сіла на диван і, уткнувшись обличчям у коліна, заплакала.
— Схоже, у нього рожеві окуляри тріснули.
— Так, — відповіла дівчина.
Подруга сіла поруч, обійняла її, а Оля, схлипуючи, поклала голову їй на коліна.
— Він шукав конверт, — крізь сльози сказала Оля.
— Конверт? — перепитала Світлана.
— Так, — тихо відповіла подруга і, шморгнувши носом, витерла мокрі щоки.
Світлана дістала свою сумочку й, порившись у ній, витягла вже добре зім’ятий конверт.
— Якщо це він, то ти залишила його в мене.
Вони хвилин десять сиділи мовчки. Світлана не знала, що сказати, бо прекрасно розуміла: подруга по-справжньому закохалась у цього ідіота, а Віктор чомусь вирішив, що вона — власниця того самого котеджу.
— Гаразд, досить нюні розпускати. Навіть якщо він і не дурень, то точно йолоп.
Оля ледь усміхнулась.
— Давай приберемо тут, — сказала Світлана, піднявшись і почала розкладати книжки на полиці. — І більше не відчиняй цьому звіру. Хто знає, що в нього в голові.
— Добре, — погодилася Оля і, вставши з дивана, почала допомагати прибирати речі.
— Може, замовимо піцу? — запропонувала Світлана.
— Ні, не хочу, — відповіла Оля і, взявши конверт, поклала його на полицю.
Через годину подруга пішла додому, а Оля залишилась сама. Вона випила чаю, а повернувшись до вітальні, згадала про конверт.
У тихій кімнаті, освітленій м’яким світлом настільної лампи, Оля стояла біля полиці, де лежав злощасний конверт.
— Напевно, це він, — тихо промовила вона і, взявши конверт, відкрила.
На душі було бридко. Її зрадили, зневажили, розтоптали.
Діставши з конверта папірець, дівчина почала читати. У квартирі панувала гнітюча тиша, яку порушував лише шурхіт листя за вікном. Чим довше вона читала, тим гірше почувалася. Зрештою, ноги підкосилися, і світ згас. Вона знепритомніла.
Скільки вона так пролежала — не знала. Розплющивши очі, подивилась на стелю, на тіні, що танцювали від тополі за вікном. Сіла, взяла папір і ще раз перечитала.
— Не вірю… — прошепотіла вона.
Дівчина швидко зібралася, привела себе до ладу й, вибігши з дому, попрямувала до найближчого нотаріуса.
У просторому кабінеті, де вздовж стін стояли масивні шафи з документами, а на столі рівненько лежали теки, вона простягла папір:
— Скажіть, це справжній документ?
Жінка-нотаріус кілька хвилин вивчала папери, щось перевіряла, дзвонила, і нарешті сказала:
— Так, це справжній документ, — промовила вона, поправивши окуляри.
— Добре, — тихо відповіла Оля, склала папірець і обережно поклала його назад у конверт. — Добре, — повторила.
Вийшовши в довгий коридор, де пахло свіжою фарбою й лунали приглушені голоси, вона замислилася, що робити далі. У приймальні стукали клавіші клавіатури, шелестіли документи, а за вікном гули трамваї й маршрутки.
У гамірній аудиторії інституту, де потерті парти зберігали відбитки студентських років, а на стінах висіли вицвілі плакати з формулами, Оля намагалася забути Віктора. Тепер вона сідала якомога ближче до викладача, і поряд із нею завжди були Світлана та її «група підтримки» — Ігор і Микола.
Віктор розвалювався на останній парті, самовдоволено усміхаючись. Він був переконаний, що хлопці ще не в курсі, хто така Оля.
«Старайтесь, старайтесь…» — думав він, розгойдуючи ногою в дорогому черевику. — «Коли дізнаєтесь, яка вона насправді, самі втечете.»
Але минав час. У коридорах з’являлись нові обличчя, на дошці оголошень змінювалися афіші подій, а хлопці — на диво — не відверталися від Олі.
Минуло вже кілька місяців. За вікнами аудиторії змінювались пори року, а в бібліотеці все так само пахло книжковим пилом і старими конспектами.
У просторій квартирі з видом на міську площу, де стіни були прикрашені дорогими картинами, а меблі підібрані зі смаком, Віктор та його дружина Яна ніжились у ліжку після весілля. Дівчина задоволено усміхалася й притискалася до чоловіка, який не хотів її відпускати.
У двері подзвонили.
— Так рано… — пробурмотіла Яна, не подивившись на годинник.
— Мабуть, твої батьки прийшли перевірити, як ти тут, — заспокійливо відповів Віктор, піднімаючись і починаючи одягатися.
— Значить, і мені доведеться, — зітхнула Яна й, відкинувши ковдру, сіла.
Побачивши її, Віктор нахилився й ще раз поцілував свою дружину. Дзвінок у двері повторився.
— Йду, а то моя теща зараз двері знесе!
Віктор засміявся, поправив одяг і швидким кроком пішов відчиняти.
— Йду, йду! — гукнув він і, думаючи побачити тещу, відкрив двері. Його обличчя миттєво скам’яніло.
Оля лише побіжно глянула на Віктора, переступила поріг і, не знімаючи взуття, рішуче попрямувала до спальні.
— Стій! — крикнув Віктор, але неочікувана гостя не зупинилася. — Стій! — повторив він і кинувся слідом.
Дівчина відчинила двері й зайшла до спальні.
— А-а-а! — зойкнула Яна, прикрившись ковдрою, і з жахом подивилася на незнайомку.
— Геть звідси! — нарешті підбіг до неї Віктор, схопив Олю й почав тягти до виходу. — Забирайся з моєї квартири!
Оля різко вирвала руку, обернулася до Яни й владно промовила:
— Одягайся і йди з моєї квартири.
Першим оговтався Віктор:
— Що ти сказала?
Оля повернулась до колишнього нареченого й повторила:
— Одягайся і йди з моєї квартири.
У коридор увійшла Світлана. Вона не приховувала посмішки, підійшла до Віктора і, порившись у сумочці, витягла копію документа:
— Це не твоя квартира, а Оліна.
— Що? Що? Що? — кілька разів промовив Віктор, і до нього почало доходити.
— Ти мене обдурила! — гаркнув він, але Світлана стала на захист:
— Одягайся. І. Геть. З. Чужої. Квартири, — сказала вона повільно, по складах, щоб Віктор точно зрозумів.
Зі спальні вийшла Яна. Вона нічого не розуміла й звернулась до чоловіка:
— Що тут відбувається?
— Люба, — Світлана тепер звернулася до неї, — ти ще не одяглася?
— Я викличу поліцію, — буркнув Віктор і потягнувся за телефоном.
— Знала, що ти з першого разу не зрозумієш, — зітхнула Світлана і, діставши телефон, набрала номер. — Заходьте, — коротко сказала вона й завершила дзвінок.
Майже одразу в коридор зайшли люди — це був брат Світлани з друзями.
— Викиньте їх з чужої квартири, — звернулася вона до хлопців.
— Що відбувається? — ще раз спитала Яна, не отримавши відповіді від чоловіка.
Хлопці не стали церемонитись — взяли Яну під руки й вивели на сходову клітку. За кілька хвилин, пручаючись, вилетів і Віктор, слідом полетіли валізи.
— Це не твоя квартира? — тремтячим голосом спитала Яна у чоловіка.
Віктор мовчав. Він нарешті зрозумів, що той конверт, який він подарував Олі як весільний подарунок, не був викинутий — у ньому була дарча. Дарча на цю квартиру. І він її втратив. Він втратив п’ятикімнатну квартиру.
Яна ще раз повторила:
— Що відбувається? — але, не дочекавшись відповіді, з усієї сили вдарила Віктора по щоці, а потім, спустившись на кілька сходинок униз, крикнула:
— Я з тобою розлучаюсь!
«Гpyдu зa6yлa noклaстu?»: Tінa Kapoль noтpanuлa nід npuціл жapтів з npuвoдy свoгo o6paзy